При виконанні професійного обов’язку…

Людмила Пажитнова. Москва

Дивно, часом, складаються людські долі! Здавалося б, усе в житті Володимира Микитовича Шевченка йшло звичним, накатаним шляхом. Здобув сільськогосподарську освіту, працював агрономом, згодом головним агрономом цілинного радгоспу і раптом (коли йому було майже сорок!) все кидає і поступає на… операторський факультет ВДІКу. Але в тім-то й справа, що не «раптом». Працюючи на Алтаї, в Кулунді, він зіткнувся із страшним явищем – пиловими чорними бурями, що виникали від нехлюйства людського. І зрозумів – потрібен рупор, щоб на весь голос сказати про біду, захистити від хижацтва і безгосподарності землю – наше головне багатство. І таким рупором має стати документальний кінематограф!

В.М.Шевченко.

1966 року Володимир Шевченко робить свою першу пристрасну й гірку стрічку «Кулунда: тривоги і надії», де настійливо доводить – треба терміново вживати заходів, щоб врятувати родючі алтайські грунти. Прем’єра цього фільму, який двадцять (!) років пролежав на полиці, відбулася щойно в Києві і Москві на вечорах пам’яті Володимира Микитовича.

…У Центральному будинку кінематографістів зібралися друзі, близькі, колеги – кінопубліцисти з Москви, Києва, Новосибірська, глядачі. На сцені – портрет майстра, заслуженого діяча мистецтв УРСР, лауреата Державної премії УРСР імені Т.Г.Шевченка і республіканської премії імені Ярослава Галана. А поруч на столику – кінокамера, якою Володимир Микитович знімав свій останній і найважчий фільм «Чорнобиль: хроніка важких тижнів».

…Ми дивимось скупі кадри кінохроніки, що показують режисера в останні дні життя. Він дуже хвилюється, представляючи на суд товаришів по мистецтву фільм про аварію на АЕС, шлях якого до глядача був нерівний і непростий. Очевидно, навіть сьогодні не всім до вподоби правда про Чорнобиль. Вслухаємось у його слова про те, що кіногрупа прагнула насамперед розкрити подвиг людей, які протистояли біді. І це блискуче вдалося зробити. Фільм мужній, небагатослівний, справляє сильне враження своїм ритмом, цілісністю, глибиною. Екранні події, які оголошено в назві, увібрали в себе найтривожніші, найнапруженіші дні і тижні Чорнобиля, розповіли про подвиг людей, що зробили можливе й неможливе. Але, вглядаючись в обличчя робітників, солдатів, лікарів, учених, спостерігаючи їхні сміливі, самовіддані дії, ми розуміємо, що можливе й неможливе зробили і кінематографісти, які вели зйомку поруч з невидимим і смертельно небезпечним ворогом.

Робота кінопубліциста. Це завжди термінові завдання, непередбачені зустрічі з різними людьми, відповідальні зйомки. Скільки вимагає вона нервів, сили волі, дисципліни, витримки! Володимир Микитович Шевченко працював багато й захоплено. Про його невгамовну енергію і працездатність на студії ходили легенди. Він міг працювати цілодобово: відбирав матеріал, знімав, монтував. Мав міцний чоловічий характер і був що називається, запрограмований на сто років. Але…

З ніжністю і болем згадували про майстра його найближчі друзі – оператори фільму про Чорнобиль Віктор Кріпченко і Володимир Таранченко. Дуже цікавий факт згадала режисер Реніта Григор’єва. Виявляється, Василь Шукшин, працюючи над «Калиною червоною», скористався документальними зйомками, зробленими Володимиром Шевченком в колонії. В той час він працював над документальним фільмом «Спокута» про карних злочинців. Схвильовано виступили кінодраматурги, які багато років працювали з Шевченком, – Ігор Малишевський, Владлен Кузнецов, режисери Володимир Коновалов, Джемма Фірсова, Ігор Гелейн та інші. Вони говорили про те, що нинішню перебудову в країні готували такі люди, як В.М.Шевченко, який відстоював у своїй творчості правду, активно боровся із злом.

Оператори В.Кріпченко (праворуч) і В.Таранченко виступають на вечорі пам'яті В.М.Шевченка у Києві.

Подвиг режисера-оператора, якийі без вагань поїхав разом із своїми колегами знімати драматичні події на Чорнобильській АЕС, стане прикладом мужності, виконання високого громадянського і професійного обов’язку. І недарма цей вечір пам’яті про чесну людину, прекрасного товариша і талановитого документаліста перетворився на гарячу, схвильовану і вимогливу розмову про обов’язок кінопубліциста бути бійцем, йти попереду, активно виявляти свою громадянську позицію в нинішній революційній ситуації.

У день свята Перемоги, при врученні авторам фільму «Чорнобиль, хроніка важких тижнів» Золотої медалі імені О.П.Довженка, звучали слова про те, що документалісти виявилися гідними спадкоємцями своїх попередників – фронтових кінооператорів, які знімали у вогні Великої Вітчизняної. Знаменні слова про виконання обов’язку. Київські кінопубліцисти їх заслужили.

Фото В.Кармінського

На екранах України, 1987 р., 30.05, № 21 (1483).