Логотип Мисленого древа

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

НАУКА

ОСВІТА

ЛІТЕРА
ТУРА

Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Наука / Історія / Козацька Україна 16 – 18 ст.… / 3. «Країна козаків» у… / 3. 1. Загальний стан французької історичної науки в…

Козацька Україна 16 – 18 ст. у французьких історичних дослідженнях

3. «Країна козаків» у французькій історичній літературі другої половини ХVІІ ст.

3. 1. Загальний стан французької історичної науки в другій половині ХVІІ ст. та віддзеркалення подій «української війни» у французькій політиці та культурі

Луняк Євген

ХVІІ ст. в Європі ознаменувалося подальшим піднесенням ролі науки в інтелектуальному житті суспільства. Раціоналістичний світогляд науковців у цей час все більше вивільняється від церковною опіки, набуваючи світського характеру. Великий вплив на розвиток інтелектуальної сфери мали ідеї скептицизму та раціоналізму, закладені у Франції Монтенем і розвинуті пізніше Рене Декартом (1596-1650). Принцип сумніву, сформульований останнім, вимагав чіткої логічності, послідовності, правдивості та аргументованості викладеного матеріалу, що відбилося й у написанні історичних праць. Мова наукових творів все більше відходить від латини та наближається до розмовної. У відповідності до принципів і методів історичної хронології, винайдених наприкінці ХVІ ст. Жозефом Скалігером (1540-1609), уточнюється датування багатьох подій. Безумовне наслідування й тиражування свідчень авторитетних стародавніх авторів про інші землі змінюється на їх наукове вивчення. Географічна топоніміка прив’язується вже до реально існуючих назв, а не античної традиції.

Все більшої популярності серед освіченого поспільства набувають історичні трактати, присвячені різним персоналіям, подіям і країнам світу. Історіописання цього часу перетворюється на своєрідний жанр літератури, який був тісно пов’язаний з мистецтвом, виплеканим традиціями доби Відродження. Звідси потяг до ефектного змалювання картин минулої дійсності, драматизація подій, вставлення у текст вигаданих промов і діалогів тощо. Дуже часто речі літературного характеру сприймалися за цілком достовірні й тиражувалися далі як точні факти. Разом з тим для надання правдивості своїм свідченням тогочасні історіографи, як правило, подають джерела інформації, що є ознакою науковості. Історіографія поступово очищується від казкових нісенітниць і вигадок, що були характерною ознакою середньовічних хронік, де містичні сили брали участь у подіях нарівні з реальними людьми, а оточуючий світ був сповнений надприродних речей.

В цю епоху історія була тісно пов’язана з природничими науками й вважалася їх певним різновидом. Зокрема, у Франції тогочасна наукова історія включала в себе два поняття. Перше з них – «l’histoire générale», тобто «загальна історія», розумілося, як і зараз, як дослідження минулого. Інше – «l’histoire naturelle», «натуральна чи природнича історія», включало в себе географію, космографію та інші природничі науки. Причому остання, у відповідності до картезіанського принципу, вважалася більш правдивою, тому що об’єкт дослідження тут залишався сталим, незмінним, а «загальна історія», вивчаючи минуле, тобто неіснуючу реальність, не могла дати абсолютно достовірного знання.

Проте саме в ХVІІ ст. історія поступово перетворюється на фахову наукову галузь і відбувається становлення такого типу науковців, як професійні дослідники минулого, що приходять на зміну придворним історіографам ренесансної доби, основним завданням яких було складання панегіриків для своїх монархів і про них. Для фахівців-істориків нової генерації головною метою стало з’ясування історичної правди у відповідності до історичних джерел. Важливе значення для розвитку історичної науки того періоду мало винайдення принципів і методів джерельної критики, сформульованих у працях Жана Мабільйона (1632-1707), якого часто називають «батьком» таких допоміжних історичних дисциплін, як палеографія й дипломатика.

Українські справи, хоча й не були в центрі уваги французького суспільства, мали постійне відображення в пресі, а також в науковій і художній літературі, від якої все більше віддаляється історіографія. Дослідники минулого тепер використовують у своїй діяльності великий і різноманітний арсенал знань та вмінь. Проте мистецькі тенденції завжди справлятимуть значний вплив на сутність і специфіку історіописання, зважаючи на те, що історія є передусім наукою словесною. Барокове мислення доби раннього Просвітництва дозволяло інтелектуалам тієї епохи, за словами Наливайка, вбачати в історії «грандіозний театр, вражаючий і повчальний», на сцені якого грають діячі минулого [339].

Відповідно, завданням історика-професіонала вважалося реанімування картин минулого та участі в них конкретних осіб. Уподібнюючи роботу історика певною мірою до праці драматурга, тогочасні автори надавали великого значення чіткому опису антуражу подій, яскравому висвітленню індивідуальних особистісних рис діючих персонажів, загостренню драматичності моментів, «оживлення» дій історичних постатей за рахунок переживань, промов, діалогів і т. п. Запозичуючи при написанні творів прийоми з художньої літератури, тогочасні знавці минувшини надавали великого значення метафорам, алегоріям, контрастності, пишномовності та вигадливості стилю письма. Проявляючи енциклопедичність своїх знань про світ, історики часто робили порівняння різних країн, епох, культур, здійснювали глибокі екскурси в минуле.

З 1665 р. у Франції постійно виходить у світ найстаріший науково-публіцистичний часопис «Journal des savants» («Журналь де саван» – «Щоденник науковців»), який швидко здобув загальноєвропейське визнання й популярність і мав менш відомі відповідники у багатьох інших країнах. Власне це видання, де велика увага приділялася саме історичним дослідженням, започаткувало наукову періодику.

Французький ерудит Луї Морері (1643-1680) став автором багатотомного «Великого історичного словника, або цікавої суміші історії священної та світської», який був не лише першим твором подібного роду, але й являв собою прообраз майбутніх енциклопедій. Опублікований уперше в 1674 р. у Ліоні, «Великий історичний словник» був згодом доповнений і перевиданий більше двох десятків разів і перекладався різними європейськими мовами. Саме грандіозна робота Морері підштовхнула іншого видатного інтелектуала П’єра Бейля (1647-1706), одного з зачинателів французького Просвітництва, розпочати роботу над своїм «Словником історичним і критичним», що побачив світ у 1696 р. і виправляв деякі хиби «Великого історичного словника». Зауважимо, що на сторінках праці Морері та похідних від нього видань можна побачити, наприклад, інформацію про повстанського ватажка Івана Підкову («PODIKOVE ou PODOKOVE (Jean) natif de Valachie») [340], «начальника козаків» Богдана Хмельницького («BOGDAN KIMIELNISKI», «KIMIELNISKI (Bogdan), Chef des Cosaques») [341], його сина Юрія, «генерала козаків» («KIMIELNISKI (George), Général des Cosaques») [342], гетьманів Петра Дорошенка («DOROSENSKO») [343] та Івана Мазепу («MAZEPPA») [344]. Тут є також велика стаття про самих козаків («COSAQUES ou COSAKES») [345] і окремо про запорожців («ZAPOROGES») [346].

Крім того, «Великий історичний словник» подавав відомості про визначні міста України. Так, про Київ, приміром, читаємо наступне: «KIOW, польське місто в Нижній Волині, якої воно є столицею під назвою воєводства. Воно розташоване на Бористені й має добру фортецю. Польські автори кажуть, що воно було побудоване в 861 р. Києм, руським князем, який дав йому своє ім’я. Воно було великим, багатим і добре побудованим; але татари, які захопили його в 1615 р., зруйнували його настільки, що воно ніколи вже не відновило колишньої краси. З тип пір воно часто ставало притулком козаків, які передали його московитам. Головні міста цього воєводства: Білгородка (Bialogrodko), Радомишль (Radomisl), Чорнобиль (Czernobel), Черкаси (Kzirkassi), Канів (Kaniow), Біла Церква (Bialacerkow) і т. д.» [347]. Серед інших міст, відомості про які можна побачити у «Великому історичному словнику», згадаємо також Батурин («BATURIN») [348], Хмільник («CHMIELNICK») [349], Хотин («CHOTCZIM») [350], Чигирин («CZERIM ou CZCHRYN») [351], Чернігів («CZERNIKOW ou CZERNISHAW») [352], Чорнобиль («CZERNOBEL») [353], Черкаси («CZYRKASSY») [354], Дубно («DUBNO») [355], Галич («HALITZ») [356], Умань («HUMAN») [357], Жовкву («JOULKIEF») [358], Кодак («KUDAK ou HUDAK») [359], Лемберг-Львів («LEMBOURG, LEMBERG, LUOW, LUWOW») [360], Ніжин («NIZYN») [361], Новгород-Сіверський («NOVOGRODEK-SEWIERSKI») [362], Полтаву («PULTAVA ou PULTOWA») [363], Збараж («ZBARAS») [364], Зборів («ZBOROW») [365] та ін.

Яскравим зразком барокової пишномовності може слугувати розгорнута назва роботи Морері – «Великий історичний словник, або цікава суміш історії священної та світської, що містить короткий виклад казкової історії богів і героїв язичницької античності, життя та діяльність визначних єврейських патріархів, суддів, царів; пап, святих мучеників і проповідників; батьків церкви та вчителів ортодоксії; єпископів; кардиналів та інших відомих прелатів; єресіархів і схизматиків разом з їхніми головними догмами; імператорів; королів; князів і великих полководців; давніх і сучасних авторів, філософів, діячів мистецтв та тих людей, котрі прославилися в усіх галузях завдяки своїм знанням, творчості та іншим славетним діям; утворення та просування релігійних і військових орденів, а також життя їхніх фундаторів; генеалогію багатьох знаменитих родів Франції та інших країн; опис імперій, королівств, республік, провінцій, міст, островів, гір, річок та інших значних місць з давньої та нової географії, де позначено розташування, простір і особливість країни, релігію, правління, характер і звичаї народів, де висвітлено також посади, магістратське керівництво або ж почесні титули; релігії та християнські, єврейські й поганські секти; головні імена діячів мистецтв і наук; справи публічні й урочисті; ігри, свята тощо; едикти та закони, цікаві для історії, та інші визначні речі й справи. До цього додається історія загальних і окремих соборів з назвами міст, де вони проводилися. Все це доповнено ремарками, дисертаціями й цікавими розвідками, щоб прояснити складнощі історії, хронології та географії, мсьє Луї Морері, священика, доктора теології».

Хоча в цей час у Франції вже почали з’являтися наукові розвідки, що торкалися історії України, та власне й саме поняття «Україна» вже міцно асоціювалося в Європі з країною наддніпрянських козаків, здебільшого про наші землі писали люди досить далекі від науки – дипломати, військові, мандрівники, місіонери і т. д.

Карколомні зміни на сході Європи знайшли своє відображення у французькій культурі. Українська тематика все більше привертає літераторів і драматургів. Вже зазначалося, що натхнений долею Роксолани великий Жан-Батіст Расін у цей час створює трагедію «Баязет», головною героїнею якої є Роксана, наложниця султана, родом з Русі. Хоча дана історія, показана талановитим драматургом, є вигадкою, варто згадати, що саме в цей час султаншею-валіде в Порті була Турхан-хатіс, або Турхан-Хадіджа (бл. 1628-1683), русинка, забрана в неволю татарами й продана до султанського гарему, де стала матір’ю Мехмеда ІV. Відоме її українське ім’я – Надія.

Однак, звичайно, терени нашої країни пов’язувалися насамперед з перебігом «української війни», про події якої регулярно повідомляла французька преса. Так, «Газетт де Франс», як зазначав Борщак, «дає змогу крок за кроком простежити перебіг подій в Україні, принаймні тих, про які Париж вважав за потрібне повідомити» [366]. За словами цього українського дослідника, ця газета дозволяє «день за днем простежити за подіями, що відбувалися в Україні у другій половині ХVІІ ст. Що ж до періоду Хмельницького, то немає жодного номера без новин з України, що надходили через Гданськ, Гамбург, Варшаву, Константинополь, Венецію, а іноді безпосередньо з України» [367].

Відомий французький поет і вільнодумець Марк-Антуан Жирар де Сент-Аман (1591-1661), який у 1650-1651 рр. проживав у Варшаві, користуючись прихильністю до себе польської королеви Марії-Луїзи, у кількох своїх віршах оспівує мужність своєї покровительки під час страшних заворушень («ребелії»), спричинених козаками [368]. На думку поета, війна поляків з козаками була подібною до протистояння греків і персів, тобто змагання цивілізованого заходу з варварським сходом [369]. Не припиняючи цікавитися польськими справами й після залишення ним Варшави, Сент-Аман в 1658 р. створює героїчну ідилію «Велична», у якій знов-таки прославляє героїзм, виявлений польською королевою, «Німфою Вісли», під час порятунку своєї держави. У цьому поетичному творі в якості найнебезпечніших ворогів Польщі митець виставляє козаків і татар, військовою доблестю яких він захоплюється [370]. Сент-Аман згадує про загрозу, яка насувається на Віслу з «Бористену та дикого Танаїсу» [371] і яку несуть, поєднавшись з татарами, «привиди Марса» зі своїми поголеними головами [372]. Цікаво відзначити, що Сент-Аман і добре відомий в Україні Боплан були не тільки сучасниками, але й земляками – обидва мешкали в Руані в один і той самий час. Тож цілком вірогідним видається їхнє особисте знайомство [373].

Злободенність Хмельниччини для тогочасної європейської політики відзначав і французький бурлескний літератор Жан Лоре (бл. 1600-1665). У своїй самобутній віршованій газеті «Muse historique» («Мюз історік» – «Історична муза»), що видавалася в 1650-1665 рр., він писав про всі важливі події, які відбувалися у Франції та світі, коротше кажучи про все, що цікавило тодішніх французів. Читачами та слухачами його бурлескних поезій був тоді чи не весь більш-менш освічений місцевий загал. «Історична муза» Лоре знайшла велике зацікавлення при дворі і її шанувальником був юний «король-сонце» Людовік ХІV [374]. Як і більшість тогочасних інтелектуалів, Лоре був щирим монархістом, а саме тому негативно ставився до «бунту козаків» проти свого законного володаря. Не варто також забувати, що Річ Посполита була традиційною союзницею Франції, а тодішня польська королева за походженням була француженкою.

Наведемо кілька зразків творчості цього поета з українським перекладом Борщака [375].

Ось, що писав Лоре в своїй «Історичній музі» від 26 листопада 1651 р., після отримання повідомлень про укладення Білоцерківської угоди:

Les Cozaques, fiers ennemis,

Se sont totalement soumis

A leur maître et roy légitime

Qui leur a pardonné leur crime

Mais à cette condition,

Qu’à la première émotion

Sans espoire de mizéricorde

Козаки, горді вороги,

Повністю підкорилися

Своєму володарю і королю законному,

Який вибачив їм їхній злочин,

Але лишень за умови,

Що при першому ж заворушенні,

Не сподіваючись на милосердя,

А ось після Переяславської ради у Лоре читаємо наступне (19 грудня 1654 р.):

Kmielnisky, fameux rebelle,

On dit qu’il est tout éperdu

Et qu’il craint fort d’être pendu.

Malheur à ce traître Cozaque,

Dont le parti démoniaque

A causé tout ce dezaroy

En s’élevant contre son Roy!

Telles maudites fellonies

Restent rarement impunies

Et si ce n’est pas grand Hazard

On le voit périr tôt ou tard.

Хмельницький, знаний бунтівник,

Кажуть, що він цілком розгублений,

І дуже боїться, щоб його не повісили.

Ганьба цьому зрадникові-козакові,

Диявольське рішення якого

Повстати проти свого короля

Призвело до такої руїни.

Таке прокляте віроломство

Рідко залишається непокараним.

А якщо на те буде воля,

Він загине рано чи пізно.

Між іншим, Хмельницького Лоре уподібнював до лідера англійської революції Кромвеля, а бунтівних козаків до повсталих англійців, котрі скинули й убили свого короля [376]. Таке порівняння тоді було досить популярним.

З кінця ХVІ ст. все більше французів потрапляють на територію сучасної України, де мають змогу безпосередньо ознайомитися з її минулим. Французька присутність в Речі Посполитії особливо пожвавлюється після короткотривалого правління в цій країні Генріха Валуа (1573-1574). Об’єктивно цьому сприяло внутрішньополітичне становище у самій Франції. Розбурхане релігійними війнами Французьке королівство пережило жахливі соціальні потрясіння, що призвело не лише до політичних змін у державі (згасання династії Валуа, сходження на престол Бурбонів, Нантський едикт про віротерпимість, зміцнення абсолютизму), але й до великих суспільних трансформацій, які проявилися, зокрема, в значних еміграційних процесах.

Річ Посполита, що була найбільшою державою у тогочасній Європі, на фоні спустошеної війнами та виснаженою від міжконфесійних кровопролить Франції до середини ХVІІ ст. здавалася зразком спокою та стабільності. Саме тому сюди линув потужний потік службовців, професійних військових, а то й відвертих авантюристів з заходу. Ще більше посилився він в роки Тридцятирічної війни (1618-1648), коли найманці різного гатунку охоче наймалися на службу до польських королів або вельможних магнатів. Вже у першій половині ХVІІ ст. бачимо багатьох французів на важливих цивільних або, частіше, військових посадах в Речі Посполитій. Саме до цього середовища належить славнозвісний Боплан. Крім нього можна згадати також полковника Жана Маріона, першого коменданта Кодака, вбитого запорожцями Івана Сулими в 1635 р.

До речі, син французького офіцера, також Жан (або Ян, у польській традиції), отримав право на шляхетство від короля Яна ІІ Казимира [377]. Французькі офіцери – підполковник Ніколе та капітан Ла Крустад – брали участь у битвах з татарами й навіть потрапили до них у полон, звідки були пізніше звільнені [378], а підполковник де Морей і лейтенант Ла Кротад наклали головою в 1637 р. у битві під Кумейками, воюючи проти повсталих козаків і селян [379]. Тут треба зауважити, що Ла Крустад (La Croustade), згаданий П’єром Шевальє, та Ла Кротад (La Crotade), названий Бопланом, могли бути однією й тією ж особою, прізвище якої в працях обох французьких авторів було подане відмінно.

Потужний спалах українсько-польської війни в 1648 р. сильно стурбував уряд Мазаріні, оскільки повністю паралізував, а згодом і ледь не призвів до цілковитого краху традиційного союзника Франції – Річ Посполиту. 20 червня 1648 р. «Газетт де Франс» повідомляла наступне: «В Париж прибуло посольство від поляків. Вони просять воєнної або фінансової допомоги у Франції, згадуючи про шлюбні зв’язки між французькою та польською династією» [380].

Розуміючи важливість підтримання поляків, Париж, незважаючи на зародження серйозного соціально-політичного конфлікту, що отримав згодом ім’я Фронди, на терені власної держави, відправляє значну допомогу польському королю. Вже в 1648 р. 800 французьких найманців вирушили на Україну, щоб битися з повстанцями Хмельницького, під проводом польського полковника Кшиштофа Пшиємського, який довгий час командував полком з підданих Речі Посполитої, що воював у Фландрії [381]. А при розгромі козацького війська під Берестечком відзначилася кіннота французького полковника дю Плессі [382].

Активнішому втручанню Франції в перебіг українсько-польського протистояння завадила як внутрішня смута в країні, так і власна виснажлива війна, яку королівство вело проти Іспанії, завершена лише в 1659 р. підписанням Піринейського миру. Про складне внутрішньо- та зовнішньополітичне становище Французького королівства у середині 1650-х рр. свідчить намагання уряду Мазаріні залучити на службу 4-тисячний козацький загін, який планувалося використати у конфлікті з іспанцями, зважаючи на гучну славу вправних вояків, здобуту козаками в попередніх війнах, в тому числі й на терені самої Франції. З цією метою французький посол при дворі шведського короля Карла Х Густава Гуго де Терлон в 1656 р. звернувся по допомогу до відомого військового та політичного діяча тієї доби Юрія Немирича, якого називав своїм другом. Той міг легко порозумітися з французом, оскільки певний час проживав у Парижі, де слухав лекції професорів Сорбонни й навіть отримав ступінь магістра права. Тож французькою мовою цей шляхетний українець володів досконало.Слід зауважити, що студенти з України на той час у Франції не були надзвичайною рідкістю, про що йшлося вище. Французька мова була відома багатьом представникам шляхти та освіченої козацької еліти, а серед козаків знаходилися такі, що могли досить пристойно говорити цією мовою. Так, за свідченнями члена шведського посольства до Хмельницького у 1656-1657 рр. Конрада-Якоба Гільдебрандта (1629-1679), їм для супроводу територією України було надано «одного козака, що вмів говорити по-французьки» [383].

На той час Немирич виконував важливі дипломатичні місії між гетьманським урядом, двором шведського короля та ставкою трансільванського князя Юрія ІІ Ракоці. Як зазначав згодом Терлон, Немирич охоче взявся до цієї справи й навіть намовив до служби у Франції кількох козацьких старшин. Безумовно, набір такої потужної військової сили з козаків не міг відбутися без відома Хмельницького. Мабуть, з цією ж метою один з емісарів Версаля був відправлений безпосередньо до Чигирина, де мав зустріч з Виговським [384]. Проте ці зусилля виявилися даремними. Навесні 1657 р. французький уряд уклав союзницьку угоду з Кромвелем. Гостра потреба у козацьких полках відпала. Проект відправки 4 тисяч козаків до Франції було скасовано. Згодом Терлон з жалем отримав звістку про загибель свого приятеля Немирича, якого високо цінував і називав «канцлером козаків» (Chancelier des Cosaques). За словами французького дипломата, цей талановитий діяч «міг би добре прислужитися Франції» [385].

Цікавими, хоча й не зовсім певними, є свідчення про французького шевальє Анрі де Боа, який на початку Хмельниччини служив польському королю, воюючи з повсталими українськими козаками та селянами, а згодом, очевидно, потрапивши до них у полон, покозачився, прийняв православ’я й отримав ім’я Андрія Антоновського. За деякими свідченнями, саме він одружився з овдовілою після смерті Тимоша Хмельницького Розандою Лупул [386].

Це був далеко не єдиний випадок потрапляння французів до козацького товариства. Ще наприкінці ХVІ ст. Ян Оришовський зазначав, що вихідці з цієї нації знаходяться поміж запорожців [387]. Прихід французів на Січ міг стати можливим під час різноманітних військових кампаній, у яких брали участь найманці з цієї західної країни. Серед подібних контактів можна згадати знайомство Маржере та його людей у Москві з українськими козаками, що прийшли з Лжедмитрієм І. Можна також згадати, що в 1616 р., як повідомляв Баре, загін з 60 французьких кавалеристів, очолюваний капітаном Монтеспеном, разом з козаками брав участь у поході на Молдавію. Французька присутність на Запоріжжі відмічалася й у ХVІІІ ст.

В 1664 р. під час облоги військами Яна ІІ Казимира Глухова з польського боку відзначилися французькі брати Арман де Грамон граф де Гіш (1637-1673) і Антуан-Шарль де Грамон граф де Лувін’ї (1641-1720) [388]. До речі, першого з них було виведено в якості персонажу геніальним Александром Дюма в романах «Двадцять років потому» та «Віконт де Бражелон». В 1675 р. героєм оборони Збаража від турецько-татарської навали став французький дворянин Отей, пікардієць за походженням, призначений комендантом фортеці. Він до останку мужньо керував обороною міста перед лицем в багато разів сильнішого противника [389]. А в 1677-1678 рр. загони українського козацтва спільно з французькими найманцями брали участь у повстанні куруців на Закарпатті, воюючи проти австрійських військ [390].

Зважаючи на те, що з кінця ХVІ ст. спостерігається доволі сильний наплив французів до Речі Посполитої, й насамперед військових найманців, де тих охоче приймали, їхнє потрапляння до козаків виглядає цілком логічним. Про прихильне ставлення поляків до французів згадував Боплан. Він писав, що поляки «називають французів своїми братами, з якими мають споріднені звичаї та до яких відчувають симпатію» [391]. Між іншим, той же Боплан з гордістю зазначав, що, оскільки він подолав на човні дніпрові пороги, то, за старовинним звичаєм, може «вважатися справжнім козаком» [392].

Слід також відмітити, що у другій половині ХVІІ ст. королевами Речі Посполитої були здебільшого саме француженки – Марія-Луїза де Гонзага в 1645-1667 рр. та Марія-Казимира-Луїза де Лагранж д’Аркієн, більш відома як Марисенька, в 1674-1696 рр. Природно, що обидві жінки мали в своєму почеті багатьох земляків. У перерві між цими двома жінками польський престол посідала Елеонора-Марія Австрійська (1670-1673), яка по материнській лінії також належала до французької гілки роду Гонзаг (її матір Елеонора де Гонзага була племінницею польської королеви Марії де Гонзаги, тобто дочкою рідного брата останньої). Про тісні політичні взаємини між Річчю Посполитою та Францією Людовіка ХІV свідчить, зокрема, й той факт, що після свого зречення в 1668 р. Ян ІІ Казимир вирушив саме до Франції, де й помер, а на польський трон вже тоді пропонувалася кандидатура відомого французького полководця принца Луї де Конде, або Конде Великого (1621-1686), яка вдруге була висунута на елекційному сеймі в 1674 рр. Однак жодного разу ця кандидатура не здобула підтримки шляхти.

Ще одним чинником, що сприяв цікавості французів до земель України, були геополітичні міркування Парижа про активізацію зовнішньої політики у східному регіоні з метою пошуку та використання союзників, які б могли посприяти посиленню позицій Франції у Європі. Саме тоді французькі представники з’являються й створюють постійні місії в Московському царстві, Кримському ханстві, тобто тих державах, до складу яких входили обширні території сучасної України. В цьому контексті можна згадати «розвідувальну» місію до Криму 1607-го року [393]. Ще раніше були утворені посольства в Османській імперії та Речі Посполитій. Козацьке військо, слава якого гриміла по всій Європі, здавалося французам вигідною збройною силою, котру можливо було використати в інтересах власного королівства.

Мала досвід безпосереднього знайомства з козаками й сама Франція. Є свідчення, що в лютому 1636 року 2-тисячний кавалерійський загін козаків у складі корпусу хорватського генерала на австрійській службі Ізолані здійснив напад на Шампань, переправившись через річку Маас поблизу Вердена [394]. 31 травня 1636 р. сталася велика сутичка між козаками та французькою армією графа де Суассона на землях Люксембургу. Про цю подію повідомляла «Газетт де Франс» [395]. Українські козаки відзначилися тоді не лише в Люксембурзі, але й також на теренах Фландрії та Пікардії [396]. Умови контракту австрійський уряд повною мірою не виконував, тому восени 1636 року більшість козаків залишає театр бойових дій.

В 1645-1646 рр., у період завершення Тридцятилітньої війни, великий козацький загін брав участь у бойових діях вже на боці юного французького короля Людовіка ХІV. Особливо відмітилися козаки при облозі Дюнкерка, добре укріпленої морської фортеці, воюючи пліч-о-пліч з мушкетерами, уславленими за два століття потому Александром Дюма [397].

До слова, у французькому розділі Вікіпедії в статті, присвяченій Тридцятилітній війні, серед сторін, що брали в ній участь згадано Запоріжжя (Zaporogues) [398], а в статті про облогу та штурм Дюнкерка (1646) йдеться про 2-тисячний загін на чолі з Хмельницьким, що брав у ньому участь [399].

На користь факту присутності майбутнього лідера українського національно-визвольного руху на теренах Франції свідчать і слова Шевальє, який в 1645 р. брав участь у вербуванні козаків на службу до юного короля Людовіка ХIV за дорученням уряду кардинала Мазаріні, а згодом з гордістю називав себе «козацьким історіографом». У передньому слові, зверненому до відомого дипломата та військового графа де Брежі, який власне й очолював цю відповідальну місію з набору козаків, Шевальє відзначає, що «Хмельницький приходив з глибин Русі до Франції» [400]. Ймовірно, саме на час перебування майбутнього гетьмана у цій країні й припадає його особиста трагедія, пов’язана з розоренням маєтку в Суботові Данилом Чаплинським.

У французькій мові з того часу міцно закріпилися поняття «Cosaques». Хоча згодом це слово стало для французів також синонімом понять «нахаба», «зухвалець», «грубіян», а вислів «à la cosaque» («по-козацьки») означає брутально, грубо, безцеремонно. Але це, очевидно, пов’язано з російською окупацією Парижа в 1814 р. та поведінкою тогочасних козацьких загонів, що належали передусім до донського козацтва. Проте, звичайно, всі козаки для французів початку ХІХ ст. уявлялися єдиною потужною дикунською силою зі сходу.

Середина ХVІІ ст. призвела до карколомної зміни позицій Польщі та Франції в світі. Якщо доти Річ Посполита здавалася оазисом процвітання та стабільності, на фоні виснаженої від внутрішніх війн Франції, то після Хмельниччини від колишньої величі Польщі залишилася тільке тінь. В той же час зміцніле Французьке королівство намагається перебрати на себе роль гегемона в Європі. В другій половині ХVІІ – на початку ХVІІІ ст. французький абсолютизм доби «короля-сонце» Людовіка ХIV, правління якого тривало 72 роки, досяг свого апогею. Його королівство, незважаючи на ознаки гострої соціально-економічної кризи, що наближалася, перебувало у зениті своєї величі. Париж перетворився на «законодавця мод» у галузі науки, культури та мистецтва. Французька мова поступово витісняла мертву латину з сфери дипломатії й була досить поширеною при дворах європейських монархів, які намагалися наслідувати звичаї, блиск і розкіш Версаля.

Франція уважно стежила за політичними процесами у Європі, активно намагаючись впливати на них через розмаїту мережу своїх представництв в іноземних країнах, щоб посилити свою міжнародну вагу. Події в Україні, де, майже не згасаючи з середини ХVІІ ст., вирувала велика війна, що втягнула у своє полум’я всі сусідні та певною мірою й віддалені держави, дозволяли Парижу бачити в ній свій інтерес, щоб посилити свій вплив у Європі. Французький уряд був дуже стурбований перерозподілом земель і сфер впливу на сході й особливо тим, що на фоні посилення Московії, перейменованої незабаром у Російську імперію, відбулося значне послаблення традиційних союзників Франції – Речі Посполитої та Оттоманської Порти. Всі ці чинники зумовили виникнення багатьох творів, присвячених розгляду діяльності козаків і минулому України.


Примітки

339. Наливайко Д. Очима заходу: Рецепція України в Західній Європі… – С. 16-17.

340. Le Grand Dictionnaire Historique ou le Melange curieux de l’histoire sacre et profane, qui contient en abrege l’histoire fabuleuse des Dieux & des Heros de l’Antiquite Payenne: les vies et les actions remarquables des Patriarches; des Juges; des Rois des Juif; des Papes; des Saints Martyrs & Confesseurs; des Peres de l’Eglise & des Docteurs Orthodoxes; des Eveques; des Cardinaux & autres Prelats celebres; des Heresiarques & des Schismatiques; avec leurs Principaux Dogmes; des Empereurs; des Rois; des Princes; & des grands Capitaines; des Auteurs anciens & modernes; des Philosophes; des Inventeurs des Arts, & de ceux qui se sont rendus recommandables en toute sorte de Professions, par leur Science, par leurs Ouvrage, & par quelque action eclatante; l’etablissement et le proges des Ordres Religieux & Militaires; & la Vie de leurs Fondateurs; les Genealogies de plusieurs Familles illustres de France, & d’autres Pays; la Description des Empires, Royaumes, Republiques, Provinces, Villes, Isles, Montagnes, Fleuves, & autres lieux considerables de l’ancienne & nouvelle Geographie: ou l’on Remarque la situation, l’etenduё & la qualite du Pays, la Religion, le Gouvernement, les Moeurs & les Coutumes des Peuples: Ou l’on voit les Dignites, les Magistratures ou Titres d’honneur: les Religions & Sectes des Chretiens, des Juifs & des Payens: Les principaux noms des Arts & des Sciences: Les Actions publiques & solemnelles: Les Jeux, les Fetes, etc. Les Edits & les Loix, dont l’Histoire est curieuse; & autres choses, & Actions remarquables. Avec l’Histoire des Conciles generaux et particuliers sous le nom des lieux ou ont ete tenus. Le tout enrichi de Remarques, de dissertations & de Recherches curieuses, pour l’eclaircissement des difficultez de l’Histoire, de la Chronologie & de la Geographie. Par Mre LOUЇS MORERI, Pretre, Docteur en Theologie. XVIIIe et derniere edition. Revue, corrigee & augmentee tres considerablement. – Amsterdam: Chez P. Brunel, R. Wetstein, la Veuve de P. de Coup & G. Kuyper, F. l’Honore & Fils, P. Humbert, Z. Chatelain, H. Uytwerf, F. Changuion, J. Wetstein & G. Smith, P. Mortier, & J. Catuffe; Leyden: Chez Luchtmans & C. Haak; La Haye: Chez P. Gosse, J. van Duren, J. Neaulme, A. Moetjens, G. Block, & A. van Dole; Utrecht: Chez E. Neaulme, 1740. – T. 7. – Lettres P-Seg. – 408+27+240+214 p. – Р. 268.

341. Le Grand Dictionnaire Historique ou le Melange curieux de l’histoire sacre et profane, qui contient en abrege l’histoire fabuleuse des Dieux & des Heros de l’Antiquite Payenne: les vies et les actions remarquables des Patriarches; des Juges; des Rois des Juif; des Papes; des Saints Martyrs & Confesseurs; des Peres de l’Eglise & des Docteurs Orthodoxes; des Eveques; des Cardinaux & autres Prelats celebres; des Heresiarques & des Schismatiques; avec leurs Principaux Dogmes; des Empereurs; des Rois; des Princes; & des grands Capitaines; des Auteurs anciens & modernes; des Philosophes; des Inventeurs des Arts, & de ceux qui se sont rendus recommandables en toute sorte de Professions, par leur Science, par leurs Ouvrage, & par quelque action eclatante; l’etablissement et le proges des Ordres Religieux & Militaires; & la Vie de leurs Fondateurs; les Genealogies de plusieurs Familles illustres de France, & d’autres Pays; la Description des Empires, Royaumes, Republiques, Provinces, Villes, Isles, Montagnes, Fleuves, & autres lieux considerables de l’ancienne & nouvelle Geographie: ou l’on Remarque la situation, l’etenduё & la qualite du Pays, la Religion, le Gouvernement, les Moeurs & les Coutumes des Peuples: Ou l’on voit les Dignites, les Magistratures ou Titres d’honneur: les Religions & Sectes des Chretiens, des Juifs & des Payens: Les principaux noms des Arts & des Sciences: Les Actions publiques & solemnelles: Les Jeux, les Fetes, etc. Les Edits & les Loix, dont l’Histoire est curieuse, etc. L’histoire des Conciles generaux et particuliers sous le nom des lieux ou ont ete tenus. Le tout enrichi de Remarques, de dissertations & de Recherches curieuses, pour l’eclaircissement des difficultez de l’Histoire, de la Chronologie & de la Geographie, tirees de differens Auteurs, & sur tout du Dictionnaire Critique de Mr. Bayle. Commence en 1674 par Mre LOUIS MORERI, Pretre, Docteur en Theologie et continue par le meme & par plusieurs Auteurs de differens partis. Premiere Edition de Basle en Francois, Corrigee & considerablement augmentee. – Basle: Chez Jean Brandmuller, 1731. – T. 2. – 482 p. – Р. 286; Le Grand Dictionnaire Historique… – 1740. – T. 5. – Lettres I-L. – 225+51+320 p. – P. 29-30.

342. Le Grand Dictionnaire Historique… – 1740. – T. 5. – Lettres I-L. – P. 30.

343. Ibid. – T. 3. – Lettres Chei-E. – P. 359-760 (401)+179+216 p. – P. 133.

344. Ibid. – T. 6. – Lettres M-O. – 514+131+102 p. – P. 231.

345. Ibid. – T. 3. – Lettres Chei-E. – P. 651-652; Nouveau Dictionnaire historique, ou Histoire abregegee des hommes qui se sont fait un nom par le genie, les talens, les vertus, les erreurs, etc. Depuis le commencement du Monde jusqu’a nos jours. Et dans laquelle on expose avec impartialite ce que les Ecrivains les plus judicieux ont pense sur le caractere, les moeurs & les Ouvrages des Hommes celebre dans tous les genres: avec des Tables Chronologiques pour reduire en Corps d’Histoire les Articles repandus dans ce Dictionnaire. Par une Societe de Gens-de-Lettres. VIIe edition, revue, corrigee, & considerablement augmentee. – Caen: Chez G. Le Roy; Lyon: Chez Bruyset, Freres, 1789. – T. 9. – 534 p. – Р. 377.

346. Le Grand Dictionnaire Historique… – 1740. – T. 8. – Lettres She-Z. – Р. 215-430 (215)+271+205+130 p. – Р. 96.

347. Le Grand Dictionnaire Historique ou le Melange curieux de l’histoire sacre et profane, qui contient en abrege l’histoire fabuleuse des Dieux & des Heros de l’Antiquite Payenne: les vies et les actions remarquables des Patriarches; des Juges; des Rois des Juif; des Papes; des Saints Martyrs & Confesseurs; des Peres de l’Eglise & des Docteurs Orthodoxes; des Eveques; des Cardinaux & autres Prelats celebres; des Heresiarques & des Schismatiques; avec leurs Principaux Dogmes; des Empereurs; des Rois; des Princes; & des grands Capitaines; des Auteurs anciens & modernes; des Philosophes; des Inventeurs des Arts, & de ceux qui se sont rendus recommandables en toute sorte de Professions, par leur Science, par leurs Ouvrage, & par quelque action eclatante; l’etablissement et le proges des Ordres Religieux & Militaires; & la Vie de leurs Fondateurs; les Genealogies de plusieurs Familles illustres de France, & d’autres Pays; la Description des Empires, Royaumes, Republiques, Provinces, Villes, Isles, Montagnes, Fleuves, & autres lieux considerables de l’ancienne & nouvelle Geographie: ou l’on Remarque la situation, l’etenduё & la qualite du Pays, la Religion, le Gouvernement, les Moeurs & les Coutumes des Peuples: Ou l’on voit les Dignites, les Magistratures ou Titres d’honneur: les Religions & Sectes des Chretiens, des Juifs & des Payens: Les principaux noms des Arts & des Sciences: Les Actions publiques & solemnelles: Les Jeux, les Fetes, etc. Les Edits & les Loix, dont l’Histoire est curieuse; & autres choses, & Actions remarquables. Avec l’Histoire des Conciles generaux et particuliers sous le nom des lieux ou ont ete tenus. Le tout enrichi de Remarques, de dissertations & de Recherches curieuses, pour l’eclaircissement des difficultez de l’Histoire, de la Chronologie & de la Geographie. Par Mre LOUЇS MORERI, Pretre, Docteur en Theologie. XIe edition. – Amsterdam: Chez P. Brunel, R. & G. Wetstein, Janssons-Waesberge, P. de Coup; La Haye: Chez la Veuve d’A. Moetjens, la Veuve de H. van Dole; Utrecht: Chez G. van de Water, 1724. – T. 3. – 582 p. – Р. 294.

348. Le Grand Dictionnaire Historique… – 1740. – T. 2. – Lettres B-Cheg. – 536+358 p. – Р. 116.

349. Ibid. – T. 3. – Lettres Chei-E. – P. 395.

350. Ibid. – P. 400.

351. Ibid. – P. 760.

352. Ibid.

353. Ibid.

354. Ibid.

355. Ibid. – P. 157.

356. Ibid. – T. 4. – Lettres F-H. – 223+271+242 p. – Р. 15.

357. Ibid. – P. 226.

358. Ibid. – T. 5. – Lettres I-L. – P. 161.

359. Ibid. – P. 48.

360. Ibid. – P. 107, 299.

361. Ibid. – T. 6. – Lettres M-O. – 514+131+102 p. – P. 99.

362. Ibid. – P. 123.

363. Ibid. – T. 7. – Lettres P-Seg. – 408+27+240+214 p. – P. 396.

364. Ibid. – T. 8. – Lettres She-Z. – Р. 215-430 (215)+271+205+130 p. – P. 98.

365. Ibid.

366. Борщак І. Україна в літературі Західної Європи… – С. 57.

367. Там само.

368. Наливайко Д. Очима заходу: Рецепція України в Західній Європі… – С. 319-320.

369. Там само.

370. Saint-Amant M.-A. G. de. Oeuvres completes de Saint-Amant. Nouvelle edition, publiee sur les manuscrits inedits et les editions anciennes. Precedee d’une Notice et accompagnee de notes par M. Ch.-L. Livet. – P.: Chez P. Jannet, 1835. – T. 2. – 512 p. – P. 357-388.

371. Ibid. – P. 363.

372. Ibid. – P. 368.

373. Олексіїв М. П. Українські козаки, як їх змальовує французький поет ХVІІ в. // Юбілейний збірник на пошану академіка Дмитра Йвановича Багалія. З нагоди сімдесятої річниці життя та п’ядесятих роковин наукової діяльності. – К.: Друкарня Української Академії наук, 1927. – С. 624.

374. Наливайко Д. Очима заходу: Рецепція України в Західній Європі… – С. 323.

375. Борщак І. Україна в літературі Західної Європи… – С. 59.

376. Наливайко Д. Очима заходу: Рецепція України в Західній Європі… – С. 324.

377. Кто был автором проекта первой Кодакской крепости? // : 17/06/2011.

378. Chevalier P. Histoire de la guerre des Cosaques contre la Pologne… – Рart 1. – Р. 81; Шевальє П. Історія війни козаків проти Польщі… – С. 72-73.

379. Beauplan Guillaume Le Vasseur de. Description d’Ukranie. – 2002. – P. 52; Боплан Гійом Левассер де. Опис України; Меріме П. Українські козаки та їхні останні гетьмани; Богдан Хмельницький. – 1990. – С. 37.

380. «Gazette de France» про події в Україні / Упорядкування і передмова А. Івоніної // Хроніка-2000. – К., 1995. – Вип. 2-3. – Україна-Франція. – С. 78.

381. Chevalier P. Histoire de la guerre des Cosaques contre la Pologne… – Рart 2. – Р. 29; Шевальє П. Історія війни козаків проти Польщі… – С. 91-92.

382. Chevalier P. Histoire de la guerre des Cosaques contre la Pologne… – Рart 2. – Р. 138; Шевальє П. Історія війни козаків проти Польщі… – С. 149.

383. Січинський В. Чужинці про Україну… – С. 65-66.

384. Зленко А., Жуковський А., Коптілов В., Манжола В., Назарук Л., Федорук О. Україна і Франція: нариси багатовікової історії… – С. 15.

385. Terlon H. de. Memoires du chevalier de Terlon. Pour rendre compte au Roi, de ses Negociations, depuis l’annee 1656 jusqu’en 1661. – P.: Chez Claude Barbin, 1681. – Т. 1. – 620 p. – Р. 69-71.

386. Горобець В., Чухліб Т. Незнайома кліо. Таємниці, казуси і курйози української історії. Козацька доба / Науковий редактор В. Смолій. – К.: Наукова думка, 2004. – 312 с. – С. 76; Реєнт О. П., Коляда І. А. Усі гетьмани України. – Харків: Фоліо, 2008 – 415 с. – Серія «Історичне досьє». – С. 77. 

387. Брехуненко В. Козаки на степовому кордоні Європи: типологія козацьких спільнот ХVІ – першої половини ХVІІ ст. – К.: «ВІПОЛ», 2011. – 504 с. – С. 127.

388. Rousseau de la Valette M. Casimir roy de Pologne. – Lyon: Chez Thomas Amaulry, 1679. – T. 2. – 331 р. – Р. 180.

389. Chassepol F. de. Continuation de l’histoire du grand vizir Acmet Coprogli Pacha, et du Grand Seigneur Mahomet IV a present Regnant, de ses principales Sultanes Favorites, & des intrigues du Serail & de la Porte. Avec l’Histoire du Grand Sobiesky, Roy de Pologne. Et celle des Guerres des Turcs, des Tartares, des Persans, des Moscovites, & des Pollonois. Et plusieurs autre particularitez. – P.: En la Boutique de G.Quinet, 1679. – T. 3. – 312+/XX/ p. – Р. 190, 193; Coyer G.-F., abbe. Histoire de Jean Sobieski, roi de Pologne… – Т. 2. – Р. 75-76.

390. Баран О. Козаки під французьким прапором у куруцькім повстанні // Хроніка-2000. – К., 1995. – Вип. 2-3. – Україна-Франція. – С. 88-91.

391. Beauplan Guillaume Le Vasseur de. Description d’Ukranie. – 2002. – P. 133; Боплан Гійом Левассер де. Опис України; Меріме П. Українські козаки та їхні останні гетьмани; Богдан Хмельницький. – 1990. – С. 105.

392. Beauplan Guillaume Le Vasseur de. Description d’Ukranie. – 2002. – P. 52-53; Боплан Гійом Левассер де. Опис України; Меріме П. Українські козаки та їхні останні гетьмани; Богдан Хмельницький. – 1990. – С. 38.

393. Галенко О. Французи на кримських канікулах… чотириста років тому Україна // Діалог. Історія, політика, економіка. – К., 2002. – № 2: Україна і Франція. – С. 134-137.

394. Махун С. Казаки наемники в Тридцатилетней войне 1618-1648 // Зеркало недели. – 2004. – № 16 (491). – Субота. – 24 апреля // : 28/02/2010.

395. Січинський В. Чужинці про Україну… – С. 65-66; Наливайко Д. Очима заходу: Рецепція України в Західній Європі… – С. 224.

396. Чухліб Т. Козаки та яничари. Україна у християнсько-мусульманських війнах 1500-1700 рр. – К.: Видавничий дім «Києво-Могилянська академія», 2010. – 446 с. – С. 65.

397. Verhun J. Les Cosaques d’Ukraine ont-ils pris part au siege de Dunkerque en 1646. Tire a part du No 11-12 «Les amis du vieux Dunkerque». – Dunkerque, 1980. – P. 93-117; Вергун І. Чи козаки Хмельницького брали участь в облозі Дюнкерку в 1646 році? – Дюнкерк, 1998. – 54 с.

398. : 19/01/2011.

399. : 19/01/2011

400. Chevalier P. Histoire de la guerre des Cosaques contre la Pologne… – Рart 1. – S. P. /Р. 1-2/; Шевальє П. Історія війни козаків проти Польщі… – С. 19-20.

Подається за виданням: Євген Луняк Козацька Україна 16 – 18 ст. у французьких історичних дослідженнях. – К.-Ніжин: Видавець Лисенко М.М., 2012 р., c. 75 – 88.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1999 – 2019 Група «Мисленого древа», автори статей

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на наш сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 2332

Модифіковано : 2.06.2014

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.