Чмир і Власлав
Переклад Степана Руданського
Варіанти тексту
|
||
Каже Неклан встати
На війну кроваву.
Каже княжими словами:
«На помсту Влаславу!»
Встало військо, встало
На війну кроваву,
На княжії слова встало,
На помсту Влаславу.
Бо гордий князь Власлав
Дуже дметься вгору,
Що над князем, над Некланом,
Отримав забору.
Меч-вогонь пускає
У краї Неклана
І мечами грабливими
Поганить Неклана.
«Веди ж, Чмиру, збори,
Веди на бій лютий,
Бо нас думно позиває
Князь Власлав надутий!»
І устав Чмир любий;
Бере щит двозубий [88],
З чорним щитом бере молот,
Шелом дуже грубий,
І для богів кладе дари
Під всі святі дуби.
Гукнув Чмир на військо –
І військо готове,
І до сонця тягне зрання,
Тягне весь день до смеркання,
Все к тому горбові.
Аж там по дідинах
Дими та пожари,
По дідинах всюди плачі
І тяжкії жалі…
«Хто ж палить дідини?
Забирає збожже?
Хто ж то жалю завдає вам?
Чи не Власлав, може?
Нехай його звірство
Остатнєє буде –
Йому помсту та погубу
Несуть мої люди».
А Чмирові й кажуть:
«Крувій верховодить:
Забрав стада й по дідинах
З вогнем-мечем ходить.
І усе, що мало
Користь для народу,
Все то злість його потерла;
Ще й взяв воєводу».
І Чмир на Крувоя
Страшно розізлився,
І гнів йому по суставах
Із грудей розлився.
«Військо! – каже, – взавтра
Розпалимо злості,
А сьогодні най спочинуть
Ізмучені кості!»
Стоять гори вліво,
Стоять гори вправо;
На їх тім’ї на високім
Ясне сонце встало.
І звідси горами,
І звідти горами
Тягне військо, несе в собі
І бійку, і рани.
«Ой туди до міста,
Міста над скалою,
Де Крувій держить Воймира
Із його дочкою,
Що взяв їх у лісі
Під тими скалами,
І Неклана, князя-батька
Зрадою споганив;
Що Неклану клявся,
Давав вірну руку,
Та тим словом і рукою
Звів людей на муку.
Вгору ж, в Вишне місто,
Вгору, мое військо!»
І змішалось військо,
Кинулось на місто.
Із-за Чмирового слова,
Як хмара льодова.
Передні щит на щит
Живо покривались,
А заднії – то на коп’я
За ними спирались,
То за дрюки поміж дуби
Заложені брались.
І з лісу до міста
Мечі задреньчали
Насупроти мечам вражим,
Що із міста слали.
Биком реве Крувій,
Реве, військо учить,
І меч його в пражан падав,
Як дерево з кручі,
Та по горах много
Сильної дубини, –
Є багато й коло міста
В Неклана дружини.
Звелів Чмир іззаду
Вдарити на місто,
Та звелів Чмир і спереду
Стіну перелізти.
А дуби прегрубі
В гущі під скалами,
Під скалами, під стінами
Враги поспирали,
Щоб по них валились клади,
Як військо нападе,
Під ними спереду
Сильні й поставали,
Муж до мужа, друг до друга
Плечі постискали:
На плечі дерев’я
Поперек поклали
Та поздовж їх ужівками
Міцно й пов’язали:
І для себе на підпору
Ратища поклали.
На тії дерев’я
Другі поставали,
Та й ті собі на плечі
Ратища поклали.
І знов-таки ужівками
Поздовж ув’язали.
І скочив ряд третіх,
На третіх – четвертих,
А п’ятії стали лізти
Наверх аж до міста,
Де мечі горіли,
Де сипались стріли
І де клади бурливії
Донизу летіли,
А далі й на стіни,
Як хвилі, полили
І в замкові цілу силу
Раптом захватили.
«Бери ж ти, Воймире, дочку молоденьку,
Поспішай з неволі на скалу раненько;
Там на скалі рано побачиш, Воймиру,
Як Крувій гне шию під карну сокиру!»
І виходить Воймир з неволі на волю,
Виходить раненько із свою дочкою,
Видить, як рубають голову Крувою,
І Чмир користь людям назад відсилає,
А з користю й дочка додому вертає.
І хоче він, старий, дати богам дари
На ті ж самій горі, в тії ж самій порі.
А Чмир йому каже: «Воймире, угору!
Та ж ми над Влаславом хватаєм забору!
Пожди ж на годинку богів дарувати:
Боги й самі хочуть Власлава карати.
А от коли стане сонце на полудень,
Тогді всі ми, брате, в такім місці будем,
Де стане забору військо викликати…
От і броня вража, бери живо, брате!»
Зрадувався Воймир, дари відкладає,
Стає серед гаю і сильно гукає.
Аж трясуться дуби по синьому гаї:
«Не яріться, боги, та на слугу свого,
Що в нинішнім сонці не палить нічого!»
А Чмир йому й каже: «Треба дари дати –
Та треба ж сьогодні й ворогів догнати!
Так сідай же живо на коні бистренні
Та пролети гаї поскоком оленнім.
Там буде в діброві скала край дороги [89],
Богам дуже мила; на її верхові
Подай богам дари, богам, спасам своїм,
За замоги задні, замоги передні.
І нім сонце ясне підійде до неба,
Тобі того місця доступитись треба;
А нім сонце ясне понад гаї зійде,
Так до того місця і все військо дійде.
І повіє дар твій стовпами із диму…
І поклін дасть військо, проходячи мимо…»
І сідає Воймир на коні бистренні,
Пролітає гаї поскоком оленнім
Та живо в діброву до скали крутої;
Та й на скалі тії, на самім верхові,
Загнічує дари богам, спасам своїм,
За замоги задні, замоги передні.
Загнітив на дари буйную корову,
Червоної масті, гладку та здорову,
А купив корову в пастуха старого
У яру глибокім, у траві високій,
А дав за корову коня із уздою.
Палає вогнисько; аж підходить військо
І з яру йде вгору в зелену діброву.
Співаючи, військо полками іде,
Їден по їдному оружжя несе.
Каждий коло дарів богів вихваляє;
Що їден замовкне, – другий починає.
А коли вже спадком військо проходило,
На коня і Воймир вискакує живо;
А стегна та плечі забрали погонці,
І пішло все військо за ступнями сонця…
Іде до полудня і не спочиває,
Аж його на рівнім Власлав виглядає.
Від лісу до лісу його стани стали,
Уп’ятеро більші за стани пражанів,
І як із безодні, із них клекотіло,
І много-премного собак скавуліло.
«З сими ворогами тягатись нам горе:
Кий палицю, брате, рідко коли зборе», –
Воймир промовляє. А Чмир одвічає:
«Розумно то, брате, потиху казати;
Лучче не боятись, на все готуватись.
Чого нам чолами против скали бити?
Таже лис і тура може одурити.
Нас із гори, знати, Влаславу видати.
Ану ж, до долини навколо вершини,
Щоб ті були ззаду, хто був попереду;
І навколо гору! до самого долу!»
І Воймир піднявся, і Чмир підійнявся.
І кружало військо через цілу гору,
І кружало військо дев’ять раз додолу,
Та ворогам своїм силу розмножало,
Та ворогам своїм страху завдавало:
Внизу розступились помежи корчами,
Щоб блиснула броня перед їх очами,
І гора блиснула перед ворогами.
Чмир спереду вдарив штирома полками,
А луна із лісу обома боками.
І луна гукає, ворогів лякає.
Враги подаються, страшно їм усюди,
І ряди розбились то сюди, то туди:
Аж храбрую руку й Воймир підіймає,
На цілім півсході в яру засідає
І ставиться боком навпротив Влаславу,
І ліс реве ревом з глибокого яру:
Ніби сильні гори билися з горами
І старії дуби на собі ламали…
І вискочив Власлав, на Чмира погнався,
А Чмир на Власлава і сам розігнався.
Січа люта стала: меч на меч пустився –
І з коня додолу Власлав покотився.
Покотився Власлав по землі зіллятій,
На всі боки б’ється і не може встати.
Його у ніч чорну Мара присипляла;
І крівля кипіла з сильного Власлава
І в сирую землю по траві стікала…
Та вже й душа вийшла з ревучої губи,
Піднялась на дуба і вилась по дубі,
Доки коло дуба не спалили трупа.
Влаславове військо кинуло боїсько
Та звідти у п’яти через гору боком,
Потайно та тихо пред Чмировим оком,
Перед Чмиром вірним, Влаславо побійним.
Некланові вуха забора лоскоче,
А користь велика тішить
Некланові очі.
13 ноября [1860]
Примітки С. Руданського
88. Думають, що то був щит з такими острими розсохами, щоб, готуючись на ворога, можна його було утикати в землю.
89. Думають, що то була гора Громолан.
Подається за виданням: Степан Руданський. Твори в 3-х тт. – К.: Наукова думка, 1973 р., т. 2, с. 262 – 268.