8.04.1903 р. До Михайла Коцюбинського

Високоповажний Михайле Михайловичу!

Оце перечитую черніговського альманаха «Дубове листя» і мушу признатись, що цей альманах мене дуже засмутив, що стосується до деяких язикових форм. І книжка на зміст гарна й неодноманітна, і не наводе нудьги, як передніші видання, слова винятково народні.

Але я бачу, що й київські нові видання й ваше чернігівське заповязались систематично завести стару форму іменників на є, що панує в Галичині, позмінювали у всіх письменників я на є. Цю тенденцію мав і небіжчик Кониський, як чернігівець, і я з ним за це войдував завсіди, доки одесці не позмінювали цього при виданні. Чи питали ви за це згоди в авторів? бо мене в Києві не питали і позмінювали самохіть, тимчасом як в Галичині нам в оповіданнях нічого не змінювали. По-моєму, ці видання просто таки попсовані архаїзмами, і тільки ще одна «Киевская старина» держиться живих форм живої мови.

Читаю «Дубове листє», і мені таки зовсім уявляється, що я читаю будлі-яке галицьке видання, наче Галичина виїхала в Чернігівщину й на Україну і там вселилась, тоді як повинно бути навпаки… Тим часом це видання читатиме не одна ж Чернігівщина, а вся Україна. Цей напрямок в письменстві йде і проти живої мови по усій Україні, і проти народної літератури в збірниках народних пісень та казок. Перечитайте збірник Чубинського й інші і там побачите, що ця архаїчна форма трапляється дуже рідко на далеких окраїнах та спорадично подекуди на Волині. Це зостанки стародавніх юсів, скаменілих і подекуди ще не померших.

Є на Волині коло Кременця село Боголюбов, де усі наші я вимовляються є і дуже консеквентно. По Волині ходять всмішки ці боголюбовські вирази: «одлучи телє (теля), а лошє (лошя) зажени в загороду». «– А хто ви такий? – Я дєк (дяк) з Боголюбова». Ця форма, як телє, курчє (курчя) ще зосталась жива в Карпатах в гуцулів як стародавня скаменілість. Як читаю отаке в галицьких виданнях, то вже й не дивуюсь, бо то ж Галичина: це ж десь далеко. Але коли читаю чернігівське видання, то мені все здається, що після тих: чуттє, почутє, повітрє, повітрєм (!!!) от-от вискоче й боголюбовське телє, й лошє, і навіть гуцульське курчє.

Смішки-смішками, а воно й справді може з’явиться якийсь теоретик язичник, що йому прийде на думку підвести логічно під один ранжир усі такі форми. Усього бува на світі. От і в Києві позмінювали форми, надісь, ради граматичних падіжів, щоб видно було, що ім[енний] пад[еж] оповіданнє, а род[овий] – оповідання [та чи то в Києві?]. Я балакав з одним таким приїзжим граматником та падежником, і він каже: «Як же так, що ро[довий] п[адіж] буде її і дат[ельний] її, і вин[ительний] теж її, і предлож[ний] її (і на неї? Бо й справді предлож[ний] па-д[еж] в народній мові буде – на її). В нас пишуть на ній, але так нігде не говорять: це просто перероблене великоруське – на ней. В весільній пісні співають: «Світилка – шпилька при стіні, а на її сорочка не її. То ж тиї баби, що в шпиталі. Прийшла та баба – торкає: «Скидай сорочку! Смеркає!» Бгати під граматику живу мову – це помилка, і помилка шкодлива. Граматика – це рабиня живої мови, що повинна слідком ходити позад своєї панії, а не пхатись поперед батька в пекло та псувати живу мову.

Ми абсолютно запротестуємо проти цього накидання архаїчних форм. Балакав я за це з д. Лисенком. Він каже, що треба кликнути клич по газетах.

Але це може пошкодити виданням… Коли вже мені чудно те чуттє та повітрє, то для читальників і потім. Читальники спротивляться і ще й одкинуться од книжок. Та й чи можна ж і печатати в газетах за таку штуку, що такі слова, як повітрє, повітрєм та сей, сього, наближають наші книжки до великоруської мови й позбавлюють їх оригінальності й самостійності? Тим часом наша форма цей, ця, цього самостійніша, ніж чернігівська, бо чернігівська мова – це ж перехідна до великоруської, та ще й там натикано російських слів стільки, що Кониський насилу вичистив свої утвори од їх аж при виданні.

Як на мене, то я б ладен швидше завести як загальну форму для літератури: цей, цього, ці, ніж задніпрянську: сей, сього. В наших київських виданнях ще, спасибі, хоч покинули слова на мя: (сімя і т. д.), бо… вони схожі з великоруськими… то й, певно, од звички їх не зачепили, бо надто вже звикли до їх й оговтались. Обрусеніє проникається непримітно, невідомо. От тим-то людям вже стало й чудно, що ім[енний] п[адеж] буде оповідання, і род[овий] так само і множ[инне] чис[ло] теж оповідання. А на мій погляд, то це й добре: менше ваги буде на плечах школярів.

Аджеж нові романські мови спростили стару латинщину й повикидали оті падежі, і в нас воно йдеться очевидячки до того ж самого, бо в нас падежів дуже вже рясно. «Баба з воза – на колеса легше». Одна писателька вже казала мені, що в Києві – це кабінетні українці, бо часом її підводять щиро народні слова… І справді, живучи між збитими з пантелику щодо мови городянами, несамохіть заметишся й сам покаліченою мовою та київським жаргоном.

Ви, добродію, зросли у такому селі, де ще животіє ота архаїчна форма, то Вам і не чудно. Коли б Ви знали, що «Дубове листє» мені таке чудне, як би от, приміром, було написано: «Дубове листо», або «Дубове листю», або щось отаке. А вже оте чуттє, та почуттє та це мені таке дивовижне, неначе якась граматична карикатура, якийсь ніби Гюговський «чоловік, що скале зуби», з ротом до вух. В галицьких книжках це усе не так кидається в вічі серед усякої язикової каламутні, а в нашій книжці – то це істинно: курчє та лошє або щось отаке!

Як думатимете зробити яку зміну в утворах авторів, то передніше спитайте на згоду в авторів, бо інакше Ви образите авторів. Небіжчик Володимир Барвінський, цей найделікатніший з галичан, було питає в мене за усякий дріб’язок.

Вибачайте мені, що я не згоджуюсь брати спілку в таких виданнях, бо я ладен взаконювати цю старовину або обминати те, що незабаром і само, згодом, а може й швидко, вищезне по непереможному натуральному потаємному законові.

Мій низенький поклін Вашій дружині. З святками Вас поздоровляю. Зістаюсь щиро шануючий Вас

Іван Левицький.

Примітки

Подається вперше за автографом (Чернігівський державний літературно-меморіальний музей М. М. Коцюбинського, № 1955).

Гюговський чоловік, що скале зуби – «Людина, що сміється» («L’homme qui rit» – назва роману В. Гюго, 1869).

Подається за виданням: Нечуй-Левицький І. С. Зібрання творів у 10-и томах. – К.: Наукова думка, 1968 р., т. 10, с. 404 – 406.