Початкова сторінка

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

?

2.9.10. Дніпровська набережна, острів Малий, Великий Південний, Неводничі, Видубичі, Покал та Галерний острів у 1943-1990 рр.

Парнікоза І.Ю.

Мальовничий природний ландшафт Києва, водний простір, пагорби, і особливо великі парки та сади і ліси, що оточують місто важливий фактор, що визначає індивідуальність та неповторну красу міста. За післявоєнні роки він перетворився в справжнє місто-сад.

Шулькевич М.М., Дмитренко Т.Д. 1982

Дніпровська набережна. Як вже зазначалося раніше, роботи по будівництву набережної почалися, ще у 19 ст. Першу ж ділянку гранітної набережної завдовжки 1,3 км збудували до Другої світової війни в 1935–1938 рр. (Пам’ятки.., 2007).

В 1947-1976 рр. було реконструйовано Наддніпрянське шосе від моста Є. Патона до Корчуватого і далі до с. Чапаївка – в’їзд до міста з боку Дніпропетровська. Траса з шістьма смугами руху і роздільною смугою пройшла по лінії старої дороги з значним спрямленням. Перетин дороги з залізницею був вирішений на двох рівнях. Для пішоходів в районі Видубицького озера і вул. Тимирязівської і Корчуватого споруджено підземні переходи (Шулькевич, Дмитренко, 1978).

Лише на рубежі 1950-1960 рр. чергова частина дніпровського берега була одіта в граніт. Толчком до цього послугувало будівництво Річкового вокзалу на Поштовій площі і станції метро «Дніпро» умісця Лінцюгового мосту (Кальницький, 2016). Проте, до 1960-тих років ще зберігався значний відрізок природного правого берегу. Ось як описує його Г. Малаков:

«…потім вирішили зійти Миколаївським узвозом. Дійшовши до першого повороту, збігаємо з гори, здіймаючи густу куряву. Прямуємо до шосе (Набережного –авт.) вузькою стежкою, що повторює рельєф місцевості. На осонні вже пробивається молода травичка. Перетинаємо шосе і перед нами знову стежки. Що збігають до берега по зелених горбочках та похилих терасах. Ми сходимо на невелику галявинку, оточену чагарником та прикрашену дикою грушею…Довкола надзвичайно гарно, просто перед нами – бики зірваного у 1941 році ланцюгового мосту; тепер бики служать опорами для дерев’яних стовпів електролінії високої напруги» а також «ми зійшли на шосе. За бруківкою тягнувся піщаний берег, а на ньому лежали догори килем човни – нові і старі» (Малаков, 2010а).

В 1950-х рр. на набережній зберігалася (Подільська набережна брама) – окреме укріплення казематового типу у комплексі Нової Печерської фортеці. Споруджено у 1854 р. за проектом архітектора Петра Таманського. Розташовувався упоперек Набережного шосе в комплексі з двома підпірними стінами, що збереглися. Верк було висаджено в повітря та розібрано у липні 1951 р. у зв’язку з розширенням Набережного шосе (Кальницький, 2013). У 1950-ті рр. монумент Магдебурзького права та сходи до нього залишалися частиною маршруту до популярних місць відпочинку, особливо після влаштування пішохідного мосту на Труханів острів. Сам же пам’ятник вітшав (Кальницький, 2016).

В 1960-1970 рр. розпочалося зведення другої черги гранітної набережної. Тепер вона простяглася від Гавані до моста імені Євгена Патона. Керівником проекту став арх. В. Беспалий, консультант інж. В. Осьмак Зімкнулася кам’яна підпірна стіна на всій довжині Набережного шосе тільки в 1980-х рр. Одночасно провели реконструкцію набережної: модернізували дорожню смугу, спорудили кілька підземних переходів, влаштували низку нових причалів (Пам’ятки.., 2007; Вишневський, 2010; Кальницький, 2016).

На схемах міського транспорту 1966, 1969, 1973 рр. позначено низку трамвайних маршрутів на Дніпровській набережній. У 1966 р.: 3, 21, 28, 31, 33, автобус №77 на лівий берег від станції м. Дніпро. У 1969 р.: 2, 21, 24 та інші, 1973 р.: 21, 28, 31,32 та 34.

Окрім того, щоб вберегти набережну від розмивання у районі Венеціанського острова, перпендикулярно до неї було насипано підводні насипи з каміння – шпори. До 1972 р. вони прорізували розташовану тут мілину, що добре видно на тогочасному знімку.

Імовірно з побудовою вищевказаних шпор з боку правого берегу пов’язане виникнення розлогої мілини по всій протяжності головного русла від суч. Мосту Метро до мосту Патона. Комплексна ситуація з розвитком мілин добре помітна на мапі 1978 р.

Після будівництва Канівського водосховища і підняття рівня води і мілини і шпори опинилися під водою. Втім подекуди їх присутність досі видає буйний розвиток вищої водної рослинності ().

Станція метро “Дніпро” відкрита 6 листопада 1960 р. на правому березі Дніпра. Архітектор-художник С.С. Павловський і архітектори Г.И. Гранаткин, П.Ф. Красицький, А.Ф. Ігнащенко і С.О. Крушинський врахували особливості природного оточення станції та зробили її несхожою на всі ніші. Умови розташування станції визначили її функціональне, конструктивне та архітектурне рішення. Платформа піднята над рівнем набережної на естакаді, що переходить у міст метрополітену. У підніжжя пагорбу під виходом тунелю метро на міст між порами естакади розміщений касовий зал. Він облицьований керамічною плиткою зелено-блакитного кольору. З касового вестибюля широкі сходи ведуть на платформу. Крізь засклені стіни і з відкритих верхніх платформ добре проглядається Дніпро, його мальовничі острови та протоки. В місці примикання естакади з платформами до мосту влаштовані пілони. Окрім декоративної ролі вони виконують функції конструктивного елементу для виходу на пішохідні тротуари моста та набережної. Пілони, що відмічають початок мосту завершуються монументальними (5,6 м) скульптурами — робочого (скульптор Е.М. Кунцевич) та жінки з голубами (скульптори Ф.А. Коцюбинський, К.А. Кузнєцов, І.С. Горовой) (Шулькевич, Дмитренко, 1978).

Розташований на Дніпровській набережній на північ від мосту метро. Пам’ятний знак належить до серії знаків-верстових стовпів у вигляді сонце-хрестів, на зразок старих козацьких сонце-хрестів із вапняку. В їх центрі знаходяться — круглі бронзові вставки-серцевини, на яких зазначено, до якої дати встановлюється знак (1989 р.), і кілометраж від пункту встановлення знаку до батьківщини Т.Шевченка: скажімо, від Києва до Моринців 181 км. За первинною задумкою автором ідеї Р. Петрука, незримі ниточки пам’яті мали простягтися від Львова до Моринців, від Москви до Моринців, від Мюнхена до Моринців, від Мельбурна до Моринців, від Чикаго до Моринців, від Парижа до Моринців… Широкомасштабний задум повинен був пов’язати з Україною різні континенти ().

Рис. 2.9.10.19. Пам’ятний знак на…

Рис. 2.9.10.19. Пам’ятний знак на відзначення 175-річчя від дня народження Шевченка на супутниковому знімку Києва

Рис. 2.9.10.20. Пам’ятний знак на…

Рис. 2.9.10.20. Пам’ятний знак на відзначення 175-річчя від дня народження Шевченка

Проте реалізація проекту не вийшла навіть на терени СНД. Отже, на відзначення 175-річчя від дня народження Шевченка сонце-хрести встановили у селі Демня (звідси «викотилося» перше «сонце»), Львові, Києві, Трускавці і в селі Жуківці Обухівського району. Йшлося про те, що один із верстових стовпів мав стояти в Нагуєвичах, на батьківщині Івана Франка, підкресливши духовний зв’язок двох великих синів України, але там він так і не з’явився. Як не з’явився він і на Арбаті у Москві, де стояла зруйнована у 30-ті роки ХХ ст. церква святого Тихона. Саме тут домовина з тілом Шевченка ночувала по дорозі із Санкт-Петербурга на батьківщину. Не з'явилася попри сподівання української громади міста і московської інтелігенції.

В Києві місце було вибране дуже точно: Набережне шосе, 200 м від мосту метро у бік Поштової площі – на місці останньої зупинки Шевченка у Києві: між Дніпром і неповторними київськими схилами. Звідси тіло Кобзаря пароплавом доставили до Канева.

В 1988 р. з’явилася можливість до 1000-річчя Хрещення Русі відновити монумент Магдебурзькогоо права (за участі архітекторів реставраторів Ірини Малкаової, Віталія Отченашко, мистецтвознавця Марії Кадомської). При цьому знову позолотили завершення колони, відновили хрест. Безпосередньо від площадки перед пам’ятником біля влаштований перехід під Набережним шосе до самого узбережжя Дніпра. Каплицю з басейном, правда, відновити в ті роки не вдалося. Також до 100 річчя Хрещення Русі були відремонтовані деякі історичні споруди колишнього київського водогону (Кальницький, 2016).

Наводницький парк. В попередніх частинах ми зупинялися на дніпровській мілині, яка знаходилася в районі під кручею лаври. Її доля у зв’язку з будівництвом капітального Наводницького мосту (мосту ім. Є. Патона). При цьому було розібрано попередній Наводницький міст ().

За два роки до завершення мосту, вже проводилися заходи з благоустрою прилеглої до нього території. Адже тут на ділянці заплавної тераси біля Лаври, у гирлі невеликої р. Неводничі, забраної до колектору, знаходився піщаний масив, що періодично затоплювався, на південь від якого знаходилася невелика затока (існує і дотепер, південніше мосту ім. Є.О. Патона). Печерський виконком 4 жовтня 1951 р. ухвалив рішення закласти коло мосту «парк для трудящих міста та району». Так виник суч. Наводницький парк (довгий час Парк ім. Примакова (тут встановлений бюст цього радянського військового діяча, який у червні 1937 р. був заарештований та розстріляний разом з М. Тухачевським, бюст 1970 (мист.). скульп. Ф. Коцюбинський, арх. І. Шмульсон).

Парк закладений на насипному ґрунті. Площа 11 га. Назва на честь Примакова з 1961 р. Пам’ятники Примакову (1970) та засновникам міста (1982) наразі Наводницький парк (Вакулишин, 2014).

За своїм плануванням парк є стандартним зразком регулярного планування з «круглим залом» центр якого оточують багаторічні пірамідальні тополі, а в самому серці знаходиться клумба з хвойними насадженнями.

Згодом тут також розмістили скульптурну групу 1982 р. на честь засновників Києва (Кий, Щек, Хорив та сестра їх Либідь), яка стала одним з символів столиці України (Скульп. В. Бородай, арх. М. Фещенко).

М.М. Шулькевич та Т.Д. Дмитренко (1978) пишуть:

Водно-зелений діаметр міста, що історично склався вздовж Дніпра протягнувся на 30 з надлишком км, доповнений Парком ім. В.М. Примакова — організатора та командира Червоного козацтва на Україні. Парк закладений на вузькій смузі між Набережним шосе та берегом Дніпра і тягнеться від моста Патона до станції метро “Дніпро” на площі 11.2 га. З канадських та пірамідальних тополь, верби звичайної та плакучої, берези бородавчастої, клена сріблястого і ялини сформовані зелені групи та алеї”. В 1947 р. між Звіринецькою горою та горою Бичок у гирлі р. Неводничі планвали збудувати помпезний монумент на честь возз’єднання України з Росією.

Острів Малий. Наразі більш вірно казати острови Малий або Верби, адже колись єдиний, цей острів наразі складається з окремих частин. Іімовірно, утворився внаслідок відкладання наносів в зоні зустрічі головного дніпровського русла та заострівного рукава Дніпра. Основою цього острова є мілини верхньої частини острова, який ми асоціюємо з згадуваним у XVI ст. Микільським (Оскорянським) островом (пізніше одним з групи так званих «Галерних островів»), а також загадкового півострова, т.з. «хвоста» Венеціанського острова, що добре помітний на мапах 1886 рр. 1903, 1905 та 1914 р. Саме з цього матеріалу утворилися сучасні острови Малий (північніше) та острів Великий Південний (південніше).

Зважаючи на присутність цього «хвоста» на мапах, починаючи з кін ХІХ ст., можна припустити, що його формування відноситься до періоду після будівництва Дарницького залізничного мосту. Можливо його формування також пов’язане з посиленням течії через Русанівську протоку, яка активно функціонувала з 1877 по 1884 р. та відкладанням алювіальних наносів у відповідності до нових напрямків річкових потоків.

На основі мапи, яку датовано 1903 р. берегова лінія Венеціанського, на якій показана без «хвоста» можна припустити, що на початку ХХ ст. він був відмитий від Муромця і розташовувався у вигляді мілини-острова посередині русла вище Дарницького залізничного мосту.

На мапі 1914 р. показано значний піщаний масив між Венеціанським островом та місцем сучасного острова Великий Південний, який підписаний як острів Верби. Імовірно, це був піщаний масив, який відкривався у низку воду, по гребню порослий білою вербою.

На мапах 1931-32, 1935-36, 1943 рр. показано, що цей острів фактично являв собою мілину, що не вивищувалася над водою. Лишень у південно-західного узбережжя Венеціанського острова показаний невеличкий витягнутий з півночі на південь острівець – імовірно верхівка мілини, яка вивищувалася над водою. Ці мілини існували і навіть враховувались при розробці Генерального плану 1936 р. На мапі 1945 р. ми бачимо два острівці тут один-більший, другий менший. Присутні мілини і на схемі рельєфу матеріалів Генерального плану міста 1947 р.

Станом на 1953 рік жодного скільки не-будь великого острова між мостом Патона та Дарницьким залізничним мостом над поверхнею води чомусь не показано. Зазначено лише острів, який відповідає сучасному Великому Південному. Втім, слабко-заросла мілина між мостами Патона та Дарницьким залізничним мостом продовжувала існувати, що підтверджується фотографіями 1959-1960 рр. Великий за площею піщаний масив на цей час в силу природного повеневого режиму залишався вкритий заплавним лісом лише в своїй південній, ближчій до Дарницького залізничного мосту частині. На північ та захід же тягнулася, піщана мілина, яка відкривалася у низьку воду. Цікаво, що не пізніше 1964-го р. з правого берега в районі сучасного Наводницього парку в сторону Венеціанського острова було побудовано три перпендикулярні до берега шпори з каменю. Імовірно вони мали охороняти берег в районі нового мосту Патона від розмивання. На знімку 1964 р. ми бачимо розлогу північно-західну мілину від сучасного мосту Метро до мосту Патона. Комплексна ситуація з розвитком мілин добре помітна на мапі 1978 р. ()

На знімку 1970 р. ми бачимо лінії рослинності на загалом голому піщаному острові Малий.

Після будівництва Канівського водосховища у 1974-76 рр. рівень води піднявся і колишній великий острівний масив поступово зник під водою. При цьому над поверхнею води залишилися лише його найвищі частини: три острівця з групи Малий. В цей час цей масив відділився від сучасного острова Великий Південний.

Найбільш північно-західна частина наразі існує у вигляді розлогої мілини. Після будівництва Канівського водосховища і підняття рівня ця мілина та берегозахисні шпори опинилися під водою. Втім подекуди їх присутність досі видає буйний розвиток вищої водної рослинності.

Витягнута з півночі на південь інша частина колишнього великого острова розділилася внаслідок розмивання на два окремих острівці. Ще один острівець оформився в районі Дарницького залізничного мосту. Ці три невеликі острівці наразі ми знаємо як острів Малий. Припинення регулярних повеней згодом призвело до заростання піщаних арен цих островів тополево-вербовим лісом.

Необхідно зазначити, що надводні та підводні частини колишнього острова Малий та вище-розташованих мілин становлять собою цінний природний комплекс посеред головного річища Дніпра у центрі української столиці. Адже мілководні добре прогріті мілини – улюблене місце нагулу риб. Тут також розвивається цінна прибережно-водна та занурена водна рослинність. В районі островів Малий існують великі зарості реліктового водяного горіха та глечиків жовтих. Під час осіннього спаду води мілини активно використовують для відпочинку пролітні птахи.

Видубицьке озеро. У 1950-ті рр. розглядалася можливість включення Видубицбкого озера до складу Центрального ботанічного саду НАН УРСР.

На початку 1966 р. міськвиконком відвів акваторію Видубицького озера і прилеглу до неї територію (всього близько 26 га) Управлінню побутового обслуговування «для влаштування стоянки моточовнів». Приблизно у цей же час із зовнішнього боку дамби влаштували дебаркадер пристані річкових теплоходів «Славутич». Неподалік з'явилися службові споруди берегової насосної станції. А озерце південніше залізничного мосту поступилося місцем промисловій зоні. Тим часом кияни все більше і більше захоплювались аматорським судноводінням і риболовлею на Дніпрі. У бухточці північніше Видубицького озера трохи нижче мосту Патона утворилася ціла база «флотилії» рибалок-любителів. Коли ж був реалізований так званий «Дніпровський енергетичний каскад» (Київська, Канівська, Кременчуцька ГЕС) та рівень річки у районі Києва став регульованим, з'явилася можливість стаціонарного освоєння Видубицького озера. Незабаром було видано АПЗ на проектування, на підставі якого інститут Укрдіпрорічтранс розробив проект пристані. Проектом передбачалися, зокрема, адміністративне приміщення, пости чергових, рятувальна станція, типове кафе, санвузли. Важливою частиною комплексу була зона зимового відстою суден, розрахована на 2200 одиниць. Проект спеціально передбачив схему підйому човнів для перенесення до місця відстою. У ході реалізації проекту був створений водний комплекс, відомий під назвою «РОП-1» (ремонтно-відстійний пункт). Щоправда, у силу обмеженого бюджетного фінансування не все, що передбачав проект, вдалося здійснити. Благоустрій прилеглої до акваторії місцевості був і залишається дуже скромним. Зрозуміло, для сполучення річкових суден з акваторією озера потрібен був прохід. Його зробили у південній частині дамби. На початковому проекті Набережно-Печерська дорога отримала тут розрив, але потім все ж таки через прохід перекинули залізобетонний місток – чи не найменший серед автомобільних мостів Києва ().

Нижня Теличка. В описуваний період повернулися до ідеї Генплану 1937 р. – стоврення промислової зони на Теличці. Первенець суч. промзони на намивному ґрунті – заводу мінераловатних виробів (1949 р.) Розбудова комбінату будівельної індустрії тривала до 1970-х. (Вакулишин, 2014).

Дніпровська затока – реліктове нагадування про поч. колишнього Лисогірського рукава. На зламі 1920-х-30-х рр. – стариця Дніпра з’єднана вузькою протокою з Коров’ячим озером. За 10 років її було сполучено з Дніпром. Для потреб дерево-переробного комбінату. Назва з лоцманських схем 1960-х рр. Довжина понад 400 м. ширина до 130 м.

Галерні острови – Покал. У післявоєнний час докорінно змінюються абриси заплавної території колишніх Галерних островів. Як вже зазначалося раніше, вона перестала бути острівною після відмирання Лисогірського рукава, перекритого дамбою Дарницького залізничного мосту.

На радянських мапах 1943 та 1945 рр. підписано урочище «Лысая гора» а також зазначено залізничну гілку вздовж Лисої гори. Урочище Покал на цих мапах ще непорушене забудовою. Лише на півночі, на Теличці, на мапі 1943 р. зазначено деревообробний комбінат. На південь від нього на територію урочища входять дві греблі, якими проходили дороги. Хутір Покал не підписаний, хоча представлений під кручею Лисої гори, в той же час хутір Острів з німецької мапи 1943 р. підписаний як Осокорки. Либідь впадає в затоку Миколайчик. Староріччя колишнього Лисогірського рукава підписано як озеро Єрик. Галерний острів підписаний на місці сучасного урочища з такою назвою.

С. Вакулішин (2014) вказує, що в 1940-х рр. тут з’явилася птахоферма.

Виходячи з представленого рельєфу місцевості, в повені води Дніпра проривалися в озеро Єрик та Миколайчик, відкладаючи піщані прирічкові вали, показані на мапі. На території Коника (суч. Корчувате) підписано «сапож.» – майстерня чобіт? Як свідчить мапа Києва 1945 р., південна межа Києва проходила по південному узбережжю Галерної затоки та південній околиці хутора Коник.С. Вакулишин (2014) вказує, що в описуваний період поруч з назвою Галерна затока використовувався топонім Чернеча затока, наприклад Лаптєвим та Барановським (1966 р.). Він же вказує, що Миколайчик – протока, яка відділяла Галерний острів від урочища Покал. На початку 70-х рр. ХХ ст. (у зв’язку з укріпленням берегів Канівського водосховища) дерев’яний міст, який з’єднував Корчувате з Галерним островом замінено дамбою (Вакулишин, 2014).

Суттєві зміни на Покалі відбулися в 1950-х рр. Аналіз свідчить що в післявоєнний час повернулися до закладених в плані 1936 р. постулатів, хоча і в значно обмеженому вигляді. Зокрема, підсипали північну частину Телички. Для чого вирили дві затоки – Дніпровську (на базі існуючої затоки, яка сполучала озеро Теличка з Дніпром) та Будіндустрії (за площею значно менші ніж ковші які планувалися планом 1936 р.). Було спрямлено частину нижньої течії Либіді. Біля неї збудували підстанцію. На територію Нижньої Телички провели додаткові залізничні гілки, які з півночі та півдня підходили до гавані в затоці Будіндустрії. Промислові підприємства, розміщені тут продукували будівельні матеріали. Під кручею Звіринця з’явилася залізнична станція «Ботанічна». В цей час ще зберігалися рештки озера Теличка –стариці Лисогірського рукава нижче греблі Дарницького мосту. Проте це був лише початок. Зокрема планом 1966 р. передбачалося зайняти все урочище Нижня Теличка та значну частину урочища Покал під промислову забудову.

На мапі 1960 р. ми бачимо раніш загадані хутори Покал та Острів. Під кручею Лисої гори до Мишоловки окрім залізниці прокладено шосе – продовження Набережно-Печерського шосе. По його східному краю влаштовано сади та паркову зону. В деяких джерелах повідомляється, що в урочищі Покал у 1981 р. закладається лугопарк площею 120 га (Шулькевич, Дмитренко, 1982), який так і не отримав подальшого розвитку, про який наразі нагадує хіба що напівзнищений аншлаг. В той же час С. Вакулішин (2014) підтверджує, що закладання цього парку на площі 55 га. відбулося на початку 60-х рр.

Навпроти хутора Покал та на озері Ерик (яке набуло вигляду півмісяця) під правобережною кручею показано водокачки. Вони, імовірно, постачали промислові заклади Корчуватого. На південь від раніш вказаних хуторів та на схід від озера Ерик розташовується хутір П’ятихатки (Острів), а в заглибленні озера Ерик – підсобне господарство, на яке вела гребля.

Цікаво, що Галерна затока до того часу значно висохла і на місці сучасної затоки з пляжами було висохле староріччя з окремими старицями. Через урочище Покал з півночі-на південь та на лівий берег протягнулися лінії електропередач. Як фрагмент перевідкладеного матеріалу острова Осокірнянський на південно-східному краю Покалу виник спочатку острів (наприклад на мапі 1960 р.), а що найпізніше з 1982 р. – півостров Гострий.

Острів – сел. для переселенців з Осокорків. Виникло 1931 ніби на острові між правому березі та ланцюжком озер: одна вул. (паралельно Дн.) з бл. 20 дворів. У 1-й половині 40-х рр. ступінь розвитку Острова була рівноварта Берковцю чи Биковні. Пром. розбудова р-ну ТЕЦ-5 (2-га пол.. 60-х рр..) поглинула О. (Вакулишин, 2014).

Рис. 2.9.10.57. Район гирла Либіді та…

Рис. 2.9.10.57. Район гирла Либіді та урочищ Покал-Галерний острів на радянській мапі 1960 р. 1 – Видубицьке озеро, 2 – озеро Теличка, 3 – залізнична платформа «Ботанічна», 4 – деревообробний завод на Теличці, 5 – Дніпровська затока, 6 – нова промислова зона на північ від затоки Будіндустрії, 7 – затока Будіндустрії, 8 – підстанція та дві залізничні колії, 9 – спрямлена ділянка русла Либіді та хутір Покал, 10 – хутір Острів, 11 – природний відрізок при новому гирлі р. Либідь, 12 – хутір П’ятихатки, 13 – оз. Ерік, Галерний острів та підсобне господарство, 14 – рештки Галерної затоки, 15 – хутір Коник, 16 – сучасний півострів Гострий, 17- залізниця, шосе та садово-паркова зона вздовж них, 18 – промислова зона на Корчуватому (Старовинні.., 2010)

Рис. 2.9.10.58. Район гирла Либіді та…

Рис. 2.9.10.58. Район гирла Либіді та урочищ Покал-Галерний острів згідно генплану 1966 р.: заплановано розширення промислової зони на весь Покал та Галерний острів та остаточне зарегулювання Либіді. Вирито дві затоки – Дніпровську (на базі існуючої затоки, яка сполучала озеро Теличка з Дніпром) та Будіндустрії за площею значно менші ніж ковші які планувалися планом 1936 р. зберігалося озеро Теличка

Трансформація району гирла Либіді – Покалу – Галерного острова посилилася також після побудови Київської ГЕС у 1964 р., що загамувало весняні повені. Як свідчить схема Києва 1966 р. прокладена вздовж краю Київського плато вулиця носить назву Набережно-Печерської дороги. На цій вулиці в районі Видубичів знаходилися зупинки Теличка та Комсомольська, звідси також можна було доїхати до зупинок Новопирогівська (суч. Корчувате) та Острів Водників. Нижня Теличка в цей час називалася просто Теличка, а північна частина Покалу в цей час забудовувалася промзоною з назвою Комсомольське. Дана промзона була пов’язана з будівництвом ТЕЦ-5, яке розпочалося наприкінці 1960-х років. Проект станції розроблено фахівцями «Київенерго» відділенням інституту «Теплоенергопроект». Згідно з проектом було запущено в експлуатацію. У грудні 1971 р. було запущено енергоблок № 1 потужністю 100 МВт, у червні 1972 р. — енергоблок № 2 потужністю 100 МВт, у грудні 1974 р. — енергоблок № 3 потужністю 250/300 МВт, у листопаді 1976 р. — енергоблок № 4 потужністю 250/300 МВт. Станція працює на газі та мазуті ().

Аналогічно до схеми 1966 р. показано ситуацію на схемі 1972 р. Проте Набережно-Печерську дорогу перейменовано у Наддніпрянське шосе. На промзоні на Теличці та Комсомольському (зона майбутнього комплексу ТЕЦ-5) показані самостійні вулиці, якими ходили автобуси для робітників.

На лоції 1982 р. подано назви двох штучних заток на Нижній Теличці – Покалі – північної Дніпровської (в ній розташовувався РОП-4) та південнішої – затоки Будіндустрії. На південь від останньої до Дніпра впадало нове прокладене через Покал спрямлене русло р. Либідь. В 1970-х споруджується також скидний канал гарячих вод ТЕЦ-5 та відстійники перед впаданням в Дніпро біля сучасного півострова Гострий цей канал також показаний на лоції 1982 р. Він має наступні виміри: довж. 2 км, шир. 25 м. З середини 70-х рр. він використовувався для розведення риби в технологічно теплій воді. Як вказувалося раніше, поруч з ТЕЦ-5 виник також житловий район – Комсомольський. В цей же час на території Покалу, на схід від Наддніпрянське шосе будується також каналізаційно-насосна станція «Мишоловська». Під час будівництва скидного каналу ТЕЦ-5 острів Гострий був сполучений з правим берегом вузьким перешийком і став півостровом. Таким він показаний на лоції 1982 р.

На лоції 1982 р. помітна система риборозплідних ставів, яку організовано вздовж східного узбережжя підково-подібної стариці озера Єрик. Тут створюється спеціальне риборозплідне господарство, що постачало рибу до столу київського партапарату. На території Галерного острова знаходилося підсобне господарство відоме з мап попередніх років. За деякими відомостями, певний час тут також існувала свиноферма. На території Покалу існував ангар, призначення якого залишається нами не з’ясованим. Наразі від нього залишилися лише несучі конструкції.

Рис. 2.9.10.59. Район гирла Либіді та…

Рис. 2.9.10.59. Район гирла Либіді та урочищ Покал-Галерний острів на радянській мапі 1966 р.: 1 – парк Примакова, 2 – район озера Видубицьке, 3 – вулиці на Теличку, 4 – Коник – суч. Корчувате (Старовинні.., 2010)

Рис. 2.9.10.60. Район гирла Либіді та…

Рис. 2.9.10.60. Район гирла Либіді та урочищ Покал-Галерний острів на радянській мапі 1973 р.: 1 – парк Примакова, 2 – район озера Видубицьке, 3 – вулиці на Теличку, 4 – Коник – суч. Корчувате (Старовинні.., 2010)

На лоції 1982 р. ми також бачимо результати днопоглиблювальних робіт (імовірно, 1970 –х рр.) на акваторії Галерного острова, з метою створення тут стоянки вантажних суден типу ріка – море (т.з. Волгобалт). На мапі 1960-го рр. ця затока пересохла. Свідченням днопоглиблювальних робіт на Галерній затоці є досі великі глибини її фарватеру. Біля східного узбережжя урочища П’ятихатки (частина Покалу) згідно лоції 1982 р. знаходився т.з. «рейд Б» для барж та сухогрузів. Неподалік від входу в затоку розташована масивна девіаційна вежа для усування похибки корабельних компасів – так званої магнітної девіації.

Рис. 2.9.10.63. Район гирла Либіді та…

Рис. 2.9.10.63. Район гирла Либіді та урочищ Покал-Галерний острів на 1981 р.: 1 – Парк Примакова, 2 – озеро Видубицьке та вул. Баренбойма, 3 – промислова забудова в районі Дніпровської затоки на Нижній Теличці, 4 – затока Будіндустрії, 5 – зона обслуговування ТЕЦ-5 – Острів – Комсомольське, 6 – П’ятихатки та штучна затока, 7 –територія парку Покал, 8 – оз. Ерик, 9 – Корчувате (кол. Коник)

На радянських планах Києва 1980-90-х рр. досліджуваний район показаний дуже схематично. Проте на них ми також бачимо деякі подробиці. Зокрема це вулиці Будіндустрії та Промислова. Тут також видно залишки не підсипаного, але трансформованого закладкою парку урочища Покал, що протягнулися вздовж Наддніпрянського шосе та скидного каналу ТЕЦ. З зовнішнього краю Видубицького озера розташовувалася вул. Набережно-Печерська дорога. На мапі 1985 та 1987 рр. топоніми Комсомольське та Острів розміщені поруч. Показано нове русло Либіді та підписане оз. Ерик, вул. Набережно-Корчуватська (що свідчить про перенос топоніма Корчувате на територію Мишоловки та Коника). У 1970-80 х рр. на території колишнього понтонного табору, хутора Корчувате та дач Коник було збудовано масив Корчувате, що поділяється на Корчувате-1 та Корчувате-2. Корчувате-2 має більшу забудову, ніж перше (Вулиці Києва, 1995). За свідченням місцевих мешканців, сюди активно переселяли людей з місцевостей, постраждалих від аварії на Чорнобильській АЕС. Втім, тут досі переважає одноповерхова приватна забудова.

Рис. 2.9.10.65. Район сучасного гирла…

Рис. 2.9.10.65. Район сучасного гирла р. Либідь, Фото С. Василюка, 2013 р.

Рис. 2.9.10.66. Рештки…

Рис. 2.9.10.66. Рештки наддніпровського селища в районі сучасного гирла р. Либідь, Фото С. Василюка, 2013 р.

На схемі 1987 р. в районі Видубицького озера додатково показано пристань, яка з’єднувала з правий берег з причалами лівобережжя. На схемах Києва 1989 та 1991 рр. показано вуличну мережу Нижньої Телички: вул. з зовнішнього краю Видубицького озера – вулиця Баренбойма, на південь від неї проходили вул. Деревопереробна та Будіндустрії. В Дніпровській затоці розміщувався док. Від району сучасної ст. метро Видубичі до Дніпра протягнулася вул. Промислова, яка переходила у трасу Південного мосту, який тоді будувався. На території житлового масиву Острів-Комсомольське вулична мережа теж підписана як вул. Промислова. Нижче гирла річки Либідь знаходилися два нових квартали, південний з яких називається по старому П’ятихатки. Біля них з`явилася нова затока. Нижче показано скидний канал ТЕЦ-5.

Рис. 2.9.10.67. Девіаційна вежа для…

Рис. 2.9.10.67. Девіаційна вежа для усування похибки корабельних компасів, так званої магнітної девіації, Фото Парнікози І. Ю.

На території підписаного острова Галерний показано два залишкових озера, які абрисами нагадують Штані та Спідницю. Як ми вказували раніше народну назву Штані, імовірно, початково (в 1949-і рр.) за характерну форму носило оз. Єрик. Проте пізніше два похідних від нього озера з характерною формою могли носити назву Штані та Юбка, які пам’ятають довгожителі Коника (2000) (Вакулішин, 2014).

На детальній топографічній мапі 1991 р. та фрагменті детального плану території міста 1992 р. показано масштаби реалізації початкового плану 1936 р. з перетворення колишньої заплавної місцини Теличка на суцільну промислову зону. 30 грудня 1991 р. була відкрита 33-тя станція Київського метрополітену «Видубичі», розташована на Сирецько-Печерській лінії між станціями «Дружби народів» і «Славутич». Будівництво цієї станції стало причиною повернення місцевості її найстарішої відомої назви «Видубичі». На початку 1990-х. на цій лінії зводилася також станція метро «Теличка». Проте роботи припинилися наприкінці 1990-х, у зв'язку з тим, що фактично, станція розташована в індустріальному районі. Зараз роботи на станції не ведуться. Можливо, станцію відкриють після перепрофілювання промислової зони і побудови поблизу громадського центру. Цікаво також, що в районі нового гирла Либіді досі збереглися рештки садиб колишнього наддніпровського селища – хутора Острів.

Рис. 2.9.10.71. Район гирла Либіді та…

Рис. 2.9.10.71. Район гирла Либіді та урочищ Покал-Галерний острів на 1989 р.: 1 – Парк Примакова, 2 – озеро Видубицьке та вул. Баренбойма, 3 – Промислова забудова в районі Дніпровської затоки на Нижній Теличці, 4 – затока Будіндустрії, 5 – зона обслуговування ТЕЦ-5 – Острів – Комсомольське, 6 – П’ятихатки та штучна затока, 7 – скидний канал ТЕЦ-5, 8 – територія парку Покал, 9 – оз. Ерик, оз. Штані та Юбка, 10- півострів Галерний, 11 – Галерна затока, 12 – Корчувате (кол. Коник) (Архів автора)

Рис. 2.9.10.72. Район гирла Либіді та…

Рис. 2.9.10.72. Район гирла Либіді та урочищ Покал-Галерний острів на 1991 р.: 1 – Парк Примакова, 2 – озеро Видубицьке та вул. Баренбойма, 3 – Промислова забудова в районі Дніпровської затоки на Нижній Теличці, 4 – затока Будіндустрії, 5 – зона обслуговування ТЕЦ-5 – Острів – Комсомольське, 6 – П’ятихатки та штучна затока, 7 – скидний канал ТЕЦ-5, 8 – територія парку Покал, 9 – оз. Ерик, оз. Штані та Юбка, 10- півострів Галерний, 11 – Галерна затока, 12 – Корчувате (кол. Коник)

Острів Великий Південний. Показаний на післявоєнних мапах та схемах Києва на сучасному місці та сучасними абрисами. Остаточно сучасних абрисів острів набув після підняття води у Канівському водосховищі, це викликало зменшення його площі та часткове розмивання ().

Згідно лоції 1982 р. головне русло Дніпра поміж островом Великим Південним та Галерним островом носило назву рукав Теличка.

Внаслідок зміни руслових процесів поблизу від о-ва Великий Південний виник також крихітний острівець Сателіт (назва наша).

Бичок – урочище між Пирогівською та Корчуватською промзонами, на південь від с. Коник. Острівець соснового лісу зі знач. Кількістю вікових дубів. У 2-й пол.. 70-х рр.. ХХ Бичок було розрізано навпіл Столичним шосе. Бичок задувався в офіційному інтерв’ю В. Гусєва (1979) у зв’язку з проектом Голосіївського зразково-показового центру відпочинку. Довгожителі Коника та Пирогова на зламі ХХ ст. –ХХІ ст. вживали варіант «Бички».

Як ми вже вказали як фрагмент перевідкладеного матеріалу острова Осокірнянський виник спочатку острів (наприклад 1960 р.), а що найпізніше з 1982 р. – півостров Гострий (назва наша, № 12, розміщення див. тут).

Під час будівництва скидного каналу ТЕЦ-5 (1970-ті рр.) острів Гострий був сполучений з правим берегом вузьким перешийком. Ізольоване положення півострова Гострий (суч. площа 112277,7 м2) зумовлює його надзвичайну біологічну цінність. Це в прямому розумінні непорушений куточок дніпровської заплави.

Свідченням хронологічно наступної трансформації нижньої частини дніпровської долини у Києві є острів Тополевий(назва наша, №13, схему розташування див тут) – невеликий заплавний острів розташований вище за течією за сучасний півострів Водників.

На нашу думку цей невеличкий острівець являє собою фрагмент колись єдиного Чернечого острова, що наразі носить назву острова Водників. До початку будівництва НКШС №1 (1938 р.) на Жуковому острові, більше відомого як тунель під Дніпром, ділянку заплави тут було значно трансформовано.

Віта-Литовська (з 1955 р. – Чапаєвка). Село розташоване на правобережній заплаві на захід від острова Жуків, 1957 р. увійшло до складу Києва. Наприкінці 20 ст. села близько 3 тис мешканців у 670 дворах (Вакулішин, 2014). На р. Віта влаштовано великий став. У селі та його околицях збереглися давні топоніми, що свідчать про заплавний характер тутешньої місцевості: Жабокруківка та Деркачі.

Будівництво №1. У післявоєнний час Чапаєвка та Жуків острів ледь не опинились у центрі нового масштабного будівництва. Адже 6 серпня 1944 р. Державний Комітет Оборони (ГОКО) СРСР прийняв постанову № 6326 «Про відновлення будівництва Південного залізничного тунельного переходу під р. Дніпро біля м. Києва (будівництво № 1 НКШС)». Документ мав гриф «цілком таємно» ().

Житель села Чапаєвка, колишній бригадир прохідників «Київметробуду» Герой Соціалістичної Праці Іван Миколайович Міщенко брав участь у продовженні будівництва тунелю на Жуковому острові 1946 р. У квітні 2003 р. залишив спогади про будівництво титулу № 6, показував насипи, де стояли енергопоїзди і розміщувалися водонапірні вежі з резервуарами, а також залишки цементного заводу. Звідти бетон у ковші подавали до тунелю канатною дорогою. Також працювали підприємства і на острові Водників. Тільки у кінці 1949 р. будівництво було повністю зупинено як неперспективне ().

Тож, масштабне будівництво не відбулось. Тогочасний Жуків острів описує Г.Г. Духлій, який народився 1944 р. на колишньому лаврському хуторі біля титулу № 5. На титулі № 5 пройшло його повоєнне дитинство.

Із спогадів Г.Г. Духлія (запис зроблено 24 січня 2004 р.):

«Наші будинки стояли на високих палях. Під час повені ходили дерев’яними містками. Південніше хутора, за заболоченою низовиною біля Дніпра на намитій поверхні перебувало наполовину зруйноване господарство титулу № 5: компресорна, водокачка, трансформаторна підстанція, душкомбінат з кочегарнею, а також головний об’єкт – шахта. Трохи осторонь – 7 житлових бараків. З 1951 по 1959 р. наша сім’я жила в цегляному будинку душкомбіната. Він використовувався для житла до кінця 60-х років…. Стежка до школи в с. Чапаєвка проходила по бетонній поверхні кілометрового тунелю титулу № 6. Там, де він обривався на восьмиметровій позначці, ми по арматурі спускалися на землю. Недалеко від цього місця, за огорожею, стояло ще кілька дерев’яних бараків, а перед ними – руїни цементного заводу» ( ).

Втім, робилися спроби врятувати цінні матеріали. Міщенко згадує:

«У 50-х роках минулого століття спробували відкачати з тунелю воду. Підняли багато тюбінгів, труб, але далі роботи зупинили. Ці будівельні матеріали були використані на будівництві київського метрополітену, зокрема на станціях «Вокзальна» і «Політехнічний інститут» ( ).

Згадує Г.Г. Духлій:

«Добре пам’ятаю, як над шахтою встановили тельфер (підвісне вантажопідйомний пристрій – авт.). І, починаючи з 1957 року, піднімали на поверхню затоплені чавунні тюбінги для будівництва тунелів Київського метрополітену» ( ).

Згодом виникали ідеї пристосування тунелю на Жуковому острові під господарські потреби. Наприклад, дирекція радгоспу «Хотівський» зверталася до виконкому тодішнього Харківського району м. Києва, на території якого розташувалась будова, з проханням передачі тунелю їм під овочесховище. Та рішення не було прийняте.

Після пуску Канівської ГЕС споруди південної підруслової залізниці у районі Жукового острова були затоплені водами Канівського водосховища і всі питання щодо їх використання враз відпали (Дзівалтовський, 2004).

Згодом наявна на Жуковому ж острові шахта титулу № 5 була засипана сміттям, а шахта титулу № 4 на острові Водників, куди спускалися з аквалангом московські дослідники (відмітили там обладнання та прохідницький щит), була накрита листами заліза та засипана зверху землею (Дзівалтовський, особисте повідомлення, 2011).

Проектований житловий район. На 90 тис. мешканців розрахований масив передбачений в районі с. Чапаївка (830 тис м2 загальної площі). Він буде включати 6 мікрорайонів, що групуються біля головної планувальної вісі — Столичного шосе. Двоступінчаста система закладів обслуговування забезпечить максимальні зручності майбутнім мешканцям. Мікрорайонні громадсько-торгівельні центри розмістяться на пішохідних вулицях, що зв’язуватимуть пішохідні вулиці між собою і з зупинками громадського транспорту автобусами та електрифікованою лінією залізниці. Зелені насадження району — парк і спортивний комплекс — органічно вплітаються в лугопарк на Жуковому острові. У його бік буде переважно розкрите простір житлових дворів і орієнтована житлова забудова району – ритмічно розміщені групи будівель підвищеної поверховості (Шулькевич, Дмитренко, 1982).