26.10.1904 р. До Михайла Комарова

Високоповажний Михайле Федоровичу!

Моя «Кайдашева сім’я» пропущена цензурою «для народу» ще 30 янв[аря], але й досі лежить в мене. Подавав її в цензуру д. Лотоцький і прислав в Київ. Я просив нашу «Спілку» надрукувать книжку повною фонетикою (а не полуфонетикою), так як надрукована «Бурлачка», перший том моїх повістів в Петербурзі, «З повісток і ескізів» Кримського 1904 р. в Звенигородці, драма «Корінь» Писаренка, видана в Харкові 1904 р.

Але «Спілка» не згодилась так друкувати, бо… вона наважилась видавати усе так, як пишуть в Галичині. Тим часом я досвідом знаю, що народ читає слова іи (йіі) ихъ (йіх) по-великоруській, а слова з галицькими значками зверху знов-таки читає по-руській: сим’и, на подвірр’и (сими, на подвирри). Значки ці нічого не говорять селянам, як і мені. Для народу не повинно бути ніяких ребусів в книжці. Усе повинно бути ясно й виразно. Але наша спілка затялась не одступатись од галицького правопису й нічого й слухати не хоче…

Діло в тому, що як д. Єфремов був в Галичині, молоді галичани просили його видавати книжки з галицькими кінчиками: оповіданнє, насіннє і т. д., бо їм трудно читати наші книжки (неначе нам, бачте, легко читати ті їх старинні форми). Він дав слово галичанам видавати книжки з такими закінченнями, хоч, само по собі, не мав права давати такої обіцянки за усіх авторів (бо українські ж автори не бездушні речі, а живі люди), а мав право обіцяти тільки за себе, за свої утвори.

Од того часу, само по собі, не питаючись ні в кого з авторів, спілка видала «Літературний збірник», «Мирного» і навіть чернігівське «Дубове листя», не спитавши в чернігівців, з галицькими кінчиками та значками. Я пишу в Чернігів до д. Коцюбинського, навіщо то в їх видають з такими кінчиками, як-от: листє, а він одписує мені, що в Чернігові й не думали так видавати, що то видали так книжку наші ж кияни…

Далі вже почали видавати так і книжки для народу: «Рибалку» і ще п’ять книжечок проти усяких правил педагогії… надісь, хотіли вже систематично викишкати з книжок українські форми. Я запротестував; запротестували й інші… Але… в їх це ідея fixa. Хоч вони й обіцяли, що вже більш не псуватимуть виданнів, але ще недавнечко знов видали утвори д. Грушевського так само по-галицькій (оповіданнє і пр.), а в других книжках посправляли цей на сей тим, хто ніколи і не писав так. Як мені в «Віку» (у II томі). І все це в спілці робиться потаєнці, хитро, крадькома, що мені дуже несимпатичне.

Як видавали мої II та III томи, то давали мені другу коректуру. Я й пишу й поправляю такі слова, як от: ходе, робе, говоре (бо це, безперечно, будуща форма укр[аїнської] мови, коли вже за моєї пам’яті дійшла до Корсуна, до Києва, а найбільше в молодих та в дітей, дійшла вже й до Полтави); поправляю на: йих, дай йіи, на мокрі землі і оддаю в типографію. Але в кінці напечатання типографський коректор якось каже мені: навіщо ви поправляєте? Вони після вас зачеркують те, що ви поправили й пишуть своє… І справді – приносять мені книжку, дивлюсь! мого нема нічого… все по-галицькій. А д. Єфремов каже мені: «Та що ж маєте говорить, коли діло вже зроблено!..»

Через це я не йму їм віри, та й не можна йняти. Їм усі способи гарні, аби досягти свого й поставити на своєму. Вас обійдуть хитрощами, аби вийшло по їх. Д. Кримський мусив сам видавати свою останню книжку в Звенигородці – повною фонетикою, щоб позбутись «деспотизму» спілки. Мені ще й те чудно, що в спілці все народ молодий, а деспотизм – це ж стареча признака.

От через це я обертаюсь до одесців. Мої 1-й і 2-й томи давненько розійшлись, час би знов видавати, бо люди, шукаючи та питаючи по магазинах, заходять до мене в квартиру. В вас печатались твори д. Кониського. Чи не взялися б в вас видати й мої томи І та II (само по собі, безплатно на користь вашого одеського видавничого фонду) так, як виданий І том в Петербурзі з додачею таких форм: Правобережної України й Миргородщини, як-от: «на високі могилі, на сирі землі». Бо в нас в мові є чимало двойчастих форм, як-от: ходить і ходе, на тому місці і на тім місці. На мокрій землі і на мокрі землі. Котрі з їх переможуть і потім запанують, трудно вгадати.

Але я вже зауважив, що мова поновляється з півдня: (ходе, робе), і з заходу на Задніпров’я, на схід: в Остерському повіті отут проти Києва я записав, що вже кажуть цей, а не сей, отце. Так кажуть і в Переяславському, Золотоніському та Миргородському; а в Прилуцькому кажуть: оцей, оця, оце. В Сорочинцях в Миргородському п[овіті] кажуть: «на мокрі землі».

А поки що треба давати хід усім двойчастим формам. В «Трудах Чубинського в Юго-зап[адному] краї» не знайдете в записах нігде правобережних форм. Записували не так, як говоре там народ, а так, як писали самі записувачі. Лука Ільницький записав навіть в Великій Снітинці під Фастовом «зелене зіллє», де й я записував слова. Чубинський не переглядів записаних пісень – і вийшов недогляд, і нагадуючий недогляд роззяви – героя «Сірої кобили». Коли в вас згодяться видати згадані книжки, то, будьте ласкаві, напишіть мені.

Зістаюсь поважаючий Вас

Іван Левицький.

Примітки

Подається вперше за копією Б. М. Комарова, зробленою 1927 р. для Ю. О. Меженка (зберігається в його особистому архіві).

«Літературний збірник» – виданий у Києві 1903 p., присвячений О. Я. Кониському.

«Дубове листя» – український літературно-художній ілюстрований збірник, виданий у Києві 1903 р.

Подається за виданням: Нечуй-Левицький І. С. Зібрання творів у 10-и томах. – К.: Наукова думка, 1968 р., т. 10, с. 426 – 428.