Логотип Мисленого древа

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

НАУКА

ОСВІТА

ЛІТЕРА
ТУРА

Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Наука / Історія / Козацька Україна 16 – 18 ст.… / 6. Минуле України козацького… / 6. 2. Вплив наукової діяльності Грушевського…

Козацька Україна 16 – 18 ст. у французьких історичних дослідженнях

6. Минуле України козацького періоду в новітній французькій історіографії

6. 2. Вплив наукової діяльності Грушевського та інших українських істориків на розвиток французьких наукових досліджень України козацької доби в першій половині ХХ ст.

Луняк Євген

Важливість творчого внеску Грушевського для розвитку української історичної науки та й власне історії України є загальновідомою. Вплив його історичних концепцій відбився у всіх світових історіографіях історії України, в тому числі й у французькій. Між іншим, сам науковець двічі відвідував Францію (навесні 1903-го та восени 1919 – взимку 1920-го) і був дуже тісно пов’язаний з французькою культурою та наукою. Досконало володіючи французькою мовою, що було на той час явищем поширеним серед вітчизняної інтелігенції, він з дитинства захоплювався французькою літературою, яку читав в оригіналі.

З студентських років Грушевський постійно цікавився новітніми тенденціями у французькій історіографії та й загалом у суспільствознавстві. Пізніше, перебуваючи у Франції, історик встановив дружні взаємини з відомими науковцями. Серед них бачимо, наприклад, згаданого раніше Леруа-Больє, котрий в своєму нарисі «Імперія царів і росіян» торкався питань української державності, підкреслюючи єдність політичних програм Хмельницького та Мазепи, а також одного з визначних корифеїв позитивізму в історичній науці Шарля Сеньобоса (1854-1942) [2787].

Між іншим, останній в 1913 р. опублікував статтю «Одна поневолена нація», де розглядав історичну долю українського народу. Зауважимо, що дана стаття відкривала собою спеціальний випуск часопису «Annales des nationalités» («Анналь де насьйоналіте» – «Аннали національностей») за березень-квітень (№ 3-4), повністю присвячений українському питанню [2788]. В цьому ж номері даного журналу були опубліковані переклади праць Грушевського («Коротка історія України», «Історичний перегляд української літератури»), а також статті інших українських авторів, зокрема, Сергія Олександровича Єфремова (1876-1939), Лонгина Цегельського (1875-1950) та ін.

Доречно буде згадати, що редактором «Анналь де насьйоналіте» був журналіст Жан Пелісьє (1883-1939), котрий у 1917-1918 рр. був французьким емісаром-спостерігачем в Україні, а у підготовці до друку даного видання 1913-го року активну участь взяв голова Української громади в Парижі (Cercle des Oukrainiens à Paris) Ярослав Федорчук (1878-1916). Останній напередодні Першої світової війни відзначився активною публікаторською діяльністю, спрямованою на інформування французького суспільства про Україну та про утиски українців у Російській імперії. Наприклад, в 1907 р. він підготував й опублікував переклад праці Романа Сембратовича (1875-1905) «Царизм і Україна» [2789], а в 1912 р. видав публіцистичну розвідку «Національне пробудження українців» [2790]. Від імені Української громади в Парижі він розіслав останній твір низці політиків, додавши до неї супровідного листа, де йшлося, зокрема, про «боротьбу, що її провадить українська нація, щоб визволитися з ярма російських і польських гнобителів» [2791].

Приязні стосунки у Грушевського у Франці виникли також з відомими славістами Андре Ліронделем (1879-1952), Полем Буає (1864-1949) та Андре Мазоном (1881-1967), видатним лінгвістом Антуаном Меє (1866-1936). Саме Буає, Меє та Мазон стали засновниками часопису «Revue des études slaves» («Ревю дез етюд сляв» – «Огляд слов’янських студій») в 1921 р. З цим виданням та його авторами Грушевського пов’язували роки співпраці, яка продовжувалася до його смерті [2792].

Ще під час візиту до Франції у 1903 р., коли Грушевський був запрошений прочитати курс лекцій з історії України в Російській вищій школі суспільних наук, уже достатньо відомий у наукових колах історик наполягав на введенні до програми Школи східних мов у Парижі курсів української мови та літератури. Цей демарш залишився тоді безрезультатним, оскільки Париж, пов’язаний на той момент політичним, військовим та економічним альянсом з російським царизмом, ігнорував українське питання, щоб не дратувати імперію Романових [2793].

Саме поняття «Україна» було небажаним тоді в офіційних французьких виданнях. Його намагалися заміняти більш милозвучним для російського імперського вуха терміном «Малоросія», до якого протягом ХІХ ст. звикли й рядові французи. Так, останнє поняття фігурує, наприклад, в назві розвідки Дар’ї Марі стосовно української пісенної творчості, що відкривала один з випусків місячника «Revue des études franco-russes» («Ревю дез етюд франко-рюс» – «Огляд франко-російських студій») за 1906 р. [2794]

В контексті вивчення французами культури України-Малоросії ХVІІІ ст. також доречно згадати дві біографічні роботи письменника й перекладача з російської Дені Роша (1868-1951) «Малоросійський портретист Д. Г. Левицький» [2795] (1904) та «Володимир Лукич Боровиковський (1757-1825): малоросійський живописець кінця ХVІІІ – початку ХІХ ст.» [2796] (1907). Рош зацікавився цими українськими художниками, вивчаючи літературу та мистецтво Росії [2797]. Головним каталізатором виникнення цих двох життєписів про українських колег по цеху для француза стало знайомство з етнографом, літератором і мистецтвознавцем Василем Петровичем Горленком (1853-1907), з яким Роша пов’язувала надалі тісна дружба аж до смерті свого товариша-українця [2798].

Втім, знайомство Роша з Україною, її культурою та історією було поверхневим. Борщак, котрий особисто знав Роша, у його некролозі відзначав:

«Чи небіжчик знав Україну й українську проблему? Дуже слабо… Властиво кажучи, його відомості про Україну (як важко було йому звикнути до «нової» назви, замість давньої Petite Russie!) – були вельми туманні. Вся Україна в Роша втілювалася в особі В. Горленка» [2799].

Тож цілком зрозуміло, чому після смерті останнього француз більше нічого не писав про Україну.

Зауважимо, що згадана раніше Російська вища школа суспільних наук у Парижі мала тісний зв’язок не тільки з опозиційними царизму російськими політичними рухами (в 1903 р. в ній, наприклад, з доповідями виступав Ленін, а серед слухачів можна було побачити Троцького та Луначарського), але й значною мірою представляла український суспільно-політичний і культурний рух. Так, її головним засновником був українець Максим Максимович Ковалевський (1851-1916), а серед викладачів можна побачити імена Івана Васильовича Лучицького (1845-1918), Михайла Івановича Туган-Барановського (1865-1919), Федора Кіндратовича Вовка (1847-1918) [2800]. Варто згадати, що останнім було опубліковано кілька франкомовних розвідок з української етнографії, зокрема, «Братання в Україні» (1891), «Весільні звичаї й обряди в Україні» (1892) та ін. [2801]

Запрошення прочитати курс історії української літератури отримав Іван Франко [2802].

Загалом на початку ХХ ст. у Франції вже сформувалася досить потужна в інтелектуальному плані українська діаспора, яка активно проводила пропаганду своїх політичних, наукових і культурних ідей. Від кінця ХІХ ст., тобто діяльності Драгоманова (якщо не згадувати вже про спроби Григора Орлика в середині ХVІІІ ст. і поляків-українофілів середини ХІХ ст.), можемо простежувати витоки української еміграційної історіографії у Франції.

Під час Першої світової війни, коли українське питання набуло надзвичайного значення, французькі урядовці намагалися не привертати уваги громадськості до минулого та сьогоденні України, по можливості уникаючи й самого терміну «Україна», щоб не дражнити уряд Російської імперії. Франкомовний щомісячник «L’Ukraine», що виходив з червня 1915 р. у швейцарській Лозанні під редакцією Володимира Яковича Степанківського (1885-1957) та за активної фінансової підтримки графа Михайла Станіславовича Тишкевича (1857-1930), міг потрапити до Франції, тільки нелегально [2803]. Промовистий факт: прочитавши в листопаді 1915 р. рапорт про Україну, підготовлений Центральним офісом національностей, один високопоставлений французький урядовець оголосив його текст «від початку до кінця просякнутим австро-угорським духом» [2804].

Франкомовний український часопис, що виходив у нейтральній Швейцарії, регулярно інформував франкомовну аудиторію, якою тоді було чи не все цивілізоване суспільство, про події в Україні, а також про історію та культуру цієї країни. Звичайно, торкалася «Україна» й діяльності козацтва, яке в ХVІ-ХVІІІ ст. складало основу української державності. Містило видання також матеріали про Грушевського та його діяльність на ниві українознавства [2805].

Необхідно зауважити, що в Лозанні друкувалася не лише франкомовна «Україна». Тут виходили перекладні українські та російські твори, які мали б посприяти формуванню проукраїнських настроїв в європейській суспільній думці. Так, в 1916 р. тут був опублікований французький переклад на той час вже класичної розвідки Костомарова «Дві руські народності» [2806]. В тому ж році в Лозанні було видрукувано дві збірки важливих історичних джерел ХVІІ-ХVІІІ ст. – «Переяславський договір 1654-го року» з додатком листування Хмельницького з Олексієм Михайловичем російською й староукраїнською книжною мовою з французьким перекладом [2807], а також «Пакти та Конституції» Пилипа Орлика з додатком деяких документів 1710-го року латиною з французьким перекладом [2808].

Між іншим, в 1915 р. в паризькому видавництві «Пайо» була опублікована невеличка брошура «Україна під російським протекторатом», яка являла собою переклад праці петербурзького професора барона Бориса Емануїловича Нольде (1876-1948). В даній розвідці доволі об’єктивно розглядалася історія входження України-Малоросії до складу Російської держави, а також всіх подальших трансформацій, що відбулися на її території [2809].

Як згадував згодом Борщак, вихід «України під російським протекторатом» у Франції також був хитро провернутою справою рук «лозаннських» українців. Даний твір було видано без згоди та відома автора, і той мав незабаром клопіт з царською поліцією, яка завела на Нольде справу про сепаратизм. Про ці обставини Борщак повідомляв, як живий свідок, бо колись був асистентом професора Нольде і допомагав тому у веденні семінарських занять, одним із слухачів на яких, як зазначав далі Борщак, «був студент, що його сьогодні знає цілий світ. Був то Молотов, точніше – Скрябін» [2810].

Обмеження щодо українського питання у Франції були зняті лише після 1917-го року. Саме тоді на французьку спільноту линув шквал повідомлень, переважно пропагандистського характеру, про цю східноєвропейську країну, про яку перед тим згадували у Франції вкрай рідко. Пік таких публікацій припав на час роботи Паризької мирної конференції. Як правило, це були переклади чи перекази творів українських науковців, публіцистів, письменників. Практично всі вони торкалися історичного аспекту розвитку України, одним з важливих компонентів якого був саме козацький період.

Ігнорування українського питання на рубежі ХІХ-ХХ ст. в умовах тісного франко-російського співробітництва достатньою мірою пояснює, чому французи зустріли утворення Центральної Ради на чолі з Грушевським та проголошення самостійності УНР неприхильно, а часто й вороже, розглядаючи український рух здебільшого як антиросійський, з метою ослаблення та розчленування їхньої союзниці-Росії, та інспірований лише австрійськими та німецькими стратегами.

В 1917-1918 рр. французькі емісари Жорж Петі (1879-1958), генерали Моріс Жанен (1862-1946) та Анрі-Альбер Ніссель, мали контакти з головою Центральної Ради, однак у своїх реляціях до Парижа трактували прагнення України до утворення своєї державності в більшості негативно [2811]. Зокрема, Ніссель відзначав згодом: «Український рух розвивався перед війною завдяки інтригам Австрії та Німеччини. Сучасний президент Ради, професор Грушевський, став відомим завдяки своєму германофільству» [2812].

У своїх зверненнях до французького уряду Ніссель закликав підтримати Україну, проте не поспішати з її визнанням на дипломатичному рівні [2813]. Згадаймо, що це був саме той військовий, який за два десятиліття до того став автором розвідки «Козаки: історичний, географічний, економічний і мілітарний нарис», де значну увагу приділив діяльності українського козацтва.

Втім, в 1917-1918 рр. не всі французькі представники займали ворожу щодо України позицію. Так, генерал Жорж Табуї (1867-1958), який в січні-лютому 1918 р. обіймав посаду комісара Французької республіки при уряді УНР, відкидав звинувачення Грушевського в австро- та германофільстві, з розумінням ставився до причин і мотивів переговорів з Центральними країнами в Бресті-Литовському [2814].

Дуже велику підтримку політичним прагненням українців надавав вже згаданий Пелісьє, який відвідував тоді Україну й мав кілька зустрічей з Грушевським, Петлюрою та іншими очільниками української революції. У своїх звітах восени 1917 р. Пелісьє спростовував думку про те, що Центральна Рада співпрацює з пронімецьким Союзом Визволення України й намагається розірвати союз з Антантою, а також підкреслював, що саме Рада на чолі з Грушевським має виключне право виступати від імені усього багатомільйонного українського народу [2815].

Після втрати політичного впливу та початку хаосу в Україні, на початку 1919 р. Грушевський виїхав на еміграцію. Перебуваючи в Парижі наприкінці 1919 – на початку 1920 рр., Грушевський активно співпрацював з часописом «L’Europe Orientale» («Лєроп Орієнталь» – «Східна Європа»), редактором якого був його товариш Федір Якович Савченко (1892 – після 1936). На сторінках цього видання істориком було розміщено шість своїх публіцистичних статей, написаних французькою мовою, з приводу різних питань українського минулого та сьогодення [2816].

Разом з представниками української патріотично налаштованої еміграції у Франції Грушевський намагався привернути увагу французької громадськості до проблем України, насамперед до прав українського народу на існування своєї окремої національної держави. У своїх численних публікаціях Грушевський, а також інші українці-емігранти, підкреслюючи історичність прав України на свою державність, апелювали головним чином до Гетьманщини та історії козацтва, доволі добре відомої на заході. Звернення до козацького минулого було просто необхідним, зважаючи на те, що поняття «Україна» для освічених європейців міцно асоціювалося з колишньою «країною козаків». Українська еміграція намагалася донести до західної спільноти власне бачення минулого своєї країни.

Але, якщо зв’язок понять «Україна» та «козаки» для європейського суспільства був майже аксіоматичним, набагато важче було довести логічний і хронологічний ланцюг Русь-Україна. Протягом ХІХ ст., як влучно зауважує відомий французький історик Бовуа, російські історики (як згодом і радянські) накинули кліше про ототожнення Русі та Росії «цілому світові, через що українцям так складно пояснювати свою національну ідентичність» [2817].

Крім Грушевського активну публіцистичну діяльність, спрямовану на популяризацію українських політичних прагнень, проводили Олександр Якович Шульгин (1889-1960) [2818], Макар Олександрович Кушнір (1890-1951) [2819], Петро Януарійович Стебницький (1862-1923) [2820] та ін. Між іншим, у висновках розвідки Стебницького «Україна й українці», виданої в Берні у 1918 р., читаємо:

«Отже, за логікою історичних фактів, політична автономія України, проголошена Богданом Хмельницьким в середині ХVІІ ст., могла б відродитися в ХХ-му, внаслідок всесвітньої війни та великої російської революції» [2821].

Особливу пов’язаність з історією України козацької доби мали праці вже згадуваного графа Тишкевича. Серед них згадаємо видані в 1919 р. твори «Українська література» та особливо «Історичні документи про Україну та її зв’язки з Польщею, Росією та Швецією (1569-1764)» [2822]. Остання праця була створена разом з Сергієм Павловичем Шелухіним (1864-1938). Серед інших робіт Шелухіна французькою мовою були окремо опубліковані праці «Терміни “Росія”, “Малоросія” й “Україна”» та «Україна, Польща та Росія і право вільного самовизначення народів» (обидві в 1919 р.) [2823].

Відзначимо, що одна з перших франкомовних праць Борщака (під псевдонімом V. Bogoun – В. Богун) називалася «Містифікації графа Михайла Тишкевича», була спрямована проти публіцистичних творів того й стала наслідком міжусобних чвар всередині української еміграції у Франції [2824].

Однією з найбільших і найгрунтовніших франкомовних розвідок цього періоду, що походили з українського табору, став нарис «Україна: короткий нарис про її територію, народ, культурні, етнографічні, політичні й економічні умови», виданий в 1919 р., основою для якого стали перекладені французькою праці західноукраїнських науковців Степана Львовича Рудницького (1877-1937) і Мирона Михайловича Кордуби (1876-1947) [2825].

Важливою подією в галузі французького українознавства став вихід в 1920 р. окремим виданням перекладу «Короткої історії України» Грушевського [2826]. Книга швидко розійшлася по руках зацікавленої аудиторії, знайомлячи широкий європейський загал з науковими концепціями «батька української історії» та багатою на події й видатні постаті історією України. Публікація цього науково-популярного нарису про минуле України одразу була відмічена європейськими славістами. А в 1921 р. була видана франкомовна «Антологія української літератури (до середини ХІХ ст.)», підготовлена до друку Антуаном Меє, передмова до якої була написана Грушевським [2827]. Зауважимо, що в останній роботі увазі читача пропонувалися серед іншого переклади полемічних творів Івана Вишенського, Герасима та Мелетія Смотрицьких, поезій Григорія Сковороди, уривків з літопису Величка та «Історії русів». Значне місце було відведено козацькому епосу ХVІ-ХVІІІ ст.

Французький науковий світ з доволі великою цікавістю спостерігав за розвитком творчої діяльності Грушевського та інших українських істориків. Їхній солідний доробок, створений за короткий час на початку ХХ ст. вже ставав об’єктом вивчення французьких дослідників [2828]. Одразу після звістки про смерть Грушевського часопис «Ревю дез етюд сляв» вмістив сповнений горесних слів некролог, написаний його давнім другом Мазоном. Він починався словами: «Україна втратила свого історика» [2829].

Акцентування української тематики у Європі та активний захист національних прав українців викликали шалену критику з боку російського та меншою мірою польського еміграційного середовища. Серед подібних франкомовних творів згадаємо насамперед анонімну брошуру «“Український народ” одного малороса з Києва» (1919) [2830], автором якої був один з лідерів російського націоналістичного руху початку ХХ ст. Василь Віталійович Шульгін (1878-1976) [2831] та об’ємну книгу князя Олександра Михайловича Волконського (1866-1934) «Історична правда й українофільська пропаганда» (1920) [2832]. Треба згадати також, що Шульгіним у 1939 р. в Парижі була видана ще одна брошура з вельми промовистою назвою «Найбільша брехня ХХ ст.: Україна» [2833].

Головний акцент у цих творах робився на неможливості існування окремої української держави, що, на думку авторів, підтверджувалося самим ходом історії. Гетьманщина, як найбільш свіжий і найбільш власне український приклад державності, показувалася тут як неповноцінне тимчасове квазідержавне утворення, неминуче, закономірно приречене на занепад і знищення в умовах розвитку цивілізованого суспільства.

Більш зважені критичні зауваження щодо тверджень українських істориків і насамперед Грушевського можна побачити в працях російського історика-емігранта Михайла Івановича Ростовцева (1870-1952) [2834], а також польського науковця Станіслава Смольки (1854-1924) [2835]. Цікаво, що обидва щойно згадані історики народилися в Україні: Ростовцев у Житомирі, а Смолька у Львові.

Ще одним російським істориком, пов’язаним з Україною, праці якого друкувалися французькою мовою й торкалися минулого України, й, зокрема, козацьких часів, був Венедикт Олександрович Мякотін (1867-1937). До сфери його наукових інтересів якраз і входила історія України ХVІ-ХVІІІ ст. Оглядово він її торкається у розвідці «Українське питання після російської революції», опублікованій в 1926 р. [2836] Розглядаючи минуле з ліберальних позицій автор визнає факт існування автономної української держави в середині ХVІІ-ХVІІІ ст., проте він тут же зауважує, що вона виявилася нежиттєздатною і доволі швидко занепала, хоча й під безпосереднім тиском російського царизму. Мякотін щиро був переконаний, що майбутнє України полягає у її федеративному зв’язку з демократичною Росією [2837].

Відзначимо, що ця стаття Мякотіна з’явилася у французькому науковому журналі «Le Monde Slave» («Ле Монд Сляв» – «Слов’янський світ»), який постійно друкував матеріали присвячені історії України. Це cлов’янознавче періодичне видання, редакторами якого були історики-славісти Луї Ейзенманн (1869-1937) та Жуль Легра (1867-1939) [2838], в 1925-1935 рр. регулярно публікувало історичні, публіцистичні та літературознавчі розвідки, присвячені Україні. Так, в 1932 р. на його сторінках з’явилася ще одна стаття Мякотіна, що безпосередньо торкалася України козацьких часів – «Закріпачення українських селян в ХVІІ-ХVІІІ ст.» [2839]. Відображення даної тематики можна побачити й у інших працях [2840].

Відмітимо, що саме на сторінках часопису Жуля Легра в 1939 р. було опубліковано невеличку, однак змістовну статтю «Два з половиною століття релігійних протистоянь у Південній Польщі (1339-1596)», де розкривалися причини та характер релігійних конфліктів в Україні ХІV-ХVІ ст. [2841] Доволі цікавою є постать її автора. Ним був історик і священик, співробітник Інституту слов’янських студій і каноник Нотр-Дам де Парі Шарль Кене (1883-1946), фахівець з історії руського православ’я, учень Буає, котрий в 1908-1910 рр. навчався в Київському університеті. Між іншим, у Києві професор Василь Юхимович Данилевич (1872-1936) залучив Кене до роботи над французьким перекладом підручника з російської історії Івана Матвійовича Катаєва (1875-1946) [2842].

Якщо говорити про антиукраїнські франкомовні історичні твори, що походили з табору представників російської еміграції, треба згадати працю П’єра Брежі (1898 – після 1939) та князя Сергія Сергійовича Оболенського (1908-1980) «Україна російська земля», яка мала кілька перевидань [2843].

Звичайно, більшість згаданих праць (окрім робіт Мякотіна) не являли собою повноцінних наукових досліджень історії України, тим більше козацької доби. Вони здебільшого стосувалися різної, під час діаметрально протилежної, інтерпретації одних і тих самих фактів і мали науково-популярний і пропагандистський характер. В той же час безумовне значення цієї масової літератури полягає в актуалізації українського питання у Франції, та й взагалі у світі, а в цьому контексті й козацької тематики в історичних студіях.

Значне число російських емігрантів спокійно й з розумінням сприймали терміни «Україна» й «українці». Наприклад, їх бачимо у виданій в Парижі в 1929 р. Миколою Валер’яновичем Брянчаніновим (1874-1943) франкомовній «Історії Росії», яка згодом витримала ще кілька перевидань [2844]. Цікаво, що ім’я автора тут подається у офранцуженому варіанті, який дуже відрізняється від російського оригіналу – Ніколя Бріан-Шанінов (Nicolas Brian-Chaninov), з наголосом, звичайно ж, на останньому складі.

Як видно із спільної праці Брежі та Оболенського подекуди до завзятої історичної дискусії, що велася на сторінках французьких видань між українцями та росіянами стосовно України, підключалися й французи.

21 листопада 1938 р. на сторінках популярної щоденної газети «La Petite Gironde» («Ля Петіт Жиронд» – «Мала Жиронда») була опублікована стаття двох відомих французьких письменників-братів Жерома (1874-1953) та Жана (1877-1952) Таро «Чи не є Україна міфом?». Дана стаття була народжена в атмосфері актуалізації українського питання в світовій політиці напередодні нової світової війни і під враженням недавніх подій в Карпатській Україні.

Автори-літератори, які працювали завжди в творчому тандемі, цілком покладаючись на згадану вище працю Волконського «Історична правда й українофільська пропаганда», підкреслювали химерність і хибність уявлень про українську державність в історичному та політичному ракурсах, оголошували українську мову «жахливим жаргоном», винайденим Грушевським з «суміші російської, польської та німецької мов» [2845]. В одному з пасажів, доводячи, що українська державність – міф, французькі літератори підкреслювали, що Хмельницький «піддався під протекторат Московії, тобто Північної Росії, яка була значно щасливішою від Росії Південної, уникнувши татарських інвазій і переможно опираючись литовсько-польським нападам» [2846].

Гнівну відповідь братам Таро негайно опублікував український франкомовний часопис «La revue de Prométhée» («Ля Ревю де Промете» – «Прометеївський огляд»). Її автор, котрий приховався за літерами «R. C.» (можливо, Ростислав Олександрович Шульгин (1914-1974)), не оминув позбиткуватися над незнанням історії письменниками, зауваживши, що «саме Московія впродовж двох століть була під татарським домінуванням» [2847]. З критикою хибних уявлень братів Таро щодо української минувшини виступив незабаром на сторінках цього ж видання й Олександр Шульгин [2848]. В своїй статті «Навколо України» він знов-таки підкреслював вагомість і наукову обґрунтованість висновків Грушевського стосовно розвитку української історії [2849].

Взагалі, зважаючи на те, що українцям у Франції наприкінці 1930-х рр. доводилося часто спростовувати тезу про незалежну Україну як німецьку політичну інтригу, «Ля Ревю де Промете», котрий виходив в 1938-1940 рр., виконував роль одного з головних рупорів проукраїнської пропаганди, історія українського козацтва у якій відігравала не останню роль. В тому ж квітневому випуску журналу за 1939 р., де була опублікована його стаття «Навколо України», Шульгин помістив також замітку «Ще не вмерла Україна, і слава, і воля», де наголошував на тому, що «Карпатська Січ», яка самовіддано й жертовно боролася за свободу щойно проголошеної нової держави-Карпатської України, була «вірна старовинним традиціям давньої Січі запорозьких козаків» [2850].

Історико-публіцистичний характер має стаття політика й науковця Вячеслава Костянтиновича Прокоповича (1881-1942) «Політичний заповіт гетьмана Пилипа Орлика», що побачила світ в «Ля Ревю де Промете» незадовго до початку світової війни й датована 21 червня 1939 р. [2851] Потім вона була надрукована окремим відбитком [2852]. Тут автор проводить аналогію між мазепинцями та петлюрівцями й підкреслює спільність їхніх політичних намірів, спрямованих на визволення України з-під російського ярма, які знайшли в актуальний час своє вираження в ідеях прометеїзму.

В плані сприйняття наукових концепцій Грушевського у висвітленні історії України французькою історіографією велику цікавість являє собою великий і докладний нарис науковця з Діжона Роже Тіссерана «Життя одного народу: Україна» (1933), повністю натхнений ідеєю української державної незалежності. Його можна розглядати як своєрідний французький посібник з української історії.

На жаль, про самого автора цієї розвідки відомо дуже мало. Він був професором Діжонського університету й помер після 1945 р. Остання згадка, виявлена нами щодо нього стосується 31 грудня 1945 р. [2853]

«Життя одного народу» визначне тим, що висвітлює історію України з українських державницьких позицій. В даному творі яскраво проявляється гарна обізнаність автора з новітньою українською історіографією, а подекуди й залежність від неї. Все минуле українського народу показується Тіссераном як постійне прагнення, спрямоване на збереження чи здобуття своєї незалежної держави. Мабуть, саме тому найбільші симпатії у нього викликає постать Мазепи, з якої він і відкриває свій історичний нарис. Образ Мазепи було обрано невипадково, оскільки серед українських діячів саме він був тоді загальновідомим у Європі. Наводячи слова журливої пісні про «чайку-небогу», складення якої приписують Мазепі, Тіссеран підкреслює трагічність історії держави, яка завжди прагнула свободи і весь час зазнавала лише наруги й утисків з боку більш сильних сусідів [2854]. Проте щоразу Україна відроджувалася й ставала до боротьби за своє визволення.

«Життя одного народу» завершується твердим переконанням у відродженні «невмирущої України» [2855]. У своїй книзі автор використовує навіть вислів «українська цивілізація» [2856]. Історичним символом України, за його словами, є «золотий тризуб на лазурному тлі» [2857].

Анонімний дописувач американської української газети «Свобода» в 1961 р. писав стосовно даного твору: «Вся книга Тіссерана – наче величальна пісня про Україну і її непереможне прагнення до свободи, до власного вільного й творчого життя» [2858].

На жаль, у своєму творі Тіссеран не робить посилань на джерела інформації. Однак точно можна стверджувати про його знайомство з франкомовними працями Грушевського, Борщака та українських публіцистів перших десятиліть ХХ ст. Велика точність фактів української історії та українських назв, імен і термінів, а також використання саме українського варіанту топонімів, дозволяють припустити безпосередню допомогу французу з боку помічника-українця. Зауважимо також, що дуже часто Тіссеран посилається на творчість Шевченка й цитує у перекладі рядки з його поезій, багато в нього й запозичень з українських народних пісень.

В історичних поглядах дослідника бачимо і певний прояв ідей Духінського. Так, він згадує про те, як на Україну раз у раз накочувалися «хвилі великих нашесть туранців, котрі поступово з’європеїзувалися по мірі проходження батьківщиною Володимира, Мазепи, Петлюри» [2859]. Звернімо увагу на те, що ім’я Петлюри було тоді на слуху у Франції в зв’язку з відомим процесом над його убивцею.

Торкаючись козацької доби в історії України, Тіссеран зауважує, що козацтво з’явилося на сцені в один з найкритичніших моментів життя своєї країни, коли вона підпала під польське домінування, її знать було покатоличено, а просте населення загнано у ярмо. В цей же час татари спустошували українські землі, забираючи людей в неволю. «Але українська нація не дозволила себе легко поневолити… Український геній не загинув», – пише французький історик [2860]. І додає трохи далі: «Щоб врятувати себе, Україна звернулася до сили, яка утворилася на Нижньому Подніпров’ї, до запорозького козацтва» [2861].

Тіссеран прославляє звитяги українського козацтва. На його думку, якщо спочатку козаки являли собою розрізнені ватаги розбійників, основу способу життя яких складав відвертий бандитизм, то пізніше вони гордо підняли прапор захисту України, ставши надійною обороною свого народу [2862]. Запорожців історик вважає найславетнішими з козацьких об’єднань.

Зауважуючи, що до Січі приймалися представники різних національностей, автор наголошує, що більшість тут складали все-таки українці [2863]. Між іншим, аналізуючи походження українського козацтва, історик вважає його суто місцевим феноменом. Він підкреслює, що, хоча слово «козак» є тюркським, і це спричиняло в ХVІІ-ХVІІІ ст. поширене уявлення про козаків, як різновид «татарської раси», насправді, козаки у переважній більшості завжди були українцями [2864].

Еволюцію Запоріжжя від Дмитра Вишневецького до занепаду Січі Тіссеран характеризує наступними словами:

«Козаки були спочатку щось на кшталт братства, яке билося з чужинцями й розглядалося захисником православ’я. Згодом воно стало державним військом, а потім і своєрідним військовим орденом» [2865].

Значну увагу автор приділяє побуту та звичаям козаків, козацькій ієрархії.

Найвидатнішими гетьманами Тіссеран вважає Сагайдачного, Хмельницького, Дорошенка і, звичайно ж, Мазепу. Кожен з них обстоював інтереси країни. Угоду 1654-го року історик визначає, як «альянс між Росією й Україною», де було застережено всі автономні права козацької країни [2866]. Він також акцентує той факт, що, зневірившись в союзі з Москвою, Хмельницький в 1657 р. вів переговори про можливий союз із Швецією [2867]. Тіссеран згадує також про лист, відправлений Хмельницькому Кромвелем, де той пропонував спільність дій [2868]. Посилаючись на свідчення Шевальє, історик підкреслює подібність постатей англійського й українського лідерів [2869].

Дослідник відзначає, що спробу вивільнити Україну від московського та польського ярма за підтримкою Порти робив Дорошенко [2870]. Проте найбільш близьким до успіху, здавалося, був Мазепа. Серед усіх українських гетьманів саме він викликає найбільші симпатії у автора. Мазепу Тіссеран називає «одним з найвидатніших героїв України» [2871].

Дату народження гетьмана автор позначає 30 березня 1642 р. [2872] Говорячи про його походження, він вказує, що той походив зі славетного козацького роду і згадує переказ, за яким один з його родичів «був взятий у полон поляками в 1597 р. і спалений з гетьманом Наливайком у мідному бику» [2873]. Тіссеран наголошує, що Мазепа отримав блискучу освіту: «був видатним латиністом», навчався у Франції, Німеччині, Італії, Голландії [2874].

Поширену на заході історію про голого Мазепу на коні Тіссеран називає «легендою» і визначає її походження від особистого недруга гетьмана – польського шляхтича Пасека. Саме останій, за словами автора, «розпропагував казку про коня» [2875]. В той же час Тіссеран відмічає великий успіх Мазепи у жінок і, як приклад, згадує історію Мотрі Кочубей [2876]. Вочевидь, тут чітко можна говорити про запозичення фактів з виданої незадовго перед тим розвідки істориків Борщака та Рене Мартеля (1893-1976) «Життя Мазепи» (1931). Як і стосовно твердження про віднайдення союзного договору між Мазепою та Карлом ХІІ «в архівах одного французького замку» [2877].

Поразку шведів і мазепинців під Полтавою дослідник називає «нищівним ударом по Україні» [2878]. Говорячи про смерть Мазепи, Тіссеран кидає натяк про можливу причетність до цього російських агентів. Чи не намагався він цим провести паралель з загибеллю Петлюри? «Мазепа помер 2 жовтня 1709 р., – пише історик. – Дехто стверджує, що він отруївся, інші кажуть, що отруту було влито за наказом царя» [2879]. Померлому очільнику України автор складає цілий панегірик:

«Зі смертю Мазепи зник великий оборонець незалежності, палкий патріот, визначний політик, довершений ерудит.

Ореол німбу слави скоро прекрасив голову цього героя й мученика. Його ім’я розлетілося повсюди. Поети, драматурги, історики, художники, оспівували, увіковічнювали, змальовували Мазепу, описували його видатні справи.

Великий гетьман став безсмертним» [2880].

Тіссеран наголошує, що в Російській імперії кожен український патріот носив тавро «мазепинця» [2881]. Між іншим, автор наводить кумедний випадок з життєпису Миколи І, коли той дізнався, що в одній з київських церков моляться за Мазепу, як за свого добродія, й одночасно проклинають його за наказом синоду [2882].

Останнім палким оборонцем волі України Тіссеран вважає вірного соратника Мазепи Пилипа Орлика й побіжно розкриває його біографію, зокрема, згадуючи про конституцію, похід 1711-го року і намагання отримати підтримку з Франції через посередництво свого сина [2883]. Зауважимо, що, розповідаючи про смерть гетьмана-вигнанця, французький історик знову кидає репліку, яка натякає на можливу причетність до цієї події царату: «Зусилля Пилипа Орлика дуже непокоїли Росію. В 1742 р. великий патріот, вмілий політик помер у Молдавії від загадкової хвороби» [2884]. Ще одним носієм самостійницької ідеології, на думку Тіссерана, був Полуботок. Француз переказує історію його ув’язнення, мученицької смерті та наводить слова легендарної промови [2885]. Знищення гетьманства і ліквідацію Січі Катериною ІІ історик розглядає в поєднанні з іншими заходами уряду, спрямованими на поневолення та русифікацію України. Причому він використовує саме термін «русифікація» [2886].

Характерною рисою «Життя одного народу» стала велика увага до історії української культури та церкви. Ці питання, які раніше знаходили лише побіжне висвітлення на сторінках творів французьких авторів, в роботі Тіссерана займають надзвичайно важливе місце. Він зазначає, що українська церква була більш старою й поважною, ніж російська, а культура українського духовенства в ХVІ-ХVІІ ст. була набагато вища від московського. В той час, як українські церковники великою мірою походили зі шляхетських родин, московські – з суспільних низів [2887].

Саме тому українська культура мала доволі потужний вплив на російську. Історик наголошує, що з кінця ХVІ ст. відбувається стрімке зростання культурного й освітнього рівня в Україні. Сюди потрапляють найкращі зразки європейської культури. Поширюється книгодрукування. Виникають потужні навчальні заклади, найвідомішими з яких стали Острозька академія та Київська школа, що перетворилася згодом на славнозвісну Києво-Могилянську академію [2888].

Великим каталізатором розвитку української культури, на думку Тіссерана, стали церковні потрясіння, пов’язані з укладенням Берестейської унії. Він акцентує увагу на тому, що крім католизації та полонізації вищих верств суспільства, а також насадження унії, на Україну линув цілий потік реформаторських течій: лютеранство, кальвінізм, соцініанство, гусизм (вчення моравських братів). Все це змушувало православне духовенство, спираючись на підтримку козацтва, активно обороняти свої права. За словами дослідника, протестантизм в Україні занепав у середині ХVІІ ст. [2889]

Значну увагу Тіссеран зосереджує на висвітленні діяльності полемістів таких як Іпатій Потій, Василь Суразький, Іван Вишенський, Герасим і Мелетій Смотрицькі, Стефан Зизаній, Єлисей Плетенецький, Захарія Копистенський, Христофор Філалет, Іов Борецький та ін. Між іншим, він наводить уривки з творів «Ключ царства небесного» Герасима Смотрицького та «Плач східної церкви» його сина Мелетія [2890].

Французький історик підкреслює разючу відмінність між суспільним життям в Росії та в Україні. Якщо царі калькували деспотизм азіатських володарів, то ближча до Європи й відкрита Україна постійно переймала західні тенденції. Тут діяло магдебурзьке право, процвітали освіта й книгодрукування. Говорячи про письменність українців, Тіссеран спирається на відоме свідчення Павла Алепського [2891].

Дослідник відмічає, що, продовжуючи традиції Петра Могили, на ниві освіти плідно працювали Лазар Баранович, Іоанікій Галятовський, Феодосій Сафонович, Дмитро Туптало та ін. [2892] Проте з підпорядкуванням української церкви Москві посилюється тиск на місцеву культуру. Тіссеран згадує, що в 1720 р. вийшла заборона Петра І друкувати книги українською мовою [2893]. Все більше українських релігійних і культурних діячів переїжджають до Росії. Історик наводить приклади вихованців і професорів Києво-Могилянської академії Стефана Яворського, Феофана Прокоповича, Теофілакта Лопатинського [2894].

Вперше у французькій історіографії Тіссеран звертається до аналізу життя та творчості справжнього народного філософа та мораліста, «українського Сократа» Григорія Сковороди, а також наводить переклади його поезій «Всякому городу нрав і права» і «Ой ти, пташко жовтобоко» [2895].

Як вже зазначалося, велику увагу автор приділяє висвітленню народної культури та побуту [2896]. Він відмічає важливу роль в українському суспільстві кобзарів, носіїв історичної слави свого народу [2897]. Відбиває історик і становлення нової української літератури, початок якій поклала «Енеїда» Котляревського, а вершиною стала творчість Шевченка.

Тіссерана в певній мірі можна визнати одним з перших французьких дослідників української історіографії. Так, він досить докладно зосереджується на давньоруському та козацькому літописанні, зокрема, аналізує літописи Самовидця, Грабянки та Величка, «Історію русів» [2898]. Серед важливих джерел української історії ХVІІІ ст. Тіссеран називає щоденники Миколи Ханенка, Петра Апостола, Якова Марковича [2899]. В той же час він акцентує велику роль у вивченні козацької доби в Україні своїх власних земляків: Боплана, Шевальє, Лінажа де Восьєнна, де Танда, Вольтера, Шерера, Лезюра, Меріме, Вогюе, Рамбо, Делямара та ін. [2900]

Звичайно, оглядовий нарис Тіссерана не може жодним чином претендувати на роль ґрунтовної наукової розвідки, проте він став яскравим відображенням української позиції у французькій історіографії. Вперше француз створив настільки цілісний і докладний виклад української історії. Втім, «Життя одного народу» залишилося доволі малопомітним на українознавчий ниві. Анонімний автор огляду цієї праці, вміщеного в американській українській газеті «Свобода», бідкався, що «ця чи не найкраща книга про Україну, написана чужинцем», залишається й досі майже невідомою [2901].

Переклади праць Грушевського продовжували виходити у Франції й надалі. Так, в 1941 р. в окупованому німцями Парижі вийшла французькою мовою стаття Грушевського «Київське князівство в середньовіччі» [2902]. Таким чином, наукова еліта в тяжких умовах війни та окупації вшанувала 75-ту річницю з дня народження історика.

Як відомо, велика світова війна вкотре актуалізувала українське питання. В цьому зв’язку згадаємо, цікаву на наш погляд, історичну працю науковця, журналіста, відомого культурного діяча, близького друга письменників Марселя Пруста та Поля Валері й у подальшому одного з провідних діячів режиму Віші Жака-Габріеля-Поля-Мішеля Бенуа-Мешена (1901-1983) «Україна від витоків до Сталіна», видану в Парижі в 1941 р. [2903] Фактично, це короткий нарис української історії від найдавніших часів до початку світового збройного конфлікту. Як зазначав сам автор у передмові, датованій липнем 1941 р., його історичний нарис було завершено ще в травні 1939 р., проте виданню книги тоді стала на заваді військова круговерть.

Звичайно, «Україна від витоків до Сталіна» Бенуа-Мешена являє собою інтерес здебільшого як зразок антирадянської політичної французької думки періоду Другої світової війни стосовно України, тим більше, що головна увага автора зосереджена на актуальних йому подіях. Він постійно підкреслює тезу про необхідність вирішення українського питання для заспокоєння Європи й нагадує французькому суспільству, що воно відігравало важливу роль в міжнародній політиці доби попередньої світової війни.

Бенуа-Мешен весь час намагається довести західному суспільству поступове нищення українців спочатку російським царизмом, а тепер більшовиками. До речі, він одним з перших підняв у Франції тему сталінського терору голодом у 1932-1933 рр. Спираючись на дані американських дослідників, він зазначав, що «деякі регіони України та Білорусії втратили від голоду в 1932-1933 рр. 40% свого населення», а загальна кількість жертв на селі склала більше 5 млн осіб, «померлих від голоду чи депортованих до концентраційних таборів Північної Росії та Сибіру» [2904].

Поміж інших питань сучасної політичної історії він згадує дільність Центральної Ради, її війну з більшовицькою Росією (зокрема, й бій під Крутами), гетьманат Скоропадського, діяльність Директорії, встановлення радянської влади, українізацію й деукраїнізацію, індустріалізацію, колективізацію, сталінські репресії тощо.

Бачення Бенуа-Мешеном більш раннього минулого України є досить поверхневим і неточним. Так, згадуючи про Мазепу, він наводить традиційну вольтерівську розповідь, під 1775 р. позначає різанину запорожців, влаштовану росіянами на Січі, а в сучасний йому період називає Кишинев – столицею Румунської України [2905].

В той же час оригінальні історичні погляди Бенуа-Мешена стосовно української минувшини заслуговують на уважний аналіз. Вже з перших рядків свого твору він зауважує велику політичну заангажованість істориків, коли мова заходить про сам предмет української історії.

«Запитаймо про це у росіян – царистів або сталіністів, у поляків, румунів, угорців. Вони дадуть нам пристрасну відповідь: «Будьте пильні! Ви робити хибний крок. України не існує! Це вигадана химера, фікція, створена різноманітними засобами підступної пропаганди…». Поцікавимося у представників української еміграції у Франції, Німеччині, Англії, Сполучених Штатах. Вони нам дадуть відповідь з ще більшою пристрастю: «Мучеництво України є одним з найжахливіших злочинів в історії. Доки Україна буде поневолена, мир буде лише примарою»!

Яка містерія приховується за цими суперечливими відповідями? Сучасна історія нас привчила до багатьох драм. Ця драма складає суцільну загадку» [2906].

Бенуа-Мешен щиро намагався неупереджено дослідити зазначену загадку, вирішення якої ретельно приховувалося зацікавленими європейськими державами, які поділили між собою терени України. Козацького минулого автор побіжно торкається в кількох главах свого нарису: «Козацькі республіки», «Богдан Хмельницький», «Мазепа», «Велика Катерина та князь Таврійський». Весь період козаччини він розглядає крізь призму боротьби козаків, як єдиної збройної сили українського народу, проти спроб поневолити його спочатку польською шляхтою, а потім російським царизмом. Між іншим, однією з робіт, зазначених французьким дослідником у якості своїх джерел, фігурує вищезгадана праця Брянчанінова (Бріана-Шанінова) «Історія Росії» [2907].

Найбільш величну характеристику серед діячів козацької доби у Бенуа-Мешена, природно, отримує Хмельницький. Французький автор не тільки називає його «доблесним воїном», «українським Кромвелем», котрий «мріяв утворити незалежну державу, об’єднавши у федерацію всі козацькі республіки», але й зауважує про участь цього досвідченого полководця в 1645 р. «при облозі Дюнкерка під прапорами Конде» [2908]. Здається, це перший випадок в новітній французькій історіографії, коли було зазначено про участь козаків й особисто Хмельницького в боях під Дюнкерком, хоча подібне твердження можна було побачити в роботах Борщака [2909].

Досить промовистим є оформлення книги Бенуа-Мешена. Так, на її обкладинці можна побачити зображення тризуба з мечем посередині, а в самій книзі наводиться уявна мапа України від Карпат до Кавказу, причому західні кордони цієї держави доходять впритул до Кракова та Варшави.

Про майстерність автора в якості фахівця-історика, котрий створив цілісний виклад української минувшини, свідчить той факт, що зазначена праця Бенуа-Мешена з невеличким доповненням і під трохи видозміненою назвою була перевидана за півстоліття потому, в 1991 р., коли в умовах розпаду СРСР і проголошення незалежності України виник суспільний попит на українознавчу продукцію [2910].

Мабуть, буде незайвим згадати, що як діючий політик в 1941-1944 рр. (державний секретар в уряді Віші) Бенуа-Мешен намагався зреалізувати свої погляди на практиці, включивши Францію до антирадянської коаліції й організувавши французькі збройні сили для участі в боях на Східному фронті разом з німцями у вигляді Триколорного легіону, утвореного на базі Легіону французьких волонтерів проти більшовизму. Між іншим, остання бойова одиниця була використана влітку 1943 р. для боротьби проти партизанів на теренах України.

Ще однією цікавою, на наш погляд, історичною розвідкою, яка вийшла у період Другої світової війни й торкалася минулого козацької України, стала науково-популярна праця Жана Савана (1911-1998) «Козаки». Книгу цього досить відомого історика було видано за два місяці після визволення французької столиці від гітлерівської окупації. Завершення роботи над публікацією тут позначено 25 жовтня 1944 р. (Париж було визволено 25 серпня того року).

Своє зацікавлення цим предметом дослідження сам науковець у передмові до своєї праці позначав так: «Історія козаків є питанням, яке ніколи фундаментально не досліджувалося ні у Франції, ні навіть у Росії» [2911]. Роботу Савана можна віднести до тих узагальнюючих козакознавчих праць, які намагалися донести до французького читача унікальний світ козацтва у всій його різноманітності.

«Козаків» цього історика можна розглядати як своєрідне продовження традицій авторів ХVІІІ-ХІХ ст. на кшталт Шерера, Лезюра, Нісселя, які висвітлювали діяльність козаків, як сукупний загальний феномен польської та російської історії. Характерною рисою твору стала більша увага автора до російського козацтва на зламі ХІХ-ХХ ст., а, отже, ролі козаків в історії України ХVІ-ХVІІІ ст. він відводить набагато менше місця, ніж його попередники. Водночас відзначимо, що в списку бібліографії «Козаків» можна бачити посилання на розвідку Яворницького «Запорожжя в залишках старовини і переказах народу» (1888) [2912]. Проте головним чином Саван спирається на твори французьких і російських авторів.

Української історії в творі французького дослідника найбільше торкаються глави та розділи «Походження та звичаї перших козаків» (Р. 25-31), «Запорозькі козаки» (Р. 32-39), «Українські козаки» (Р. 40-45), «Повстання Богдана Хмельницького» (Р. 65-66), «Козаки та їхні війни з Польщею» (Р. 66-67), «Козаки та заворушення в Малоросії» (Р. 67-68), «Козаки, підкорення України та Кримські походи» (Р. 71-72), «Повстання Мазепи» (Р. 73-74), «Бузькі та катеринославські козаки» (Р. 82-83), «Чорноморські козаки» (Р. 83-84), «Дунайські козаки» (Р. 84), «Азовські козаки» (Р. 84). Прикметно, що розгляд козацьких військ Саван починає саме з запорожців і козаків України, яких, як і свого часу Шерер, він розглядає окремо.

Розкриваючи діяльність українського козацтва, французький дослідник використовує дуже багато місцевих понять, пов’язаних з козацьким побутом, звичаями та військовою діяльністю: «Січ», «старшина», «бунчук», «булава», «лава», «паланка», «кіш», «курінь», «кошовий отаман», «наказний отаман», «суддя», «писар», «обозний», «сотня», «гайдамаки», «чайки». Втім, подекуди, наведенні в його творі українські слова чи імена перекручено через помилку друкаря чи ж самого автора настільки, що нефахівцю досить непросто в них розібратися. Наприклад, Кальміус у книзі представлено як Kalmiano (P. 34), Микитин Ріг – як Mitinog (P. 34), а Корсунь – як Korsoum (P. 65). Слово «суддя» в книзі Савана має вигляд – soudra (P. 35), а козацькі чайки названо khaїki (P. 36). Що ж стосується складних для французів імен історичних осіб, то ім’я Лянцкоронського тут подається як Landokoromski (Р. 35), Брюховецького – як Brionkhovetski (P. 67), Ромодановського – як Romanodowski (P. 71), Полуботка – як Poloubotow (P. 43). Втім, якщо у вищезазначених іменах дуже легко впізнати реальну історичну постать, то під іменем Gloléa (P. 35) непросто вгадати останнього січового писаря Івана Глобу. Однак викривлення українських назв і імен завжди було «ахіллесовою п’ятою» далеких від слов’янської культури французьких авторів, і можна лише дивуватися, що великий обсяг решти імен, наведених у творі, є доволі точним.

Хоча Саван не ставив собі за мету висвітлення історії саме українського козацтва, його праця дає досить гарне та цілісне уявлення про еволюцію цього яскравого феномену від зародження до знищення. Згідно французькому історику, козаки виникли ще в давньоруські часи з суміші кочовиків і місцевого руського населення, але завжди були ближче до слов’ян, а великий полководець Святослав мав подобу і вдачу козака [2913]. Запорожці, з яких Саван починає розгляд козацьких військ і яких він вже традиційно порівнює з мальтійськими рицарями, на його думку, унікальні тим, що на відміну від інших козацьких утворень, котрі визнавали протекторат чи-то поляків, чи-то росіян, «єдині залишалися вільними й незалежними» [2914]. В «Козаках» знайшло висвітлення діяльності переважної більшості українських гетьманів, котрих автор постійно іменує, як і свого часу Меріме, «отаманами», а також найголовніших моментів історії України ХVІ-ХVІІІ ст.

Особливою точністю вирізняються повідомлення Савана про Запоріжжя, одним з головних джерел інформації про яке, як вже зазначалося, була праця Яворницького. Так, французький історик наводить, наприклад, назви 9 паланок, а також спростовує поширений в літературі міф про тотальний целібат запорожців. Саван зауважує, що, як свідчать факти, січовики одружувалися й мали дітей [2915]. Дуже часто дослідник цитує рядки зі старовинних козацьких пісень, наведення яких було теж однією з характерних рис наукової творчості Яворницького.

Серед останніх запорозьких ватажків дослідник згадує полковника Харитона Чепігу (Khariton Tchépiega). Як правило, у нас частіше подається дещо інше ім’я цього командира – Захар або Захарій [2916]. Саван відзначає важливу участь запорожців під проводом цього отамана у бойових діях під Очаковом, Бендерами, Кілією й Ізмаїлом [2917]. Не забуває історик вказати й на той факт, що саме після завершення російсько-турецької війни 1787-1791 рр. запорожці, перейменовані на Чорноморське козацьке військо, почали за наказом Катерини ІІ переселятися на Кубань [2918]. Між іншим, він відзначає таку цікаву деталь, як перебування «сотні цих нащадків запорожців у Парижі в 1814 р.», а також їхню активну участь у Кримській війні [2919].

Водночас французькому автору не вдалося уникнути багатьох неточностей і суперечностей стосовно висвітлення історії українського козацтва. Так, не можна погодитися з його безапеляційним твердженням про те, що українські козаки під проводом литовського князя Вітовта брали участь у битві під Таненбергом в 1410 р. проти Тевтонського ордену [2920]. Не досить точно передає Саван і фактичний бік подій Хмельниччини. Зокрема, говорячи про бойові дії 1653-го року, він зауважує, що «Хмельницький знову був розбитий під Жванцем через зраду татар» [2921]. А в розповіді про Мазепу автор не забуває згадати відому амурну історію майбутнього гетьмана, коли той був «пажем польського короля» [2922].

Досить дивно, що історик залишив тут поза увагою спростовні щодо неї більш ранні твердження Меріме, а також нещодавні – Борщака та Рене Мартеля, опубліковані ними в розвідці «Життя Мазепи», і Тіссерана. Саван свідчить, що після розгрому Січі в 1775 р. «її канцлер-секретар Глоба» був відправлений на Соловки разом з останнім кошовим отаманом Калнишевським [2923]. Проте, як знаємо з історичних документів, Глоба загинув на засланні в Туруханську [2924]. Відомого лідера промосковськи налаштованого угруповання українського духовенства Мефодія (Максима Филимоновича) французький історик вважає уніатом [2925]. Також досить контроверсійною є наведена ним теза, спопуляризована свого часу Шерером, про перехід Пилипа Орлика в мусульманство [2926].

Однак, незважаючи на вказані негаразди, «Козаки» Савана є важливою віхою у розвитку французьких історичних досліджень українського козацтва. Дослідник зміг в доступній і цікавій формі показати діяльність козаків, їхній побут, порядки та важливу роль в історії, в тому числі й у минулому своєї країни. Дану козакознавчу розвідку можна визнати однією з найкращих, створених французами в ХХ ст.

Історія козацтва залишалася для французького читацького загалу цікавою й надалі. Тут можна згадати про переклад з англійської твору Філіппа Лонгворта «Козаки», опублікований у 1972 р. [2927], а також видану в Парижі того ж року книгу Іва Бреере з подібною назвою [2928]. Остання праця являє собою низку оповідань з історії козацтва ХV-ХХ ст. З козацькою Україною найбільше пов’язані оповідання «Буде Україна вільною» (про Богдана Хмельницького) та «Лис у степу» (про Івана Мазепу). Важливим додатком до книги Бреере стали хронологічні покажчики, а також пояснення деяких козацьких слів і понять, таких як «отаман», «гетьман», «лава», «Січ», «сотня» тощо. Цікаво, що, доводячи історію козацтва до ХХ ст., одним з козацьких ватажків автор називає Семена Михайловича Будьонного, а Петлюру іменує «гетьманом України» [2929].

Згадаємо також, що в тому ж таки 1944 р. в Парижі була видана досить важлива в українознавчому відношенні франкомовна історична розвідка румунського релігійного та культурного діяча Теофіла Іонеску (1894-1975) «Життя та діяльність київського митрополита Петра Могили» [2930].

Звичайно, в умовах Великої світової війни вести повноцінні наукові дослідження та здійснювати видавничу діяльність було дуже складно, проте по завершенню війни історичні дослідження козацької України у Франції активно відновлюються. Цьому сприяла і третя хвиля української еміграції, частина представників якої осіла у повоєнній Франції. Віднині місцеві українці отримують пальму першості у вивченні історії своєї далекої батьківщини козацької доби.


Примітки

2787. Мykhailo Hrouchevskyi. Sa vie et son oeuvre. Recueil presente par Arkady Joukovsky. – Paris: Du Dauphin, 1997. – 167 p. – Р. 30.

2788. Annales des nationalites. Bulletin de l’Union des nationalites. – P., 1913. – № 3-4. – Mars-avril. – 200 p.

2789. Sembratovytch R. Le Tsarisme et l’Ukraine. Avec preface de Bjoernstjerne Bjoernson / Trad. par Yaroslaff Fedortchouk – P.: Edouard Cornely et C-ie, 1907. – 56 p.

2790. Fedortchouk Y. Le reveil national des Ukrainiens. – P.: Bureaux du Cercle des Ukrainiens, 1912. – 46 p.

2791. Лист Ярослава Федорчука // Україна. – 1950. – Ч. 3. – С. 199.

2792. Мykhailo Hrouchevskyi. Sa vie et son oeuvre… – Р. 29-39.

2793. Ibid. – P. 30.

2794. Marie D. Les chants populaires Petits-Russiens // Revue des etudes franco-russes. – 1906. – № 5 (mai). – P. 205-238.

2795. Roche D. Un portraitiste petit-russien D. G. Levitski. – P.: Gazette des Beaux-Arts, 1904. – 31 p.

2796. Roche D.Vladimir Loukitch Borovikovski (1757-1825): un peintre petit-russien a la fin du XVIIIe siecle et au commencement du XIXe. – P.: Gazette des Beaux-Arts, 1907. – 36 p.

2797. Mazon A. Necrologie: Denis Roche // Revue des etudes slaves. – 1952. – T. 29. – Fascicule 1-4. – P. 292-294.

2798. Борщак І. Дені Роше // Україна. – 1951. – Ч. 6. – С. 477-479; Борщак І. Українець-європеєць Василь Горленко (1853-1907) // Україна. – 1953. – Ч. 10. – С. 657-658.

2799. Борщак І. Дені Роше… – С. 479.

2800. Gutnov D. A. L’Ecole russe des hautes etudes sociales de Paris (1901-1906) // Cahiers du monde russe. – 2002. – T. 43. – № 2-3. – Avril-septembre (Eastern Europe, 1650-1730. Crises, conflicts, and new starts). – P. 375-410; Жуковський А. Михайло Грушевський і Франція // Хроніка-2000. – К., 1995. – Вип. 2-3. – Україна-Франція. – С. 257.

2801. Борщак І. Україна в літературі Західної Європи… – С. 244.

2802. Мykhailo Hrouchevskyi. Sa vie et son oeuvre… – Р. 30.

2803. Soutou G.-H., Castelbajac G. de, Gasquet S. de. Recherches sur la France et le problem des Nationalites pendant la Premiere Guerre mondiale (Pologne-Lithuanie-Ukraine)… – P. 114-115.

2804. Ibid. – P. 115.

2805. Michel Hrouchevsky // L’Ukraine. – Lausanne, 1917. – № 1 (19). – P. 1.

2806. Kostomaroff N. Deux nationalites russes. – Lausanne, 1916. – 51 p.

2807. 1654. Traite de Pereїaslav. Texte original avec traduction francaise. – Lausanne: Redaction de «L’Ukraine», 1916. – 37 p.

2808. 1710. Pacta & Constitutiones legum libertatumque exercitus zaporoviensis. Texte original avec traduction francaise. – Lausanne: Redaction de «L’Ukraine», 1916. – 25 p.

2809. Nolde B. E., baron. L’Ukraine sous le Protectorat Russe. Traduit du russe par Maurice Gehri. – P.: Payot, 1915. – 67 p.

2810. Борщак І. Борис Нольде (1876-1948) // Україна. – 1949. – Ч. 2. – С. 129.

2811. Мykhailo Hrouchevskyi. Sa vie et son oeuvre… – Р. 31-33; Жуковський А. Михайло Грушевський і Франція… – С. 258-260.

2812. Niessel H., general. Le triomphe des Bolcheviks et la paix de Brest-Litovsk: Souvenirs 1917-1918. – Paris: Plon, 1940. – 381 p. – Р. 18.

2813. Гай-Нижник П. Фінансові взаємини Української Народної Республіки з Французькою Республікою… – С. 133-152; Дацків І. Б. Дипломатичні відносини Української Центральної Ради з країнами Антанти… – С. 21-26; Дацків І. Б. Політика Антанти щодо Української Центральної Ради в 1917-1918 роках… – С. 88-93.

2814. Tabouis G., general. Comment je devins Commissaire de la Republique Francaise en Ukraine // Travaux de l’Institut scientifique ukrainien. – Varsovie, 1932. – T. 8. – 174 p. – P. 157.

2815. Мykhailo Hrouchevskyi. Sa vie et son oeuvre… – Р. 32; Жуковський А. Михайло Грушевський і Франція… – С. 258-259.

2816. Ibid. – P. 30.

2817. Бовуа Д. Російська влада і польська шляхта в Україні… – С. 71-72; Beauvois D. Pouvoir russe et noblesse polonaise en Ukraine… – P. 54-55.

2818. Choulgine A. Les problems de l’Ukraine. – P.: Societe des Editions Louis Michaud, 1919. – 47 p.; Choulgine A. L’Ukraine, la Russie et les Puissances de l’Entente. – Berne: Imprimerie reunies S. A. Lausanne, 1918. – 57 p.; Choulgine A. Vers l’independance de l’Ukraine: Etudes sur l’evolution politique du pays. – P., 1917. – 30 p.

2819. Kouchnire M. L’Ukraine, l’Europe Orientale et la Conference de la Paix. – P.: Bureau de presse Ukrainien, 1919. – 118 p.

2820. Stebnitsky P. L’Ukraine et les Ukrainiens. – Berne: R. Suter, 1918. – 52 p.

2821. Ibid. – P. 52.

2822. Tyszkiewicz M. La litterature ukrainienne. – Berne: Imprimerie R.Suter, 1919. – 157 p.; Tyszkiewicz M., Cheloukhine S. Documents historiques sur l'Ukraine et ses relations avec la Pologne, la Russie et la Suede (1569-1764), publies avec notices explicatives et cartes…, avec une etude sur la Russie, la Petite-Russie et l'Ukraine. – Lausanne: A. Bovard-Giddey, 1919. – 72 p.

2823. Cheloukhine S. Les termes Russie, Petite-Russie et Ukraine. – Lausanne: A. Bovard-Giddey, 1919. – 16 p.; Cheloukhine S. L’Ukraine, la Pologne et la Russie et le Droit de libre disposition des peoples. – P., 1919. – 8 p.

2824. Bogoun V. [Borschak E.] Les mystifications du Comte Michel Tyszkiewicz. – P.: Imprimerie de la Bourse de commerce, 1920. – 20 p.

2825. L’Ukraine: Un apercu sur son territoire, son peuple, ses conditions culturelles, ethnographiques, politiques et economiques. – Berne: R. Suter, 1919. – 203+ІІ p.

2826. Hruchevsky M. Abrege de l’histoire de L’Ukraine. – P.-Geneve-Prague: M. Giard et E. Briere, 1920 – 256 p.

2827. Anthologie de la litterature ukrainienne (jusqu’au milieu du XIX siecle). – Paris-Geneve-Prague: M. Giard, 1921. – XIV+143 р.

2828. Gautier G. Histoire Ukrainienne. Publications en langue Ukrainienne parues dans L’U.R.S.S. de 1917 a 1928 // Revue historique. – Paris, 1929. – T. CLXII. – P. 133-146.

2829. Mazon A. Necrologie: Mychajlo Hrusevs’kyj // Revue des etudes Slaves. – 1935. – T. 15. – P. 185-187.

2830. Le «Peuple Ukrainien» par un Petit-russien de Kief. – Nansy-Paris-Strasbourg, 1919. – 42 p.

2831. Борщак І. Україна в літературі Західної Європи… – С. 185.

2832. Wolkonski A., prince. La verite historique et al propagande ukrainophile. – Rome: E. Armani, 1920. – 243 p.

2833. Choulguine B. Le plus grand mensonge du 20e siecle: l’Ukraine. – P.: Societe des amis de la Russie nationale, 1939. – 44 р.

2834. Ростовцев М. Происхождение Киевской Руси // Современныя записки. Общественно-политический и литературный журнал. – Париж, 1921. – T. 3. – С. 142-149; Rostovtzeff M. Les origines de la Russie Kievienne // Revue des etudes slaves. – 1922. – T. 2. – Р. 351-373.

2835. Smolka S. Les Ruthenes et les problemes religieux du monde russien. – Berne: Ferdinand Wyss, 1917. – 40+590 p.

2836. Mjakotin V. La question ukrainienne apres la Revolution russe // Le Monde Slave. -1926. – № 4. – P. 161-195; № 12. – Р. 347-380; М’якотін В. Українське питання після російської революції // М’якотін В. О. Вибрані твори: У 2-х томах / Упорядкування, передмова, біобібліографічні матеріали О. О. Новікової. – К.: Інститут української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського, 2012. – Т. 1. – 328 с. – С. 54-122.

2837. Венедикт Олександрович М’якотін. Біобібліографічний покажчик / Упорядник О. О. Новікова. – К.: Інститут української археографії та джерелознавства імені М.С.Грушевського, 2010. – 49 с. – С. 21.

2838. Chabot G. Chronique geographique. Necrologie. Jules Legras (1867-1939) // Annales de Geographie. – 1940. – T. 49. – № 277. – Р. 65; Dominois F. Louis Eisenmann // Revue des etudes slaves. – 1937. – T. 17. – № 17 (3-4). – Р. 240-244.

2839. Miakotin V. La fixation des paysans ukrainiens a la glebe aux XVII-e et XVIII-e siecles // Le Monde slave. – 1932. – № 10 (оctobre). – P. 31-58.

2840. Miller A. Considerations sur le developpement des institutions agraires de l’Ukraine aux XVII-e et XVIII-e siecles. Resume par A. Miller // Revue international de sociologie. – P., 1928. – Septembre-octobre. – P. 495-530.

2841. Quenet Ch. Deux siecles et demi de luttes religieuses dans la Pologne meridionale (1339-1596) // Melanges Jules Legras. – 1939. – P. 123-132.

2842. Mazon A. Necrologie: Charles Quenet // Revue des etudes slaves. – 1947. – T. 23. – Fascicule 1-4. – P. 279-283.

2843. Bregy P., Obolensky S., prince. L’Ukraine terre russe. – P.: Gallimard, 1939. – 240 p.

2844. Brian-Chaninov N. Histoire de Russie. – P.: Artheme Fayard et C-ie, 1929. – 509 p. – Р. 197, 237.

2845. R. C. Le probleme de l’Ukraine dans la presse francaise // La revue de Promethee. – 1939. – T. 2. -№ 1 (3). – 1 fevrier. – P. 131-132.

2846. Ibid. – P. 132.

2847. Ibid. – P. 132.

2848. Choulguine A. Autour de l’Ukraine // La revue de Promethee. – 1939. – T. 2. -№ 2 (4). – 1 avril. – P. 225.

2849. Ibid. – P. 225-230.

2850. Choulguine A. «L’Ukraine n’est pas morte, ni sa gloire, ni sa liberte» // La revue de Promethee. – 1939. – T. 2. -№ 2 (4). – 1 avril. – P. 237.

2851. Prokopovitch V. Le testament politique de l’hetman Philippe Orlik // La revue de Promethee. – 1939. – T. 2. -№ 3-4 (5-6). – 15 juillet. – P. 305-311.

2852. Prokopovitch V. Le testament politique de l’hetman Philippe Orlik. – Р., 1939. – 7 р.

2853. Poirrier Ph. L’oubli historiographique: la posterite historienne d’«Histoire et destin» de Gaston Roupnel // Bleton-Ruget Annie, Poirrier Philippe. Le temps des sciences humaines. Gaston Roupnel et les annees trente. – P.: Editions «Le Manuscrit», 2006. – P. 237-256.

2854. Tisserand R. La vie d’un peuple. L’Ukraine… – Р. 1.

2855. Ibid. – P. 298.

2856. Ibid. – P. 192.

2857. Ibid. – P. 186.

2858. «Велична і трагічна доля великого народу» // Свобода. – Джерзі Ситі і Ню Йорк, 1961. – № 62. – 7 квітня. – С. 2.

2859. Tisserand R. La vie d’un peuple. L’Ukraine… – Р. 1.

2860. Ibid. – P. 86-87.

2861. Ibid. – P. 104.

2862. Ibid. – P. 104-106.

2863. Ibid. – P. 107.

2864. Ibid. – P. 107-108.

2865. Ibid. – P. 108.

2866. Ibid. – P. 131.

2867. Ibid. – P. 133.

2868. Ibid. – P. 137.

2869. Ibid.

2870. Ibid. – P. 136.

2871. Ibid. – P. 153.

2872. Ibid. – P. 154.

2873. Ibid. – P. 153.

2874. Ibid. – P. 154.

2875. Ibid. – P. 153-154.

2876. Ibid. – P. 154.

2877. Ibid. – P. 157.

2878. Ibid. – P. 161.

2879. Ibid. – P. 160.

2880. Ibid.

2881. Ibid. – P. 161.

2882. Ibid. – P. 158.

2883. Ibid. – P. 165.

2884. Ibid.

2885. Ibid. – P. 167-169.

2886. Ibid. – P. 170-173.

2887. Ibid. – P. 88-89.

2888. Ibid. – P. 90-99.

2889. Ibid. – P. 102.

2890. Ibid. – P. 94-97, 114-115.

2891. Ibid. – P. 140.

2892. Ibid. – P. 142-143.

2893. Ibid. – P. 145.

2894. Ibid. – P. 190-192.

2895. Ibid. – P. 174-178.

2896. Ibid. – P. 179-186.

2897. Ibid. – P. 192.

2898. Ibid. – P. 141, 193-195, 204.

2899. Ibid. – P. 195.

2900. Ibid. – P. 137-138, 187-189.

2901. «Велична і трагічна доля великого народу» // Свобода. – Джерзі Ситі і Ню Йорк, 1961. – № 62. – 7 квітня. – С. 2.

2902. Hrouchevsky M. La principaute de Kyiv (Kiew) au Moyen-Age // Bulletin of the International Committee of Historical Sciences. – P., 1941. – Volume XII. – Part I. – P. 9-21.

2903. Benoist-Mechin J. L’Ukraine des origines a Staline. – P.: Albin Michel, 1941. – 124 p.

2904. Ibid. – P. 87-88.

2905. Ibid. – P. 33, 35, 123.

2906. Ibid. – P. 17-18.

2907. Ibid. – P. 37.

2908. Ibid. – P. 29-30.

2909. Борщак І. Козаки Хмельницького під Дюнкирхеном (1645). За невиданими документами архівів військового міністерства й міністерства закордонних справ у Парижі // Українська трибуна. – 1922. – № 5. – 6 січня. – Р. 2-3.

2910. Benoist-Mechin J. L’Ukraine: le fantome de l’Europe. – P.: Editions du Rocher; Jean-Paul Bertrand – Editeur; en coedition avec Valmonde, 1991. – ІХ+157 р.

2911. Savant J. Les Cosaques… – P. IX.

2912. Ibid. – P. 287.

2913. Ibid. – P. 25-26.

2914. Ibid. – P. 29, 33.

2915. Ibid. – P. 33-34.

2916. Гуржій О. І., Чухліб Т. В. 100 великих постатей і подій козацької України. – К.: Арій, 2008. – 464 с. – С. 451-454, 454-457.

2917. Savant J. Les Cosaques… – P. 83.

2918. Ibid.

2919. Ibid. – P. 83-84.

2920. Ibid. – P. 41.

2921. Ibid. – P. 66.

2922. Ibid. – P. 73.

2923. Ibid. – P. 35.

2924. Гуржій О. І., Чухліб Т. В. 100 великих постатей і подій козацької України… – C 443-445.

2925. Savant J. Les Cosaques… – P. 67.

2926. Ibid. – P. 37.

2927. Longworth Ph. Les Cosaques / Traduit de l’anglais par Robert Latour. – P.: Albin Michel, 1972. – 366 p.

2928. Breheret Y. Les cosaques. – P. Balland, 1972. – 368 p.

2929. Ibid.

2930. Ionesco T. La vie et l’oeuvre de Pierre Movila, metropolite de Kiev. – P.: Nidot et C-ie, 1944. – 257 p.

Подається за виданням: Євген Луняк Козацька Україна 16 – 18 ст. у французьких історичних дослідженнях. – К.-Ніжин: Видавець Лисенко М.М., 2012 р., c. 642 – 664.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1999 – 2019 Група «Мисленого древа», автори статей

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на наш сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 7404

Модифіковано : 6.02.2016

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.