Логотип Мисленого древа

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

НАУКА

ОСВІТА

ЛІТЕРА
ТУРА

Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Наука / Краєзнавство / Лиман: село Зміївського району / Голод та голодомори в Україні та Лимані / Голодомор 1932–1933 рр.

Лиман: село Зміївського району

Голод та голодомори в Україні та Лимані

Голодомор 1932–1933 рр.

Дегодюк Е.Г.

Московські методи нищення українців такі немилосердні, що їх в історії тиранії ніде знайти не можна.

Г.Д. Карстен, сенатор

Але що робити живій душі

у цій державі смерті?

В. Мисик

Наступний голодомор 1932–1933 рр. готувався окупаційною владою системно, продумано і послідовно. Його просто не могло не бути – страх за те, що цей народ схаменеться і скине із себе ярмо, виявився у правителів всеперемагаючим. Сталін і його оточення перелякались відродження українського села і української культури, які могли вийти з-під контролю новітньої імперії. І розгорілась війна між Системою і Україною, війна на фізичне знищення народу останньої. «Украину можем потерять» – категорично стверджував Сталін.

У виданій в Ленінграді брошурці 1931 р. «На великой стройке» зазначалось, що на кінець 20-х років ХХ ст. в Радянському Союзі проживало 81,2 млн українців і 77,8 млн росіян [12]. Україна була економічно найрозвиненішою частиною Союзу. І український селянин до того ж, внаслідок своєї ментальності, не сприйняв насильницької колективізації. Вождь усіх часів і народів зі своїм вірним оточенням дійшов висновку, що для індустріалізації країни і майбутньої світової революції дуже складно мати справу з 25–30 млн індивідуальних товаровиробників, адже легше керувати 200–300 тисячами колгоспів. Перенесений Сталіним уральсько-сибірський досвід «самообкладання» з розколом села за майновою ознакою, в Україні зазнав провалу.

Напередодні великого перелому хребта нації колективний її розум вже передчував неминучість вселенського лиха. Історики відмічають, що вже в 1927 р. переважній більшості українського селянства був притаманний егоцентризм, підкреслений індивідуалізм, заглибленість винятково у свій внутрішній світ. Було прагнення до ілюзійних мрій, консерватизму, аполітичності і анархізму [62].

Люди вже відчували свою приреченість, але ніхто із керманичів Системи не спромігся задуматися над тим, що, користуючись ментальністю народу, схильного до самостійного господарювання, можна було б досягти значно більшого у підвищенні продуктивності праці. Адже 352 тис. знищених заможних господарств могли б перетворитись у високоефективні фермерські, які б засипали Росію і Європу зерном, і люди були б вдячні країні за її турботу за трудящих, заради яких вона, та країна, і пролила море крові.

І як тут не згадати історичний досвід минулих епох, коли римляни завоювали в кінці І тисячоліття до н. е. Єгипет, то майже 300 років країною правила династія Птоломеїв (середній вік будь-якої імперії). Вони запровадили «жорстоку експлуатацію» жителів родючих долин Нілу шляхом їх збагачення: будували дороги, зрошувальні системи, заводили і поширювали нові види рослин, всіляко заохочували селян до землеробства, повністю залишили на місцях національну чиновну рать, а прості люди вважали правлячу династію за фараонів. Прибутки Риму від Єгипту були більшими ніж від територій, що належали Німеччині, Франції та Італії; Єгипет процвітав. Але більшовики виявились ідеологічно зацикленими і бачили історію не далі К. Маркса з його всепожираючою класовою боротьбою.

Восени 1928 р. колективізації зазнало лише 4% селянського землекористування, і тоді селян почали силоміць заганяти в колгоспи. Активний опір насильництву чинила заможна частина селян, що спричинило державну політику «ліквідації куркульства як класу». Першою хвилею репресій охоплено майже 62 тис. господарств. Маловідомо, бо тоталітарний режим замовчував, те, що в 1930 р. кількість учасників селянських повстань із збройними виступами в Україні перевищила 40 тис. осіб, було зареєстровано 1500 терористичних актів проти представників влади [41].

У зв’язку з тим, що найактивнішу частину селянства було депортовано, посилення державного визиску в 1932–1933 рр. супроводжувалось пасивною рабською покорою. Але доведене до відчаю селянство інколи підіймало стихійні бунти, які нещадно придушували органи ГПУ. Розповідає мій земляк Шевчук М. С. із с. Андріївки, що поруч із Лиманом: «7 квітня 1933 р. в селах Юрчикове і Великі Хутори Печенізького району Харківської області тривожно задзвонили в дзвони і доведені до відчаю люди з сокирами, вилами, лопатами, косами напали на місцеву владу і вчинили самосуд. Цей бунт було негайно локалізовано – і його учасники зникли безслідно».

У 1929 р. почався масовий вихід селян-середняків із колгоспів. Упродовж 1930 р. депортовано до Сибіру 74 тисячі селянських родин, до червня 1931 р. – 23,5 тисячі. Їх ударними темпами відправили на Колиму і на середину 1932 року близько 70% українських селян виявились у колективних господарствах, тоді як у Росії цей показник на той час становив лише 59,3 %. [12].

Депортація – ще один злочин Системи перед Україною. Людей вивозили у непідготовлені для проживання місця, а інколи – на завідому погибель. Під час роботи в 1966 р. у Сумському обласному управлінні сільського господарства, якось мені довелось виїхати у відрядження із будівельником, який у 1933 р. був спеціалістом у Сумському райземвідділі. Позаяк Україна перебувала у стані величезного концтабору, то ця, суто землеробська, організація виконувала і каральні функції. Розкуркулених селян сім’ями, без реманенту, хліба, одягу заганяли у «телячі» вагони і вивозили у супроводі військових до Казахстану. За принципом «здав пост – прийняв пост» посилали і представника РЗВ. Цей колега двічі їздив із такою місією без передавання поста, а на третій раз прийшов до начальника і сказав: «Що хочете робіть, я більше не можу».

На задньому сидінні УАЗика під шум мотора пошепки, щоб ніхто не почув, він лише мені розповів як це було. Дітей, жінок, чоловіків, старих людей вивозили на безкрайні засніжені простори Казахстану. Потяг зупинявся серед снігової пустелі, за сотні кілометрів до заселених місць, і нещасних людей солдати виганяли з вагонів прямо на сніг. Розпач матерів, зойк дітей міг розкраяти будь-яку душу, тільки не тих катів, що викидали селян на загибель.

Хто мав лопату, або сокиру був багачем, він міг вирити нору у снігу і мати якусь надію на виживання. Але така надія була мізерною. Добре, якщо десь був лісок («Колки»), там їжею були бруньки дерев і кора. Начальник того супровідника виявився милосердним, він не доповів куди слід і більше не посилав його на такі екзекуції, поїхали інші. Я й досі дивуюсь, чому він пошепки розповів цю моторошну історію мені, очевидно, що сумління гризло людину роками і я виявився тим, кому він міг довіритись. А ще сказав цей совісний чоловік, що під час голодомору полягло нас 16 млн. (Ця сакральна цифра жертв голодомору 1932–1933 рр. у 16 млн чоловік, очевидно, була поширена серед сучасників тих подій. Принаймні, її підтверджено у донесеннях італійському уряду Консула Граденіго 22.06.1933 р. [36]).

Повернувшись додому із відрядження, він більше ніколи не згадував про пережите. А мені та розповідь закарбувалась у пам’яті на все життя…

А тим, хто залишився в Україні, репресивна державна машина готувала страшні випробування. Введено внутрішній паспорт, що означало нове закріпачення. Селян насильно заганяли у колгоспи, реквізували майно, зерно, худобу, птицю, сівалки, плуги, молотарки, реманент скидали на купу. У людському бедламі зігнана голодна худоба ревла, падала і здихала.

Розпочата у 1928 році колективізація невблаганно наближалась і до Лимана. Село, яке ніколи не знало кріпосного права, у якому ще жив дух козаччини, не поспішало мерщій бігти до колгоспу. Тільки на початку 1929 р. організовано ТСОЗ – Товариство спільного обробітку землі, яке ось-ось мало розвалитися. І тільки після публікації в газеті «Правда» статті Сталіна «Запаморочення від успіхів» держава залізною рукою почала наводити «новий порядок» (характерно, що з цим наміром потім прийшли до нас і німецькі окупанти). Через деякий час ТСОЗи розігнали, і більшовицька партія разом із своїми поплічниками з комнезамів заходилися створювати колгоспи та ще з більшою жорстокістю зганяти у колективну неволю. Вже давно немає свідків тієї трагедії понівечення людських доль, а їх живі учасники, яких я знав у дитинстві, не ділилися своїми спогадами. Це було небезпечно.

Для «добровільного» входження селян у феодальну залежність від держави випробовувались як силові, так і економічні важелі. Найефективніший засіб – податки. Податкова система в Країні Рад набула чіткої класової спрямованості. Тільки-но закріпився чобіт червоноармійця на нашій землі, як у 1923 р. податку на бідняцькі селянські господарства встановлено було по 80 коп. на 1 десятину, середняцькі – 2 крб, а на „куркульські“ – по 7 крб. Під час колективізації державна податкова система стала відверто здирницькою і бандитською. Її люди ні матеріально, ні фізично не могли витримати. Тоді активісти просто викидали людей зі своїх хат, вдиралися, як бандити, вночі через вікна і двері, вивозили їх і кидали на сніг серед поля або серед лісу.

Деморалізоване державою населення нездатне було на ефективну працю. Дисципліна у щойно створеному колективному господарстві була низька і там, де роботу могли виконати 5 чоловік, працювало 20–25. Симптоми до голодомору почали виникати з «великого перелому» в 1930 р. Посівна відбувалась неорганізовано, посіяли несвоєчасно. Урожайність на колгоспних полях почала катастрофічно падати. У цьому ж році приватну торгівлю зерном було заборонено, а продовольчі ринки в містах закрито аж до 6 травня 1932 р. [62]. Це зроблено було для того, щоб селянин не міг самостійно торгувати хлібом, а карткову систему на продовольство ввели ще у березні 1929 р. Не кращим виявився і 1931 рік, який на світовій арені відзначався продовженням великої депресії, ціни на зерно почали падати, а за індустріалізацію країни Москві необхідно було розплачуватись, власне, зерном. План держпоставок з України і Кубані упав у 1932 р. до 46%. Валовий збір зерна цього року в Україні становив 147 млн ц, а план хлібозаготівель довели до 267 млн ц, або в 1,8 раза більше від реально зібраного. Зважаючи на голод і тотальне викачування збіжжя, у 1932 р. з України вивезено в Європу 17,3 млн тонн зерна і 300 тис. тонн борошна, в 1933 р. відповідно – 16,8 і 300 тис. тонн [12].

За невиконання планів і зрив хлібопоставок у 1933 р. П.П. Постишевим знято з роботи і репресовано 237 секретарів райкомів, 249 голів райвиконкомів, 158 керівників районних комісій. В українські села з Росії в 1932 р. висадили «десант» з 50 тисяч комуністів і 150 тис. комсомольців, в 1933 р. – 30 тис. добровольців та 3 тис. офіцерів-енкаведистів, готових на все заради виконання доведених планів. Юним комсомольцям з російської злиденної глибинки та представникам робітничих пролетарських бараків кожна українська хата видавалась за куркульську, і тому вони не церемонились у виборі класового ворога. Винних за голод почали шукати серед ветеринарів, зоотехніків, рахівників, комірників, конюхів, бригадирів, працівників, наркоматів землеробства і радгоспів [62]. Але найбільше репресивна машина здушила горло голодом українському селянину. Розплата виявилась непомірно жорстокою і ганебною для Системи.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1999 – 2019 Група «Мисленого древа», автори статей

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на наш сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 2413

Модифіковано : 18.08.2012

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.