Місто 21 століття
П.Васянович, кор.«Київської правди». м.Славутич.
Автобус «Київ – Славутич» після семигодинної дороги нарешті став [1].
– Остання зупинка? – поцікавився мій новий знайомий Сергій. З ним і його товаришами ми розговорилися на одній з попередніх зупинок, коли водії пішли вечеряти, а ми – на перекур. Виявилось, їдуть будувати нове місто. Хлопці, незважаючи на мороз, жартували, але вловлювалася і тривога: як воно там буде?..
Ми вийшли у селищі Якір, в якому живуть будівельники. Яскраве світло прожекторів, автомашини в кілька рядів. Вантажні, автобуси, важкі крани… А край берега стоять тринадцять закутих у кригу суден. Оце і є житло.
Приїхали пізно. Десята година вечора. Чи застанемо тут кого, адже треба десь переночувати?
Підійшов до робітників, що стояли неподалік. Порадили звернутися до коменданта. Він – на «Росії». Взялися провести.
– Вільних місць на кораблях нема, – попередив один з робітників. – Тож якщо не знайдеш, приходь до нас, на «Азербайджан», одинадцята каюта.
Від цих слів стало якось легше на душі. У новому місті і стосунки між людьми складаються по-новому.
«Якір» прокидається о шостій ранку. В ілюмінаторах займається світло, змерзле повітря будить музика.
А невдовзі висипають і люди. Гурт. Другий. Зливаються в один потік. Поспішають до автобусів, які доставляють на будівництво. Яку тільки мову не почуєш – українську, російську, грузинську, естонську, литовську… Представники дев’яти союзних республік зібралися тут.
Втискуюсь в один з автобусів. До Славутича їхати хвилин десять. До будівельних майданчиків прокладена гарна дорога. Ще зовсім недавно тут, крім стежок, по яких гнали худобу з пасовища, нічого не було. Будівництво розпочалося лише в грудні минулого [1986] року, але встигли зробити немало. На великій площі вирубано ліс, прокладено дороги, теплотраси, налагоджуються комунальні системи, закладаються фундаменти будинків. Литовські колеги спорудили кілька котеджів. То первістки нового міста. Ось-ось має дати першу продукцію бетонний завод.
Кожна новобудова обростає проблемами. Є вони і тут. Одна з головних – як забезпечити людей житлом, спочатку, звичайно, тимчасовим? Кораблів вистачає не на всіх. Решта – мусять жити у сусідньому селі – Неданчичах. У сільських хатах, часом, мешкає по десять, а то й більше робітників.
Тому швидкими темпами із блоків споруджуються одно- і двоповерхові гуртожитки. Перед майбутнім Славутичем виникло ціле містечко. З їдальнею, адміністративними корпусами.
Бажаючих працювати не меншає. Приїздять звідусіль – і групами, і поодинці. Люди, звичайно, вкрай потрібні: теслярі, бетонники, муляри, штукатури.
У профкомі тресту «Славутичатоменергобуд» посеред кімнати стоять простенький стіл, кілька стільців. На стіні висить карта міста 21 сторіччя.
Голова профкому Віктор Васильович Щербин, одягнений у теплу, захисного кольору куртку, заходився допомогти мені. Порадив податися до управлінь «Промбуд» і «Соцкультбуд». Назву останнього виробничого підрозділу я досі не зустрічав на жодній будові.
«Штаби» управлінь, у штатах яких повинно бути по сорок працівників, вмістилися у половині невеликого вагончика. Начальник управління «Промбуд» Микола Іванович Сірек у виборі бригади не вагався. Одразу ж назвав монтажників Станіслава Івановича Недзялківського. Досі працювали на будівництві бетонного заводу, нині їх перекинули на «передову» – споруджувати один із гуртожитків. Ще два тижні у бригаді було дев’ять чоловік, тепер сімнадцять [2].
Середній вік бригади – 25-27 років. Хлопці познайомилися недавно – кілька тижнів тому. Брати Онищенки приїхали з Гомельської області, Віталій Галуза живе в сусідньому селі, Володя Кондик у свої двадцять сім уже встиг попрацювати на Півночі. Всі дуже різні, а разом – дружний колектив.
Щойно закінчилася обідня перерва. Приступили до роботи. Бригадир ще не прийшов, але хлопці своє діло знають – сьогодні вони повинні завершити монтаж будинку. Покласти чотири блок-корпуси, що залишилися.
Швидко готують електрозварювальний апарат, розчищають від снігу місце на «другому поверсі», куди повинен стати новий блок. Працюють злагоджено.
– Ось тобі розетка, шнур, – звернувся Станіслав Іванович до одного з хлопців, – підведи струм… Григоровичу, заводь машину.
Бригадир збирається на другий поверх. Ось він з’являється у дверях блока, який змонтували невдало. Електрозварник Володя Кондик роз’єднує арматуру. Стріла крана здіймається над блоком, хлопці швидко чіпляють гак до спеціальних лапок. Бригадир змахнув Григоровичу рукою: «Віра! Тихенько, тихенько… віра, віра…» Блок важко здригнувся, троси натягнулися, мов струни.
Хвилина збігає за хвилиною, година – за годиною. Морозно, у магазині-вагончику замерзла вода в пляшці, а хлопці не відчувають холоду, їм гаряче.
Нарешті змонтовано перший блок-корпус, потім – другий, третій. Робота вимагає потрійної уваги – ювелірної робити кранівника, точності команд бригадира, злагодженості робітників. Завмирає на тросах важкий блок-корпус, а від побаченого завмирає і серце.
– Сергію, допоможи… Де електрозварка?..
Будинок росте на очах. Дивись – і останній куб здіймається у повітря. Ось він уже опускається на своє місце. Хлопці зверху, з боків направляють його. Ще мить і він став назавжди. Ще кілька хвилин – роботу завершено.
– Григоровичу, глуши двигун!
…Приймаючи на роботу новачка, Станіслав Іванович ставить перед ним умову: ані краплини спиртного, ні хвилини запізнення. Дисципліна – насамперед. Та бригаду Недзялківського ніхто ще не залишив. А от нові й нові люди приходять.
Київська правда, 1987 р., 19.03, № 66 (18851).
[1] 140 кілометрів від Києва до Славутича подолали за сім годин – як Володимир Мономах 800 років тому.
[2] Про них є окрема розповідь (“Важка зміна” під 15.05.1987 р.).