Ярослав

Переклад Степана Руданського

Розкажу вам, люди, славну оповідку

Пр о велику звалку, про лютую бійку.

А ви постривайте, мислі позбирайте,

Ви слухайте диво та й не забувайте!

Стоїть аж донині гора невисока,

Гора невисока, а зветься Гостайнів,

Там божая мати творить диви тайні.

Довго наші панства в мирі пробували,

Довго межи людом статки процвітали,

Та зі сходу раптом сильна буря встала,

Встала із-за дочки татарського хана,

Що ї за каміння, золото та перли

Хрещенії люди з сего світу стерли.

Кублаївна красна, як зірниця, ясна

Зачула, що є десь західнії панства,

Що немало люду і там пробуває, –

Захтіла зізнати чужії звичаї.

І десять молодців скочило на ноги,

Усе зладнували для тої дороги,

І їдні на коні, другі – на підводи,

І прямо рухнули, де сонце заходить.

Як тая зірниця на небі блищиться,

Як ізійде рано над сивим туманом –

Так і дочка тая сивого Кублая

Вродою-красою та поглядом сяла,

Її обвивало злоте покривало,

А шию та груди обвивали всюди

Дорогі каміння, перли та зумруди.

Заздрили багатству, – багатства й бажали.

Цілую дорогу стерегли небогу,

Далі серед лісу на нюю напали,

Чує хан татарський, чує аж на сході,

Що з його дочкою сталось на заході,

І з цілого краю своє військо зводить,

І живо женеться, де сонце заходить.

Ба зачули живо й королі західні,

Що хан на поході на їх краї рідні;

І їдні до других живо прибувають,

Превелике військо на війну збирають,

Против него полем живо виступають.

На рівній долині стали, спочивають,

Стали, спочивають, хана виглядають.

А Кублай і каже знахурам, і вгадцям,

І всім чародіям, і всім зореглядцям,

Каже разом стати, разом погадати, –

50 Який тая бійка кінець буде мати.

І зібрались разом знахурі, і вгадці,

І всі чародії, і всі зореглядці,

Кругом поставали і круг розділили,

Чорну трость узяли, на діл положили,

На дві половини поздовж розплатали:

Їдну половину Кублайом назвали,

Другу половину королем назвали,

Старими словами почали співати.

І почали трості поспіл воювати,

І трость Кублайова стала замагати,

І багато люда зрадувалось з чуда,

І каждий до свого коня підбігає,

Становиться в лаву і бійки чекає.

А хрещені люди в чари не вдавались:

Вони ж на поганих без уму погнались,

І перша прелюта бійка наступила.

Каленії стріли градом полетіли;

Крепкії ощепи громом затріщали;

Широкії шаблі бляском заблищали,

А обидва боки на віру завзяті,

Не дають чужому поле заступати,

На хрещених зразу валом повалили,

Та й так же їх круто полями погнали,

Що тії, як звірі, сполошені стали.

Там щит під ногами, там шелом гетьмана,

Там кінь у стременах носить свого пана.

Той іще раз руку на татар заносить,

А той у них пробіг милосердя просить.

Так тії татари військо й потлумили,

І два королівства під себе підбили:

Новгород великий і старгород Київ.

Та скоро ж то горе стало доїдати, –

Стали по всіх краях дружини збирати.

І чотири сильних дружини зібрали,

З татарами вражбу знову розпочали.

Двинулись татари, як чорнії хмари,

Готовії градом урожаї псути.

І двічі їх було іздалеку чути.

І почули угри, сотнями згорнулись

І в сильнії броні з ними зострінулись.

Та дармо і сила, дармо і та пишльність,

Дармо й та завзятість і вся непохильність.

Татари ввігнались в ряди, в середину,

Розбили все військо в лихую годину.

І що було миле, все то полонили,

Не стало надії, не стало й підпори,

Наступило горе, страшеннеє горе,

І почали вірні молитися богу,

Щоби господь дав їм на татар підмогу:

«Встань, господи сильний, встань у своїм гніві!

Збав нас від поганих, збав від нечестивих!

Вони ж нашу душу згубити захтіли

І, як овець звірі, навкруги обсіли».

Програли бій перший і другий програли;

Ба вже і до Польщі дібрались татари.

І полонять краї, і знову женуться,

Все ближче та ближче до міста Ольмуця.

Біда іще тужша встає по всіх краях,

Бо вваги ні на що не було в Кублая.

І бились день первий, і бились день вторий,

Ніхто не хилився, не було забори.

Аж почали разом множитись невірні,

Як множаться в осінь тумани вечірні.

І в цілому морі татар препоганих,

В самій середині двигались христьяни.

Де божая мати свої дива творить,

«Вгору! – Внеслав крикнув, – вгору з-між татарів».

Мечем по щитові, по срібному, вдарив.

І вгору хоругву над вірними зносить,

І посилив вірних, на врагів підносить.

І в сильную купу збилися хрещені;

Бухнули з татарів, як вогні підземні.

Бухнули вогнями з татарського збору

Та поспірним ходом по горбі на гору.

Під горбом широко ушир розступились,

А к низу у гранку остру заузились.

Направо, наліво щитами покрились,

І другії першим, а третії другим

І стріли – як хмари, згори на татарів!

Аж ніч наступила, всю землю покрила,

Від землі до хмари тьмою підступила,

Запалені очі ворогів закрила,

Вірних і невірних миром помирила.

І вночі хрещені стали спочивати,

Стали на горбові насипи копати.

Тілько що на сході ранком засиніло,

А в таборі вражім так і закипіло,

І з гори під гору страшно і зирнути,

А там далі-далі – й оком не сягнути.

Все на конях грають, коп’я підіймають,

На коп’ях підносять голови христьянські

Носять і кидають перед ноги ханські;

А другі тим часом докупи збирались,

До їдного боку довго замірялись,

А далі на гору раптом і порвались.

І всі престрашенним криком закричали,

Аж від него гори й доли застогнали,

А хрещені люди на насипи стали;

Стала божа мати сили додавати,

Стали вони луки туго натягати,

Острими мечами сильно замахати, –

Злютувались сильно всі татари люті,

Роз’ярився гнівом і хан їх надутий.

А хрещені люди мали двадцять дубів,

Двадцять дубів мали і ті поспирали,

А по краях наспів клади поскладали.

Гнались, викрикали під самії хмари;

Аж хрещені з наспів покотили клади,

І клади татарів, як червів, зчавили,

Ще й далі, на рівнім, немало побили.

І довго ще бились, – сила силу била,

Аж ніч тії бійці кінець положила.

Але пробіг люди! славного Внеслава,

Славного Внеслава стріла пронизала.

І тяжкії жалі серце розривали,

А з сильної згаги утроби палали.

І зрошені трави уста закропляли.

Пройшов тихий вечір, на ніч повернуло,

Ніч пішла до рання: ба вже й розсвінуло.

З згаги помирали хрещенії люди,

І сумно запеклі уста відкривали,

До матері божой хрипливо співали,

До неї зімлілі очі обертали

190 І жалібно руки до бога ламали,

Від землі до неба сумно поглядали…

«Нема сили далі од згаги стояти,

Хто хоче здоров’я, кому мило жити,

195 Тому у татарів милості просити…»

Так їдні ридали, так другі кричали:

«Тяжче меча, брате, з згаги погибати,

А води доволі буде у неволі».

«За мною ж, за мною! – стилий Вестонь учить, –

В кого думка люба, кого згага мучить!»

Вестоня за руки зопалу хватає:

«Вестоню поганий, зрадо християнів!

Хочеш до загуби вести добрі люди?

Від господа-бога нам милості ждати,

А не від неволі у татарів клятих.

Не рвіться в загубу, браття мої милі,

Та ж люте безводдя вже ми пережили:

Бог давав нам силу в гарячий полудень,

Бог іще нам вірним помагати буде.

А в такую мову стидно і вдаватись,

Коли молодцями хто думає зватись.

Поляжем од згаги, – так що ж, добрі люди? –

Смерть уже од бога назначена буде,

А самі дамося мечам вороговим, –

То самі на себе лихо наготовим.

Бридко ж, мої браття, невільником бути,

Гріх без бою шию у неволю гнути,

За мною ж, за мною, всі молодці гожі!

За мною в каплицю до матері божой!»

І йдуть за ним люди до тої каплиці:

«Встань у гніві своїм, небесна царице!

Підійми нас в краю понад ворогами

Та вислухай жалі попід небесами!

Враги наші люті нас обгородили, –

Вибав же нас, мати, з татарської сили,

Дай хоч малу пільгу спаленій утробі, –

Голосную пісню заспіваєм тобі.

Потри з земель наших вражії натіки,

Згладь із країв наших на вічнії віки!»

Аж на спеклім небі збираються хмари,

Подув сильний вітер, страшний грім ударив;

По цілому небі нахмурились хмари,

Блискавка мигкоче і б’є на татарів.

Із цілого панства, із цілого краю,

Та все до Ольмуця хоругви їх мають.

І в них коло боку мечі тяжкі були,

І в них за плечима повні тули були,

Їх голови буйні шеломи вкривали,

І під ними коні бистрії скакали.

Затрубили разом всі роги ліснії,

Ударили разом бубни голоснії,

І їдна на другу сторона погналась,

І люта остатня бійка розпочалась.

Пішли мечів острих і хряски, і брязки,

Пішли стріл калених і сикот, і ляски,

І ломи ощепів, і ратищів тряски,

І було колоття, і була поруба,

І була там радість, і була загуба.

Кров червона лилась, як річка дощова,

Трупи там лежали, як по лісі дрова.

Сему на дві долі голова в розколі,

Той з коня звалився, на других котився,

А той озвірився – ворогів молотить,

Як по скалах буря старі дуби котить;

Тому меч по ручку в серце устрягає,

А тому татарин вухо відтинає.

Ох! піднялись рики, жалібнії крики;

Та вже ж бо хрещені почали втікати,

Стали їх татари лютим давом гнати…

Аж Ярослав сильний орлом надлітає;

Могучії груди броня закриває,

Під бронею храбрість і сила широка,

Під шеломом розум і дума глибока,

В очах його ясних освіта висока.

Скаче і женеться, ніби лев той лютий,

Що кров йому теплу вдалося зачути.

Або в него ловчий помимо ударив, –

Так він розлютився, летить на татарів.

За ним чехи ззаду, як посипи граду.

Він на Кублаєнка раптом нападає,

І лютая бійка знову наступає.

Схватили ощепи, вдарились обоє –

Крепкії ощепи тріснули на двоє.

Аж крівлею змитий враз із конем карим

Ярослав могучий мечем як ударить –

Так йому доразу груди й розсікає!

І труп Кублаєнка на трупи спадає.

Тарахнули раптом його тули й луки,

Понялися страхом всі татари люті,

І ратища довгі від себе кидали,

І хто міг тікати, то ті утікали;

І Гана позбулась дикого народу.

12 ноября [1860]

Примітки

Подається за виданням: Степан Руданський. Твори в 3-х тт. – К.: Наукова думка, 1973 р., т. 2, с. 255 – 261.