18.05.1904 р. До Михайла Грушевського

Дорогий Михайле Сергійовичу!

Коли спілка має на думці видати «Хмари», то ось ще дописки, які приписані до видання в Росії: На самісінькому кінці, після слів, «Его збудили (решту кінця 2 стрічки викинути ст. 335). Кров кинулась йому в голову: його душило в грудях, душило коло серця. Він насилу одійшов і опам’ятався.

«Чудний і страшний сон! – думав Дашкович. – Це не сон, а мої стривожені думи заворушились. Велике каламутне море заливає Україну, і вона завалюється в море. А я й сам незчувся, як тонув у тому морі і… втопив свою Ольгу й усіх своїх дітей: одбив їх од свого народу, не передав навіть їм рідної мови, не передав прихильності до рідного краю, до народу. Я заблудився в дорозі і своїх дітей завів в якісь нетрі та пущі…

Од переляку, од тривоги старий нервовий Дашкович заслаб і мусів пролежати кільки день в Сегединцях, і, одужавши, вернувсь додому в Київ».

На стор. 324 після слів: «Радюк бігцем побіг з Дашковичевого дому, навіть не оглянувсь», вставить оце:

«Надворі розходивсь страшний вітер, налітав з-за Дніпра на київські гори, неначе кидалась та сікалась скажена татарська орда. Дерева коливались, гнулись, аж лущали та скрипіли. Радюк вискочив з горниці і бігцем попрямував до свого житла якось несвідомо, механічно. Він навіть не чув, як буря сатаніла, ревла та свистіла, трохи не звалювала його з ніг, і все гнався улицями, доки не вскочив в свою кімнатку. Несподіване лихо неначе гналось за ним навздогінці, і він ніби втікав од його, якмога швидше, щоб принаймні знайти собі тихий захист, такий закуточок, де б йому можна було сховатись з своїми важкими думами і тихцем перетерпіти муки серця.

Він ускочив в свій покоїк, засвітив лампу, впав на ліжко, заплющив очі і одразу ніби замер. Ніякісінька думка не ворушилась в його голові. І тіло обважніло і неначе задеревеніло, і думки наче скаменіли. Щось ніби дуже важке та завальне нагнітило його, душило безперестанку і не давало ніякого просвітку думам.

Довго він лежав і не міг опам’ятатись. Минула година, минула й друга. Лампа ледве блимала на столі. Запаморочена голова каменем вдавила м’яку подушку, неначе пірнула в неї. Вітер свистів та гув, рвав віконниці та стукотів, неначе руками. Молодий хлопець од скорботи й жалю не чув того лютування скаженої бурі, не чув стукоту й гуркоту. Він задрімав якоюсь важкою дрімотою, важчою за самий сон. Трохи згодом його думки, неясні та невиразні, помаленьку заворушились в голові, як поплутане павутиння, неначе перед його очима заворушивсь туман. І з того туману виринули чиїсь види, якісь гаразд неомежовані обличчя. Йому здавалось, що він кудись йде в тому тумані, хоче вийти з його, силкується вийти, шукає стежки, никає, блукає навмання та все десь плутається в тумані, неначе в павутинні.

А туман клубками та хвилями все застеляє стежку, то розходиться поперед його, то знов густішає і знов спадає перед його сивими завісами, стає стінами і застує йому тихий світ з неба. От туман ніби звивсь і піднявсь вгору, і тепер ним замиготіли ніби зорі на чорному небі… не зорі, а неначе світло в канделябрах, замигали чиїсь обличчя. І одразу блиснули чиїсь пишні гострі очі, вигулькнуло чиєсь лице, свіже, свіже, неначе перша троянда в зеленому листі.

Радюк зрадів. Він неначе почував солодкий дух майської троянди. Але туман знов насунувсь. І зникло те пишне обличчя з осміхом на рожевих устах… І важка дрімота знов пройняла голову й думки… І знов в одну мить ніби піднялась завіса з легенького туману. Блиснуло синє-синє тропічне небо. Майнули пальмові гаї, якісь дивні велетні дерева саме в цвіту, білі квітки магнолій. Якісь дивні птиці, червоні, жовтогарячі й жовті запурхали по тих деревах. Вони миготіли, стогнали, свистіли, неначе вітер завивав в гаях. І Радюк не міг видержати їх страшного крику та свисту, оступивсь і плутавсь в якихсь пущах. Впав промінь з неба. І перед очима заясніла якась пишна долина. На долині мочарі; на мокрачах на здвижі виганялись ліани з гарячого багна, хапались за гілки дерев, за стовбури пальм, обвивали їх гадюками до самого вершечка і спускались униз і коливались. А на їх теліпались пишні здорові квітки, неначе повироблювані з білого та жовтого воску, з червоними осередками.

Артистична вдача потягла Радюка до тих гарних квіток. Він наближивсь, втирав в їх очі, милувався ними. Але од їх одразу вдарив важкий болотяний дух, неприємний, гидкий, неначе од трухлятини й гнилятини. Ті важкі пахощі душили його, от-от мали задушити. Йому вже трудно було дихати. Він хотів будлі-куди втекти, будлі-де сховатись од того важкого духу. А квітки все наростали, все ряснішали. Червона птиця криконула, мов навіжена…

Буря ірвонула віконницю, одчинила її і з усієї сили хрьопнула нею об стіну і страшенно гуркнула.

Радюк опам’ятавсь і раптом скочив з ліжка. Важкий неприємний дух якоїсь порохні та гнилятини почувавсь йому неначе в кімнаті, ніби занесений на нервах звідкільсь, од когось, од чогось. Він зирнув по кімнаті й прочумавсь.

Буря вила надворі, неначе скаженіла. Віконниця билась об стіну, неначе підстрелена звірюка побивалась перед смертю. Щось дуже неприємне вертілось в Радюка на думці, щось незвичайно важке та гірке почувалось в серці. «Що ж таке оце скоїлось? Чого ж мені так важко на серці? Чого мені так гірко на душі?» – думав молодий хлопець, прочумуючись.

І він одразу опам’ятавсь. Свідомість вернулась до його. Він пригадав вечір в гостях напередодні, пригадав Ольгу, згадав її вразливі, насмішкуваті слова.

«Не топтати мені до неї стежки. Та й не піду я до неї ніколи. Розійшлися ми, як туман по степу, як доріжки в лісі розбігаються все далі та далі, і ніколи не зійдуться наші доріжки докупи, і не вийдуть на великий битий шлях людського життя. Не бути нам в парі. Моє серце покохало не богиню, а якусь чудову статую, котра не тільки не назначує собою якоїсь богині, але навіть не має в собі таки нічогісінько вищого, ідеального. Вона тропічна болотяна пишна квітка, що тхне гнилятиною та порохнею».

І важка, тяжка була та ніч для молодого палкого ідеаліста!

(Далі буде «А в Дашковичевому домі вечір тягся своїм звичаєм (по-своєму), як і почався…»)

В моїй дописці, посланій вам, стара Масючка зветься Олександра Степанівна, а в повісті – вона Остапівна. Треба змінити в дописці на Остапівну.

В повісті я зумисне ставив слово жизнь, язик. Треба скрізь замінити на мова, життя.

Держіться видання Белеєвого. В йому і для його я повикидав дещо зайве. По йому й друкуйте, повставлявши оці уставки всередині. В київському виданні 1874 р. сила друк[арських] помилок і таких слів, як: до гори (догори), в гору (вгору). Коли Белей не викинув, то викиньте на ст. 6-і од слів «Лежачи лицем до стіни, він…» і кінчаючи – «свої ліжка ширмами».

Потім на ст. 7 викинути – «Часом вони любили не роз-бірати своєї й чужої одежі» – кінчаючи словами – «тютюн і одежу». На 8 ст. викинути – «Лапландець виліз… і роззявив рота».

Окрім того позмінюйте оці слова: На стор. 8 – якого чорта ти… чом ти.

На 10… був неповороткий… був неповертайло.

На 13 стр. викинути од слів: «Він звав Воздвиженського ввічі подляком-туляком» до «од Афін».

На 27 стр.: «що вони іменно застрягли в тім притворі» – «що вони доконешно…»

На стр. 30 внизу:…і гаркнув… гуркнув.

На 40 ст. перед словами «…Тим часом ректор» вставити «Митрополітанський екзамен».

На 43. Шептала Воздвиженському думка – шепотіла.

На 45. подляк-туляк – замініть на капосний!

На 48. митрополічих півчих – митрополітанську півчу.

На 59. одступити назад – оступитись назад, внизу: постерегти женський – жіноцький.

На 61. кухаркою – куховаркою… книжки поодкривані – розгорнуті.

На 64 стр. рожовими букетами – рожевими.

На 70. Енергія блиснула бляском – завзяття блиснуло блиском.

На 71. Марта об всім догад. – Марта за все догадал.

72. упарта – уперта. Одступлюсь – оступлюсь.

73. обо всему питати… про все питати…

глузує над ним… глузує з його.

78. Курині лапи… курині й собачі – курячі…

80….він готовився… готувавсь… милостиню… ну.

89….його за профана, але такі… за легкодума, але на такі слова вважав, як на жарти.

101….кипіла жизнь… робоча жизнь села в гарячу літню пору… кипіло життя не глибоке й не широке, але живе, живе життя села в робочий гарячий літній час…

102. пісчане дно… піскувате дно.

108. Його очарувала сільська жизнь… його чарувало сільське життя.

111. Такі… окровавляні… такі покрівавляні.

112. Молитвеників… молитовників.

115….обвівала свіжина степів… свіжість та вохкість степів та лісів…

117….Тревоги жизні… життя… мав приступ до двору… був вхожий до двору.

120. внизу: за підбородок… за підборіддя.

121….велику красавицю… красуню.

122. внизу: дівиця сорок літ… дівиця сорока п’яти літ… дівуля сорока літ, дівуля.

124….звали її красавицею… Її красунею.

127….до дому… до дому з рана… додому, додому зрана.

128….внизу… почала скучати, нудитись.

129….не обожала їх… не оббожувала їх.

131….як ростоплене залізо… золото.

134….на нижчій губі… по середині. На спідній губі… посе[редині].

138….найдорощій ложі… найдорожчі. Красавець. Красунь.

156….на довгі ниві жизні… живоття.

158….вишита сорочка… ніжною… вишивана, делікатною.

159….навчиш усьому…навчиш сина усьому.

159. Чистмлі українським язиком… Чистою українською мовою… та енергія… те завзяття й наважливість.

161. жидова й ляхва… євреї… проти волі почув… почутив… всю массу гарячого чуття… усю силу гарячого почування… язик… мова.

165….свіжина… свіжість і вохкість.

166….попілом пожарів… пожежі.

174….нову жизнь… нове живоття… язиком, мовою.

175….Радюк почув душею… почував душею.

176. були готові залічити… були ладні загоїти.

179. викинути од слова На короткому лиці – до – Чорні.

182. Бубчиного заводу… Бубчиного заводу й хову.

183. На сухому підбородкові… підборідді… щонебудь… будлі-що.

186. перший багач… багатир.

194. ножницями, ножицями.

197….пироги… впеклись… пироги випеклись. Під спідку… під спідушку.

204. панянок скушаєте… спокушаєте.

208. появились пироги… з’явились.

211. хлопнула чарку… вихилила чарку.

217. легенько здихала… зітхала, рожевим. Чорноброві.

224. на пам’ять тих чудових слів… на пам’ятку про ті чудові слова.

225 ст. здихав, зітхав.

228…. – Не сердіться, діду! – Не сердьтесь, діду!

230. Єго ніжні руки… його делікатні руки.

237. Викинуть од слів – там він дражнився з Лекерею Петровною до кінця… з гарними голосами. Широка жизнь… На тій ширині. Широке життя… На ті широчіні людського життя.

240. Мущини… запросто… наготовивши… яснорожевим колорітом… Паничі… по-простяцькому звичаю… наготували… яснорожевим сутінком.

241. Довгі нижні й верхні вії… спідні… вії.

243….прибувший болгар… болгарин.

245….якої-небудь пісні… будлі-якої пісні.

246….тихо шепотав Радюкові… шепотів.

249….в йому на всю жизнь… на все живоття.

250….їх голоса були такі. В їх голоси.

251. (внизу)…на лице рум’янець стида… сорому.

254….в соціяльній жизні… в соціяльному житті.

260….Ольга розкрила рояль… одчинила рояль.

264….ніжність чуття женського… делікатність почування жіночого.

266….що любов… не животна… не звіряча… вищим от животного елемента, повинна облагороднитись, од звірючого елемента… зшляхетніти.

Почав жити минувшою жизню… минувшим життям….науки й розвиття… науки й розвитку.

271….як спіла диня… неначе стигла диня.

273….роса покрила їх огонь… роса прикрила…

274….жити щасливою жизню… щасливим життям.

275….надіявсь зовсім на її згоду… сподівавсь од неї згоди.

Він почув, що його ноги… Він почутив, що в його руки.

276….думці – заміжню жизнь… заміжнє життя.

277….в громадській жизні, в громадянському житті. На згірьї були приготовлені. На згір’ї були наготовлені фейерверки.

279….его жалуванням… його засобом.

280. Її рот… роскрився… розстулився.

…Жизнь тихої горлички… життя. Така жизнь… таке життя.

Його стан серед громади показалась її. Его становище в суспільстві здалось для неї.

281….серед звичайної жизні… в звичайному житті.

І в інституті, і в жизні… в житті.

282. Воно (серце) билось, трохи з грудей… кидалось.

283. Свіжина неба… свіжість неба.

– Ідеал, і свою будущу жизнь… Своє наступаюче життя.

284. Сегединці не являлись… з’являлись… де вже являлись гості… де з’являлись… опасував – боявся… він був готовий оддати свою жизнь… був ладен віддати своє живоття.

285….вона терпіла… вона мучилась і страдала….слідила за кожним… слідкувала за.

287….тільки що одступив… оступивсь.

288….в полутіні кімнати… в сутінку кім[нати].

290….на лобі… на чолі… Як доспіле яблуко… стигле,

291….на синову чорноволосу – на синову черноволосу голову… й легче… й легше.

293….доля наша женська… жіноча…

296….свою будущу жизнь… своє прийдешнє життя….за вас споминали… згадували… встрітить – стріне.

297….мусів опертись… обпертись. Він глянув… Радюк гл[янув].

298….перевагу в Ольги… для Ольги.

299. Ви були б красою… були б окрасою.

300….Катерині неначе. Для Катерини… любимий – любий.

301….щастя жизні, для котро… живоття, для котрого.

304. Оркестр замовк разом… одразу. Ольга одмачила, взяла Радюка… кивнула на Радюка.

305. Жизнь сама по собі, тим що вона жизнь. – Життя само по собі, тим що воно живоття.

– Вона зрозуміла, що жизнь сама по собі, тим що вона жизнь. Вона втямила, що життя само по собі, тим що воно живоття.

…струну національності… струну поезії в національності й народності.

306. Его любимі ідеї. Любі ідеї… на таку високість… на таку височінь. Він чув… він почував… може помістити… змістити… жизні поетичної і пахучої… життя поетичного, ніби пахучого… надихання в поезії – натхніння… оте имья – ймення.

307. Навить наглий – налазливий… він за руку – він за її руку… ні на чім не постановили і не скінчили щодо сватання – ні на чому не спинились і не постановили, що стосується до шлюбу… як вертілась – як усе вертілось.

308. Він почав опасуватись – вагатись і боятись… за її легкий характер, легковажну вдачу.

309. готов був оддати свою жизнь – ладен був оддати своє живоття… як екваторіальний жар, неначе тропічна жара… всю українську національну жизнь, все укр[аїнськ]е нац[іональн]е життя… людиною без національності – людиною без національності і безпринципною взагалі… під її смак – під її вподобу… та женська цікавість – та жіноцька цікавість.

310. серьезна – поважна, кухарка – куховарка, приневолить, присилувати. Тим самим язиком – Тією самою мовою.

311. боялись книжок – боялись наукових книжок….що пам’ятаєте об мині –…за мене… безсмертна поезія – невмируща поезія. Тут вся жизнь нашої – усе життя. Радюк читав… з великим чуттям… повні глибокого чуття – почуванням, повні глибокого почування.

312….говорити об чім инчім – про щось інче. Книжка… закрилась – загорнулась… принизила до землі – принизила вщерть з землею… Як вона погубила на віки – як вона запагубила всю… надію… він почув, що – почував, що… вчених і писателів –…і письменників. Не похожий на ваш – не схожий на ваш.

313. Він почув, що то велика честь – Він знав, що – пансне – пенсне… як на марморну статую – ніби на мармурову статую.

315….бо привикла слухати – бо звикла…

316….котрою ми тільки – котру ми тільки… співати про неї стихи – складати по неї вірші.

318….з пустими кишенями – з порожніми… предсідатель, ввесь лисий – зовсім лисий.

319. Об чім то теревенять оті сиві – про що то…

320….Не од востока… а з западу, з Парижа – не од сходу сонця, а з заходу… вже не крепості – не твердині… такі почались нікчемні – настали нік[чемні]… ми ходили в церкву – ми ходили до церкви…

321….усяких потріб жизні – життя. За духовною жизню нам – За духовним хлібом… бачив, яка жизнь народа – яке життя… а якесь пожоване стадо – якась пожована череда… з писарями, вчителями й жидами – з писарями й жидами… про наші города – городи.

323….велике щастя в жизні –…в житті.

324. Не згасло ще святе чуття – почування… вся жизнь з тілом і душею – вся жизність. Радюк бігом побіг – бігцем… вечір тягся по-своєму –…своїм звичаєм… і в хатах зісталися – і в покоях… од природи не лихе серце – зроду не лихе серце.

325. На вас похожі – схожі… завтра закують в кандали – заб’ють в кайдани.

327….заговорили про Радюка – загомоніли за Радюка… розміщати церкву й государство – розмізчити церкву й державу. Радюк мусів покинути усе –…Київ… і поїхав до батька – до батька на село… Нові знакомі лиця… знайомі особи… Але зараз Ольга – Але раз Ольга… на гулящих дам – на гуляючих паній.

329….чорнява красавиця… – красуня.

330. (Радюк купив собі в Києві невеликий будинок) (Це усе викинути). (Радюка знов прийняли на службу) (Ці слова викинути). Він знов взявся за науку і почав готовитись – Він взявся за науку і почав готуватись… І дуже смутне чуття тоді кипіло – І дуже смутне почування тоді ворушилось.

331….з землі жизнь –…живоття… і топила її – і топила його.

332….та ні один навіть туляк – та ніякий з їх… В Кованька згорів свічний завод – В Кованька згоріла свічкарня.

333….і була готова повипихати їх… – і була ладна повипихати… що й жизнь їх буде така весела, як було веселе весілля. – що й життя їх буде таке веселе, яке було веселе весілля. Кованько, одначе, дістав в придане мурований на два поверхи здоровецький дім і незабаром забагатів….де він виріс – застлено – де він зріс – застелено.

334….з… священиком, котрий вже вистроїв новий дом –…поставив новий дім. – Він почув, що его серце оживає, і вся минувша жизнь на селі… жизнь в пишних Сегединцях – Він почутив, що все минувше життя на селі… життя в пишних… – язик пісні був велик[оруський] солдацький і такий поламаний, так помішаний… – Мова пісні була великор[уська] солдацька і така покалічена, так перемішана з українською, що Дашкович…

P. S. «Бурлачку» й інше видавайте. Але «Бурлачку» треба перепечатувати не з окромного нашого видання в Росії, а з 1-го тома, виданого в Петербурзі, бо там вона виправлена.

З щирим поважанням зістаюсь

Ів. Левицький.

Примітки

Подається вперше за автографом (ЦДІА УРСР у Києві, ф. 1235, оп. 1, од. зб. 594, арк. 37-38, 46 – 47, 49).

Повість «Хмари» з надісланими дописками і виправленнями вийшла у Львові 1904 р. накладом Українсько-руської видавничої спілки.

Подається за виданням: Нечуй-Левицький І. С. Зібрання творів у 10-и томах. – К.: Наукова думка, 1968 р., т. 10, с. 413 – 422.