Спогади

Василь Корчинський

1988 рік. Я закінчую вечірній факультет філії Львівського поліграфічного інституту ім. Федорова в Києві. Їду до Львова до своєї родини по лінії дружини, і там зустрічаюся зі своїм однокурсником Юрієм Бойком, який вчився разом зі мною в інституті. Він пропонує мені долучитися до розписів у храмі Петра і Павла і знайомить мене з людьми, що дали мені почитати самвидавівську літературу про політичну ситуацію в Україні. Юрій познайомив мене також зі священником Володимиром Яремою, і вони розповіли мені про плани відродження УАПЦ. Коли ми з Юрієм працювали в приміщенні церкви над розписами, він повідомив мені про своє рішення стати священиком, і про те, що на той час визріла думка про створення братства УАПЦ як громадської організації на допомогу церкві. Юрій сказав також, що в Києві вже є люди, які працюють над цим, і дав мені адресу Володимира Кательницького. Після повернення до Києва я не раз бував на зборах у цій квартирі, де збиралися представники різних областей і обговорювали питання церкви.

Під час перебування у Львові ми з Юрієм їздили на Івано-Франківщину, і намагалися переконувати священників переходити до нашої церкви. Так, зокрема, ми, пам’ятаю, заїжджали до владики Андрія, який перебував тоді в РПЦ. Ми приїхали в село, і люди підказали нам, де владика живе. Ми були здивовані, підходячи до звичайної сільської хати, а коли зайшли у двір, побачили на городі коло хати чоловіка у спортивному одязі, і виявилося, що це був владика Андрій. Пізніше за скромним столом, заставленим перцями, помідорами та домашньою наливкою, ми повели розмову про УАПЦ. Владика Андрій, вислухавши нас, зацікавився цим питанням, але конкретної відповіді від нього ми не почули. В подальшому ми були раді бачити його серед священнослужителів, які відгукнулися на ідею відродження УАПЦ., під загальним проводом митрополита Йоанна Бондарчука.

Юрій Бойко, будучи вже священником петропавлівської громади Львова, у 1989 році запропонував мені очолити братство УАПЦ в центральному регіоні. На той час вже існували братства на заході України. В Києві ж потрібна була структура, яка допомагала б представникам релігійних громад, що приїжджали до Києва, налагоджувати стосунки з державними інституціями.

На той час у центральному регіоні на зборах Руху, УГС, Товариства української мови та в інших середовищах також висловлювалася ідея про необхідність відродження УАПЦ. Відображенням цих думок були і зібрання на квартирі вже згадуваного Володимира Кательницького, де збиралися представники різних регіонів.

9 грудня 1989 року у Львові було проведено конференцію, і на базі документів львівського регіонального братства Андрія Первозваного УАПЦ було обговорено статут загальноукраїнського братства, його завдання, структуру, керівні органи. За пропозицією священника Юрія Бойка мене було запропоновано на голову всеукраїнського братства, і вже за моєю пропозицією заступником голови було обрано Сергія Макаренка, відповідальним секретарем Володимира Кательницького і скарбником Клима Семенюка (людину, яка пройшла радянські табори, була політичним в’язнем, і за словами його друзів по боротьбі за українську ідею, мала серед в’язнів таборів велику довіру). На той час ми дуже добре розуміли, що ця честь нам випала тільки тому, що в центральній і східній Україні робота над відродженням нашої церкви лише починалася.

Людям, які приїжджали до Києва зі своїми болями і потребами, у столиці України потрібно було на когось опертися. Це зараз з погляду часу я розумію, наскільки це було необхідно і наскільки мізерні сили тоді були в центральній і східній Україні щодо відродження УАПЦ. На той час вже було залучено 14 областей, які мали осередки всеукраїнського братства. Цю інформацію було передано віруючим української церкви в Америці, і на неї був схвальний відгук владики Мстислава, який тоді ще не був нашим патріархом. У подальшому в 1990 році після його обрання патріархом, в Америці було створено філію всеукраїнського братства УАПЦ, яка надавала велику матеріальну допомогу нашим релігійним громадам по всій Україні. Активними членами всеукраїнського братства були, зокрема, депутати Олесь Шевченко, Іван Заєць, Володимир Яворівський, а також Євген Сверстюк та Дмитро Степовик.

Комітетом по відродженню УАПЦ (створеним за пропозицією Руху) в 1989 році почала видаватися газета «Наша Віра»; на це Рух виділив 2000 крб. Перший номер газети (вересень 1989 р.) готувався у будинку кобзаря Миколи Будника Олександром Ткачуком, Михайлом Орфенюком та Миколою Будником. Авторами статей були Леся Лохвицька, Євген Сверстюк, Володимир Яворівський і представники церкви. 2-3 число спареної газети (жовтень 1989 р.) готувалося вже всеукраїнським братством у майстерні художника Сергія Макаренка під редакцією в’язня радянських таборів Євгена Сверстюка. Авторами статей були депутати, священники, члени братства; кілька наступних номерів готувалося там же. Друкувалися газети у Вільнюсі, і доставлялися членами братства в Україну. Один із номерів доставляли ми з Сергієм Макаренком. Хочеться про це докладніше розказати. Поїздом з Києва ми доїхали до Вільнюса і в місті здибалися з молодим чоловіком, який провів нас до гаражів у міській забудові і показав готовий тираж, об’єм якого нас вразив, порадив купити в спортивному магазині рюкзаки; ми домовилися зустрітися біля цих гаражів о 19 год., попрощалися, і він побіг на роботу. Ми купили 4 величезні мішки з брезенту із затяжками.

Цілий день ми гуляли по місту, хотіли відвідати музей Чюрльоніса, але виявилося, що він за межами міста, і ми, щоб не запізнитися на умовлену годину, відмовилися від цієї поїздки. Ввечері завантажили газети в мішки, а коли я спробував один з них підняти, вони виявилися важкими, десь кілограмів по 60. Знайшли таксі, завантажилися. Їхати на вокзал було зарано, ми трохи боялися (нас попередили, що за кілька днів до цього з поїзда зняли тираж газети однієї з українських партій), тому поїхали до Сергієвих друзів. Частину тиражу я віз до Львова, а частину – Сергій до Києва. На вокзалі сховали мішки за лавкою в темному місці, самі ж сиділи і чекали мого потягу на Львів, що відправлявся біля 24 год. Мені пощастило – Сергій допоміг мені затягнути 2 мішки в потяг. Він залишився – його потяг йшов півдругої ночі, і йому довелося вантажити мішки самому. У Львові мене зустріли члени львівського братства: Богдан Рожак і Роман Міхнюк та ще двоє людей, яких я не знав. У Києві Макаренка не зустрів ніхто – чи то ми погано домовилися, чи не було кому. Йому довелося вести тираж до себе додому. Розповсюдженням тиражів займалося також братство, роздаючи їх на мітингах та різних політичних заходах.

В період до Собору в другій половині 1989 року і до 5 червня 1990 року братство займалося допомогою а розбудові нашої церкви. Організовувалися нові релігійні громади, ми вимагали передачі храмів для служби Божої, винаймали приміщення для служби. Члени братства в регіонах і в центрі агітували громади переходити з РПЦ до УАПЦ. Велася просвітницька робота, як з боку церкви, так і з боку братства. Приймали благодійну допомогу від діаспори та розподіляли її по дитячих будинках і школах-інтернатах. З діаспори було прийнято великі тиражі Біблії українською мовою, які роздавали по церквах і громадах.

То були часи, коли ми, члени правління братства, мало бували вдома. Завжди в поїздках, завжди в роботі. Пам’ятаю, я з єпископом Володимиром Романюком (в миру Василем Романюком) їздили по Харківщині на запрошення голови Харківського братства Ігоря Ісіченка. Для мене та поїздка була вельми цікавою. Ми з владикою жили в готелі в однокімнатному номері. Говорили про церкву, політику. На моє прохання владика багато розповідав про своє життя. Говорив він щиро, відверто, з охотою. Розповідав і про своє перебування в таборах та заслання.

19 серпня 1989 року до УАПЦ офіційно перейшла громада церкви Петра й Павла у Львові, настоятелем якої був Володимир Ярема. З отцем Юрієм Бойком, висвяченим у цьому храмі, ми їздили по Херсонщині і Миколаївщині. Пам’ятається щирий прийом у селищі міського типу Баштанка, в отця Микити Чудиновича. Мені здалося, що він вже нас давно чекав – з таким захопленням відреагував на плани відродження УАПЦ. В подальшому отець Микита перевів свою громаду до нашої церкви і був активним в розбудові Церкви та духовному житті України.

У селі Зміївка на березі Каховського водосховища на Миколаївщині нас також приймали гостинно: отець Юрій співслужив з настоятелем місцевого храму отцем Олександром недільну літургію і допомагав йому хрестити новонароджених Це говорило про довіру і позитивне ставлення до нас.

Церква зростала. Переходили до УАПЦ релігійні громади та творилися нові. Рукопокладалися єпископи та митрополити, висвячувалися священники. Ми мріяли про підтримку й визнання нашої церкви іншими помісними церквами, намагалися налагодити міжцерковні зв’язки. Після утворення братство отримало привітальну телеграму від Вселенського патріарха.

Я знав, що мій викладач всесвітньої літератури в інституті Григорій Іванович Халимоненко у свої студентські роки, навчаючись у Тбілісі, жив у родині грузинського патріарха. Тому я звернувся до Григорія Івановича з проханням допомогти налагодити зв’язки з грузинським патріархатом. Він погодився і через деякий час повідомив мені, що патріарх згоден на зустріч, і що він поінформує нас, коли вона може відбутися. Я повідомив про це владику Йоанна Бондарчука, вирішили, що поїде делегація з 5 чоловік – 3-х священників і 2-х мирян. Не знаю, з якої причини поїздка відкладалася, хоча в Грузії були вже готові нас прийняти. Усе це робилося в таємниці. Про поїздку знали тільки ті люди, які мали їхати. Однак коли наша делегація все ж таки вирушили до Грузії, то виявилося, що в одному літаку з нею летіли також представники РПЦ з України. Грузинський патріарх гостинно прийняв нашу делегацію, але вже після представників РПЦ, і не подав ніякої надії на підтримку нашої церкви. На мою думку, хтось з наших злив інформацію і тому саме так закінчилася ця поїздка. Напевно патріарх Грузії в той час не міг нічого більшого для нас зробити.

На початок 1990 року наша церква зросла настільки, що ми вже могли планувати проведення Собору, оскільки в мріях і планах було відродження в Києві патріаршого престолу. На цю посаду розглядалися різні кандидатури. Вибір припав на митрополита Мстислава Української православної церкви в США, про що його було повідомлено. Він не зразу дав відповідь, а ми з нетерпінням чекали на неї, бо вважали, що це найкраща кандидатура. І коли владика Йоанн повідомив нам про згоду митрополита, ми дуже зраділи. Відтоді почалася активна підготовка до Собору УАПЦ. Визначили дату Собору – 5 червня, і ми подали звернення до влади про надання візи на в’їзд в Україну владиці Мстиславу. У відповідь на відмови влади організовувалися протести й голодування. Ближче до дати проведення Собору братство займалося виготовленням і розповсюдженням запрошень делегатам, їх розсилкою та пошуком приміщення для проведення Собору. Всі структури міста Києва тоді боялися надати приміщення, і лише керівництво Будинку кіно погодилося на свій страх і ризик надати актовий зал. Усім цим займалися і представники Церкви, але найбільшу роботу вело братство.

На той час вже сформувалися регіональні братства в 17 областях України. Звичайно, найсильнішими з них були західноукраїнські: львівське, тернопільське, івано-франківське, луцьке та рівненське. У Києві людей було замало, але саме на їхні плечі і лягла основна робота з підготовки до Собору. Зі сторони церкви підготовкою Собору керував Йоанн Бондарчук, який тоді був неформальним провідником нашої церкви. Влада так і не видала візи на в’їзд владиці Мстиславу, і його обирали на Соборі заочно. На Соборі було 703 делегатів від церкви і мирян. Вів Собор владика Йоанн. Першим в резолюції Собору стояло питання про припинення чинності постанови про самоліквідацію УАПЦ Василя Липківського в 1930 році. Другим питанням було звернення до уряду про повернення храмів незаконно репресованої УАПЦ. Третім і основним питанням були вибори владики Мстислава патріархом нашої Церкви, і Собор одноголосно проголосував за всі ці питання. На Собор до Києва приїхали не тільки делегати, а й представники релігійних громад УАПЦ зі всієї України.

Про вибори владики Мстислава патріархом йому було надіслано телеграму. Влада на той час тісно співпрацювала з РПЦ і надавала їм всіляку допомогу. Владика Філарет, який був предстоятелем Києво-Печерської Лаври (що належала до РПЦ), намагався протистояти розвитку нашої церкви, бачачи її стрімке зростання.

28 липня 1989 року в день Святого Володимира було проведено службу Божу у Володимирському соборі, а після служби віруючі, що приїхали зі всієї України, пішли ходою до пам’ятника Святому Володимиру, де відбувся молебен, і всією громадою пішли звіди до пам’ятника Тараса Шевченка. Уперше багатотисячна хода пройшла Хрещатиком, незважаючи на заборони та намагання міліції цьому завадити.

5 вересня 1990 року братство біля Жовтневого палацу організувало панахиду «Від голодомору 1933 до голодувань 1990-х», на яку зібралася велика кількість людей; на площі Жовтневої революції (тепер – Майдан Незалежності) відбувся мітинг.

Братство налагодило надання моральної та духовної допомоги людям, які залишалися в чорнобильській зоні та поверталися до неї, проводило служби Божі в Чорнобилі, Славутичі та в селах. Потрібно сказати, що керівництво зони активно сприяло цій роботі, надавало перепустки, допомагало з транспортом, часто було присутнім на службах.

21 січня 1990 року братство закликало своїх братчиків з усієї України взяти активну участь у святі Соборності України (у живому символічному ланцюзі від Києва до Львова) як символу єдності всієї України та як прояву зрілої національної свідомості.

У Києві перша служба УАПЦ відбулася в Михайлівському храмі в музеї під відкритим небом у Пирогові у березні 1989 року на Шевченківські дні 9-10 числа. Служили ввечері, людей було мало – в основному члени братства та кілька наших знайомих. Зате кагебістів назбігалося вдвічі більше, ніж нас. Дозвіл на проведення служби у музейному храмі надав директор музею Микола Степанович Ходаківський, після цього йому добре влетіло і він ледве не втратив посади. Наступна служба в цьому храмі відбулася в травні на Паску цього ж року, і опісля в цьому храмі служби відбувалися (і проводяться до цього часу) на постійній основі. Першу службу провів отець Юрій Бойко, який і став настоятелем храму, а далі настоятелем храму став отець Андрій Власенко. На цій парафії також часто служив отець Методій Андрущенко – дуже гарна і поважна людина, яка отримала сан священника УАПЦ від єпископа нашої Церкви владики Мстислава в Андріївській церкві під час окупації Києва в роки другої світової війни.

Після проведення Собору УАПЦ знову відновилася боротьба за надання візи на приїзд тепер уже патріарха Мстислава: прохання, заяви, голодівки біля Ради Міністрів України, на Софіївському майдані. Врешті-решт, урядом було надано згоду на приїзд Патріарха до України.

20 жовтня 1990 року до Києва з’їхалися представники священства та мирян зі всієї України. Контрактова площа, яка було місцем збору, переповнилася людьми, автобусами. На цей випадок братство разом з представниками Церкви розробило план прийняття патріарха на українській землі. Були замовлені великі міські автобуси для розміщення людей по трасі зустрічі патріарха. Маршрут мав проходити по Харківському шосе м. Києва через Ленінградську площу, по мосту Патона і до Софіївського собору. Все це було узгоджено з міською владою. Але влада ніяким чином не допомагала, а навпаки, робила все, щоб очорнити патріарха і сам приїзд. Так, незважаючи на попередні узгодження маршруту, міліція, що супроводжувала приїзд, повела кортеж з патріархом не по затвердженому маршруту, а по проспекту Бажана, і цим самим люди, які мали урочисто зустрічати патріарха, були цього позбавлені.

Літак мав прибути з Москви, куди він прилетів з Америки, в Бориспіль о 18.30, а натомість прибув о 21 годині. На мою думку, Москва спеціально затримала рейс. У Києві ввечері пішов дощ, і люди, що мали зустріти патріарха на його шляху прибуття, залишилися ні з чим, автобуси, що були замовлені до 20.30 і мали привезти людей на Софіївський майдан, повтікали з траси, залишивши людей напризволяще. Не знаючи Києва, вони мусили самі добиралися різними шляхами до Софіївського собору. Я ще довго вислуховував докори з цього приводу. У день приїзду я залишався в Києві, наглядаючи за підготовкою зустрічі. Мій заступник Сергій Макаренко та секретар Володимир Кательницький разом з представниками Церкви поїхали зустрічати патріарха в аеропорту Бориспіль.

На Софіївському майдані силами братства було споруджено трибуну для виступів і привітань. Для її побудови мені довелося шукати матеріал по всьому місту. Для цього я позичив театральні риштування в театрі Жовтневого палацу., які були до цього не пристосовані, і я боявся, що вони, не дай Боже, не витримають навантаження. Особливо я переживав, коли на трибуну піднялося декілька десятків людей, але слава Богу, нічого лихого не сталося. Щоб хоч якось прикрасити трибуни, ми застелили їх килимами, принесеними мирянами з дому та з прилеглих церков. Пристосованих східців на трибуни не було, тому доводилося підніматися по металевій драбині. Патріарха Мстислава на його кріслі-колясці люди підняли на трибуну на руках. Після виступів і урочистих промов, звернення патріарха до українського народу, відбулася служба Божа в Софіївському соборі. На ранок наступного дня трибуну було кимось розібрано (але не нашими людьми), і мені довелося фінансово розраховуватися за риштування з театром. Думаю, що їх просто вкрали.

Під час перебування патріарха в Україні мені доводилося особисто слідкувати за постійною наявністю автомобілів біля готелю, щоб патріарх міг їздити в різних справах, організовувати харчування для патріарха та його супроводу та постійних відвідувачів. За все це я розраховувався готівкою, і в моїй сумці за плечами постійно було від 50 до 100 тисяч тоді ще радянських карбованців. Гроші давали єпархії зі всієї України. Дружина боялася, що мене десь вб’ють, бо додому повертатися завжди доводилося після півночі.

18 листопада 1990 року відбулася інтронізація патріарха Мстислава в Софіївському соборі.

Під час першого перебування патріарха Мстислава в Україні керівництво держави дозволило приїзд патріарха російської православної церкви до Києва і надало дозвіл на проведення служби в Софіївському соборі, де ним було вручено владиці Філарету грамоту про присвоєння українській єпархії статусу УПЦ МП. Це спровокувало сутички між віруючими на Софіївському майдані. В організації протестів і самих протестах активну участь брали члени нашого братства.

Братство організувало молебен і встановлення хреста на руїнах Михайлівського собору, зруйнованого комуністами в 1936 році. Участь у цій події взяв патріарх Мстислав, для якого відбудова Михайлівського собору стала особистою справо. На всіх зустрічах з представниками влади він постійно наголошував на необхідності відбудови.

У цей час до братства долучилася родина Ярини та Бориса Тимошенків, що стали активними братчиками. Ярина Тимошенко тривалий час перебувала в США, де проходив лікування її син, і де представляла видання книжок свого батька – Бориса Антоненка-Давидовича, довголітнього в’язня радянських таборів, який був взірцем і духовним наставником багатьох шістдесятників, що стали пізніше членами нашого братства: Євгена Сверстюка, Олеся Шевченка та ін. Пізніше пані Ярина практично замінила на посаді відповідального секретаря братства Володимира Кательницького, жорстоко вбитого разом зі старенькою мамою після його поїздки з патріархом Мстиславом до США і виступу там на зустрічі на захист Івана Дем’янюка, звинуваченого в колаборації з німецькими окупантами. Володимир був головою комітету по захисту Івана Дем’янюка в Україні. Були чутки, що Володимир мав якісь документи з Німеччини, що проливали світло на цю справу. Україна втратила одного з найкращих своїх синів. Пройшли роки, але справа про його вбивство Кательницького досі не розкрита.

У той період до України часто приїжджали члени Братства Андрія Первозваного у США – Анатолій Лисий, Михайло Герець та інші братчики, які надавали фінансову та моральну підтримку нашому братству та церкві, допомагали в організації видавничої справи. Треба сказати, що перед ними легше відкривалися двері різних установ.

У 1990 році розпочалася робота над офіційною реєстрацією братства в міністерстві юстиції України. Давалося то нелегко, відчувався постійний спротив тогочасної системи, безконечні правки, вилучення цілих розділів зі статуту, ухваленого Всеукраїнською конференцією братства, і все-таки через півроку ходіння в міністерство як на роботу, статут було затверджено, і братство зареєстровано. Статут було роздруковано, розіслано всім краєвим братствам і на його основі вони далі вели свою діяльність. Знаю, що були затверджені і офіційно зареєстровані статути Львівського (голова – Богдан Рожак), Івано-Франківського (голова – Лілія Григорович), Тернопільського, Полтавського, Харківського, Луцького та Вінницького братств.

У 1992 році представниками РПЦ в Україні був скликаний Харківський собор, який відповів відмовою на прохання УПЦ МП про надання незалежності українській православній церкві та встановлення київського патріархату, незалежного від Москви. Але на цьому соборі Москва заперечила надання будь-якої автокефалії УПЦ та усунила митрополита Філарета від церкви, і вибрала на його місце митрополита Володимира Сабодана. Владику Філарета підтримали лише один митрополит і декілька громад, включно з громадою Володимирського собору в Києві. Після цього владика Філарет долучився до УАПЦ. За ним збереглося також приміщення канцелярії на Пушкінській вулиці, де потім і був центральний офіс УАПЦ. Активна співпраця братства з нашою церквою відбувалася до часу, коли владика Філарет став патріархом і всупереч нашому братству створив братство Андрія Первозваного із семінаристів і монахів, що зрештою призвело до усунення нашого братства від церковних справ.

У 1991 році головою братства вибрали народного депутата Миколу Гудиму, я ж на прохання новоствореної церковної громади Петра і Павла на Харківському масиві міста Києва став її старостою. Ми служили біля 10 років у приміщенні ЖЕКу, а пізніше побудували невелику дерев’яну церкву, що належить до ПЦУ, на проспекті Бажана. На місці будівництва храму Петра й Павла було встановлено хрест, який освятив патріарх Володимир (Романюк), і це було останнє освячене ним місце, а саму збудовану церкву освячував вже патріарх Філарет. Зайнятий справами місцевої громади та будівництвом церкви, я практично відійшов від активної співпраці з братством.

Лютий 2026 року.