24.01.1905 р. До Петра Стебницького

Дорогий Петре Януарієвичу!

В своїй духовниці я одписав право на дальше видання моїх повістів та оповіданнів «Обществу издания общеполезных и дешевых книг». Але я був повинен ще додати на окромнім листі додаток до моєї духовниці, вже чисто літературний, ось з якої причини: я дістав через київс[ьку] цензуру один примірник українського перекладу біблії і бачу, що видавець позмінював і в мене, і в Куліша форми мови по-галицькій.

Наша Київ[ська] видавнича спілка почала видавати книжки, теж змінюючи форми і навіть слова по-галицьки, ще й ні в кого з авторів не питала дозволу, навіть в мене, хоч я й живу в самому Києві. Єфремов, побувавши в Галичині, змовився з галичанами, що видаватиме в Києві книжки з галицькими формами, дав слово, не спитавши ні в кого. Тим часом він мав дати обіцянку хіба тільки за себе, а не за усіх українських письменників.

І понаставляли ж вони й усім і мені – насіннє, й оповіданнє, і сей, і мені і т. д., само по собі, потай од мене. Я роблю другу коректу, а вони в третій коректі вимазують усі мої поправки, так що типографський коректор каже мені: «Навіщо ви поправляєте – ix, іи на йих, йіи? Вони після вас усе чисто замазують і печатають по-своєму». А потім Єфремов приносе мені книжку та й каже на моє запитання: «Та що ж зробите? Діло вже зроблено». Говоре й вусом та оком не моргне, неначе сміється з мене в вічі. Це вони зробили так з своїм «Літературним збірником» і навіть з моїм «Рибалкою…», виданим вже для народу!!

В їх була вже гадка та думка завести систематично в усі свої, навіть народні, видання галицькі форми, як-от: проваллє, щастє, сей, ся, no-людській, і це все для однаковості… як казав Єфремов, бо… в нас же нема академії наук, – каже він до мене. Це вони були вже ладні завести таку академію… Ото напхали б форм! Щось вийшло б схоже не на теперішню російську академію наук, що викидає букву ѣ і заводе фонетику, а на Ломоносівську академію, стародавню, що всунула це, забравши його вкупі з українсько-київським язиком і зробивши його карою для школи.

Я запротестував. Вони вже божились, що більше не ставитимуть тих сей, ся, щастє та поколіннє і т. д. Але… в книжці «На вічну пам’ять Котляр[евсько]му» знов усім вставили сей, ся і викинули цей, ця навіть в «Гандзі» Карпенка, котрий нікому так не писав, а потім ще й видали книжечку д. Грушевського знов-таки з тим щастє, поколіннє, і… знов божились і клялись, що вже більш цього не робитимуть.

Але я їм вже ані кришки не йму віри… бо… вони і не думають кидатись своєї системи. В їх тільки й думки, щоб не порвати з галицьким правописом. Та ще й, на лихо, між ними є фанатики… цієї безтямної системи. За центральну українську народну живу мову й її форми вони й не думають. Про це для їх байдуже. Вони стоять за свій принцип, щоб не розійтись з галиц[ьким] правописом, а я встоюю за форми живої центральної київської та херсонської мови. Через це вони й не схотіли друкувати моїх «Київських прохачів».

Коли вони одкаснулись од мене, то й я розриваюсь з ними і одкаснувся од їх. В спілці народ все молодий, не підготовлений ні в педагогії, ні в етнографії. Правда, що вони щиро падкують коло видання укр[аїнських] книжок, щиро люблять цю справу, але мені противні їх хитрощі, їх деспотизм, звичайний тільки в старих людях. Мене просто дурять, деякі сміються й регочуться мені в вічі, говорять нісенітницю, щоб збити мене з стежки й навернути до себе.

Та ще між ними багато чернігівців, що встоюють за свою мову, за те щастє, мені, сей. Д. Грінченко знов проводе ту думку, щоб зв’язати нову укр[аїнську] письменність з старою та з Кулішем, і через те треба писати – щастє, сей, мені. А Куліш мені казав, що він пише так не по-чернігівській, а щоб був зв’язок теж з старою літературою… Але так можна дійти до Максимовичевої правописі і… навіть до Нестора-літописця.

А я по своїй вдачі не люблю усякого староття і маю потяг до живої сьогочасної мови. За мій вік, за якихсь 50 років в нас на Київщині та і в Полтавщині мова так змінилась, що за народ[ною] мовою нам треба не йти слідком, а бігти, щоб догнати її, і не втекли хвилі цього змінливого моря од письменників. А наші письменники сидять по городах і вже одбиваються од живої мови та втягують вже галицькі форми: по обличчю (по обличчі), як вживають галичане польський предлож[ний] падеж (в життю, в споминанню), хватають навіть цілі польські фрази, що повлазили в галицькі] книжки: старанно уникав – staranno unikal (Єфремов – «На вічну п[ам’ять] Кот[ляревському]». Я сказав би – падковито одмикував, – це чисто народній київський вираз). Галицький вплив бере в нас верх над народним через гал[ицькі] книжки.

Через це усе я прошу Вас, Петре Януарьєвичу, наглядати за моїми виданнями, щоб їх видавали, як я пишу, з народними центральними формами Київщини та Херсонщини. Коли закриють часом «Петерб[ургское] общество», нехай воно не передає своїх прав київській спілці, а будлі-якій іншій, приміром], одеській. І тоді вже Ви і мої небожі напишіть заявок, щоб вони не одступали од моєї волі, показаній в духовниці.

2 лице гл[агола]: даєсся, бо народ ще тільки в Черніг[івській] г[убернії] говоре даєшся, та й годі (в казках Рудченка 2 кн. стор. 32: «Чи ти, дочко, журисся?» В Дикарєва в Вороні[зькому] етногр[афічному] збірнику, стр. 273: «Густо дивисся, та рідко бачиш». В Записях Пор. Мартиновича, «Київ[ська] ст[арина]»: дивисься).

Треба печатать не мені, а міні, як в «Раді» Старицького, не сей, ся, а цей, ця. Я вислідив по богомільцях і слугах усякі підмови і знайшов, що сливе уся Полтав[ська] г[убернія] говоре вже мині, цей, ця (не висліджений повіт Хорол[ьський] і Лубен[ський] – і тільки), окрім незначної смуги в пограничних з Харківщиною повітах. Так говоре народ і в Остерському повіті, і в Вороніжс[ькій] г[убернії]. Мені, сей говоре тільки Черніг[івська] г[убернія] та не вся Харківська там, де вживається форма щастє. Уся Катер[инославська] г[убернія] говоре мині, міні, цей, ця, щастя…

Значиться, з 11 українських губ[ерень] (з Гроднянською, бо в Грод[ненській] г[убернії] тільки в одному Гроднянському п[овіті] та в Сокольському живуть чорноруси і вже дзекають) та в трьох пів-губерніях: Люблінській, Седлецькій і Воронізькій, себто в 12 з половиною українських губерень вживається тільки в двох, та й то не повних, форми: мені, сей, ся, щастє. Ці форми вживаються вкупі, сполучені. Але мині заходе вже аж в Конотопський повіт, в Батурин («Казки Руд[ченка]», ч. 2), а в Остерському говорять мині, цей і щастє.

Як бачите, більшість така, що на яких півтори губерні не варто вважати, як на такі польські форми, як хвуст (Козел[ецький] пов[іт]), кунь, куинь (Остер[ський] пов[іт]), куенъ, пуль (галиць[ке] піль, українське] полів). Коло Чорнобиля і в Річицьк[ому] повіті Мінської г[убернії] рюідний (Седл[ецька] г[убернія] Соколовс[ький] пов[іт]), на хлєбі, на олєї (Черніг[івська] г[убернія], північ, і Соколовс[ький] пов[іт] Седлец[ької] губ[ернії]) [Дописка збоку: «Р. S. Є і між нашими спільчанами такі, що не згоджуються з проводирями і просять мене писати статтю проти жуючих мову проводирів. – І. Н.-Л.].

Далі, самі, добродію, знаєте, що в Правобережній Україні говорять: мерщі, далі, хутчі, на круті горі, значніший і т. д., піду (а не пійду або пойду), викидаючи й для полегкості в мові. Зібрав я справки – і виходе, що й на боці цих форм більшість. Такі форми вживає уся Правобережна Україна (окрім Александрійського пов[іту] Херсонської] г[убернії], де в мене записано: «йшов по битій дорозі»). Записано це усе од людей – од Ковеля, Почаєва до Ананьєва. Так говорять і на Буковині (записано од ювілейних депутатів з Буковини), в Галичині за Почаєвом і Радзивіловом.

За Дніпром ці форми вживаються од села Довгалів на самому південному кінці Прилуц[ького] повіту і йдуть понад Дніпром смугою на Миргород (село Сорочинці), на Кобеляки, Новомос[ковський] і Єкатеринослав[ський] пов[іти] (од Ореста Ів[ановича] Левицького) і до Каховки Тавр[ійської] г[убернії] і в Вороніжчині (Ворон[ізький] етногр[афічний] сбор[ник] Дикарєва і од поета Олекс[и] Коваленка).

З цього числа треба вийняти геть усю Черніг[івську] губ[ернію], де говорять: на мокруй землі або на мокруой землі, і Прилуц[ький] повіт. А ще д. Грінченко казав мені, що цієї форми не треба вживати, бо на її боці випаде меншість! Мене просто таки бере досада, що й в «Трудах экспедиции в Юго-Западный край» Чубинського нема й сліду в записях цих форм мови «юго-западного края!!» Записували люди вже під впливом книжним і прогавронили… Це справді були якісь герої Кулішевої «Сірої кобили»…

Через це я постановив собі писати надалі так, як говорять в нас на Правобережній Україні, бо наші форми найновіші. А я боюсь, щоб наша книжна мова нешвидко постарілась. Коли в нас постановлено писати живою народ[ною] мовою, то й треба писати так, як говорять, а не вигадувати і вносити в книги таких галицьких] форм, як вносе наша київська спілка: оповідань (оповіданнів), по обличчю, на обличчю (по обличчі – предлож[ний] п[адеж] місця), по тижню, по одному дню – це по з дат[ельним] п[адежом] значе – час, время.

Дописуючи цей лист, я одібрав Ваш лист і вирізку за біблію. Цю звістку я вже читав. Її передрукував «Киевлянин»!! Спасибі Вам і за лист, і за поздоровлення з юбілеєм. Ви й не опізнились ще, бо я ще й досі дістаю листи й адреси з поздоровліннями. Оце позавчора дістав я адрес з Городенки, повітов[ого] міста в Галичині. Це вже 70-й адрес! Телеграм дістав 72 і листів та карточок з 15. Це ні я, ні мої знайомі не сподівались… Окрім того, ще були приносини (килим, скатерки, рушники, вази з кустарної полт[авської] школи).

Мій стеблівській брат заслаб і виходе в заштат, через це не може нічого зробити. Зробе це д. Чикаленко через кононівських дядьків, що були на юбілеї і читали мені адрес, і другий добродій через молодого Рильського… Тоді пришлемо Вам бомагу. Спасибі за лист!

З щирим поважанням зістаюсь

Іван Нечуй-Левицький.

Отак мене титулували на юбілеї, так і підписуйте мене на моїх книжках, бо Левицьких в літературі аж три.

P. S. От добре, що згадав. В половині января я подав цензорові свій II том, «Старосвітські б[атюшки] та м[атушки]», додавши до його ще й «Бурлачку» (третє видання). Цензор Сидоров був такий ласкавий, що обіцяв вислать в Гл[авное] управление по делам п[ечати] на другий день, бо це вже III видання, і сказав мені, чи не маю я такого знайомого в Петербурзі, щоб навідувавсь в Гл[авное] управление та «подталкивал чиновников», себто нагадував. Будьте ласкаві, скажіть Лотоцькому, нехай при нагоді заходе та нагадує, або й самі при нагоді забігайте та нагадуйте. Мордарьєв теж обіцяв другого дня одіслати в Гл[авное] у[правление].

Спілка не друкуватиме мені через те, що не схоче приставляти й: йіх, йіі, бо… бо в Галичині цього не роблять, а я хочу друкувати повною фонетикою, як Ви видали 1-й том. Та я й не дам спілці: пожує, перехитрить мене. Коцюбинський дав їм печатати «Дубове листя», а вона в Києві переробила йому на «Дубове листє». Теперечки він друкує II том «Дубового листя» вже в себе в Чернігові, боїться давать спілці; і добре робе! Спілка вже згоджувалась, щоб один, 1-й т[ом], надрукувати по-моєму, а 2-й по-своєму. Я не згодивсь. Друкуватиму сам. Цур їм, пек їм!

Нечуй-Левицький.

P. S. В мене в хаті тепер ніби музей: 20 чудових папок з адресами, портрет Шевченків в чудовій срібній оправі, срібний вінок, килим, вази, скатерть, рушники. За день до. нового року привезли мені з Літер[атурно]-арт[истичного] клубу два здорові пакунки «лаврів», і я заклав ними фортеп’ян, стіл, стільці в кутку. Три дні потім зранку до 11 години вечора безперестанку ходили до мене дивитись та переглядати і… надокучили і втомили мене. І ще й досі так через день… приходять дивитись, та читати адреси, та оглядати приносини, бо… справді вони дуже гарні. Трохи це все мені… надокучає. Воно то й честь, але клопоту доволі.

Ів. Нєнуй-Левицький.

Примітки

Вперше у кн.: «Іван Левицький Нечуй», «Слово», К., 1924, стор. 158 – 166. Подається за автографом (ЦНБ, відділ рукописів, ф. І, № 27945).

«Общество издания общеполезных и дешевых книг» – петербурзьке буржуазно-ліберальне «Благотворительное общество издания общеполезных и дешевых книг для малорусского народа» (27 грудня 1898 р. – 1917). Головою товариства в перші роки після заснування був український письменник Д. Л. Мордовець. У 1901 р. до цього товариства приєдналося видавництво Б. Грінченка. Це було перше легальне видавництво української книги, затверджене міністерством. За час свого існування товариство видало 80 різних книжок загальним тиражем понад 1 млн. примірників. П. Стебницький без перерви працював у товаристві як секретар, скарбник і голова.

Київ[ська] видавнича спілка – книговидавниче товариство «Вік», створене 1894 р. з ініціативи О. Коииського. Одним з найактивніших організаторів його був В. Доманицький. Діяльність видавництва спрямовувалася ліберально-буржуазними українськими письменниками і публіцистами. Головними серіями видавництва були «Українська бібліотека» і «Селянська бібліотека». Значне місце займають і товсті книжки – збірки творів класиків української літератури, художні і ювілейні альманахи (зокрема, «На вічну пам’ять Котляревському», 1904). За період 1900 – 1905 pp. «Вік» надрукував 91 книжку тиражем близько 325 тис. прим.

…книжечку д. Грушевського… – Йдеться про «Оповідання» М. Грушевського (К., «Вік», 1904).

…Максимовичевої правописі. – М. О. Максимович (1804 – 1873) в питанні про правопис обстоював традиційне написання в українській мові і виступав проти фонетичного правопису.

Нестор-літописець – видатний давньоруський письменник і літописець (рік народження невідомий – помер після 1113 p.), імовірний автор і упорядник «Повісті временних літ».

…в казках Рудченка. – Йдеться про видання: «Народные южнорусские сказки», вып. 1 – 2, К., изд. И. Рудченка, 1869 – 1870.

Дикарєв Митрофан Олексійович (псевдонім М. Крамаренко; 1864 – 1899) – російський і український етнограф.

Левицький Орест Іванович (1848 – 1922) – український історик, академік АН УРСР (з 1919 р.) і письменник (псевдоніми – Л. Орленко, І. Беркут та ін.).

«Сіра кобила» – оповідання П. Куліша, надруковане вперше в «Хаті» (Петербург, 1860).

… Ваш лист і вирізку за біблію… – Очевидно, П. Стебницький надіслав І. Нечую-Левицькому вирізку з газети «Биржевые ведомости», де повідомлялося про те, що Академія наук подала на розгляд синоду переклад «Біблії» українською мовою, здійснений П. С. Морачевським. Це повідомлення передруковано в «Киевлянине» 24 січня 1905 р. Цей лист І. Нечуя-Левицького, між іншим, спростовує вигадки про нього, ніби письменник читав газети з великим запізненням після їх виходу.

…поздоровлення з юбілеєм. – 35-річчя літературної діяльності І. Нечуя-Левицького відзначалося 19 грудня 1904 р. З цієї нагоди письменник дістав багато поздоровлень, вітальних адресів, телеграм тощо. Частина з них зберігається у рукописних відділах ЦНБ та ІЛ.

Подається за виданням: Нечуй-Левицький І. С. Зібрання творів у 10-и томах. – К.: Наукова думка, 1968 р., т. 10, с. 432 – 438.