15. Розділ про Руданського в «Історії літератури руської» проф. Ом. Огоновського – в «Зорі» 1887 (і в окремому томі)

А. Кримський, М. Левченко

І справді-бо: після того, що опублікували в Галичині Франко в «Зорі» 1886 та, почасти, Вас. Лукич у «Ватрі» 1887, – (на додаток до петербурської «Основи» 1861 та до київських «Співомовок» 1880), – ясно стало для всіх, а для галичан особливо, що в історії українського письменства повинен Руданський засісти не на аби-якому місці. І цей вселюдний настрій добре відбився в «Історії літератури руської (= української)» професора українського письменства на Львівському університеті д-ра Омеляна Огоновського.

Друкував свою предовгу, монументальну (хоч і хаотичну) «Історію литератури рускои» проф. Огоновський постійними непереривними порціями в кожному числі «Зорі» (почавши з 1 ч. 1886 p.), – і з того друкування, аркуш за аркушем, робилися окремі відбитки з послідовною пагінацією, аж доки матеріалу набиралося на цілий том. Тоді той том випускавсь у світ, наче окреме видання.

Стаття проф. Огоновського про Руданського з’явилася в «Зорі» 1887 в ч. 19-ім (ст. 319-321), а в окремому виданні «Історії литератури рускои» вона міститься в томі 2, у відділі 1-му (Львів 1889), ст. 319 – 329. Для історії письменства і, почасти, навіть для історії розвитку наших літературних поглядів всезбірна праця проф. Огоновського, попри всіх своїх вадах, мала безперечну вагу, а тому ми з неї статтю про Руданського передруковуємо геть усеньку, – звичайно, позмінювавши тодішній незграбний галицький правопис на наш український.

17. Степан Руданський

«Сумно дивитись на зелене поле, що почорніло од тучі й граду; та от, се почорніло не зелене поле, а лихою долею запропастилося життя талановитого поета, що вмер в самім цвіті віку, не діждавшись лінива на своїм полі словеснім. Це був Степан Руданський, що став би одним з перших поетів епічних, коли б у лучшій долі жив довше на світі. Про його життя знаємо лиш деякі дрібниці, які подав в «Зорі» один українець, що підписався псевдонімом «Одесит» [«Степан Васильович Руданський. Денні знадоби до його біографії» («Зоря», 1886, ч. 5-6). – Порівн. «Очерки истории укр. литер.» Н. И. Петрова; стор. 443-147. – Ом. Ог. [Все, що далі подає проф. Огоновський про життя Руданського, він справді черпає із статті Одесита-Комара, як з єдиного джерела. – А. Кр.]].

«Степан Васильович Руданський родився на Поділлю з сім’ї священичої. Учився в духовній семінарії в Кам’янці-Подільськім: в бурсу вступив мабуть около р. 1843, а в 1855 р. вийшов із семінарії [Про неточність цих дат див. в нас на ст. 26 рим. 1. – А. Кр.]. Вже в бурсі дивились на Руданського, як на поета: бурсаки співали мабуть не одну його пісню, а пісню «Повій, вітре на Вкраїну» і тепер співають не то бурсаки, але й прості люди [що «Повій вітре» написав Руданський уже пізніш, а не в семінарії, див. теж у нас на ст. 25, прим. 3. – А. Кр.]. Пісня ця була випливом його першої, і то нещасливої любові до якоїсь красивої, але ледачої панночки в Кам’янці. А що поет був вельми мучений споминками сеї любові, то й здоров’я його щораз більше розстроювалося.

«З Кам’янецької духовної семінарії Руданський не хотів іти в попи, але перейшов в Петербург в Медико-хірургічну академію. Скінчивши там свою науку, покинув він столицю зовсім слабий і, около 1861 р., став лікарем в Ялті в Криму. Переїхавши в Ялту, перше всього задумав він купити собі невеличкий кусень землі та збудувати хату. Хоча ж спромігся придбати собі кусок землі під хату, то не довелося йому вистроїти дому, тому що був лікарем-«безсребреником». В Ялті Руданський подружився з простою, зовсім неосвіченою дівчиною Явдохою, від котрої мав двоє дітей. Та годі було йому бути щасливим, коли тая дружина не розуміла поета [Про деякі, може, неточності в цій звістці див. в нас ст. 26, прим. 6. – А. Кр.].

А вже ж у гурті приятелів був він говорливий та співучий: це був чоловік вельми симпатичної вдачі, що його любили особливо бідні люди. Він був високого росту, широкоплечий, на вид поважний; карі очі його світилися несказаною добротою, яка була найкращою признакою його душі. Жив і одягався завсігди просто; не долюблював панів, та прихилявся серцем до людей простих. Занедужав бувало бідний чоловік, то Руданський зараз йому помагав, а грошей не брав.

«По селах збирав він пісні та заводив їх сам в ноти: співав дуже гарно і любив українські співи, особливо стародавні. Вмів добре декламувати, знав «Кобзаря» на пам’ять і, бесідуючи, наводив часто то один, то другий стих, щоб тим справдити свої слова.

«Руданський любувався в творах класичної старовини, особливо ж читав Гомера в оригіналі; знав також мову єврейську і зібрав чимало книжок по історії і географії царства фараонів. Відтак писав багато, однако не все доводилося йому скінчити почату роботу.

«Нещасливе життя сімейне та ненастанні заходи коло недужих похитнули його здоров’я, що віддавна вже було слабе; відтак лихі люди не давали йому жити спокійно. Проте холодна безнадійність залягла його душу: він і не жив уже, а доживав свого віку [«Зоря», 1886, ч. 6, стор. 95. – Ом. Ог.]. Не чув ніхто вже ні його пісні, ні щирої розмови; за душею небавом почало боліти й тіло. Руданський умер в 1873 p., не доживши й сорокового року. Його поховали на щот городський, та от, на його могилі не поставили ні хреста, ні огорожі.

«Руданський з’явився поетом уперве в 1861 p., помістивши в петербурзькій «Основі» оці ліричні пісні: «Гей, гей, воли!», «Повій вітре!» [«Основа», 1861, январь, с. 95 – 96. – Ом. Ог.], «Не кидай мене!», «Ластівка», «Ніч-у-ніч» [ibidem, февраль, стор. 49-53. – Ом. Ог.], «Сни» [ibidem, август, стор. 32. – В календарі «Львовянин», виданім 1862 р. накладом М. Косака, надруковано одну поезійку Руданського п. з. «Ластівка» (стор. 86). – Ом. Ог.]. Але ж ще в 1860 р. подав Руданський в цензуру цілий збірник українських поезій під назвою «Співомовки» [«Співомовки» – себто «співи в мові», або «поезії». – Ом. Ог.], одначе за життя не діждався видання сих стихотворів. Мабуть цензура не позволила тоді друкувати того збірника, із-за чого Руданський напечатав ті шість пісень в «Основі».

«Співомовки» видав по смерті автора Н-й Г-ъ Волинський (Олена Пчілка) (Київ 1880) [Н. Г. Волинський видав двацять вісім співомовок. – Ом. Ог.], що у своїм «прислів’ї» про ці твори Руданського між іншим оце написав: Бачимо ми в їх і дотепність, талановитість, тішить пас у їх і мова вдатна… «Трудно думи всі разом сплодити!» мовив Руданський, чуючи вже смерть над собою, – і певне, що немало їх, готових об’явитися у поетичних творах, заніс Руданський у могилу. Але не при згасанню життя, а ще при повному цвіті його можна було з’ясувати ті думи, що роїлися в здатній козацькій голові, і забагатити прагнущу свіжої допомоги українську письменність. Можна було б – та ба!» (стор. 7-8).

«Між стихотворами цього невеличкого збірника визначуються іменно оці: «Моя смерть» (стор. 11-14), «Наука» (15-19) [Н. І. Петров замічає, що співомовка «Наука» своїм змістом подібна до «Пісні Еремушкі» Некрасова, між тим коли співомовка «Пяниця» нагадує стихи Кольцова («Очерки исторіи украинской литературы», стр. 444 – 445). – Ом. Ог.], «До дуба» (22-24), «П’яниця», (27-29), «Віщий Олег» (37-45), «Ні зле ні добре» (58-59). Хоча ж у деяких «Співомовках» поет жалкувався на своє безталання, то таки заявив він, що його пісні й по смерті його житимуть, що кожна щілочка [Щілка, щілочка – стрічка, вірш. – Ом. Ог.] полетить жива, як та пчілочка, в сотні-тисячі переплодиться». («Моя смерть», стор. 11).

Небавом після цього видання «Співомовок» з’явилися нові стихотвори Руданського. Так у «Киевской Старине» 1882 р. напечатано «співомовку» п. з. «Обманутий солдат» («Обдурений москаль») (іюнь, стор. 557-558), а в 1883 р. заміщено в цім журналі два стихи: «Спілка» і «Мазур у болоті» (февраль, стор. 471-473) [В календарі товариства «Просвіта» на рік 1884, що його зложив Василь Лукич, надруковано чотирі співомовки Руданського: «Спілка», «Одурений москаль», «Мазур в болоті» і «Могила» (стор. 38-39). – Ом. Ог.]. Відтак у 1884 р. надруковано в «Зорі» (ч. 7) співомовку п. з. «Відважні жиди», а в «Новім зеркалі» (1884-1885 р.) заміщено три нові співомовки («Розп’ятий жид», «Баран», «Що кому хибує») [Це не так. Новиною було тільки «Що кому хибує», а «Розп’ятий жид» і «Баран» уже друкувалися в київському виданні 1880. – А. Кр.] і перепечатано чотирі давніші стихи Руданського. В 1886 р. надруковано в «Зорі» (ч. 2) вельми гарний стих цього поета п. з. «Пісня кріпачки над дитиною». Опісля Євгеній Олесницький зібрав всі дотиль печатані поетичні твори Ст. Руданського і видав їх в «Русько-українській бібліотеці» (Львів 1886). В цім збірнику находиться 37 співомовок.

Найкращі – ті «Нові співомовки», що їх надрукував Іван Франко в «Зорі» 1886 р. в числах 11-24. Він дістав був в Києві (на весні 1886 р.) оригінальний рукопис «Співомовок», де на першій картці заміщено заголовок: «Співомовки Винка Руданського, 1859-1860. Петропиль» [Себто III-ій рукописний (хронологічний) том.–А. Кр.]. Віршів з року 1859 єсть 26: перший вірш «Богдай тебе!» – з датою «26 сентября».

З року 1860 походить проча, найбільша частина збірника. Ось її зміст: «Віщий Олег» з датою «15 января»; за сим іде «Ігор Сівирський» себто «Слово о полку Ігоревім» з датою «10 февраля». Після «Преслівля» слідує староруський текст «Слова», розбитий на стихи, на одній, а метричний переклад Руданського на другій стороні. Іде за сим на одній стороні генеалогічна таблиця п. з. «Рід князів, котрих споминає Співа», а дальше на 5 картках читаємо 20 заміток, – все мовою українською. Відтак слідують історичні поеми: «Мазепа, гетьман український» з датою «17-18 марта»; «Іван Скоропада» з датою «6-7 іюня»; «Павло Полуботок» («8 іюня»); «Вельямін» («9 іюня»); «Павло Апостол» («10 іюня»); «Мініх» («12-13 іюня»). Кінчиться збірка знов дрібними віршами, між котрими визначується співомовка «Моя смерть».

Іван Франко хіснувався ще другою рукописною збіркою «співомовок», яку одержав був від Павла Ігн. Житецького з Київа. Цю збірку зладив Руданський в 1859 р., замістивши в ній 60 «співомовок», що в більшій часті ніде не були печатані [Це не автограф Руданського, а поганенька копія Стрільчевського 1869 р. – А. Кр.]. Відтак всякий тямущий українець з’явить Франкові «спаси біг» із-за того, що він, придбавши первісний текст «співомовок», надрукував у «Зорі» 55 сих віршів.

Співомовки мають по-найбільше прикмету поезії епічної, малюючи живими барвами картини з побуту люду українського [Про «співомовки» пише «Одесит», що це невеличкі віршові оповідання, котрих основа майже завсігди взята з уст народа, а в котрих так і блищить здоровий, ясний український гумор («Зоря» 1886, ч. 5, стор. 79)]. Автор любувався іменно в анекдотах і казках поетичних: проте користувався мовою ядренистою і розкрив в сих писаннях всю глибінь гумору українського. Деякі поетичні казки Руданського такі гарні, що мають вищу літературну стійність від приказок Гребінки.

Між тими казками й анекдотами визначаються іменно оці: «Чи високо до неба?» («Зоря» 1886, ч. 12); «Пиріг», «Лошак» (ч. 13); «Чи голосна церква?» (ч. 18); «Убитий жид» (ч. 20); «Вареники», «Три жиди» (ч. 21) ;«Гуменний», «Мошко асесор» (ч. 22); «Аршин» (ч. 23); «Спасибі» (ч. 24). Деякі із тих анекдот списав автор на основі давніших казок; так співомовка «Три жиди» уважається переспівом казки Степана Писаревського «Крути, Панько, головою»; одначе в більшій часті ці стихотвори Руданського бувають скрутнявим переспівом казок людових, з-поміж котрих деякі і в Галичині звісні [Порівн. співомовку «Спасибі» («Зоря», 1886, число 24, стор. 404).]. А вже ж між «співомовками» находяться також творі оригінальні, н. пр. «Глухий і губатий», «Окуляри» («Зоря», ч. 15-16, стор. 253) і. и. Про вдачність «співомовок» доволі буде сказати, що деякі з них, як пісні, перейшли в уста народу.

Крім епічного твору «Віщий Олег» звісні нам ще дві історичні поеми п. з. «Мазепа, гетьман український» і «Павло Полуботок». Напечатав їх Василь Лукич (Володимир Левицький) у своїм літературнім збірнику «Ватра» (стор. 13-20; 37-39). В поемі «Мазепа» з’явив автор подекуди великий талан поетичний, тільки ж наблюдав він вельми бережливо історичну правду, із-за чого се його писання являється більше історичним оповіданням, ніж твором епічним. Відтак і поема Павло Полуботок є справді хронікою, одягненою в поетичну форму.

А вже ж найбільшу славу з’єднав собі Руданський перекладом Гомерової Іліади. Він переложив дванацять пісень цього безсмертного грецького стихотвору [«Зоря» 1886, ч. 8; стор. 136. – Ом. Ог. [Тільки ж Ом. Огоновський забувся, що «Правда» 1874, ч. З, сповіщала про переклад цілої Іліади. – А. Кр.]], однакже в Правді надруковано тілько сім пісень I. III. У. VI. VII. IX). Про переклад Іліади писав Руданський (15 квітня 1809) до Віктора Ковальова оце, що слідує:

«Питаєтеся мене за мою Іліаду, так що ж? Я тільки виправив і послав першу пісню, – і що там київляни зробили з нею, до цього часу нічого не знаю. Дальше першої пісні я свого сирого переводу не виправляв, і не можу виправлять, поки скільки-небудь не розберу стародавніх преданій арійських і не-арійських племен, із которих викувався грецький народ і грецькая міфологія часів Омира. Діло не легке при плохеньких книжках, а все таки надіюсь що-небудь розібрати. А поки-що піжду, що скажуть київляни, і що скажуть земляки про першу пісню, коли її удасться їм напечатать» [ibidem, ч. 6, стор. 96].

В другім листі до Ковальова (без дати) замічає Руданський, що «Омирова Іліада повзе черепахою», що він «уривками дотягнув тільки другую пісню і то тільки до половини» [ibidem, стор. 97. – Ом. Ог.]. Видно отже, що український перекладчик вельми бережливо заходився коло свого діла, поки пустив у світ першу пісню Іліади.

«В листі до одного свого приятеля [Драгоманова. – А. Кр.] Руданський написав оцю замітку про ритміку свого перекладу:

«Щодо розміру, то я більшу половину 1862 року бився з сею первою піснею, перекладаючи її і на ексаметри і на різні розміри наших дум та пісень, і кожний раз під кінець цеї пісні доходив до того, що узятий розмір мій не годиться. Напослідок взявши собі в думу, що Омира при довгім розмірі гріх і доповняти лишніми словами, а при короткім розмірі декотрі придатні Омирові слова, під нашу мову не підходячі, не гріх і пропустити або замінить їх нашими короткими підходящими словами, я в кінці 1862 року попробував оцей короткий розмір, і він таким придався легким, що я до кінця 1863 року пройшов увесь дословний перевод Іліади [Дивно, що Ом. Огоновський не звернув уваги на це виразне свідчення самого Руданського про «увесь перевод Іліади» (а не 12 пісень). – А. Кр.]. Розмір сей, як він ні простий, а його наслухаться можна і в приказках ігрових і в приспівках колискових і в піснях звичайних веселих і сумних, і такий розмір якраз і годиться для переводу Омирової мови» [«Правда» 1872, число II, стор. 50. – Ом. Ог.].

Руданський вибрав собі вірш дванацяти-силябний, котрий цезурою ділиться на дві половини. Відтак в поодиноких віршах добачаємо суміш трохеїв зі спондеями, ямбами і амфібрахіями.

Подаючи землякам першу пісню Іліади в «Правді» (1872), перекладчик заявив, що коли їм сеся пісня подобається, то він на ходу двох літ зможе їм виправить і поставить цілую Іліаду [ibidem. – Василь Лукич (Володимир Левицький) заявив, що він у покійного Володимира Барвінського бачив дванацять пісень Іліади в перекладі Руданського («Зоря», 1880, ч. 8, с. 136). Між тим Іван Франко довідався від Івана Мандичевського, що він на жадання київлян одібрав (1880) рукопис Іліади від професора Юліана Романчука (у котрого тоді хоронились рукописи редакції «Правди») і переслав її до Києва («Зоря»1886; ч. 7, стор. 120). – Ом. Ог.]. Вже два роки передше (1870) Микола Костомаров похвалив переклад Руданського і казав діла не покидати. Тоді бо приїхав Костомаров в Ялту і навістив свого приятеля, Руданського, а той йому читав частину Іліади [«Зоря» 1886, ч. 6, ст. 94. – Ом. Ог.]. Одначе перекладчик не діждався печатання дальших частин цього твору; третю бо пісню Іліади поміщено в «Правді» 1875 р. по смерті Руданського. В сім 8 річнику «Правди» надруковано ще шосту пісню, а в 9 річнику (1876) – п’яту пісню; відтак в 10 річнику (1877) напечатано сьому, осьму і дев’яту пісню.

Переклад Іліади, що його зладив Руданський, визначується гарною мовою і вірним схопленням мислі оригіналу. Тілько ж епічна ширінь тексту грецького втратила чимало залишенням гексаметра і скороченням віршу, із-за чого іменно зложені слова первісного тексту годі було іноді переложити на мову українську. Також непотрібно зрущив автор деякі імена власні; н. пр. Музу назвав він Співою, Гадес – Невидом і т. і. Одначе взагалі цей переклад єсть цінний здобуток для нашої літератури, в якій до недавнього часу мало було переспівів пам’ятників класичних.

Руданський намагався перевести на мову українську також Енеїду римського поета Вергілія. В сьомім річнику «Правди» (1874) поміщено в перекладі частину першої пісні «Енеянки» [«Правда», 1874; ч. 5, ст. 192-196. Тут поміщено сто віршів, послідніх першої пісні. Ом. Ог.]. Відтак Руданський перекладав «Демона», поему російського поета Михайла Лермонтова. Тілько ж він її не викінчив, із-за чого Гетьманець (Михайло Старицький) виправив цей переклад і доповнив теє, що подекуди не було ще переложено. Опісля надруковано український переклад в «Правді» 1875 р. під заголовком: «Демон, поема Лермонтова. З великоруської мови переложили Руданський і Гетьманець» (ч. 19-22).

З непечатаних досі творів Руданського находиться в рукописі в одного українця в Києві шутлива поема «Війна жаб з мишами», переложена з тексту грецького. Про всю цю поему спімнув Руданський в листі до В. Ковальова, кажучи, що хіснувався «Жабомишодраківкою» Константина Думитрашка [«Зоря», 1886, ч. 6, стор. 97. – Руданський просив свого приятеля В. Ковальова, щоб він переклад поема «Війна жаб з мишами» передав Петрові Ніщинському в Одесі, що «на гречеськім слові, як кажуть, самого грека ззів». («Зоря» 1686, ч. 6, стор. 97). – Ом. Ог.]. В 1884 році оповідав Ніщинський Іванові Франкові про два зшитки поезій Руданського, котрі по його смерті лишилися в рукописі, і котрі сам Ніщинський мав в руках. Особливо визначувалась між ними – по словам Ніщинського – поема «Цар Соловей» [«Зоря», 1886; ч. 6, стор. 96. – Окрім письменника Руданський був ще й талановитим рисовником. (Зоря 1886, ч. 8. стор. 135). – Ом. Ог.].

Із цього огляду видно, що Руданський чимало написав стихотворів, одначе із-за свого лихоліття не спромігся на те, щоб свої поезії напечатав в одній збірці. Пірвалось цінне намисто і порозсипувались дорогі жемчуги: деякі найшлись зараз і збереглись від загибелі, інші ж покотились геть далеко, так що годі їх досі зібрати.

(«Зоря» 1887, ч. 19, ст. 319-321).

Примітки

Подається за виданням: Кримський А., Левченко М. Знадоби для життєпису Степана Руданського. – К.: 1926 р., с. 111 – 118.