Початкова сторінка

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

?

Додаток 28. Польський поет, фотограф і киянин Володимир Висоцький…Такий український

Парнікоза І.Ю.

"Бог мені дав душу, а мати – серце…"

Володимир Висоцький

"Твори брата Володимира являють собою зразок приятельства один до одного приятельства один до одного народу Польщі та українського народу. Ми усю історію прожили поруч і треба нам бути братами і друзями на нові часи."

Іван Франко

Одного похмурого дня 18 грудня 2011 р., я вирішив не сумувати, тож на ласкаве запрошення голови польського культурного товариства «Згода» заслуженої дячки польської та української культур пані Вікторії Радик відвідав урочистості присвячені 165-й річниці народження видатного киянина, майстерного поета та фотографа Володимира Висоцького (Wlodzimierza Wysockiego) (1846-1894 рр.), які відбулися у київському костелі св. Олександра.

Можна сказати, що цій надзвичайно талановитій людині трохи не пощастило. Адже його ім’я і прізвище пізніше носила інша геніальна людина, популярність якої не зменшується з роками – неповторний радянський актор, музикант та виконавець Володимир Висоцький (1938-1980). Але не звертатимемо на це увагу, ці дві творчі людини напевне вже давно порозумілися там у божих володіннях, а я лишень хотів би поділитися тим що бачив і відчув на вказаній урочистості.

Перше що мене вразило те, як мало ще ми знаємо і як легковажно ставимося до багатьох видатних постатей, які творили історію нашого чудового міста над Дніпром. Адже дослідивши мережу, я вимушений констатувати що цю постать майже цілковито забуто. Мені не вдалося розшукати (сподіваюся що тільки поки що) навіть знімку Володимира Висоцького. От вже дійсно «чоботар без чобіт». Тобто виходить так, що цей першокласний київський фотограф, який у 1871 р. відкрив фотосалон за адресою , на розі з Хрещатиком, не залишив по собі власного фото…

Друге що мене вразило це близькість цієї людини до його малої батьківщини – України. Прослуховуючи під час ювілею рядки з його поезій, мені уявлялися поля і степи України, широкий вітер, який гуляє по ним дістаючи до старезної Біловезької пущі та сивочолих Карпат. Володимир Висоцький спілкувався з цвітом тодішньої української інтелігенції. Адже як оповіла пані В. Радик саме його ательє були зроблені наприклад шлюбна фотографія Івана Франка та фото українського композитора Миколи Лисенка.

А співробітниця київського музею Лесі Українки Оксана Костянтинівська продемонструвала нам всім фотографії представників цвіту українства того часу В. Б. Антоновича та М. П. Драгоманова. Перший був зроблений В. Висоцьким, коли той був ще дуже молодим фотографом, а другий – зрілим київським професіоналом.

А потім знову і знову звучали його поетичні рядки польською і українською мовою у виконанні капелана поляків Києва ксьондза Л. Токаржевського, лауреата міжнародних конкурсів В. Білоцерківського, заслуженого для польської культури, головного редактора «Київського Тижневика» Стансилава Пантелюка та Вікторії Радик.

«Те що Володимир Висоцький був визначним поетом свого часу – оповідав професор Р. Радишевський – завідувач кафедри полоністики філологічного факультету Київського університету – вважала Леся Українка. Адже вона включила його серед не багатьох прізвищ до свого огляду сучасної польської поезії, який приготувала у 1901 р.»

Про Висоцького як талановитого поета писав до Варшави батько Максима Рильського – Тадей. Декілька слів «скупої похвали» присвятив йому і титан українського слова – Іван Франко. Зокрема він писав:

«Найкращим твором Висоцького я вважаю поему «Оксана»… Висоцький ані артист не великий, ані майстер поетичної форми…. А проте чути в його поезії якийсь подих свіжості і сили, якусь мужню енергію, і в тім головна її принада».

А сам Висоцький, продовжував професор Р. Радишевський це яскравий зразок речника україно-польського поєднання. Та і як в це не повірити читаючи такі його строки з поеми «Ляшка» (1883 р.) про спільну боротьбу українців та поляків з Кримським ханством в перекладі професора Р. Радишевського на українську мову:

«Хто старі побілить з ходу

Кості ляські і козацькі,

Що у жертву за свободу,

Клали діти тут сарматські».

Одразу згадалася така мила серцю «Степова балада», яка буде написано значно пізніше.

Висоцький критично підходив до політики польської шляхти на українських землях, він розумів, що політика ігнорування призведе до трагічних наслідків. Про це свідчить його поема „Всі за одного” (1882 р.). Тож захоплюючись красою своєї рідної Волині (тут у невеликому с. Романів він народився), поет не забував проводити і критичну лінію проти егоїстичних настроїв частини тогочасної польської еліти.

Професор Ростислав Радишевський повідомив про заплановане видання книги перекладів В. Висоцького на українську мову, а невтомна Вікторія Радік же започаткувала збір для неї усіх відомих фотографій майстра.

Виявилося також, що один з творів Висоцького з промовистою назвою: «Україна. Україна, Божа ти дитино!» написаний у 1875 р. було покладено на музику іншим видатним польським, але водночас таким українським композитором Владиславом Зарембою (1833-1902). Цю композицію під кінець заходу виконав польсько-український ансамбль «Ластівки-Jaskółki», під керівництвом неповторної пані Вікторі Радик.

А ще були безподібний орган Г. Орендаревської та тенор M. Сікори, які виконали поезію С. В. Руданського: «Повій вітре на Вкраїну», та М. М. Петренко «Дивлюсь я на небо» в музичному опрацюванні В. Заремби.

Швидко промайнув час. Але дорогою додому у голові все ще звучали слова Висоцького: «Дві заступниці в мене на небі: Бог і Мати». Чомусь постали в пам’яті слова іншого речника польського-українського порозуміння в грізних сорокових на Волині З. Румеля про «Дві матері Вітчизни». Так, дуже вже приросли «наші» поляки до своєї другої матері батьківщини і стали такі українські….

ПС: ще необхідно зазначити, що в скупому повідомленні про поета на Вікіпедії ( повідомляється, що поет помер у Києві 11 серпня 1894 р. і похований на Байковому цвинтарі. Могила В. Висоцького (50.24.9890, 30.30.5880) з часом була зрівняна з землею. Донедавна так і було, поки за справу не взялася команда «Згоди» і зараз наш талановитий кияни вже має облаштовану могилу, за якою доглядають вже не молоді, але такі віддані справі збереження народної пам’яті люди. Чи підтримає їх молодь, яка замість рідної (все одно польської чи української) вже дуже часто обирає навіть не російську, а англійську мову, питання до вас читачі…

Див. також:

Науковий співробітник історико-архітектурної пам’ятки-музею «Київська фортеця».

Парнікоза І. Ю., 12.2011 р.