Спогади

Віктор Кулинич

Спогад про участь в установчому з’їзді «Саюдісу»

У 1988 році виникають народні фронти в Москві, Ленінграді і в балтійських республіках. Особливу увагу «Спадщина» приділяла подіям у Литві, де створювався «Саюдіс». Тому коли надійшла інформація про запрошення представників неформальних громадських організацій взяти участь в установчому з’їзді «Саюдісу», «Спадщина» вирішила надіслати свою делегацію у складі трьох членів організації. А поїхало нас двоє – я і Василь Олексієнко.

До Вільнюса приїхали поїздом напередодні з’їзду. Коли ми звернулися до оргкомітету з’їзду, то виявилося, що не зробили одну важливу річ – не повідомили заздалегідь про приїзд нашої делегації та про її склад. Це була нам перша наука, яка дуже згодилася у майбутньому. Був у цьому і позитив – ми поспілкувалися з багатьма активістами оргкомітету, включно з його керівником. Ми розповіли їм про події в Україні, про нашу організацію, про те, хто ми є і чим займаємося. Нас зареєстрували, видали посвідчення і матеріали з’їзду. Прийшли поселятися в готель. Коли ми повідомили, що приїхали з України на з’їзд «Саюдісу», то нас одразу поселили і не взяли платні за проживання.

Вільнюс тоді кипів якоюсь неземною радістю і непідробним ентузіазмом. З’їхалося дуже багато людей. Всюди була національна символіка – значки, стрічки, прапори. Ми розмовляли з усіма українською мовою. Багато хто її розумів, а хто не розумів – вибачалися і казали, що наша мова їм дуже подобається.

І ось, нарешті – установчий з’їзд «Саюдісу». Велика зала у вигляді амфітеатру. Нам визначили місця у «VIP-ложі», де були навушники із синхронним перекладом. Одразу за нами розмістилося політбюро ЦК КП Литви на чолі з А. Бразаускасом. Коли вони почули, що ми розмовляємо українською, то почали розпитувати про події і настрої в Україні. Сам Бразаускас запитав, чи готові у нас люди до проголошення незалежності. Ми відповіли ствердно.

З’їзд проходив у неймовірній ейфоричній атмосфері. Програмні промови постійно, з періодичністю в 2-3 хвилини, переривалися вставанням усього залу і скандуванням – «Літува! Літува! Літува!». Вставали разом з усіма і ми, і все політбюро ЦК КП Литви. З перших хвилин своєї роботи установчий з’їзд «Саюдісу» взяв чіткий орієнтир на негайне відновлення незалежності і вихід зі складу СССР. Слухали ми ці виступи майже у стані шоку. Нам не вірилося, що можна отак легко і просто, без жодних реверансів у бік чинної тоді влади, говорити про віками омріяну незалежність. І установчий з’їзд «Саюдісу» нам переконливо доводив – можна і треба. Окрім емоційних виступів були й прагматично тверезі, в яких окреслювалися конкретні технології і програми досягнення задекларованих цілей.

У перервах з’їзду до нас зверталися делегати і місцеві журналісти з одним головним питанням – «Коли ж встане Україна?!». Ми, наскільки могли, відповідали оптимістично. Були й радіо- та телеінтерв’ю з нами у прямій трансляції. Складалося таке враження, що доля Литви має вирішуватися в Україні (саме так воно невдовзі і сталося). Ми ж не гаяли часу і робили найважливішу для нас справу – збирали усі робочі документи з’їзду: статути, програми, резолюції, заяви тощо. Це повинно стати основною документальною базою для відповідної роботи в Україні. За дорученням оргкомітету “Саюдісу” нами опікувався і у всьому допомагав представник Громади українців Литви Василь Капкан. Пізніше “Спадщина” запрошувала його на свої заходи, зокрема він взяв активну участь в організованому нами екологічному мітингу 13 листопада 1988 р. у Києві.

Увечері після з’їзду виходимо в місто. Всі вулиці заповнені святково вбраним людом. Було таке враження, що уся Литва приїхала святкувати свою перемогу – створення «Саюдісу», що став рухом за відновлення незалежності. Усе було уквітчане національною символікою. Люди рухалися колонами із свічками до центральної площі, де мали відбуватися урочистості. До нас підбігли двоє дівчаток і заговорили литовською. Ми зрозуміли, що вони просять у нас сірники для того, щоб запалити свої свічки. Я тоді дуже пошкодував, що не палю і не маю з собою сірників.

Повернулися ми до Києва навантажені матеріалами установчого з’їзду «Саюдісу», з яких скомплектували двадцять два повних пакетів документів і роздали їх майбутнім ініціаторам створення Народного Руху України. Та навіть сама назва «РУХ» була невдовзі визначена за аналогією із «Саюдісом». Вся інформація і досвід, здобуті під час перебування на установчому з’їзді «Саюдісу», були активно використані при підготовці установчого з’їзду Народного Руху України за перебудову вже у 1989 році. З Литви ми привезли 22 пакети установчих документів «Саюдісу»: програму, статут, резолюції, зразки державотворчих документів – це була своєрідна документальна база для творення майбутньої України. Просто так роздавати ці документи ми не могли. Вирішили робити це привселюдно – вручилии Драчу і Павличку, вони й ніби погоджувалися, але продовжували опиратися, бо не було ще тоді масової підтримки. Решту комплектів ми поступово роздали тим, хто тоді починав активно долучатися до процесу творення Руху в Україні. На основі документів, які були привезені з Литви, були написані всі установчі документи і насамперед проект програми Народного Руху України, який був опублікований у газеті «Літературна Україна» 16 лютого 1989 року.

Прес-конференція перед мітингом “Екологія і ми”

Напередодні мітингу, ввечері 12 листопада, збираємося у «Фонду миру» в Маріїнському палаці, щоб провести там невелику прес-конференцію. Але натомість наше зібрання перетворилося на відкрите засідання розширеного оргкомітету мітингу з участю майбутніх промовців та кількох журналістів. В ньому взяли участь багато відомих людей: Ю.Щербак, Д.Гродзинський, Д.Павличко, В.Яворівський, Р.Братунь, Л.Тараненко, В.Капкан (Литва) і всі ми, організатори мітингу. Грунтовно обговорили все: порядок проведення і промовців, теми і гасла, проекти заяви і резолюції.

А найбільше часу і дискусій зайняло обговорення необхідності проголошення ідеї створення народного руху чи фронту в Україні. Палко цю ідею підтримав Д.Павличко, а більшість присутніх його у цьому підтримали. Ми ж заздалегідь підготували відповідні тексти і завчасно запропонували кільком промовцям у своїх виступах на мітингу озвучити цю ідею і навіть проголосити створення ініціативної групи.

Коли ж виникла дискусія про назву майбутню організації, я тоді вирвав аркуш зі свого записника, вписав своєю рукою всі пропоновані назви й пустив його по колу, щоб усі проголосували знаком «+» за обраний варіант. Окрім запропонованого нами варіанту “Народний Рух України” було багато інших – «народний фронт», «народний союз», «народна спілка сприяння перебудові» . Коли аркуш повернувся до мене, однозначного лідера серед цих варіантів не було, а Заєць сидів поруч і непомітно доставив три додаткових «хрестики» навпроти назви «Народний Рух України». Таким чином ця назва закріпилася перед проголошенням її на мітингу. Остаточну редакцію назви “Народний Рух України за перебудову” в резолюції мітингу тоді сформулювали за повною аналогією з литовським «Sajudis», початковою назвою якого була «Литовський рух за перебудову» (лит. Lietuvos Persitvarkymo Sąjūdis) .

Здобуваємо безцінний досвід

Оргкомітетом з проведення мітингу “Екологія і ми” було визначено, що підтриманням порядку і охороною мітингу займаються двоє – Ярослав Федорин і Віктор Кулинич.

Вже на зустрічі організаторів мітингу з керівництвом київського міськвиконкому, а це відбулося 8 листопада 1988 року, нас було представлено як тих, хто відповідатиме за охорону мітингу. По завершенню цієї зустрічі, в коридорі міськвиконкому ми з Ярославом мали коротку розмову з керівниками міліції – генералом Василшиним і підполковником Шапошніком. Двоє нас і двоє їх. Василишин в розмові з притиском наголошував на нашій повній відповідальності за безпеку мітингу. Він попереджав, що є велика загроза від “екстремістів та радикалів”, які можуть вчинити різного роду провокації. Потрібно приділити велику увагу і бути напоготові, щоб запобігти будь яким безладам. Ми все це уважно слухали, не перечили і на знак згоди кивали головами. Хоч ми і не мали подібного власного досвіду, але вже добре знали усіх можливих “екстремістів та радикалів”. Ми розуміли, що загроза існувала лише з боку влади, яка була зацікавлена дискредитувати наші благородні наміри і показати нашу неспроможність самостійно боротися за радикальні зміни в суспільному житті України.

Приблизно за дві години до початку мітингу я прийшов оглянути місце, де відбудеться мітинг. Це була рівна заасфальтована площа між театром оперети і Республіканським стадіоном. Я зайшов через найближчий вхід на територію Республіканського стадіону і ось що побачив. На трибунах нижнього ярусу сиділи солдати у формі внутрішніх військ. Біля бігових доріжок розташувалася група бійців у формі ОМОНу. Дещо окремо стояли групи чоловіків міцної статури, одягнених у цивільне. Загальна їхня чисельність, на око, складала десь із декількох тисяч осіб. Я був вражений. Першою майнула думка про те, що добре було б якби учасників мітингу прийшло більше чим нагнаного сюди війська! Другим прийшло розуміння, що нам треба докласти немаленьких зусиль для належного контролю ходу мітингу, бо якщо щось піде не так, то вони знайдуть привід щоби побити людей, а нас, організаторів, зроблять винними у тому, що сталося. Відповідальність на нас лежала неймовірна!

Повернувшись назад я помітив, що у вікні на горішньому поверсі театру оперети встановлено стереотрубу, яка виглядала, як величезний бінокль довжиною до одного метра і була спрямована на місце мітингу. Пізніше я чув, що саме з цього місця генерал Василишин спостерігав за перебігом мітингу.

Ми з Ярославом розподілили наші обов’язки таким чином. Я, маючи в своїй команді близько п’яти осіб, відповідав за безпеку на подіумі, де виступали спікери, а також за внутрішній периметр – простір навколо подіуму. Команда Ярослава була чисельнішою. Вони відповідали за порядок у самому натовпі і за зовнішній периметр мітингу. Всі ми, охоронці мітингу, мали нарукавні пов’язки зеленого кольору.

Сам мітинг відбувався доволі бурхливо й емоційно. Відчувалося, що у натовпі є окремі агресивні особи, заряджені на зрив мітингу і провокування безладу.

Окрім спостереження за загальною обстановкою нам доводилося когось із учасників заспокоювати, когось зупиняти, а дуже активних провокаторів – блокувати. Ніщо не повинно було зірвати наш мітинг. Інколи я піднімався на подіум і пропонував комусь спуститися звідти вниз – тим, хто піднявся сам і міг зашкодити перебігу мітингу.

Окремо слід сказати про кількість і різноманіття представників ЗМІ, які озброївшись великою кількістю камер і мікрофонів тісним кільцем оточили подіум мітингу. Були серед них всесвітньо відомі закордонні новинні агенції: BBC, Reuters, Financial Times та ін. І це був своєрідний наш захист, бо тодішня влада мусила з ними рахуватися.

Особливу роль відігравала Христина Фріланд, яка була тоді представником лондонського корпункту Financial Times. Вона дуже грунтовно підійшла до своєї справи і мала у розпорядженні спеціалізовану електромонтажну автівку зеленого кольору. На ній було встановлені на штативах камери, які обслуговувалися кількома операторами. Вона вміло і активно координувала роботу всієї команди. Ми з нею вже були знайомі, бо Христина брала активну участь у роботі оргкомітету з підготовки мітингу.

На мітингу в екстремальних умовах поетеса із Черкас Людмила Тараненко у своєму виступі проголосила ідею створення Народного Руху України, а Віктор Лінчевський зачитав проект резолюції, в якій було проголошено необхідність створення Народного Руху України і заявлено про формування ініціативної групи (її склад оголосити тоді не вдалося).

Несподівано я побачив, що на подіумі і навколо нього почався активний рух і переміщення. Виникла напруга. У натовпі крик, шум, якісь провокатори почали «гавкати». Зараз пригадую, що вся моя увага була зосереджена на тому, щоби уникнути провокацій і утримати хід мітингу від непередбачуваних поворотів. Я стояв на подіумі, близько від Шапошніка, щоб контролювати ситуацію. Він обурювався, що Іван Макар (за визначенням спецслужб – найрадикальніший екстреміський елемент) присутній на нашому мітингу. А я “віднєкувався”, що не знаю ніякого Макара, ми його не запрошували. І от Макар з боєм таки виліз на сцену, але йому одразу ж виключили мікрофон. Чую як Шапошнік віддає якісь команди у свій нагрудний мікрофон і наостанок звучить: «К бою!».

І тут на моїх очах розсікається натовп з усіх сторін переодягненими людьми. Шапошнік в цей момент розганяється, щоб вистрибнути на подіум, а я різко виставляю руку вперед, і він звалився вниз. Тоді я його запевнив, що ми зараз самі все владнаємо і завершимо мітинг. Озвучення мітингу остаточно вимкнули під час виступу Сергія Федоринчика і він почав щось кричати без мікрофону. А весь мітинг тоді на всю Україну (а може і на весь світ) почав скандувати: «Мі-кро-фон, мі-кро-фон!». На подіум полізли усі кому хотілося повиступати без мікрофону. Я розумів, що у цей момент подіум має бути порожнім, бо таким чином ми завершимо мітинг і зможемо уникнути розгону чи побиття. Кого вмовлянням, а когось із застосуванням фізичних зусиль ледве спровадив з подіуму вниз. Повертаюся до Шапошніка: «Товариш підполковник, мітинг закінчений, люди зараз розійдуться».

Це був дуже відповідальний і напружений момент. Народ на площі поступово почав розходитися. Біля подіуму все ще стояла група учасників. Вони продовжували жестикулювати і гаряче обговорювати подію. Інші переважно групами розходилися, так було безпечніше. Потім розказували, що після мітингу у Києві були десь сутички з міліцією. Але це вже було поза межами нашого мітингу.

В підсумку, після всього пережитого і побаченого, я відчував глибоку полегкість. Що б там не було, але мітинг завершився без побиття, силовики не втрутилися, ми своє завдання виконали.

Про участь у створенні ТУМ

У 1987 році масово почали проводитися публічні вечори, творчі зустрічі, письменники вийшли в люди, мабуть, їм «дали» якусь «відмашку» й дозволили говорити. Це все було безкоштовно і відкрито. Найчастіше збиралися в Будинку письменників, Будинку художника, філармонії, концертному залі консерваторії. Люди збиралися, проводили бурхливі обговорення.

Ми з Іваном Зайцем відвідували практично усі заходи, що відбувалися в Будинку письменників СПУ. І от одного разу (точну дату не пам’ятаю) ми з ним потрапляємо на засідання, на якому обговорювалося необхідність створення при СПУ Клубу шанувальників української мови. Ініціаторами цього були письменник Сергій Плачинда і професор Іван Ющук. Ми тоді також долучилися до цієї ініціативи. У письменницькому середовищі поступово визріла ідея створення всеукраїнської організації захисту української мови. Після створення у Львові в червні 1988 року Товариства рідної мови почав функціонувати всеукраїнський оргкомітет, до якого увійшли ми з Іваном Зайцем.

За основу взяли представників Спілки письменників, але масово були залучені люди з усіх областей України з різних творчих, наукових, культурницьких середовищ і неформальних об’єднань. Установча конференція Товариство української мови ім. Тараса Шевченка відбулася 11-12 лютого 1989 року. У Будинку кіно зібралася повна зала. Я сидів тоді у президії, і коли хтось виступав, люди із залу передавали записки. Так от, під час виступу Єльченка, другого секретаря ЦК КПУ, я підійшов до трибуни передати адресовані йому записки. Дивлюся, а в нього руки тремтять. Для мене це був знак: якщо в другого секретаря тремтять руки на виступі, значить ми на правильному шляху і все правильно робимо, а їм – кінець.

На Установчій конференції мене обрали до складу Правління ТУМу. Я відповідав за організаційно-координаційний напрям. Згодом став відповідальним секретарем Київської організації ТУМу.

Товариство окрім своїх основних функцій захисту української мови з самого початку стало середовищем поширенням ідеї створення Народного Руху України. Місцеві організації ТУМу стали базою для створення структур НРУ. Там, де відкрито не можна було готувати зібрання Народного Руху, все робилося від імені Товариства: готувалися люди, формувалися осередки, виникали організації.

Після участі у роботі Оргкомітету і Центрі підготовки Установчого З’їзду Народного Руху України у якості керівника мандатної групи я продовжив свою діяльність у ТУМі. Був співорганізатором всеукраїнських походів «Дзвін-90», «Дзвін-91», «500-ліття Запорозького Козацтва». «Козацькими шляхами».

Як творився РУХ

Процес створення Народного Руху України відбувався не на порожньому місці, а став продовженням героїчної боротьби за волю України попередніх поколінь українців. Організаційні структури формувалися на базі вже діючих громадських організацій, творчих спілок та неформальних об’єднань: Товариства української мови, Спілки письменників України, Української гельсінської спілки, “Зеленого світу”, Українознавчого клубу «Спадщина» та різноманітних екологічних організацій, політичних клубів, просвітницьких, українознавчих організацій, молодіжних і студентські об’єднань.

Проект програми Народного Руху за перебудову, який з’явився на шпальтах газети “Літературна Україна” 16 лютого 1989 року, одразу отримав всенародну підтримку і став основою для створення структур організації, опозиційної до існуючого тоді імперсько-компартійного режиму.

Перший склад оргкомітету був затверджений 1 липня 1989 року на Установчій конференції Київської організації НРУ. Фактично, це був перший з’їзд НРУ, бо були зібрані люди зі всієї України. Зала в Будинку кіно налічувала тоді близько шести сотень людей. Після засідання я одразу повернувся в Закарпаття, де працював геологом, а через кілька днів мені передзвонили й терміново викликали до Києва.

Я потрапив на засідання оргкомітету, де створювався центр підготовки Установчого з’їзду НРУ, керівником якого був Микола Поровський. Мене призначили керівником мандатної групи, бо я знав багатьох людей з областей, мав певні зв’язки, що значно пришвидшило процес підготовки. Оргкомітет фактично розділився на дві групи: перша – письменники й науковці – готували Статут і Програму НРУ на основі документальних матеріалів з Литви, а друга – це люди, які безпосередньо готували З’їзд. Ми тоді, щоб убезпечити себе, закинули таку ідею, що якщо не вдасться провести З’їзд в Києві, то проведемо його в Вільнюсі або Тирасполі. І цей план спрацював. Важливу роль відіграв ректор Київського політехнічного інституту Петро Таланчук, який люб’язно надав для проведення з'їзду приміщення клубу інституту.

На мене була покладена організація і проведення реєстрація делегатів і гостей Установчого з’їзду. Зареєструвати треба було більше тисячі людей. Тоді вперше на заходах такого рівня нами були застосовані комп’ютери. Третину делегатів ми зареєстрували на комп’ютерах, а тоді вони зависли, і нам довелося завершувати реєстрацію вручну. Тільки офіційних делегатів було 1109, а ще більше треба було зареєструвати гостей.

Мені тоді ще довелося відбивався від окремої альтернативної делегації з Одеси на чолі з Русланом Боделаном. Приїхали, зайшли всім автобусом і обступили мій стіл. Боделан навис наді мною й вимагав пропустити людей до зали, і я став йому пояснювати, що не можу їх зареєструвати, бо оргкомітет не отримував напередодні від них ніяких документів. Вони ж під керівництвом компартійного обкому нібито провели установчу конференцію, начебто створили обласну організацію в Одесі й приїхали на З’їзд. Боделан пішов до голови всеукраїнського оргкомітету вирішувати питання, той його відправив до мене, я їх до голови обласного оргкомітету, а той – знову до мене. Загалом, відбився я від тих одеських альтернативних делегатів.

А ще комуністична преса звинуватила мене в тому, що я начебто не пустив на з’їзд космонавта Павла Поповича і його товариша. У Поповича було запрошення, яке йому вручив хтось з письменників, а товариш його ніде по списках не значився і був трохи напідпитку. Поповичу ж було виділене місце в другому ряду для запрошених гостей, а його товаришу я запропонував балкон, де розміщувалося українське товариство «Славутич» із Москви. Місця були чітко розподілені для всіх організацій, щоб уникнути провокацій під час проведення з’їзду. Попович не хотів розлучатися зі своїм товаришем, почав обурюватися, а тут, звідки не візьмись, з’явилися кореспонденти, яким він пожалівся на роботу оргкомітету. На ранок вийшла стаття в газеті, що космонавта Поповича не пустили на з’їзд.

Був ще момент із участю Вячеслава Чорновола в роботі установчого з’їзду, бо він не був обраним делегатом і зареєструвався в прес-центрі як кореспондент. Чорновіл підійшов тоді до мене дізнатися кількість зареєстрованих делегатів і гостей для прес-релізу. Тоді я вперше розмовляв із ним особисто. А пізніше до мене підійшли львів’яни й попросили зареєструвати Чорновола делегатом. Я погодився й дав їм обов’язкову до заповнення анкету. Певно, що зі Львова тоді хтось не доїхав, а їхня делегація була найчисельнішою, то ж наступного дня Чорновіл уже був делегатом. А його виступ зі сцени, як і виступ Левка Лук’яненка, був одним із найрадикальніших.

І от настав день, коли у величному будинку клубу КПІ (тепер – Центр культури і мистецтв КПІ) зібралися посланці з усіх куточків нашої країни для того, щоб утворити Народний Рух України – першу в новітній історії легальну масову громадсько-політичну організацію, метою якої було відновлення незалежності України.

Більше тисячі делегатів, близько двох тисяч запрошених і поважних гостей з усієї України і з багатьох країн Європи й Америки стали учасниками й очевидцями грандіозної події в історії нашої країни, яка стала початком нової епохи визвольних змагань українського народу і становлення української державності. Відкриття З’їзду відбувалося під «Козацький марш» Адамцевича, виконанням якого я запропонував відкривати всі урочисті події Народного Руху.

А ще більше українців усі три дні перебували тут на площі і слухали трансляцію полум’яних виступів і гарячих дискусій, що лунали у залі. І площа, і зала, і кулуари заквітли тоді синьо-жовтими кольорами національних прапорів, які згодом стали державними.

Установчі збори (з’їзд) Народного Руху України за перебудову впродовж 8 – 10 вересня 1989 року на основі широкого обговорення і дискусій ухвалили масштабну Програму і Статут, а також низку дуже важливих резолюцій і заяв з багатьох питань суспільного життя України.

Організації Руху, незважаючи на шалений спротив комуністичної влади, самовіддано і безкорисливо розгорнули діяльність за культурні, екологічні, національні, релігійні, економічні і політичні права українського народу. Долаючи мирним шляхом опір комуністичного режиму, Рух здійснив у 1989 – 1991 роках велику подвижницьку просвітницьку працю з відродження національної свідомості українців, пропагування ідеї державної незалежності, що викликало незворотні демократичні перетворення.

Зареєстрований Радою Міністрів 9 лютого 1990 р., цього ж року Рух досяг значних успіхів у виборчій кампанії, що дало змогу створити у Верховній Раді України впливову фракцію “Народна рада” та забезпечити більшість у значній кількості місцевих рад. Народні депутати-рухівці у Верховній Раді і в областях повели активну боротьбу за демократизацію суспільства і незалежну Українську Державу, що зумовило прийняття Декларації про державний суверенітет України і Акту проголошення державної незалежності України. Активна позиція Руху забезпечила історичну перемогу ідеї державної незалежності на референдумі 1 грудня 1991 року.

Українська держава не була подарована нашому народові, а була здобута у боротьбі. І ця боротьба продовжується і сьогодні, в якій українські воїни-герої стримують навалу російської імперії і очищують українські землі від рашистських агресорів.