Спогади

Володимир Чемерис

Товариство “Громада”

Почалася «перебудова» і 1986 ректор Скопенко поновив мене на 3 курсі фізичного факультету Київського державного університету імені Шевченка.

Раніше, у 1982, мене і ще 4 студентів фізфаку, а також кількох студентів-істориків виключили з КДУ за організацію підпільних зустрічей з метою створення організації, яка б виступала за незалежну соціалістичну Україну.

1987 я говорив із однокурсником Анатолієм Сухим про організацію руху студентів за незалежність і знайшов відгук.

Вирішили почати з зустрічі, присвяченої поезії Шевченка і 9 березня, у день народження Тараса, кількадесят студентів з різних факультетів зібралися у переході між крилами 8-го гуртожитку університету.

Анатолій грав на гітарі і писав власні пісні. Скоро він разом з Костею Єрофеєвим і Сашком Веремчуком створили музичну групу «Рутенія».

Збори назвали «Громадою», бо так здавна на Україні називалася община, community. Крім того, Михайло Драгоманов переклав українською слово «соціалізм» як «громадівство».

Збори почали проводити періодично – раз на тиждень. Серед найбільш активних учасників, окрім вже названих – Олександр Ткачук, Олександр Ульяненко, Валентина Теличенко, Славко Омецінський, Олена Кукуріка, Максим Кошмаченко, а також Дмитро Корчинський і Вячеслав Піховшек.

Серед активних учасників «Громади» я би ще назвав журналіста Сергія Лавренюка і фізика, згодом політолога, Володимира Кулика і його брата, згодом чиновника КМДА, Олександра Кулика.

Загалом на збори як правило з’являлися до 50 людей, так що невеликий перехід не міг умістити всіх бажаючих.

Керівництво університету не перешкоджало нашій діяльності і згодом виділило для зборів «Громади» більш просторе приміщення, де, як правило, відбувалися дискотеки.

Статуту не було, як не було і будь-якого керівного органу. Хтось виявляв ініціативу і всі охочі приєднувались. Зазвичай панував консенсус. Зрозуміло, і офісу ніякого не було. Як правило, всі питання вирішували у ході неформальних розмов у читалці 8-го гуртожитку, де жили фізики.

Видавали віддрукований на машинці журнал «Дзвін». Матеріали до нього писали самі.

(Виданням журналу займався Володимир Чемерис, він же на початку нульових років передав оригінали журналу на зберігання у книгозбірню Вахтанга Кіпіані).

Співпрацювали з львівським Товариством Лева, Українською гельсинською спілкою, «Спадщиною».

Провели пікетування військової кафедри університету, і згодом навчання на цій кафедрі стало факультативним.

Також провели мітинг біля Київського морського військово-політичного училища, і згодом його приміщення на Подолі були передані відновленій Києво-Могилянській академії.

Періодично виходили з групою «Рутенія» на Андріївський узвіз і в перехід під Майданом, де влаштовували імпровізовані перформенси з піснями. 6 січня 1989 і 90 колядували у центрі Києва, а 13 січня водили «козу», роль якої чудово виконував майбутній лауреат Шевченківської премії Ульяненко.

З 1990-го доля нас розвела, мене знову виключили з університету, але перед студентським голодуванням знову поновили і 1991 обрали головою Союзу українського студентства.

Кожен пішов своїм шляхом і більшість з нас не загубилися у буремних хвилях новітньої української історії.

Формально рішення про припинення діяльності «Громади», як і про її створення, не було. Це було неформальне об’єднання, яке діяло до початку 1990-го. Далі просто кожен з нас пішов своїм шляхом.

Про мітинг 13.11.1988 року

Мітинг був важливим, оскільки питання аварії на Чорнобильській АЕС стояло тоді дуже гостро.

Ми брали участь у тому мітингу і в його організації.

Я якраз мав виступати, але саме у цей час виключили мікрофон. Учасники мітингу почали скандувати: «Мікрофон! Мікрофон!».

Про цей мітинг, здається, є документальний фільм, який так і називається – «Мікрофон». Я намагався кричати, але, мабуть, моїх слів було не чути. Після мене взяв слово Іван Макар (Львів, УГС). Він говорив так голосно, що його почули багато людей.