Інтерв’ю

Василь Корчинський

Олександр Мельник: В якому естетичному середовищі ти виростав, що вплинуло на твої мистецькі вподобання? Як зародилася мрія стати художником? Твої моральні та естетичні погляди.

Василь Корчинський:

З огляду сьогодення, прожитого і створеного за цей час, навіть важко відповісти на запитання: що саме вплинуло на обраний шлях, напрямок у мистецькому житті: чи то дитячі роки, які для нас, художників, на мою думку, є джерелом всіх наших натхнень, чи то середовище, в якому жив і формувався світогляд (в моєму випадку і дитинство і середовище не були легкими і сприятливими для цього). В селі на Поділлі, де півтораметрові чорноземи, де під час весняних та осінніх дощів неможливо було витягти ноги з болота, де весь весняно-літній період ми, діти, проживали босими, хоча зараз сказаному і самому не віриться, що так могло бути, де лише в кінці 50-х років появилося світло. А яке було щастя, коли в 60-х в селі появилися перші телевізори! До сусідки, баби Зоні, ми, малеча, збігалися всією вулицею, земляна підлога, на якій ми всі всідалися, вкрита соломою, баба сварилася «роззувайтеся, черті! Понаносите болота!». Ми на те не зважали. Телевізор чорно-білий миготів, рипів, мало що там можна було розгледіти. Дід Микола крутив антену сюди-туди, а ми, захоплені, вдивлялися в екран, радіючи хоч якомусь зображенню. Баба Зоня стійко терпіла це все, але коли показували балет, тут же наказувала дідові виключити телевізор і виганяла нас з хати. Для неї балет був непристойністю.

У селі було два ставки сполучених між собою долиною і нешироким потічком, оброслим верболозами. Ми влітку не вилазили з тих ставків, а взимку нас не витягти було з льоду. У сільському дитинстві у нас були не тільки ігри, але й випасання корови, годування курей, качок, свиней, роботи по городу. Все це лежало на дитячих плечах, тому що батьки з раннього ранку і допізна були на колгоспних роботах.

Поділля… Всі хати побілені, підведені синькою, розкидані по горах, як бісер, а в кожній із цих хат, навіть у найбідніших, килими, рядна, вишивки, ікони, витинанки, мальовані картини на склі, це той, другий бік впливу на формування відчуттів прекрасного у майбутніх художників, поетів, музикантів. Знаємо, що велика кількість їх вийшла саме з-під сільських стріх. Як би тяжко не працювали люди на селі, але вечорами збиралися сусіди і співали пісні, а що вже говорити під час весіль чи свят.

Школа. Я – один із найкращих художників, тому що вмів хоч як-небудь перемалювати якесь зображення з книжки чи з журналу, бо на уроках малювання ми з року в рік малювали яблучко або кварту. Думаю, що й вчитель більшого не вмів (взагалі він був учителем математики).

Мама і сестра вишивали, тато, за потребою, міг змайструвати якусь поличку чи щось по господарству. Пам’ятаю, як десь у 2-му чи 3-му класі у відповідь на мої плачі купити лижі, він їх змайстрував, ще й прикрасив різьбою.

Шкільне навчання моє закінчилося в Казахстані, де тоді жила моя сестра, бо в нашому селі була лише восьмирічка. Я їхав до сестри, думаючи працювати, але вона наполягла, щоб я закінчив 10 класів.

О.М.: Яка твоя школа і хто з учителів найбільше посприяв твоєму становленню як самобутнього художника?

В.К.: Після школи – армія, далі Київ, будівництво, художня студія заводу «Більшовик» у Григорія Яковича Хусіда. Зберігаю добру згадку про нього. Друзі – Володимир Гарбуз та Іван Бринюк – у 1978 році познайомили мене з відомою художницею-шістдесятницею Галиною Олександрівною Зубченко. Залишилося надзвичайне враження від перших відвідин її майстерні у Лаврі. На всю стіну – великий малюнок. Як пізніше довідався, то був картон до мозаїки. Таких великих малюнків до того я ніколи не бачив. Роботи скрізь – на антресолях та складені попід стінами. Між вікнами – робота з фантастичним птахом, поряд – квітуче дерево, неймовірно красиві. Це були ескізи до мозаїчних панно в Маріуполі, а на мольберті стояла її робота – два птахи, над якою вона у той час працювала. Красиві реалістичні пейзажі – роботи авторства Григорія Дмитровича Пришедька, чоловіка Галини Олександрівни.

У подальшому я буду понад 15 років приходити в цю майстерню як учень Галини Олександрівни. Там я познайомився з художниками, літераторами, вченими і взагалі з багатьма гарними людьми – Сергієм Плачиндою, Юрієм Мушкетиком, Іваном-Валентином Задорожним, Володимиром Федьком, Григорієм Синицею, Іваном Драчем, Сергієм Білоконем, Григорієм Мєстєчкіним, Василем Герасим’юком. Деякі з них позували нам для портретів. Розмови з ними мали великий вплив на моє світобачення.

Галина Олександрівна брала замовлення на роботи в монументальному цеху спілки художників України і долучала нас до праці над ескізами та картонами і до безпосереднього виконання роботи на об’єктах. Це давало знання і неабияку практику. Зокрема я брав участь у роботі над мозаїками у Лубнах і Желєзноводську.

З нею ми часто разом відвідували музеї, виставки. А якось у музеї декоративно-прикладного мистецтва при огляді експозиції народних витинанок, я сказав, що також у дитинстві різав витинанки для оздоблення хати. На це Галина Олександрівна запропонувала, щоб я спробував їх різати зараз, і з її легкої руки я досі маю цей вид мистецтва у своїй творчості.

Часто за роботою в майстерні Галина Олександрівна розповідала про своє життя, про шістдесятництво, і ми вже тоді знали про таких людей як Іван і Надійка Світличні (яких вона особливо любила й поважала), Валерій Марченко, Василь Стус, Алла Горська, Петро Григоренко – людей, що були в українському національному опорі. Це якоюсь мірою приводило нас до вільнодумства і ми мали з-за цього певні неприємності.

У 1982 році я поступив до Київської філії Львівського поліграфічного інституту, де отримав фах «художник по оформленню друкованої продукції». Студентські роки, коли навчаєшся на вечірньому факультеті, мабуть, трохи інакші, ніж навчання на стаціонарі: робота, на 6-ту вечора біжиш до інституту, а в дома родина, о 10-тій вечора закінчуються заняття, і так із дня в день, і ще й в суботу заняття з живопису, що мусили проводитися при денному світлі. Предмети зі спеціальності – малюнок, живопис, композиція видання проводили викладачі Борис Васильович Валуєнко, Федір Тимофійович Глущук, Олександр Іванович Мікловда та Аркадій Іванович Нечипоренко, які були відомими і добрими людьми. З постановками я справлявся погано, але на перегляди завжди приносив велику кількість етюдів, начерків і це рятувало мене. Найбільше любив предмет «композиція видання».

Дипломною роботою я взяв твір М. Коцюбинського «Тіні забутих предків». Планував його як подарункове видання з ілюстраціями в техніці витинанки ручної роботи, але технологи та економісти на дали згоди на таке виконання дипломного проєкту, тому в пояснювальній записці довелося технологію поліграфічного виконання змінити на високий друк. Ілюстрації дипломної роботи зберігаються в музеї М. Коцюбинського в Чернігові.

Паралельно з навчанням допомагав виконувати замовні роботи Галині Олександрівні, і саме їй я завдячую своїм творчим шляхом. Вона показала мені цінність народного мистецтва, що стало основою моєї творчості, познайомила з видатним художником і теоретиком Григорієм Синицею, уроки якого для мене були і є дуже цінними. На початку 90-х повіяло волею, я став учасником мистецьких гуртів «Світовид» і, пізніше, «Чарунка Поділля», пленери якого проводилися в селі Поташня Вінницької області.

В 1992 році мене запросили на викладацьку роботу в alma mater – Поліграфічний інститут, що став інститутом при Київському політехнічному університеті. Викладав малюнок, живопис, композицію видання, і радий, що досі маю друзів серед своїх колишніх студентів. З 2000 року – на творчій роботі.

О.М.: Що тебе приваблює в історичному жанрі?

В.К.: Вдячний тобі, Олександре, що запропонував мені спробувати себе в історичній тематиці. Стільки, скільки триває проєкт «Україна від Трипілля до сьогодення в образах сучасних художників», я беру в ньому участь. Цей проєкт дуже потрібний для нашої національної пам’яті. Вважаю, що людина без коріння – це перекотиполе. Уже вжився в проєкт, і сподіваюся, що він матиме щасливе продовження.

О.М.: Ти працюєш у різних техніках і жанрах. Чому так? Чи є для тебе якийсь улюблений? Бо я найбільше захоплююсь твоїми пейзажами та витинанками.

В.К.: Працюю в різних техніках і різними тематичними серіями, робота над якими іноді триває багато років: «Сільське життя», «Пісні України», «По Лаврі», «Давній Київ», «Карпатські мотиви» – все це в різних техніках: живопис, графіка, витинанка. Я щасливий, що маю такий широкий діапазон творчих уподобань – люблю експериментувати. Навіть не уявляю, чи міг би працювати в якомусь одному напрямку, вичерпавши себе в одному, переходжу до іншого. Ці періоди продовжуються зазвичай від кількох місяців до півроку. Вдячний Богу, що так складається моє творче життя.