Військова діяльність великого коронного гетьмана Станіслава Ревери Потоцького

Юрій Рябуха, Євген Горб

Військова діяльність великого коронного гетьмана Станіслава Потоцького, майже не досліджена науковцями, які зазвичай надають уваги таким діячам, сучасникам гетьмана як Миколай Потоцький, Стефан Чарнецький, Єжи Любомирський, залишаючи пана Станіслава в їх затінку. Хоча це був дуже досвідчений полководець, який 13 років очолював коронну армію, брав участь у 46 битвах, проте (що можливо і відштовхує дослідників) в багатьох зазнав поразки.

Народився майбутній гетьман в 1589 р. Початок військової кар’єри Станіслава Потоцького викликає багато суперечок у дослідників. На нашу думку цей період життя гетьмана найбільш ретельно проаналізовано польським вченим Адамом Пшибосєм. Згідно йому, С. Потоцький почав свою військову діяльність в вісімнадцятирічному віці, беручи участь у битві під Гузовим разом зі своїм батьком Анджеєм Потоцьким на боці коронної армії. У 1612 р. супроводжав свого дядька Стефана Потоцького в поході в Молдавію. У 1617-1618 р. на чолі власної хоругви брав участь у московській кампанії королевича Владислава. Поширена думка про участь Станіслава Потоцького в Цецорській та Хотинській кампаніях, але А. Пшибось, вказує на відсутність підтвердженої документами інформації та вважає, що в битві під Цецорою С. Потоцький взагалі не брав участі, а в переможної Хотинській війні брав участь не як командир хоругви (списки ротмістрів, що збереглися не містять його імені), а в якості простого «товариша» [34].

В середині 1620-х років доля пов’язує бойовий шлях С. Потоцького і польного, а згодом великого гетьмана Станіслава Конєцпольського. Під командою останього С. Потоцький в якості командира кінної хоругви бере участь у ряді військових кампаній (розгром татар під Мартиновим (1624), придушення козацького повстання Марка Жмайла (1625), польсько-шведська війна 1625-1629). Взимку 1629 р. С. Потоцький вперше самостійно очолив польську армію – під час від’їзду польного гетьмана на сейм до Варшави [35]. Але перша самостійна спроба була невдалою – війська Станіслава Потоцького були розбиті шведами під Гуржном. Оскільки це перший бій, яким керував безпосередньо С. Потоцький, то розглянемо його більш докладно.

У грудні 1628 р. Станіслав Конецпольський залишив армію, що знаходилася в Королівській Пруссії і відбув на сейм до Варшави, залишивши замість себе в якості регіментаря кам’янецького каштеляна Станіслава Потоцького. Активних військових дій не передбачалося – йшла млява облога поляками Страсбурга (Бродниці), а переважна більшість військових сил супротивників була розміщена на зимових квартирах. Така ситуація тривала до першої декади лютого, коли шведський фельдмаршал Г. Врангель на чолі шеститисячного війська здійснив п’ятиденний форсований марш (в зимових умовах шведи подолали близько 100 кілометрів) і несподівано для поляків підійшов до річки Бриніца, неподалік від Страсбурга. С. Потоцький екстрено спробував зібрати під власним командуванням всі наявні розквартировані війська, але на момент битви в його розпорядженні був лише загін в 4-5 тисяч солдатів (з них близько 600 піхотинців) з можливих 9000.

Регіментар прийняв рішення зустріти шведів біля переправи через річку, перекривши тим самим шлях до Страсбургу. Охорона моста була доручена трьом рейтарським хоругвам, за ними по дорозі від моста в селищі Руда розмістилася польська піхота (близько 500 солдатів), а кіннота знаходилася неподалік в головному таборі. Увечері 11 лютого передовий шведський загін підійшов до мосту через Бриніцу і відкинув польських рейтар, які тим не менш встигли знищити міст. Шведські надії на кригу, що покривала річку не виправдалися – вона була занадто тонкою і не тримала вагу людини. Однак фінни полковника Акселя Лільєса змогли за ніч здійснити невелике диво і навести досить крихкий міст, який дав можливість шведам переправитися рано вранці через річку і підійти до селища Руда.

Польські піхотинці спочатку намагалися утримати свої позиції в населеному пункті, але бачачи, що переважаючі сили шведів обходять їх з двох сторін почали відступ, який перейшов у втечу. С. Потоцький розпорядився підкріпити піхоту кіннотою, яка в цей час шикувалася до бойового ладу. Першу лінію склали гусари, а другу і третю – козацькі хоругви, на драгунів була покладена охорона флангів.

Скориставшись отриманою паузою, шведи також почали шикувати свої війська. Командувач польської артилерією Миколай Юдицький запропонував регіментарю атакувати шведів, які в той момент не змогли б надати належного опору. Але С. Потоцький відхилив його раду, і став чекати поки шведи сформують бойовий порядок і перейдуть в атаку. Шведська атака почалася наступом піхоти на лівому фланзі польської армії, яка спиралася на весь Заборово. С. Потоцький намагався контратакувати силою гусар, які згодом отримали підтримку козацьких хоругвей, шведи у свою чергу отримали підкріплення кінними рейтарами. Використовуючи взаємодію піхоти і кінноти, Г. Врангель завдав поразки лівому крилу поляків.

Решта польських хоругвей так в бій і не вступили – наказу наступати вони так і не отримали і побачивши розгром на лівому фланзі, побоюючись оточення, поляки почали відступати по всьому фронту [36]. З ними відступав і невдачливий полководець, який повністю віддав ініціативу в руки ворога, граючи фактично в піддавки, він по черзі підставляв свої війська під переважаючі сили шведів.

Невдача під Гуржном не позначилася на долі кам’янецького каштеляна, помилки якого виправив польний гетьман у червні 1629 р. в битві під Тшцяною. У наступному році Станіслав Потоцький проявив себе в кампанії проти збунтованих запорізьких козаків Тараса Федоровича (Трясила). Очоливши розбиті під Корсунем кварцяні війська, він уміло протидіяв козакам, з’єднавшись згодом з основними частинами військ гетьмана С. Конєцпольського. У вирішальній битві з козаками під Переяславом С. Потоцький не брав участі, так як був відправлений гетьманом на Поділля, щоб протидіяти можливому вторгненню татар [37].

Саме у сутичках з татарами і турками С. Потоцький провів першу половину 1630-х років, взявши участь у ряді битв, найбільш відомим з яких був розгром турецьких військ Абаза-паші під Кам’янцем-Подільським. У 1636 р. він удостоївся посади подільського воєводи. Поширена інформація про участь С. Потоцького в придушенні козацького повстання 1637-1638 рр., oднак Адам Пшибось, вважає що тут має місце звичайна плутанина – мова йде про іншого Станіслава Потоцького, брата майбутнього польного гетьмана Миколая Потоцького, хоча гусарська корогва подільського воєводи дійсно брала участь у військових діях зазнавши при цьому значних втрат [38]. У 1640-х роках С. Потоцький грає більшою мірою роль політика і придворного вельможі, ніж військового, часто з’являючись при королівському дворі як резидент-сенатор. Після смерті в 1646 р. С. Конєцпольського подільський воєвода претендував на гетьманську булаву, але марно [39].

На початковому етапі повстання Хмельницького після розгрому кварцяного війська і потрапляння в полон гетьманів, Станіслав Потоцький претендував на посаду регіментаря, але знову невдало. Відмову С. Потоцький сприйняв як особисту образу, і на протязі Пилявецької кампанії весь час демонстрував незадоволення діями польського командування. Напередодні Пилявецької битви разом з Яном Щавинским очолив польські резерви, що підходили до Пилявець, і тому безпосередньо не брав участі у ганебній поразці [40]. Наступного року він супроводжував короля Яна Казимира у зборівському поході. У битві під Зборовом 15 серпня 1649 р. під час паніки, яка виникла внаслідок атаки татар, виявився єдиним сановником, який знаходився біля Яна Казимира [41]. Згодом саме цей факт сприяв кар’єрному зростанню майбутнього великого гетьмана.

У 1651 р. С. Потоцький брав участь у триденній битві під Берестечком, а потім і в битві під Білою Церквою, в якій разом з Мартином Калиновським керував лівим крилом польського війська [42]. У наступному році, після Батозького розгрому і загибелі Мартина Калиновського, саме С. Потоцький керував процесом створення нової польської армії, домігшись при цьому булави польного гетьмана. Слід зазначити, що новий польний гетьман спромігся відновити бойовий стан жовнірів, дуже оригінально при цьому вирішивши питання постачання та фінансування війська. Він запропонував королю дозволити жовнірам годуватися за рахунок шляхетських маєтків. І хоча Ян Казимир не дав на це свого дозволу, С. Потоцький самостійно перетворив цей задум в життя [43]. Це викликало обурення шляхти, проте призвело до поваги солдат.

Варто сказати, що в цілому ставлення жовнірів до С. Потоцького протягом всієї його кар’єри було досить доброзичливе – у військах він користувався повагою, і саме жовніри дали йому прізвисько «Ревера» (слово «Rewera» – лат. «Воістину» – було одним з улюблених висловів гетьмана). Втім, незважаючи на те, під час Жванецької кампанії, польний гетьман ледь не постраждав від власних солдатів, які вимагали від нього виплати затриманого жолду.

Навесні 1653 р. відновлене коронне військо здійснило грабіжницький рейд на Брацлавщину під проводом Стефана Чарнецького [44]. В історіографії поширена думка про те, що С. Потоцький був прихильником та одним з головних організаторів рейду [45]. Але Т. Цєсельський наводить лист Яна Казимира до С. Потоцького в якому король докоряє останньому за його «кунктаторство» [46]. Польний гетьман виступав проти розподілу сил, побоюючись розгрому їх козаками по частинах. Але після королівського листа він провів дуже ретельну підготовку, і навіть перевів головні сили з табору під Ковелем до околиць Луцька та Дубна, щоб мати можливість швидко надати допомогу групі С. Чарнецького [47].

Оскількі в кампаніі 1653 р. коронне військо очолював безпосередньо сам король, то дуже важко простежити дії саме польного гетьмана. Можна лише відзначити його рішучість під час бунту в таборі 28 листопада, коли частина загонів ланової піхоти вирішила дезертирувати і почала при цьому грабувати вози з майном коронного хорунжого Олександра Конецпольського. С. Потоцький віддав наказ відкрити огонь «по винуватим і невинним», що призвело до встановлення порядку, проте ланові все ж таки дезертирували [48].

В березні 1654 р. С. Потоцький вперше виступив самостійно в великий похід – коронне військо вторглося на Брацлавщину і Поділля. Поляки ще не відновилися після Жванецької кампанії, проте Переяславська угода, яку підписали козаки з Москвою вимагала рішучих дій. Здобути перемогу гетьман вирішив завдяки зраді, зробивши спробу перетягнути на бік поляків полковника Івана Богуна, який не склав присяги на вірність московському царю. Але ця спроба закінчилася невдало, так як і військові дії – було захоплено та зруйновано декілька населених пунктів, які не мало укріплень. Штурм Умані закінчився для поляків поразкою, а від штурму Брацлава відмовився сам С. Потоцький. Весь похід було зведено до знищення та грабунку. Л. Кубаля назвав дії гетьмана «кривавою прогулянкою з Вінниці до Умані» [49].

Влітку 1654 p. на сеймі у Варшаві він був затверджений на посаді великого коронного гетьмана, домігшись вищої військової посади в 65 років. Восени гетьман поновив похід на Брацлавщину, але цього разу розраховуючи на допомогу татар. В січні 1655 р. він зумів оточити московсько-козацькій табір під Охматовим. Але під час триденної битви козаки змогли вирватися з оточення, при цьому вони понесли відносно мали втрати. Б. Перналь вважає, що однією з головних причин невдалої кампанії була «нездібність великого коронного гетьмана Станислава «Ревери» Потоцького» [50].

Літом 1655 р. відновилася війна Речі Посполитої зі Швецією. Значна частина польських військ була спрямована на північ, що призвело до того, що короний гетьман майже не мав сил щоб протидіяти походу московських та козацьких військ в Галичину. В серпні 1655 р. під Городком, на захід від Львова гетьман дав противнику бій, який став найбільшою його поразкою за військову кар’єру.

Станіслав Потоцький частину своїх військ розподілив по різних містах, підсилюючи залоги, а з головними силами розташувався табором вирішив під Городком. Коронний гетьман вважав позицію під містечком вигідною та сподівався якщо не подолати, то хоча б затримати ворога [51]. Впевненість Потоцького у своїх силах та можливостях була цілком виправдана – на північний захід від Городка знаходився Городецько-Дроздовецький став, а з півдня містечко було надійно захищене болотами річки Верещиці. Підхід до позицій польського війська під Городком був можливий лише в районі греблі, яка знаходилася між ставом та болотами Верещиці [52]. На греблі коронний гетьман залишив залогу [53]. Потоцький мав у своєму розпорядженні 4500 жовнірів. Коронний гетьман розташував свої війська на захід від Городоцько-Дроздовецького ставу, на полях села Дроздовичі. Табір розміщався між болотами, на шляху від Кам’яноброду до Городка та мав форму квадрата. Городок було захищено валом та частоколом, за яким Потоцький розмістив залогу. На греблі стояла гетьманська корогва польської піхоти [54].

З-під Львова на Городок був виправлений корпус союзників, який нараховував бл. 9500 чол. Очолювали його московський воєвода Григорій Ромодановський та миргородський полковник Григорій Лісницький. Вони прийняли рішення почати наступ саме там, де цього менше всього очікувало польське командування. Селяни показали союзникам дорогу через болота та допомогли в ніч с 29 на 30 вересня збудувати греблю через став прямісінько до польського табору.

На рибальських човнах козаки Лісницького переправилися до крайніх хат Городка та запалили їх. Польські загони, які стояли під Львівськими воротами містечка та на валах кинулися гасити пожежу, яка стала сигналом до захоплення Городка. Союзники оволоділи пустими Львівськими воротами та ввійшли до міста [55].

Після опанування Городком, козацько-московський корпус був вишикуваний наступним чином: в центрі – московські рейтари, яких з тилу підтримувала козацька та стрілецька піхота, по флангам наступала дворянська кіннота. Першого удару завдали рейтари, атакувавши центр польського строю. С. Потоцький віддав наказ гусарським і козацьким хоругвам центру виступити на зустріч рейтарам, що призвело до зустрічного бою, в якому поляки завдали поразки ворогу та змусили його відступати. Але стикнувшись з піхотою союзників поляки були вимушені розпочати повільний відступ, оскільки сили були нерівними.

Тим часом на флангах поляків розгорнулася жорстка битва з кіннотою союзників. Саме тут в повній мірі дала себе знати значна перевага московської кінноти. Обидва польських фланги (кіннота) ледь стримували натиск противника.

Одночасно козацько-московське військо вело наступ через болота з боку нинішнього Кам’яноброду (вночі там також було побудовано міст козаками). Спочатку почало відступ ліве крило поляків, а дещо згодом і праве. Під вечір наступ московитів та козаків посилився і польська армія почала відступ під Брухналь. Коронний гетьман Станіслав Потоцький ледь не загинув під мурами Брухналя – разом із своїм полком він боронився під міською брамою та опинився практично у повному оточенні загонів союзників. Життя гетьману врятували ротмістри Анджей Моджеєвський та Олександр Кричинський. Вони вибили з сідла московського рейтара, який налетів на гетьмана. Рештки польської армії продовжили безладний відступ під Яворів – табір рухався попереду, а з тилу його прикривали рештки загонів Потоцького. З боку Судової Вишні з’явилися окремі польські загони, які рухалися на з’єднання з Потоцьким, однак лівий фланг поляків у темряві не розгледівши своїх стрімголов кинувся навтьоки [56].

Битва під Городком увійшла до анналів української та російської історіографії, як гучна перемога козацької та московської зброї над польською армією, але слід зазначити, відтягнувши практично всі наявні сили для боротьби зі шведами, польське командування залишило Західну Україну фактично безборонною перед обличчям наступи потужної армії козаків та московитів. Варто віддати належне полководницькому таланту великого коронного гетьмана Станіслава Потоцького, який своїми мізерними силами зміг забезпечити більш-менш організовану оборону західноукраїнських міст і замочків, а також прийняв сміливу спробу затримати війська союзників під Львовом, не допускаючи їх просування вглиб коронних земель.

В часи «потопу» С. Потоцький під тиском своїх солдат восени 1655 р. перейшов на бік шведів, але вже наступного року він разом з польним гетьманом Станиславом Лянцкоронським підтримав польського короля. В військових діях 1656 р. весь час був разом з Яном Казимиром, можливо через те, що король мав сумнів у вірності гетьмана. Під час облоги Варшави номінально очолював коронне військо, хоча безпосередньо облогою керував генерал артилерії Криштоф Гродзицький. Пізніше в Варшавській битві командував резервами лівого флангу, знаходячись поряд з королем. Коли виникла паніка і поляки кинулись до мосту через Віслу, гетьман ледве не загинув, життя йому знову врятував А. Моджеєвський.

Під час вторгнення в Польшу семігородських військ Е. Ракочі, великий гетьман знову зазнав поразки біля Янова Любельського. С. Потоцький знову опинився у самому епіцентрі бою, знову під ним було вбито коня і знову він зібрав недобитків, щоб продовжити боротьбу проти ворога [57]. Об’єднавшись з загонами Є. Любомирського, гетьман розпочав діяльність на комунікаціях військ Ракочі. Влітку 1657 р. війська Є. Любомирського вторглися на землі Ракочі, в той час як С. Потоцький зосередився в районі Самбора підсилюючи свої війська [58].

Роль великого коронного гетьмана Станіслава Потоцького у Чуднівській кампанії 1660 р. головним чином визначила його позиція в придворних інтригах стосовно вибору наступника польського престолу ще за життя пануючого монарха (елекція «vivente rege»). Прижиттєва елекція наступника трону стала ідеєю-фікс останнього десятиріччя правління Яна ІІ Казимира, однак шляхта вперто не хотіла жертвувати своїм правом обирати монарха, вважаючи це обмеженням «золотої вольності».

Прибічники короля намагалися перетягнути на свою сторону польного гетьмана Єжи-Себастіана Любомирського, який користувався великою популярністю серед шляхти, а тому вже на початку Чуднівської виправи, внаслідок інтриг, домоглися передачі командування над найбільш боєздатними військовими одиницями Є. Любомирському. Сам польний гетьман, у широко відомій реляції Чуднівської експедиції виправдовувався, що не був прихильником такого розподілу військ. Враховуючи певний суб’єктивізм реляції Єжи Любомирського з огляду на час її написання (1665-1666), можна припустити, що фактична передача командування сталася аж ніяк не через політичну позицію коронного гетьмана, а лише через його похилий вік (на той час Потоцький вже мав понад 70 років) [59].

Коронному гетьману під команду було передано 11 полків (частина з яких – гусарські). Загони С. Потоцького збиралися під Тернополем [60]. Перш ніж спрямувати свої полки для об’єднання з корпусом Є. Любомирського, який збирався в околицях Городлі, Потоцький відправив передовий розвідувальний загін на чолі зі своїм сином, красноставським старостою Феліціаном, а слідом, досить повільно рушив сам з усіма силами. Місцем з’єднання двох корпусів було визначено Костянтинів, де Потоцький, не дивлячись на повільність, опинився перший. 7 вересня 1660 р. туди прибули й полки польного гетьмана.

У битві під Любаром коронний гетьман очолив правий фланг об’єднаної польсько-татарської армії. Станіслав Потоцький особисто повів свої полки в атаку. Однак, присутність гетьмана аж ніяк не сприяла розвитку наступу правого флангу поляків. Він підійшов настільки близько до ворога, що зазнав досить тяжких втрат від гарматного вогню (перш за все кіннота) [61].

Загалом, у Чуднівській кампанії С. Потоцький особисто практично не впливав на хід військових операцій – командування практично повністю було зосереджено в руках Любомирського. Ще до початку військових дій король радився з Є. Любомирським щодо плану кампанії, оскільки коронний гетьман тяжко хворів [62]. Хвороба Потоцького і стала приводом для фактичної передачі командування польному гетьману. Хворів коронний гетьман і під час самого походу. Веспасіан Коховський писав, що С. Потоцький підхопив малярію і був настільки слабий, що його носили на ношах. Всі вмовляли його повернутися до дому, однак старий гетьман був твердий у своїх намірах залишитися при війську – він сказав, що до останнього подиху готовий битися з ворогом і не залишить військо напередодні генеральної битви. Не дивлячись на те, що Потоцький залишився з військом, він все таки звернувся до Любомирського з проханням, аби той взяв на себе командування [63].

Не дивлячись на активну позицію протягом наступних кількох років у придворних інтригах на боці шляхетської фронди, Станіслав Потоцький все-таки взяв участь у поході Яна Казимира на Лівобережну Україну. Зокрема, гетьман відзначився досить вдалим командуванням кавалерійським ар’єргардом під Новгородом-Сіверським. Однак, в ході задніпрянської кампанії Яна Казимира між королем та старим гетьманом неодноразово виникали кардинальні протиріччя щодо подальшого просування вглиб ворожої території [64]. Так, під час військової наради в околицях Севська ледь не дійшло до бійки між Потоцьким та литовським канцлером Кшиштофом Пацом, який належав до грона затятих прибічників короля. Розлючений гетьман передав командування Стефану Чарнецькому та залишив армію, повертаючись окремо від короля та Паца [65].

Під час відкритого збройного виступу Єжи Любомирського проти короля та Двору коронний гетьман Потоцький опинився між двох вогнів – з одного боку його поєднувала стара дружба з опальним маршалком, а з іншого боку, старий гетьман не хотів йти на остаточний розрив з королем. Станіслав Потоцький вирішив стати на бік Двору і прийняв активну участь у військовій компанії проти Любомирського. Вже за традицією коронний гетьман очолював кінні загони королівської армії (зокрема, в битві під Монтвами 1666 р.) [66]. Під час військових дій проти рокошан не знайшов спільної мови з ноим польним гетьманом Яном Собеським.

Взагалі, в цей час для Потоцького були характерні постійні сварки з іншими командувачами. Сам коронний гетьман не мав особливих військових талантів, перебуваючи постійно на другому плані, однак, він не терпів жодної думки, окрім своєї. З цієї ж причини Станіслав Потоцький не користувався особливою повагою в армії – під час численних конфедерацій першої половини 60-х років XVII ст. він був одним з головних об’єктів насмішок з боку рокошан, що зовсім не нагадувало відношення до нього десятирічної давнини.

Підводячи підсумки майже 60-річній військовій діяльності Станіслава Потоцького слід зазначити, що це була людина великої мужності, яка в боях завжди була в центрі подій, не шкодуючи свого життя особистим прикладом надихала підлеглих в бою. Але як стратег, С. Потоцький не зміг себе проявити з кращого боку. Найбільший стратегічний успіх великого гетьмана – Чуднівська перемога в значній мірі належить його соратнику – Єжи Любомирському. Результати Охматівської кампанії були зведені нанівець завдяки ж самому гетьману, який не спромігся розгромити оточеного ворога. Проте гетьман завжди дбав про стан війська заслуживши повагу простих жовнірів.

Примітки

34. Przybos A. / A. Przybos [Електронний ресурс].

35. Poczet hetmanow Rzeczypospolitej : hetmani koronni / red. Miroslaw Nagielski. – Wyd. 2 popr. i uzup. – Warszawa : Dom Wydawniczy Bellona, 2005. – 396 s. – S. 183-184; Przybos A. Stanislaw Potocki zwany Rewera…

36. Przybos A. Stanislaw Potocki zwany Rewera…

37. Poczet hetmanow Rzeczypospolitej… – S. 184; Przybos A. Stanislaw Potocki zwany Rewera…

38. Przybos A. Stanislaw Potocki zwany Rewera…

39. Poczet hetmanow Rzeczypospolitej… – S. 184.

40. Ibid. – S. 186.

41. Przybos A. Stanislaw Potocki zwany Rewera…

42. Poczet hetmanow Rzeczypospolitej… – S. 186.

43. Ciesielski T. Od Batohu do Zwanca: Wojna na Ukrainie, Podolu i o Moldawie 1652-1653 / T. Ciesielski. – Zabrze: Infort Еditions, 2007. – 335 s. – S. 84; Przybos A. Stanislaw Potocki zwany Rewera…

44. Рябуха Ю. Рейд Стефана Чарнецкого на Брацлавщину весной 1653 г. / Ю. Рябуха // Гістарычна-археалагічны зборнік. – Вып. 29. – С. 111-115.

45. Przybos A. Stanislaw Potocki zwany Rewera…

46. Ciesielski T. Od Batohu do Zwanca… – S. 88.

47. Ibid. – S. 89.

48. Грушевський М. С. Історія України-Руси. В одинадцяти томах, дванадцяти книгах. – Т. XI- 1. / М.С. Грушевський. – К.: Наукова думка, 1996. – 869 с. – C. 702; Смолій В., Степанков В. Богдан Хмельницький. Соціально-політичний портрет / В. Смолій, В. Степанков. – К., 2009. – 680 с. – C. 437.

49. Kubala L. Wojna moskiewska 1654-1655/ Ludwik Kubala. – Kurpisz , 2004. – 446 s. – S. 169.

50. Перналь А. Річ Посполита двох народів і Україна: дипломатичні відносини /Анджей Перналь. – К.: «Києво-Могилянська академія», 2013. – 400 с. – C. 144.

51. Rawita-Gawronski Fr. 1655-1905. Krwawy gosc we Lwowie / Fr. Rawita-Gawronski. – Lwow- Warszawa, 1905. – 44 s. – S. 18.

52. Грабовецький В. В. Західноукраїнські землі в період народно-визвольної війни 1648-1654 рр. / В. В. Грабовецький. – К.: Наук. думка, 1972. – 192 с. – C. 181; Яцкевич Є. Визвольні походи Б. Хмельницького на західні землі України / Є. Яцкевич. – Львів, 1954. – 36 с. – C. 27.

53. Jozefowicz J. Kronika miasta Lwowa od roku 1634 do 1690 / J. Jozefowicz. – Lwow, 1854. – 504 s. – S. 176.

54. Грабовецький В. В. Західноукраїнські землі в період народно-визвольної війни 1648- 1654 рр. – C. 181.

55. Яцкевич Є. Визвольні походи Б. Хмельницького на західні землі України… – C. 27.

56. Рябуха Ю., Горб Є. Городецька битва 1655 р./ Ю. Рябуха, Є. Горб //Стародавній Меджибож в історико-культурній спадщині України: науковий вісник з проблем регіональної історії та пам’яткознавства (Науковий вісник «Меджибіж» – 2’2013). – Хмельницикий, 2013. – Ч. 2. – С. 154-160.

57. Markowicz M. Najazd Rakoczego na Polske 1657/ Marcin Markowicz – Zabrze: Infort Editions, 2011. – 175 s. – S. 66.

58. Gaweda M. Od Beresteczka do Cudnowa. Dzialalnosc wojskowa Jerzego Sebastiana Lubomirskiego w latach 1651-1660 /Marcin Gaweda. – Zabrze: Infort Editions, 2014. – 359 s. – S. 205.

59. Wojna polsko-moskiewska pod Cudnowem, odprawiona za panowania krola Jana Kazimierza pod wodza Stanislawa Potockiego, wojewody krakowskiego i Jerzego Lubomirskiego, marszalka koronnego w roku Panskim 1660 /Wyd. A. Hnilko. – Warszawa: Glowna Ksiegarnia Wojskowa, 1922. – 134 s. – S. 6, 20-21.

60. Ibid. – S. 23-24.

61. Ibid. – S. 26-42.

62. Kochowski W. Historya panowania Jana Kazimierza. T. II. – Poznan:Nakladem i czcionkami N. Kamienskiego i Spolki, 1859. – 314 s. – S. 70.

63. Kochowski W. Historya panowania Jana Kazimierza… – S. 85.

64. Луняк Є. Лівобережний похід Яна ІІ Казимира 1663–1664 рр. у висвітленні французького історика Мішеля Руссо де ла Валетта / Є. Луняк // Ніжинська старовина. – 2013. – Вип. 16. – C. 122; Пиріг П. Лівобережний похід Яна Казимира 1663–1664 рр. / П. Пиріг // Сіверянський літопис. – 1999. – № 5. – С. 15–24.

65. Przybos A. Stanislaw Potocki zwany Rewera…

66. Романцов В., Горб Є. Битва під Монтвами (1666 р.): епізод з історії громадянської війни в Речі Посполитій / В. Романцов, Є. Горб // Схід. – 2010. – № 5 (105). – С. 108-111.

Опубліковано: Гетьман Петро Дорошенко та його доба в Україні. – Ніжин: НДУ ім. М. Гоголя, 2015 р., с. 37 – 49.