Логотип Мисленого древа

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

НАУКА

ОСВІТА

ЛІТЕРА
ТУРА

Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Наука / Історичні джерела / Перший всеукраїнський… / Частина перша. Стенограми… / 12. Засідання 25 жовтня 1921 р.

Перший всеукраїнський православний церковний собор УАПЦ

Частина перша. Стенограми засідань
14 – 30 жовтня 1921 року

12. Засідання 25 жовтня 1921 р.

12 – 4 ½

(Молитва)

Чехівський.

Засідання Собору откривається. Першою справою повинно йти нарічення в єпископи о. Теодоровича.

Теодорович.

Во ім’я Отця, і Сина і Святого Духа. Я син української православної автокефальної – вільної Церкви. З глибоким синівським поклоном склоняюсь перед Церквою. Зараз ми боремся за те, щоб у християнстві відновити первичне християнство. Тепер ми в самому життю у своїх почуваннях здибуємся з фактом первичного християнства. Ми во ім’я Духа утворили перший акт, який не повторювався. І зараз ми стоїмо так, як святі апостоли – беру на себе смілість, ми боремся за християнство.

Чи маю я смілість, чи можу я на своїх плечах підняти той великий тягар, який накладає на мене воля. Я вірю, що як Бог надав апостолам Дари Духа любови, він не відмовить нам усім і мені у святих дарах. Хай же Він просіяє своєю великою любовію, натхненням, своїм словом. У ньому найвеличнішому [мо]менту життя.

Вже 20 віків привикли люди склонятись в тяжкий [мо]мент свого життя. Склонялись і непохитно вірили, що він не відмовить їм в тій силі, яка потрібна для того святого діла.

Дякую і приймаю, не можу відмовитись від служіння, покладеного на мене Церквою. (Моляться).

Липківський.

Почесний отче Іване, з великим задоволенням почув я вашу згоду бути єпископом української Церкви, бути одним з перших на новій Христовій ниві. Я кажу про це з великим задоволенням, почув з тим більшим задоволенням, коли ми прийняли на себе це – то ми, старі працьовники, ми не мали права зріктись, а ви у нас як би перша ластівка прилетіла з далекої країни, з далекої Волині. Ще кілька місяців тому назад ви перший раз були, ви не чули про нас, але я в вас тоді побачив таку людину, яка не заспокоїться, а шукає світу духовного. Я у вас замітив великий зміст, замітив чуле серце. Не у кожного відчувається все, що робиться в наші часи.

Ви йшли [на] напрямок правдивий. Як ви пригадаєте, ми з вами першу розмову мали про нашу справу, безумовно, у вас тоді було багато недодуманого, недоговореного. Тепер я бачу уже, як багато ви постигли, що було для вас незрозумілим. Я признаюсь, що я думав, як буде воля, щоб народ став вільним в своїй церкві, щоб Бог дав творити життя нової Церкви, – я за вас боявся, думав, напрасно він йде до нас. І велике задоволення для мене було, коли ви прийняли згоду на єпископа. Ця ваша щирість, ця ваша віра дає нам велику надію і певність, що Ви і надальше останетесь великим учеником і співробітником і такою щирою людиною.

Я з великим задоволенням, почув вашу згоду і од щирого серця благословляю вас і желаю вам в новому життю здоров’я й успіху. Помолимось Пресвятій Діві Марії. (Моляться).

Теодорович.

Найпочесніший отче пастир, так, ви правду сказали. Були [мо]менти великого сумління. Лише як камінь січе, тоді, коли він обтоптується, так ті сумліви оточували той камінь, який зараз оточували той камінь і ви, батько мій, і ви, Володимир [Чехівський], і ви всі члени Собору. Ваша непохитність, ваша віра багато спричинили іменно те, що той камінь віри засіяв. Вам, святий архієпископ, всім членам Президії і всьому Собору щиро дякую.

Чехівський.

До порядку дня – є пропозиція Михайла Наумовича Мороза, Голови Собору, щоб сьогодня розглянути справи такі: рідна мова у церкві, доклад всепочеснішого отця Шараївського; другий – церковні співи – Козицького; третій – мистецтво в церкві; четвертий – українські церковні звичаї – брата Рклицького і п’ятий – удосконалення церковного богослужіння.

Михайло Наумовпч Мороз пропонує з черги дня зняти доклад по фінансовим справам і допомогу голодним, прохаючи, щоб ці справи були розглянуті годі, коли він може взяти участь, бо г олова М.М[ороз] занедужав учора і не може з’явитись на Собор. Через те він просить фінансовий доклад і про допомогу голодним на завтра відкласти.

Липківський.

Я дійсно згоджувався, щоб на завтра кошторисні справи відкласти, але під одною умовою, щоб члени Собору не роз’їзжались, через те, що цей доклад мас велику вартість. Через те я прохав би, що як ця справа відкладається, то щоб ця справа обговорювалась не в меншій кількости, як зараз. (Порядок ухвалюється).

Чехівський.

Слово всечеснішому о. Шараївському.

Шараївський.

Вельмишановні члени святого Собору, те питання, яке я повинен з’ясувати, уже втеряло ту гостроту і той інтерес, який воно мало б два роки назад – про відправу служби Божої на рідній мові. Тепер уже саме життя відповіло, що це справа життьова, яка вимагається сучасним всім обставинам, які цілком відповідають нашій душевній потребі. Так що і читати не слід, но для того, щоб ви більш-менш розповсюджували цю ідею, яка ще не захопила усіх так, як захопила вас, я дозволю її прочитати. (Зачитує доклад) [текст відсутній].

Чехівський.

По докладу просить слова священик Задорожній.

Задорожній.

Я не думав виступати по докладу вживання рідної мови в церкві, но позаяк я звернув увагу на дядьків, які обороняються проти нашої мови, багато обурюється баб проти вживання рідної мови, я хочу з’ясувати – відкіля взяла у нас церковно-слов’янська мова.

Коли Русь була охрещена грецьким священиком, то Володимир подивився на цю справу так. По-грецькому служити це зовсім не зрозуміло. Він чув, що в Болгарії вживається слав’янська мова, тої він зрозумів, що ця мова більш буде підходить до цього, і т оді він звернувся з слав’янською мовою. Але все ж таки відкрив школи і почав навчати рідною мовою. Таким чином, при Богдані Хмельницькому у нас мова була наполовину нашою рідною мовою, а що це так, то нам доказує церква.

На засіданні єпископів оден дядько висловився – ви нам дозволяєте на рідній мові молитись, а єпископ каже – у вас не було рідної мови, але селяни сказав, а N… цілу кипу спалив книжок. Тоді Дмитро сказав – я не могу, нужно уже кончать збори.

За Катерини II зовсім наша мова скасувалась, стали вживати російсь мову, змішану з слав’янською. Шевченко передбачав, що колись прийде цей час, коли український нарід скине ярмо поневолення. Хоть він і у тюрмі сидів, але казав, що наша Церква зробилась «домовиною» [1].

Я був років пьять вчителем, я знаю, як прививалась російська мова.Треба раніш дитині показати малюнок, а потім уже пояснити. Покажеш малюнок і питаєш, що це таке – та кажуть «чобіт». Я говорив: як же це так чобіт, коли це «сапог». От бачите, як ми перекручували дітей.

Треба тепер все архівне в брухту здати, ми ізжили мову церковно-слав’янську. Треба нам, дядьки, вживати заходів, щоб церковно-слов’янска мова у нас не вживалась, а рідна мова. Ми живемо для майбутніх благ своїх дітей ми повинні заботитись про дітей наших. Ви скажете, що в школі не вчать дітей Закону Божому, – ні, треба рішуче сказати, що слово Боже повинно лунати на рідній українській мові. Може, хто з нас не так правду каже, то візьміть Шевченка, котрий каже «Отак-то, Богдане…» [2] (Читає вірші) [текст відсутній].

Чехівський.

Слово належить Миколі Васильовичу Левицькому.

Левицький.

Всечесний Соборе, це питання ніби-то ясне, але оскільки воно важливе і велике, що ми не маємо права обійти його мовчки, а мусимо звернути увагу на нього. Коли ми побачим, що робиться на світі, то побачим, що повага рідної мови – це культура народу. З нами зробили те, що язик, мова твоя, матері твоєї і батька твого – мужичча, недостойна. Вони у чисту душу дитини вливали хуліганські елементи до батька і мами і непослушання. Він кінчав школу, мав значок і бачим, що Іван з села уже на батька і матірь згорда дивиться. Це так навчали його.

Ви знаєте багато фактів, що коли приходить брат з села до окончившого тут школу, то він йому каже: я вас не знаю. Ви подумайте, яке це страшне діло, покалічили так, що заставляли від рідного народу одвертатись. Ми повинні дбати про мову нашу. Ви, мабуть, чули, що діти приходять з школи і плачуть, кажуть, що в школі сміються, що я не можу назвати букву «г», учительки глузують над дітьми, що вони вимовляють «г», а не «г». Це знущання над чистою, священною душою дитини є знущання над цілим народом.

Мені згадуються слова Петра [1], який казав: «Малороссийский народ зело умен, но от этого мы можем быть не в авантаже», і він проголосив закрити на Україні всі школи. Олександр [II 18]76 року видав наказ історичний [3], що всі українські книжки належать бути вилучені. Далі – наказ, що на концертах не можна співати українських пісень. Мотив можна, а слова нельзя, слова «можно на каком угодно языке, а на украинскому нельзя». Це неприлична мова.

Заборонили святе письмо учити на рідній мові, скільки учительства стра[ж]дало, що вони євангеліє дітям роздавали на рідній мові. Коли убивають слово, убивають душу людську. Це питання остільки важливе, що треба дбати про нього в день і в ночі. Ось через що наш пророк Шевченко сказав: «Що на сторожі я поставлю слово» [4]. Оце найкраща сторона, коли живе слово народа.

Коли в деяких селах пішла служба на рідній мові, то люди виходять з церкви і плачуть. Чого це ви плачете, – питаються. Як же нам не плакати [?] – скільки год жила, ходила в церкву і нічого не розуміла, а тепер все розуміла. Це ті сльози…

Були ще другі факти – люди виходять з церкви, зібрались коло церкви і обмірковують. Стоять старі люди – так от ми дождались, що по-нашому правлять, так значить тепер і ми уже люде.

Подумайте, дорогі брати, значить і ми тепер люди. Це самоповага до мови, самоповага до народу. Через те питання про мову набірає великої ваги, тим більш, коли вони чули, що християнські єпископи називали мову базарною, негідною і т. и. Для нас питання ясне, але багато людей є, котрі ще пригноблені старою єпископською неволею. Тому мусимо просити всіх братів, щоб взяли на себе роботу провадити думку – це є наше право на життя.

Чехівський.

Слово секретарю Президії.

Тарасенко.

Поступило два внесення – перше (зачитує) [текст відсутній]. Друге (зачитує) [текст відсутній].

Чехівський.

Одна і друга резолюції між собою не суперечать. Я пропоную передати в редакційну комісію до президії. (Приймається).

Позачергова заява з пропозицією ще одного кандідата на єпископа Задорожного. З приводу цього я мушу сказати, що жаль чому ці брати, які виставили кандидатуру, в свій час не виставили.

Другий доклад голови хору, композитора Козицького.

Козицький.

Шановні члени першого Всеукраїнського Церковного Православного Собору, мені пригадується оден [мо]мент з засідання роботи того собору Київщини, що відбувся у травні місяці. Під час собору багато було суперечок.

Після цих засідань був концерт. Я пам’ятаю те величезне враження, яке справив цей концерт на членів Собору. Після концерту всім стало на душі спокійніше, всі почули, що ця справа має твердий грунт. Перелому цього настрою спричинились оті співи, оті рідні мотиви, оті скарби української музики, які лунали під цим сводом. Я прошу вас нагадати, яке вражіння робить на нашій службі Божій, коли співає оден дяк і яке, коли співає хор.

Співи церковні, я б сказав, одна з самих інтимніших частин служби Божої, бо люди, які стоять на службі, можуть найкраще свій екстаз виявити в співах. Отже, перед нами стоїть це завдання зорганізувати, приєднати співочу справу в нашу церкву. Наша церква відродилась. Ми після трьохвікового мовчання дістали право молитись. Наша церква стала живою, раз церква жива, то й співи мусять бути живими.

До цього часу не було співів живих, були мертві. Причина цьому спричинилась з заходів святого синоду. Ви знаєте, що є церковні роспіви, вони створені були по кліросах церкви, і в той [мо]мент, коли вони складались, вони були живими, бо у них виливалось все релігійне життя тих, хто складав.

Святійший Синод взяв заборонив ці співи в церковне життя. І от 200 років віруюча душа в церкві мусить співати пісні, які уже давно утворені. На спів був покладений замок. От цього я скажу, що коли позбавиться чоловік органа світу, він забуває про світ. Той, хто почав відвикати жити релігійним екстазом, це пояснюється цею забороною. Коли були спроби, що який-небудь композітор складав нові твори, то ми бачили, що святіший синод накладав своє «вето».

У мене є два випадка, коли відомий композітор Чайківський [5] склав свою композицію для літургії, то Пахметів [6] висловився проти цеї літургії. Другий випадок з життя Київської церкви. У мене є обіход, який був складений протоієреєм Ціховським. Цей обіход він склав, переписав начисто і одіслав у придворну капелу на цензуру. Через два роки обіход вернули йому з забороною. Це, каже, є іскажені роспіви. Ті цензори забули про те, що це іскаження і є життя. Це є живі зміни. У нас є оці два факти, які дуже яскраво свідчать, якою мертвечиною віяло од теї Церкви, яка була у Росії. Ці факти доказують, що дійсно нам було заборонено співати так, як ми хотіли. І так Церкві не давали права співати живим співом.

Тепер все минулось і перед нами встає питання, як нам творити нові живі співи. Можна сказати, що боятись цього питання, що воно не роз’яснено, нічого, бо як ми живі, то і спів буде живий. Історія свідчить, що український нарід завжди творив ті живі співи. Перший [мо]мент набування співу за Ярослава [7], коли у Київ прибув інститут співу. Були введені ноти, школи співу стали откриватнсь. Київ став джерелом музичної творчости. Звідци спів став йти по всім народам.

Щоб вони не сказали, що це з чисто національного почуття, я вам приведу приклад слова росіянина Ол. Мезенця [8] – він пише (зачитує) [текст відсутній]. Значить, перші творці були у Києві. Ви бачите, що російські теоретики XVI в. свідчать, що дійсно Київ був осередком церковних співів. До того часу християнства майже не було. І от за часів Ярослава утворились живі співи, які розлітались по всім православним городам тодішньої Русі.

Другий [мо]мент свідчить про те, що українці уміють утворити живий спів. Це [мо]мент трошки пізніше – XVI – XVII віку. На спів тоді стали звертати величезну увагу, і в Київській академії, братських школах були заведені хори і було заведено нотно-лінейну грамоту. Значить, у 1793 році на Україні уміли писать на п’яти лінейках [9]. У Росії на 60 років пізніше навчились писати. Разом з цею грамотою Україна набула освідчених людей, які склали багато музичних творчостей. Зберігся каталог Львівської бібліотеки [10]. Цей гурток свідчить про те, що у XVII в. ми мали розкладку на 4 – 7 голосів. Пам’ятник цих співів є – це Києво-Печерської Лаври роспів [11] – розкладку на 4 голоса зробили композітори XVI – XVII в.

Далі тодішні композітори стали керуватись народніми співами – це, наприклад, «Херувимська». Вона співається по всій Україні. В основі лежить мотив канону «Радуйся». Демуцький Микола [12] взяв цей мотив, як приклад того, яким способом з народнього канта нужно творити церковні твори. Він це робить таким чином – підписує церковний текст.

Московські композітори скористувались цим мотивом, стали співати херувимську пісню. З того часу цей мотив став вживатись на службах. Він популярний тому, що тут лежить пісня народня. яка утворена народом. Бачите, що цей принцип був предложений у XVII віці найкращим нашим теоретиком Демуцьким.

Цей самий принцип і зараз вживається і стає перед нами як способ, яким чином утворити співи. Яким чином зробити, щоб дійсно наша церква заспівала живим співом. Я пригадую першу різдвяну службу. Вона була надзвичайно цікава. Люди, що повиходили з церкви, почули, що Різдво наступило. Цей настрій появився від того, що заспівали колядки. Ці колядки дали настрій, внесли життя. Це мотиви, які склав нарід. Далі можна нагадати, яке велике вражіння робить[ся], коли хор співає кант Божої Матері про страшний суд. Як вони глибоко у вашу душу йдуть.

Це доказує, що цим ми можемо оживити церкву. Уявіть собі [-] у церкві правиться шлюб, якби хор заспівав весільний кант, хіба це не дало весільного характеру, хіба б це не дало живого синтезу? Звичайно, дало. Ми можемо зробити так, що дійсно наш церковний спів буде живим.

Я певний, що це буде, тому що сучасні композітори свідомо стали на цей шлях – використування у своїх співах співочого матеріялу народу. Самий найкращий композитор – це Стеценко – він показав це у своїй панахиді. Ви пам’ятаєте, може бути, яке величезне враження робить ця панахида. Ця панахида збудована в народній творчости. Цей твір є першим словом живих співів української Церкви. Перший дзвінок, який український народ проголосив уст ами Стеценка. Це є єдиний шлях до оживлення Церкви.

Перехожу тепер до більш конкретних завдань. Раз будуть живі співи, треба використати весь матеріал, що утворив народ. Ми мусимо перш за все його зібрати. В архівах є багато обіходпих нот, треба нам це все показати. Отже, завдання, це треба зберегти ті живі співи, які є у старих дяків наших, у старих батюшок наших. Де-які співи віють глибоким національним духом. Ці співи треба зібрати.

Треба, щоб кожний з вас, роз’їхавшись по домах, цікавилися, розпитувались, чи немає таких священиків, які знають старі співи. Треба їх записувати, щоб вони не пропали. Це є драгоцінне сокровище, яке треба зберегти. Перше ваше діло – це запис старовинних співів від старих людей.

Третє завдання, весь цей матеріал треба науково обслідувати. Далі треба було б скористувати для української служби ті твори, які по инших церквах, їх треба вживати. У нас, наприклад, є твори Березовського [13] і инших; їх твори треба скористувати для нашої Церкви. Твори як Чайківського, Римського-Корсакова [14] [треба] вживати, бо у них багато закладено живого почуття релігійного, но, звичайно, з українським текстом.

Тепер, що робить у самій церкві. Тут виступає другий принцип: це принцип загальних співів. Ми мусимо визнати, що коли весь народ буде співати, то тоді спів для нього буде живим ділом. Отже, треба твердо поставити ідею загальних співів. Не треба боятись, що художню картину тратить цей спів. Треба цю ідею поставити, вони існували і у першій християнській Церкві. Вони істнували в українській церкві, вони істнували в академії [15]. Для цього треба орг анізувати народні хори. Найкращий зразок такого хору [-] це той хор, який був зорганізований Ходзицьким при св. Софії [16].

Далі потреба пекуча: це підготовка диригентів, співаків, дяків, священиків. Для цього треба, щоб на цю справу стали дивитись досить серйозно. Слід-би було, щоб з міст присилали людям, або у повітові місця, де є музичні школи, або до Києва, де є заклад музичного відділу при інституті Лисенка [17]. Ще стоїть справа з завданням [виданням] нот. Треба, щоб Собор ухвалив, щоб нотно-видавнича справа стояла на належній височині, щоб можна було їх розповсюджувати по провинції. Дозволю собі наприкінці своєї доповіді прочитати ту резолюцію, яку я вніс по свойому докладу. (Зачитує резолюцію) [текст відсутній].

Чехівський.

Я мушу взяти слово з приводу розуміння творчости співу. Шановний докладчик не тільки дав конкретні пропозиції, а вносить пропозицію, як ми повинні радить композіторам творити їх. Цю пропозицію я пропонував би виключить з пропозиції, бо ця справа не підлягає директивам, що торкається етнографичного матеріалу, то [він] може бути остільки допущен, оскільки композітор переживає.

Коли вносить етнографичний матеріал, то цим можна релігійну думку не виявити в повній мірі, бо етнографічний копировочний матеріал не завжди носить глибоко релігійний матеріал. Ми можемо взяти творчість Веделя [18], він дійсно цілком вільні дав образи релігійні. Но є твори тепер, які не досить переробить на етнографичний матеріял і тим робить службу Божу лише демонстрацією матеріалу, а не творчістю того матеріяла.

Ось через що я гадав би, що ми повинні бути обережними з ними. Щоб копіювати – цього не потрібно. Ведель переживав, він був регентом, він співав подібно тому, як пророки говорили, без підготовки, натхненно. Так Ведель співав, це було в Києві, на Подолі. Коли його запросили у Москву і вимагали, щоб він українські пісні співав, тоді він драматичні речі співав з великим натхненням. Ведель, повернувшись з Москви, пішов по селах, і його взяли там і посадили в дім божевільних, де він писав «На реках Вавилонських» – так що він цей матеріал переживав.

Через це я вношу де-які директиви, що композитору ми не можемо давати директиви. Коли композітор мусить пережити не тільки етнографичний матеріял, а користуватись всесвітньою піснею. Таким чином, композитор може користуватись і матеріалом національним, але мусить користуватись і матеріалом всесвітнім. Через те я кажу, що ми можемо конкретні пропозиції приймати, але утриматись від того, щоб композітори непремінно копіювали, – це не являється живим, а часто являється задержувачим, бо це не перетворюється, а копіюється.

Козицький.

Я прийшов, щоб захищати свою резолюцію. Мушу сказати, що перша частина моєї резолюції не носить характеру директивів, там є слово: визнаючи, що коли Собор приймає першу резолюцію, то він цим самим благословляє новий напрямок. Це не є директива, а лише визнання. Я хотів, щоб Собор [визнав], що дійсно це принципи, які мають історичний грунт, вони дійсно правильні, принципи для живих співів. Щодо перетворення цих спів[ів], то це питання интимне, але я певен, що талановитий композітор з народньої пісні утворить талановиту пісню. Так що тут опасности немає. Життя саме одбере те. що буде жити і те, що мертвіє.

Чехівський.

Такого розуміння я приймаю. Я тільки був проти смішання того, що називає брат докладчик. Тоді я пропоную резолюцію прийняти до ухвали і оддати в редакційну комісію. (Резолюція приймається).

Слово по докладу «Українські церковні звичаї» належить Рклицькому

Рклицький.

Православні християне, моя доповідь така: Старовинний релігійний побутовий предмет православної Церкви на Україні. Я дам трохи у скороченому вигляді, бо бачу, що дуже уже стомлені і що зміст цього докладу більш-менш знайомий. Тільки я маю на думку надати вам те, що більш-менш знайоме.

Православіє ще і досі носить на собі відбиток колективної творчости, у нас тут заклався свій рідний настрій художньо-закінчений, надзвичаі поетичний, вкупі з тим тут починається таємне поривання людей до неба. Таким чином, православіє у нас на протязі віків збереглось [як] барвисте почуття майбутнього життя, як окремий світогляд цілої нації.

В чому ж можем знайти ми пояснення цього світогляду – такого поетичного – от чого залежить перетворення християнства православного. Це залежить, ви самі знаєте, залежить від натури краю і від фізичних і психольогічних рис наших батьків яко нації окремої.

Щодо натури краю, я гадаю, що природа українця така, що відомий натураліст N… сказав, мабуть тут кубло гірське, яке роспочало життя після потопа [19]. Ця біло-рожева гречка, ця занадто родюча почва – все повинно було відбитись на релігійнім світогляді.

З другого боку психольогичні риси як окремої національности теж мали велике значіння, щоб утворити свій рідний релігійний світогляд. В чім окремішиість полягає, порівнюючи з Москвою [?] Перш за все, полягає вона в його налзвичай індивідуальности, в його особистій… волі. Український індивідуаліст по цілій сукупности своєї істоти нічого спільного з Москвою не має. Він такий індивідуаліст, що ніяк не можна переконати.

У нас немає змоги з’ясувати, що таке община. Громада не підходить, бо це єсть вільне братерство, це не те, що общині нас є приказка, що у ляхів «пани», а в Москві «робята», а у нас «брати». А тут мусимо зазначити, що творчість індівідуальна має начало у нас. Таким чином, у нас утворилась окрема релігійна риса, я підкреслюю, своєю рідною поетичністю, взагалі ці зовнішні ознаки які мають велике значіння.

Може, хто не погодиться зі мною, коли я зазначу, що українець занадто більш релігійна людина, чим москвич; але це я висловлюю не свої думки, але тих, хто буде більш-менш мати змогу ознайомитись з етнографичними умовами. Через те, що я мушу скоротити доклад, хочу подати вам більш-менш систематично, потім перейти до висновку. Я поділяю доклад на 7 галуззів. Один можна пропустити. Перехожу до другого. (Читає доклад) [текст відсутній].

Чехівський.

Доклад змальовує цілий ряд [звичаїв], обговорювати тут немає чого, одне внесення, щоб ці справи звичайно передать в редакційну комісію.

Левицький.

Я одну хвилинку тільки. Я не міг не виступити через те, що тут зачеплено великі питання. Звичаї ломали також, як мову, щоб нас покалічити. Кожна нація має свою психольогію, свою душу. В цим її велика сила. Коли має нація свою душу, то це всесвітня ідея. Тут, на Україні ці форми відповідають душі народній, які вироблялись тисячоліттям. Тут трагедія велика в тому, що виявляється одна з історичних форм насильства. Через те звичаї народні не так складались, як повинні були, не так, як народ хтів, а як єпископи московські хотіли. Наша Церква тим дорога, що вона обновлює старі звичаї, вона допомагає творчости духа народнього. Цей доклад нагадує нам, що спосіб поневолення душі було знищенням наших звичаїв. Ми мусимо провадити цю лінію по селах, і все. що нанесено з боку Москви, мусимо щищати (sic!).

Ходзицький.

Коли я прослухав цей надзвичайно цінний доклад про обряди, то мені здається, що докладчик не навмисно випустив оден надзвичайно цінний випадок урядовий, який буває напередодні Водохреща – це символ з’єднання людини з твариною.

Батько бере хліб, дитину заставляє брати воду і с хлібом і святою водою йдуть до скоту і святять скот. Це надзвичайно глибокого змісту обряд. Потім ідуть по коморам і святять хліб. Я гадаю, що це у докладчика випадково було випущено.

Малеча.

Я дуже шкодую, що цінний доклад нашого члена Собору Рклицького вийшов таким скомканим. Ми всі прагнем, щоб зробити церкву народньою. Московська церква казенна і касувала все, що було народне. Я гадаю, що шановний доповідач багато не все своєю доповіддю з’ясував – оті головні факти зазначив. Я знаю, що член Собору Рклицький з Чернігівщини по походженню і в своїй доповіді зазначив звичаї на Чернігівщині. Коли взяти другі губернії, то там теж є звичаї. Я вніс би пропозицію, щоб Всеукр[аїнська] Прав[ославна] Церк[овна] Рада підібрала ті етнографічні матеріали, які ще є і не зникли, то коли буде все записано і видруковано, то щоб воно перейшло до нашої Церкви, щоб церква дійсно була народною.

Махомет.

Я приєднуюсь до слів попереднього промовця. Якраз брат Рклицький зазначив звичаї, які істнують на Чернігівщині – себто на тій частині, яка лежить близько до Росії. Я сам з Холмщини. У нас була унія, і вона очевидно, зберегла старовинні звичаї. Самий головний звичай, це – загальний спів. Потім ніде на Україні я не замічаю вечерньої служби в неділю. У нас завжди збірається [в] два рази більш людей, як на літургію. Тут я помітив, що гризуть насіння, замість того, щоб йти в церкву, а там всі приймають участь у службі Божій.

Далі ще брат Рклицький згадав про вироблення свічок. У нас свічки двоякого роду – є свічки, які мають, 1,5-2 пуди, їх тримають 4 пари досить здорових хлопців. Кошти збірались на ці свічки просто. Я пригадую ще одного звичая – колядки. Хлопці збірались по святах і йшли колядувати і всі гроші, які збірали за колядки, ддавали на свічки. Потім закладались братерства – сестер і братиків. Колядували у нас по кілька партій – хлопці колядували на великі свічки, і дівчата – на малі, котрі вони держали на службі.

Повинен ще зазначити про причастя, яке відбувається кожну неділю священик не лінується потеряти де-який час, нарід приймає участь в співах канонів. Виносяться всі корогви і обходиться раз церква.

Чехівський.

Є загальне побажання – використовувати старовинні звичаї і друге побажання, щоб старовинні звичаї збірати по всіх краях. (Побажання приймається).

Вечірнє засідання буде в 6 год. по сонцю. Будуть питання: мистецтво церкви справа поліпшення деяких службових чинів.

Крім того, буде внесена пропозиція в справі досягнення повної одностайості в справі ієрархії. Завтра справа грошова, також треба, щоб всі булі. Об’являється перерва до 6 год.

Ф. 3984. – Оп. 3. – Спр. 104. – Арк. 39 – 51. Стенограма.

[Продовження]


Примітки

1. “Церква-домовина” – вираз взято з вірша Т.Г.Шевченка “” (Шевченко Т. Г. Повне зібрання творів: У 12 т. – К.: Наукова думка. 1989. – Т. 1 – С. 233).

2. “Отак-то, Богдане…” – Там само.

3. Мається на увазі розпорядження російського уряду, підписане Олександром II 18 (30) травня 1876 р. в м. Емс (Німеччина) про обмеження в застосуванні української мови.

4. Ради їх,

Людей закованих моїх,

Убогих, нищих… Возвеличу

Малих отих рабов німих!

Я на сторожі коло їх

Поставлю слово.

Шевченко Т. Г. // Повне зібрання творів: У 12 т. – К.: Наукова думка. 1989. – Т.2 – С. 237.

5. Чайковський Петро Ілліч (1840 – 1893) – видатний російський композитор, диригент, поет, громадський діяч, професор Петербурзької та Московської консерваторій. Автор численних симфонічних творів, опер, балетів та ін. Йому належать твори духовної музики: “Литургия св. Иоанна Златоуста” (ор. 41, 1878). “Всепощное бденне” (ор. 52, 1881), 9 духовно-музнчннх творів (1884 – 1885), гімн на честь Кирила та Мефодія (1885) тощо.

6. У тексті помилково названо прізвище Пахметіва. Правильно: Бахметєв Микола Іванович (1807 – 1891) – російський композитор, диригент, музикант. В 1861 – 1863 рр. був керівником придворної співочої капели. Авгор численних духовних музичних творів. За його редакцією видано працю “Обиход нотного церковною пения” (СПб.. 1869. ч. І, II).

7. Мається на увазі знаменний розспів часів Ярослава Мудрого (978 – 1054) – (від “знамен”, або “крюків” – знаків, при допомозі яких записували розспіви). Чоловічий спів в унісон обмеженого діапазону і строгого величного складу. Був панівним протягом XI – XVII ст.

8. Мезенець Олександр (Стремоухов, рік народж. невідомий – після 1677 р.)-музичний теоретик, знавець церковних співів (дидаскал). Народився в Новгороді-Сіверському. У 1668 р. як член ради старійшин Звенигородського Саввино-Сторожевського монастиря очолив комісію 6 дидаскалів по виправленню церковних книжок на “истинноречие”. Виступав проти п’ягилінійної нотації музичних творів, захищаючи старовинне крюкове письмо. Автор праці “Извещение о согласнейших пометах во кратце изложенных (со изящными намерениями) требующим учитися пению”, що була видана С.В.Смоленським під назвою “Азбука знаменного пения. Извещенне о согласнейших пометах старца Александра Мезенца” (Казань. 1888).

9. П’ятилініине нотне письмо відоме в Україні з XVI ст. Пам’ятка цього письма “Супрасльський Ірмолой” датується 1593 р.

10. Зберігся каталог бібліотеки Львівського братства, де вказані рукописи багатоголосого співу, записаного в нотних зошитах і ірмологіонах.

11. Мається на увазі партесний спів (від лат. part (partis) – частина, галузь, відділ), тобто багатоголосний спів (по партіях, голосах, кожен з яких веде свою мелодію). Виник в середині XVII ст. Найбільш відомий у той час був чернечий хор Києво-Печерської лаври.

12. У тексті помилково названо Демуцького. Правильно: Дилецький Микола Павлович (бл. 1630 – бл. 1690) – український теоретик музики, композитор, викладач, автор “Граматики мусікійської” (українською мовою вперше видана в Санкт-Петербурзі 1723 р.), регент Московської царської співочої капели. Під впливом музичних та теоретичних творів Дилецького у 70-х роках XVII ст. склалася композиторська школа багатоголосних церковних співів.

13. Березовський Максим Созонпювич (1745 – 1777) – український композитор, один із творців українського хорового співу в духовній музиці. Закінчив Київську духовну академію, співав у Санкт-Петербурзькій придворній капелі. Член Болонської філармонічної академії (1771). Автор духовних музичних творів, побудованих на основі української народної пісні та київських церковних співів.

14. Римський-Корсаков Микола Андрійович (1844 – 1905) – російський композитор, професор Петербурзької консерваторії (1871), диригент, інспектор духових оркестрів.Морського відомства (1873 – 1884), директор безкоштовної дитячої музичної школи (1874 – 1881), помічник керуючого придворної співочої капели (1883 – 1894). Духовні твори: 8 номерів із Літургії Іоанна Златоуста, зібрання духовно-музичних перекладів, хор “Тебе, Бога, хвалим”.

15. Йдеться про Києво-Могнлянську академію.

16. У 1919-1920 рр. при ВПЦР існувала комісія музики та співів, метою якої було створення нової церковної музики до богослужіння. До складу цієї комісії входили К. Стеценко. брати Д. та О. Ходзицькі. Папа-Афанасопуло. Був створений хор при соборі св. Софії, яким і керував Д. Ходзицький.

17. Йдеться про Музично-драматичний інститут ім.М.В.Лисенка. який був у 1918 р. реорганізований з музично-драматичної школи, створеної за ініціативою Лисенка у 1904 р.

18. Ведель Артемій (1764 – 1808) – український композитор, музикант, співак, диригент, автор численних творів духовної музики, в т.ч. твір на згаданий в стенограмі текст Пс. 136.

19. Йдеться про всесвітній потоп. Див. І М. 7 – 8.

Подається за виданням: Перший всеукраїнський православний церковний собор УАПЦ. – Київ-Львів, 1999 р., с. 314 – 324.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1999 – 2019 Група «Мисленого древа», автори статей

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на наш сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 585

Модифіковано : 18.12.2017

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.