17. Нове підвищене зацікавлення Руданським 1891-1892 р.р.

А. Кримський, М. Левченко

У львівській «Зорі» 1891, яка перейшла під редагування Василя Лукича (Володимира Левицького) і дуже тоді пожвавішала, Ів. Франко подав у ч. 19 (1 / 13 жовтня, ст. 377) замітку, де, нагадуючи про дещо давнє призабуте, підступив до поезії Руданського почасти етнографічним підходом:

Забуті вірші Ст. Руданського.

В книжці Каленика Шейковського: „Опыт южно-русского словаря, том первый, выпуск первый, Киев 1861 г.» находимо на стовпцях 144- 147 під словом «Бусель» ось які слова: «По легенде, известной у подолян, птица эта произошла из человека. Считаем уместным привести здесь отрывок относящийся к этой птице, из вполне народной и величественной поэмы знаменитого г. Руданского «Лірникові думи». Заметим мимоходом, что народные верования здесь уже изменены под влиянием христианства». Далі йде поміщена нижче вірша, під котрою в скобках приписано: («Дума п’ята: Х-XI)».

Із сих слів бачимо – лишаючи вже на боці те, що д. Шейковський зве в них Руданського, тоді ще студента медицини в Петербурзі [Та 1861 року Руданський уже скінчив курс. В літах він був тоді вже поважних: йому йшов 28-ий рік життя. А. Кр.] звісного в літературі ледве з двох-трьох віршів, знаменитим, а його поему «величественною» – що Руданський в Петербурзі написав якусь поему чи радше (судячи з отсієї вірші) цикл віршованих оповідань п. з. «Лірницькі думи», що твір сей обнимав щонайменше п’ять частей, з котрих кожна мала по 10 або й більш розділів, – значить, міг містити в собі 50 або й більше оповідань, котрих тема взята була з народних уст, – і що д. Шейковський мав сей твір у руках, дуже його вподобав і виписав з нього одно оповідання.

Від того часу про «Лірницькі думи» ніде нема ані згадки, сам Руданський нічого з них не публікував, і коли нема їх у звісних досі властителів рукописів Руданського, то одиноким, хто міг би про них подати відомість, є живучий у Єлабузі д. Шейковський.

Зачуваємо, що на Україні лагодиться видання повної збірки творів Руданського, і для того, передруковуючи тут віршу про бусла, звертаємо увагу ш. видавця на «Лірницькі думи», котрі, коли б віднайшлися, певно мали б велику вартість коли вже не поетичну то бодай етнографічну.

Іван Франко.

Далі передруковано легенду «Бусел» цілком, а внизу зроблено петитну нотатку: «Правопис, а по троха й інтерпункцію перемінюю відповідно до теперішніх вимогів».

(«Зоря» 1891, ч. 19, 1 / 13 жовтня, ст. 377).

Трьома місяцями пізніш умістив Франко в новорічній «Зорі» 1892 (1 / 18 січня, ч. 1, ст. 13) іншу того самого напряму:

До студій над Ст. Руданським.

Ст. Руданський належить без сумніву до найталановитіших українських поетів серед тих, що появилися по смерті Шевченка. Що правда, головне діло його життя, переспів Гомерової Іліади, при всій натуральності вислову і поодиноких мітких зворотів, треба вважати за невдалий; переспів Руданського має одну кардинальну хибу: він не дає вірного виображення про оригінал. Ми не можемо зрозуміти резону, для якого поет, котрий в інших разах мав таке вірне чуття форми, для переспіву Іліади вибрав розмір зовсім невідповідний, розмір ліричної пісні [схема: 2 (3+3) або 2 (2+2+2) в роді нпр. „Ой умру я, мати, через єдиную, через єдиную дочку вдовиную"]. Признаюсь особисто, що, при всім інтересі для перекладів з чужих мов на нашу, я не міг ніколи одним духом прочитати цілу рапсодію Іліади в переспіві Руданського, хоч з великою любостю прочитав одним духом цілу половину Одисеї в переспіві Петра Байди [Декількома роками пізніш Ів. Франко, як сам редагував повне видання Іліади в перекладі Руданського, висловлювавсь уже зовсім по інакшому: «Я не знаю нації, яка могла б похвалитися подібною працею!» А. Кр.].

Так само не можна назвати вдатними його історичних поем: «Мазепа», «Скоропада», «Павло Апостол», «Полуботок», «Велямін» і др. [«Мініх» А. Кр.], котрі останніми роками видруковані були в «Ватрі» і «Календарях Просвіти». Вони інтересні як документи історично-літературні, що показують нам, чим у ту пору (1860-1861 р.) займався в Петербурзі молодий студент медицини. Думка – написати поетичну хроніку Гетьманщини – думка смілива, хоч і пахне трохи середніми віками, часами різних Chroniques rimées, Reimchroniken і т. і. Але виконання її у Руданського вийшло зовсім школярське, майже без ніякої поетичної стійності.

Вся літературна слава Руданського поки що основується на його піснях ліричних, а головне на тзв. «співомовках» [Франко не догадувався, що пісні ліричні теж звав Руданський «співомовками», як і всяке віршування. А. Кр.]. Говорю «поки що», бо, може, сподіване повне видання його творів принесе нам новий матеріал до оцінки творчого поета, а головне його поему «Цар Соловей», котру колись хвалив дуже д. Ніщинський в розмові з нами і котра тепер мала віднайтися.

Пісень ліричних Руданського не багато, та всі вони мають високу стійність артистичну, виявляючи хоч не дуже глибоке, та щире чуття, чесну та правдиву душу поета. Д. Петров в своїх «Очерках истории украинской литературы» зробив Руданського учеником Кольцова. Є в тім трохи правди, та не багато. Форма пісень Руданського де в чому нагадує форму Кольцова, але зміст, духова фізіономія в обох поетів – такі відмінні, як відмінна вдача українця-подолянина від вороніжського москаля. Ця тема варта б була спеціального розробу.

Найоригінальнішим і заразом найбільше народним явився Руданський в своїх „Співомовках", в тих коротких анекдотах, котрих сюжет звичайно взято з уст народа і прибрано в легеньку, сказати б можна, куцу форму народної коломийки. Тут автор наш виявив усі добрі й слабі прикмети свого таланту: незвичайне майстерство форми і народної мови, живість і простоту вислову, делікатний гумор, котрий, мов погідний, добродушний усміх – розлитий над усіми тими творами, але заразом – недостачу ширшого філософічного погляду на життя людське й народне і невелику творчу спосібність при живій фантазії, зверненій радше на мініатюрування дрібних фактів, ніж на виявлення і обхоплення широких дієвих чи життєвих горизонтів.

Я сказав уже, що теми «Співомовок» Руданський брав з уст народних. Це чує кожний, читаючи ті твори, але довести це покищо не можемо, поки не будуть зібрані з уст народа ті оповідання, що послужили йому за взірець. Це конечно потрібне між іншим і для оцінки того, на кілько власної творчості проявив Руданський в оброблюванні сирого матеріалу усного. В оцій замітці я хочу зробити початок у тім напрямі, подаючи до прилюдної відомості і зводячи до купи деякі матеріали, що у мене є під рукою.

Шукаючи народних джерел для «Співомовок» Руданського, увага наша в першому ряді звертається на ті твори нашої усної словесності, котрі сам поет записав з уст народа. Твори ті є опубліковано в збірці українських казок і оповідань п. Драгоманова. Думаю, що в повнім виданні творів Руданського не повинно бракувати тих народних оповідань, записаних поетом; адже ж нпр. упорядчик творів Любена Каравелова помістив у першім томі пісні народні, записані тим болгарським поетом і великим патріотом. Для ужитку впорядчика творів Руданського подаю тут спис матеріалу етнографічного, записаного з уст народа.

В збірці М. Драгоманова «Малорусские предания и рассказы» маємо ось які оповідання, записані Ст. Руданським, мало не всі високої етнографічної і язикової вартості:

1. Сотворение и благословение мира Богом и Сатанаилом (стор. 89-91).

2. Сотворение Адама, чорта, женщины. Грехопадение (стор. 91-92).

3. Адам земледелец и сотворение коня (стор. 92-93).

4. Смерть Адама и преблаженное дерево (стор. 93-94).

5. Потоп и птах-носорожець (стор. 95-96).

6. Царь Давид (Суд с Богом и псалтырь) (стор. 96-98).

7. Иосиф, Сампсон и Соломон – Давидовы дети (стор. 98).

8. Премудрый Соломон (стор. 99-103).

9. Христос в яслях (кони и волы) (стор. 109).

10. Святые пятницы (стор. 144-145).

11. Красные яйца (крашанки) (стор. 145-146).

12. Люди прежние и будущие (велетни и пигмеи) (стор. 383).

13. Происхождение крота (стор, 385).

14. Птица каня (стор. 386).

15. Происхождение камбалы (стор. 386).

16. Скойки (речные моллюски) (стор. 386-387).

17. Лес (стор. 387).

18. Заговор от бишихи (стор. 389).

19. Забота Бога о детях (Смерть) (стор. 401).

[Франко не вніс (та й не міг внести!) до цього реєстру ще таких записів Руданського, як «Сон Пресвятой Богородицы» (у Драгоманова ст. 167-168) та «Наука Господня» (ст. 168-169). Їх Драгоманів видрукував, не підписавши під ними прізвище Руданського, і вже з автографів Руданського ми можемо довідатися, що записав їх не хто, як він. – А. Кр.]

Як бачимо, трохи не весь матеріал, достачений Руданським впорядчикові «Малор. нар. преданий» – казково-апокрифічного змісту. Оповідань, котрі можна б уважати за прототипи для його «Співомовок», нема тут ані одного. Чи є які оповідання, записані Руданським, у збірці Чубинського («Труды этнографическо-статистической экспедиции в западно-русский край і т. д. Юго-Западный отдел, І-II»), цього не знаємо, бо в тій збірці, виданій не систематично і досить недбало, при більшій половині матеріалу не приписано, хто його записав, а при значній часті – не подано, ані хто, ані де записав дане оповідання.

[Не у Чубинського треба шукати народних джерел для гумористичних приказок Руданського, а в збірці прислів’їв Номиса (Симонова) 1864. Адже ті прислів’я, котрі Руданський призбирав у селі Хомутинцях на Поділлі та й переслав Номисові, Номис друкуючи зазначав: «Руд.». А що з багатьма народними прислів’ями зв’язується анекдота, то, розглянувши Номисові NN з зазначкою «Руд.» і порівнявши їх з віршованими приказками Руданського, можна зміркувати, котрі теми для своїх приказок узяти міг Руданський саме з народних уст. Варто, щоб хтось з молодших дослідників Руданського (прим. при дослідчій катедрі в Кам’янці) перевів цю порівняльну працю. А. Кр.]

В усякім разі вище вичислені 19 пієс, записані нашим поетом, творять гарну збірку, котру варто включити в повне видання його творів. – Іван Франко.

(«Зоря» 1892, ч. 1, 1 / 13 січня, ст. 13).

В найближчому, ще січневому числі «Зорі» 1892 (ч. 2, ст. 39) надруковано допис Ів. Степовика (Липи) про гідне жалю становище могили Руданського в Ялті. Цей допис уже в нас цілий передруковано на ст. 43-44. А на ст. 45 ми передрукували допис М. Комара: «Пам’ятник на могилі С. Руданського в Ялті», вміщений у «Зорі» влітку того самого 1892 р. (ст. 218); Комар повідомляє, що одесити спромоглися поставити над могилою поетовою непоганий пам’ятник.

Лист М. Комара про поставлений нарешті пристойний надгробок викликав чимале зацікавлення на Вкраїні російській (це був час, коли львівську «Зорю» цензура ще була якось пускала до Росії, і вона мала тут читачів досить). Та зацікавив лист і галичан. Це позначилося й тим фактом, що за місяць після Комарового листу «Зоря» подала портрет Руданського (1892, ч. 13, ст. 241) з підписом: «В. Ковал…» (очевидячки: «Викт. Ковалів»), а як пояснення до портрету додала ще й неоригінальну статейку (ст. 259), скомпільовану живовидячки за «Історією літератури руської» проф. Огоновського:

Степан Руданський

(Гл. портрет на стор. 241).

Степан Руданський родивсь на Поділлі з сім’ї священичої. Учився в духовній семінарії в Кам’янці-Подільськім: в бурсу вступив мабуть около р. 1843, а в 1855 вийшов з семінарії. З кам’янецької духовної семінарії не хотів іти в попи, але перейшов у Петербург в Медично-хірургічну академію. Скінчивши там свою науку, покинув він столицю зовсім слабий, і около 1861 р. став лікарем в Ялті в Криму. Там подружився з простою, зовсім неосвіченою, дівчиною Явдохою, і від неї мав двоє дітей.

Це був чоловік вельми симпатичної вдачі, і його любили особливо бідні люди. Він був високого росту, широкоплечий, на вид поважний, карі очі його світилися несказаною добротою, яка була найкращою признакою його душі. Жив і одягався завсігди просто; не долюблював панів та прихилявся серцем до людей простих. По селах збирав він пісні та заводив їх сам у ноти: співав дуже гарно і любив українські співи, особливо стародавні. Любувався в творах класичної старовини, особливо ж читав Гомера в оригіналі; знав добре також мову єврейську. Умер 1873 р., не доживши й сорокового року. Його поховали на кошт міський. Цього року поставили земляки на його могилі гарний пам’ятник, про який була обширніша вістка в ч. 11 «Зорі».

До найкращих творів його музи належать безперечно «Співомовки», що переважна їх частина вже надрукована. (Наша часопись надрукувала 55 співомовок). Вони мають понайбільше прикмету поезії епічної, малюючи живими барвами картини з побуту люду українського. Деякі з них – такі гарні, що мають вищу літературну стійність від приказок Гребінки.

Далі, він написав історичні поеми: «Мазепа», «Іван Скоропада», «Павло Полуботок», «Павло Апостол» і «Мініх», з котрих перші чотирі вже надруковано. З більших обсягом творів належить згадати епічну поему «Віщий Олег» [«Віщий Олег», правду кажучи, до «більших обсягом» і не належить. А. Кр.] і метричний переклад «Слова о полку Ігоревім».

«Велику славу з’єднав собі Руданський дуже добрим перекладом «Гомерової Іліади» [Франко, як ми бачили (ст. 121), навпаки, згудив той переклад, у «Зорі» таки. А. Кр]. Він переклав дванацять пісень [Кажучи про «12 пісень» (а не про всі 24), редактор «Зорі» повторив помилку, до якої він колись привів і проф. Огоновського (у нас ст. 116 і 117). А. Кр.], з котрих одначе досі надруковано (в «Правді») тільки сім пісень (І, III, У-ІХ). Цілий рукопис перекладу «Іліади» переховується в Києві.

Перекладав також Лермонтового «Демона», але не викінчив його, із-за чого Михайло Старицький виправив цей переклад і доповнив теє, що подекуди не було ще переложено. З недрукованих досі творів Руданського знаходиться між іншим в рукописі у одного українця в Києві жартівлива поема «Війна жаб з мишами», перекладена з тексту грецького.

Тепер готується на Вкраїні нове, наскільки можна повне, видання творів Ст. Руданського, куди увійде чимало досі малозвісних його поезій.

(«Зоря» 1892, ч. 13, 13 липня, ст. 259).

Безперечно, що автор цієї не оригінальної замітки – не хто, як сак редактор «Зорі» Василь Лукич (Володимир Левицький).

І. Франко, і Вас. Лукич згадали в «Зорі» за якесь можливо повне видання Руданського, що готувалося тоді на Вкраїні. Здається, мали вони на думці не кого, як Мих. Комара в Одесі. В нього 1892 р. була вже в руках чимала пайка віршів Руданського. Дещо він, спорадично, почав публікувати й у Галичині, того-таки 1892 року, а саме:

В «Зорі» 1892, ч. 3 (1 / 13 лютого, ст. 59-60) з’явилася його стаття: «Відповідь запорожців турецькому султанові Махмуд 4». В цій статті М. Комар спиняється на дуже відомій тепер (а тоді ще новій) картині І. Репіна, оповідає, як одбулася справа історично [При тому він уперто зве Мехеммеда IV – Махмудом.], подає текст апокрифічної запорозької відповіді за Яворницьким, – звичайно, в прозі, – а тоді додає (ст. 60):

«Переказом про ці листи покористувався і наш славний поет Руданський, котрий ще в 1859 р. склав про це віршу, досі ніде не надруковану. Вірша ця записана в власноручному збірнику віршів покійного Руданського, що передав мені для перегляду приятель поета д. Яцимирський. Поки той збірник побачить світ божий, друкую ту віршу Руданського, що трапилася мені саме до речі. Друкую без ніякої переміни. М. К.».

А далі надруковано вірші Руданського: «Ахмет III і Запорожці».

На весну того самого 1892 р. опублікував Комар (під псевдонімом. М. Уманець) у львівській «Правді» (ч. 5, май, ст. 289-292):

Нові приказки С. Руданського

З поетичних творів С. Руданського досі надруковано дуже мало. Тим часом писав він багато, і частенько трапляються звістки про нові рукописи Руданського [«Частенько трапляються» – це, хіба, в усних балачках, бо друкованих звісток за рукописи Руданського траплялося до тих часів аж надто мало. А. Кр.]. Недавно ж прийшла чутка, що на Україні лагодяться до повного видання всіх творів Руданського, які тільки можна провести через російську цензуру.

[Здасться, що отакою «мудро-зміїною» мовою пише Комар не про кого, як про себе-таки. «Правда» за свою ворожість проти Росії була таким органом, де писати навіть не під своїм прізвищем було для російських підданців річчю дуже небезпечною з цензурного й політично-поліційного погляду, і тому Комар, дарма що вже затулився псевдонімом: «Уманець», бажав може приховати своє співробітникування в «Правді» і свій псевдонім ще й такими туманними висловами, як «прийшла чутка» (про яку, мовляв, Уманець ближче не знає нічого точного). На такі хитрощі тоді пускалися й інші українці, співробітникуючи в галицьких часописах. А. Кр.

Звичайно, що це видання буде далеко не повне. То ж добре було б, коли б кожний, в чиїх руках єсть рукописи С. Руданського, пересилав в галицькі видання всі ненадруковані досі пієси Руданського, котрих не можна сподіватися провести через російську цензуру, як, от, пієси історичного змісту або пієси про відносини українців і поляків до москалів та про деякі громадські стани, як, от, про духовенство православне, урядників російських і т. і. З такою думкою засилаю в редакцію «Правди» кілька пієс Руданського, досі ще недрукованих, котрі я на перший раз вибрав з власноручного збірника Руданського, впорядкованого ним в 1860 році, як видно, для подачі в цензуру. Всі ці пієси названо в збірнику «приказками», і така назва справді більше відповідає, ніж чудна назва «співомовки», яку до цього часу прикладали навіть до всіх дрібних пієс Руданського [Прикладали – згідно з тим значенням, яке надав слову «співомовка» сам Руданський, творець цього слова. А. Кр.].

М. Уманець.

Далі в «Правді» подано й сами приказки Руданського:

1) Козаки і москалі («Було тісно під Москвою»).

2) Московська справа («Звісно, прізвиська в ляхів на ський та на овський»),

3) Варвара.

4) Кацапський струмент («Не на що ж той москаль на коршомці і грав»).

5) Нешто лгу? (про москаля з недовірливим поляком).

6) Рубль мєдью. («Серед ліса два кацапи діда запинили»),

7) То-та любо! («Завів кацап христянина, зарізати хоче»),

8) Кацап з гребінцями.

9) Добрий человек («Здибалися два кацапи»).

10) Запорожці у Сенаті.

(«Правда» 1892, ч. 5, май, ст. 289-292).

Нарешті, вже наприкінці 1892 р., Василь Лукич своїм звичаєм, упорядковуючи літературну частину «Календаря Просвіти» на 1893-й рік, випечатав там останню ще доти неопубліковану історичну поему Руданського: «Мініх». Можна до речі тут само завважити, що й найближчого 1894-го року він, випускаючи в світ повний річник «Календаря Просвіти», на 1893-й р., вніс у літературну частину із свого III-го рукописного автографічного тома ще й поему «Павло Апостол», дарма що це вже не була літературна новинка, бо «Павло Апостол», як ми вже зазначили (ст. 119), найпередше з’явивсь у «Правді» ще 1888 (ч. І, ст. 57-59).

Як і за попередніх років, літературну частину календаря «Просвіти» на 1893-й рік, випущено в світ іще й окремою збіркою, під заголовком: «Левада. У Львові; 1892». Поема «Миніх» міститься на ст. 17-21.

Випущено окремою збіркою і літературну частину календаря на 1894-й р., під заголовком: «Рідна стріха. Видання Василя Лукича. У Львові 1893». На ст. 21-22 «Павло Апостол, історична поема Степана Руданського».

Уваги варто, що хоч більшина статей у літературній частині календаря друкувалася ще «етимологією», Руданського віршування пустив Василь Лукич у друк кулішевим правописом (чи, там, «желехівкою»).

Примітки

Подається за виданням: Кримський А., Левченко М. Знадоби для життєпису Степана Руданського. – К.: 1926 р., с. 120 – 127.