26. Лист Федьковича до К. Горбаля

Слава ’Сусу Христу!

Учера ще дійшовъ мене твій листъ, та бувбихъ ти за ласкавий приємъ мого новобранця таки що учера подякувавъ, та бачишъ, бігме не було коли, – ажь мусівъ ємъ сегоднішноі неділеньки святої ждати. Отъ жежъ дяковать ти брате милий, щось ни погордивъ мноёвъ сиротоёвъ. Знаю я. що би тобі инакъ здало ся подякувати, бо ти ни мало причинивъ ся за мноёвъ, але щожъ, – рада би душа до раю, та гріхи ни пускають. Ти ни знаешъ брате, якъ мині тяжко приходить, де що гарного написати, отъ до знаку такъ. якъ музиці въ якімъ млині грати. Але що маю своі голові робити, – відь такъ уже доля судила. – Охъ брате! Коби Тото я ся хоть на два роки въ своі земли вздрівъ, заспівавъ би я вамъ инакъ. – міркую, що ні Кобилянский ні ти би вже білше ни сказали, що сте ся на мені ошукали (Такъ, бачить, писано ми разъ зі Львова).

Але я ся таки ні на кого инчого якъ на тебе гріхую. (чиму ни мавъ бихъ правду казати?) – ни просивъ я тебе разъ, абесъ поговоривъ зъ Томачкевичемъ або зъ кимь тамъ знаєшь, ци би вінъ ни мігъ мині черезъ пана Лавровського (або якъ тамъ нибудь) таку карту виходити, щоби мині можна було ходити співаючи цілимъ рускимъ краємъ. – Ни писавъ я такъ? – а ти що мині на се відписавъ? – Нічо. Але – дяковать ти брате и за се, бо ви вже ся тамъ у тімъ Львові таке пофудулили, що далі годі буде безъ бука до васъ и приступити. Але ни сердьте ся братя Львівце за се слово, бо ни брешу; отъ пишешъ самъ, що обіцяли ся Шашкевичъ та Томачкевичь до мне написати, – а написалижъ? – богдай такъ пси траву іли, – а они, коби здоровії, ни знають, якби мене ix одно най словечко порадувало; – але бо и ти мині такожъ парубокъ, аби ни казати, – а обіцяли ся разомъ зъ тобовъ писати, а ни ставили ся у слові, то и, бувше тобовъ, бувъ би іхъ до себе загуливъ, а вітакь на ниточки до столика попривязувавъ, та и ни пустивь, доки би гарненько що були написали, – але гарненько, кажу, ни оттакъ якъ на збитки, ніби тото, аби ни безъ того було: бо знаєшь брате, якъ я коли дістану яке письмо зі Львова або відъ нась таки відки нибудь, то читаю го щось цілий тиждень, або и більше ни разъ, аби ся до волі натішити, бо ви ни знаєте брати, якъ тото тяженько на чужині безъ своіхъ и безъ свого, – отъ якъ би вамъ ся (ни дай Боже) такъ трафило, то бесте сами побачили, якъ тото є. – Але що маю я ся богато з вами сварити (бо и такъ уже гріху наробивъ, що въ неділю божу, ще й досвіта до того, а вже сварню счиняю,) скоро мині ни будете писати заєдно, якъ має бути, кождий зъ васъ по черзі хоть разъ на тиждень, то буду вамъ що тижня ниплачені листи слати, абесте, німці, хоть платили, бо кажуть, що хто ся лінує руками, то мусить ставити ся мошенковъ. ее вже такъ я вамъ зробю, та буду бачити, ци я зъ васъ лінку ни вижену. – Або и Томачкевичъ, – коли захотіло му ся тамъ якісь гріхи покутувати, відки би ся тамъ и тількі гріхи взяли, – то мігъ би бувъ легко одень здоровий гріхъ позбути, якби бувъ мині що написавъ, бо «сторонскому писати», то є оденъ милосерний учинокъ, – ни знаю, чиму го панотці ни написали до тихъ другихъ. – може й они жалували паперю. такъ якъ ти нипричкомъ. А я вамъ отсе кажу, братя: якъ зробить хто зъ васъ який велий гріхъ, а хоче го ся борзенько зкараскати. то най заразъ лишь до мене пише; скоро лишъ буде листь на пошті, то и гріхъ уже на пошті, а я беру го собі на свою душу, бо мині однаково, ци піду зъ дисітьма гріхами до пекла ци зъ одинацітьма, а все таки піду, бо вже нікуди инде; таже кажуть, що усі тоти, що собі сами смерть заподіваютъ, то идуть ци тамъ летя прямісінько у безодне, отъ такъ и зо мновъ має ся стати, бо Бігме Боже! годі вже витерпіти. Гадаю ще на Україну написати, ци би тамъ де ни можъ бідну свою голову притулити. Охъ! – – – –

А якжежъ тамъ якъ, братчику, зъ нашими вечерницями? – Піславемъ туди оногда свою «Пугу» та видить ся, що пана Заревича геть розсердила, бо до того часу перепадало мині хоть десь колись по листочку, a відъ того разу ані пікъ. – Ни знаю, чимъ се я такъ званого пана прогнівавъ, вже бігме ни знаю, якъ догодити: шли, гніваютця, ни шли, зновъ гніваютця, а я би радь, коби на мене ніхто ся ни сердивъ. – та цижъ и ни радби я кождому догодити? – Господи! – коби такъ лишъ було коли якъ го нима. Отъ зачивемъ бувъ колись одну повісточку за длі вечерниць писати, та зачивємь, та й мусівь перестати, бо ні коли. – Отже абесъ віривъ, то розкажу ти про цікавість, якъ я тутъ ся морочу: встаю о ½ 6 години рано, та доки ся зберу, доки що, то вже и 6-та. Тутъ треба ся богу такожь відай помолити (нихай прийме), от уже ¼ 7.

О ½ 7 приходить до мене одень Капраль (мій таки краянь) по руски ся учити, – учимо ся до ½ 8. О півъ 8-і лечу до касарні. Заки перегляну ій, заки що, уже й 8. О 8 приходить капітань. тримає рапортъ ба що. отъ уже й ½ 9-і. О ½ 9 зачинає ся школа и тримає ся до 10 години. О 10 біжу до нашого маёра, та учу ся зъ его хлопцемъ (богдай ся нічо зъ него ни звели, бо такий урвитіль, що аби го лишъ богъ побивъ) ажъ до 12 години, відси біжу на обідъ. а о 1 годині мушу вже бути зновъ у компаніі, у школі писарскі, – тамъ ти обучую 24-охъ іхъ писати и читати по німецки (руснаківъ та волохівъ по німецки!). От учу іхъ до ½ 3. голова ми стане якъ цеберъ, та ци радъ ни ни радъ, мушу ити на півъ години на прохідъ. бо о 3 мушу зновъ бути у школі, та зновъ ся ажъ до 4 морочити, відъ 4 до ½ 5 тримає ся розказъ, а о ½ 5 зновъ біжу до маёра, та напарую ажъ до 6. – О 6 іду домівъ, та молю ся дороговъ богу святому, що помігъ день трутити, прихожу до дому, тай застаю зновъ двохъ унтерохвицирівъ, що ся ходя до мене по руски учити и писати (та мусівемъ імъ волю вчинити, бо якъ стали прохати, такъ годі було ся збути). Отъ учу ся зъ ними ажъ до 8. – О 8 вечераю, та колимъ ни такъ гей дуже згризений, то ще пишу собі де що зъ годину, а якъ ні, то мушу ити спати, бо бихъ ни здужавъ. – Отъ тілько, що хіба часомъ у неділю маю коли до церькови рано піти, а по службі божі на цвинтаръ до свого Урсуци, але часомъ такъ припадає, що и въ неділеньку святу треба ся клопотати то однимъ то другимъ ажъ до 3 години по полудню. О 3 годині иду на прохідъ, та бавю ажъ до 4, о читверті прихожу домівъ, ажъ тутъ уже за мновъ и наші капралі та и инші жовніре роємъ: Панъ Летманъ, батечку нашъ, ану прочитайте намъ де що зъ Кобзаря або про Марусю. – Я читаю, а они плачуть, тілько нашоі и розривки. Є мижи ними оденъ, що ся називає Капра, ажъ десъ изъ Якубенъ, ци відки, той приходить изъ-о скрипковъ, та якъ заграє! – господи! – ни инакъ. але серця добуває, а ми зновъ зачинаємо за нимъ співати нашихъ Буковинскихъ. Отъ такъ вийдуть намъ тихъ 4 годинъ, якъ би и ни були. – розходимо ся, а у понедівнокъ зачинаємо зновъ такъ, якємъ ти уже въ передъ розказувавъ. – Цижъ ни гаразди, брате? – Але – коли чоловікъ ни голий та ни голоденъ, то дяковати богу милосерному и за те. – Отъ мушу кінчати, бо дзвоня отакъ до церькови святоі, а сегодне по полудню, брати моі Львівце, чей ся вамъ легонько икне, бо ми васъ тутъ що неділя при наші вечерниці згадуємо, та за ваше здоровя пємо. – Ей! кобижъ ви уздріли нашого цуgсфіра Хрестика Ілаша, що се за парубокъ, то ни соромили бисте ся нимъ, хоть собі зъ простого стану: отъ сей якъ то вамъ руске слово скаже, то ажъ у серця відволодіє. а німеччина топить ця якъ снігь. Отъ и за него, и за всіхъ таки клоню ся вамъ, леgіні моі славні.

Бувайте здорови, та ни забувайте и за нась, хоть часомъ.

Федьковичъ.

Брате Костю, а слухай! – якъ учуешь що про мою «Пугу», то напиши ми. ци давъ ій Заревичъ друкувати, ци ні, аби я знавъ.

Я ще ни готовий. – Ци ни мігъ би ти мині, Костику, прислати на якисъ часъ тогідного календаря, и бихъ радъ ще повість за закоханого чорта прочитати.

Чую, що буде у Львові ще якась тамъ часопись виходити. Якъ ій побачишъ, то напиши ми де що про ю. ци варта що, бо кортить и мене на ню заплатити: кажуть, що она має бути длі простого нараду. Дай Боже щастливо.

Панъ Дідицкий мині якъ шле такъ шле своє «Слово». Я єму разъ уже дяковавь тай просивъ, аби ми го більше ни славъ, бо ни вітекаю відки го оплачувати (чобихь правду таівъ.) – отъ мушу ще разъ писати, може ще таки сегодне, а якъ ні, то на другу неділю, бо сегодне кортить мене ще до ненечки де що написати, бо такъ ся и убиває за мновъ! Охъ Боже милий, Боже! потішъ ти и єі та поратуй, бо нікому, а тяжко сироті одові безь своіхь дітий погибати. Бувай здоров. – Ще тобі наказую: Шашкевича та Томашкевича загули до себе, та поприсилюй на ниточки до столика, ажъ доки де що ни напишуть, а ти мині зновъ, Костику, ни жалуй паперю: коли тобі треба, то пришлю ти го громаду, бо ми ни давно оденъ мій давний капітань, щомъ го по руски віучивъ, цілу гугу подарувавъ. – Простибігъ.

Примітки

Лист без дати, списаний на 9 ½ сторонах білого паперу листового 8º. Передрук із «Зорі» 1892, ст. 336 – 337. – О. М.

Подається за виданням: Писаня Осипа Юрія Федьковича. – Львів: 1910 р., , с. 44 -49.