Логотип Мисленого древа

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

НАУКА

ОСВІТА

ЛІТЕРА
ТУРА

Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Наука / Історія / Козацька Україна 16 – 18 ст.… / 6. Минуле України козацького… / 6. 4. Україна часів Мазепи у висвітленні Клода…

Козацька Україна 16 – 18 ст. у французьких історичних дослідженнях

6. Минуле України козацького періоду в новітній французькій історіографії

6. 4. Україна часів Мазепи у висвітленні Клода Норманна

Луняк Євген

В другій половині ХХ ст. посилюється взаємозв’язок французької та української історичної науки в галузі дослідження минулого України козацької доби. Все ширшим стає залучення доробку українських істориків в даній сфері їхніми французькими колегами. Природно, найдоступнішими, а, отже, найчастіше використовуваними для французів були праці українських діаспорних науковців, опубліковані французькою, англійською чи німецькою мовами. Посиленню інтересу до нашої країни та її минувшини значною мірою сприяв розвиток російськознавчих студій і совєтології. Україна, як друга після Росії за важливістю республіка Радянського Союзу, а перед тим, як одна з найважливіших провінцій Російської імперії, з якої власне й почалося її формування, привертала увагу значного кола зацікавлених дослідників. У Франції з’являється ціла низка, щоправда, переважно оглядових праць, присвячених історії України.

Однією з небагатьох французьких монографій, виключно присвячених конкретній проблемі з історії України козацького часу, є розвідка лілльського професора Клода Норманна (інколи його прізвище подають як Нордманн [2996]) «Карл ХІІ і Україна Мазепи», що побачила світ в Парижі у 1958 р. Ця робота стала етапною в низці досліджень Норманна з історії скандинавських країн, фахівцем з якої є згаданий науковець. Втім, і до розгляду питань Північної війни на теренах України він підійшов з усією ретельністю та сумлінням.

Дослідник уважно вивчив й опрацював всю доступну йому французьку, російську, українську, шведську, німецьку та польську історіографію питання, а також матеріали французьких і шведських архівів. Ним було введено до наукового обігу багато цінних джерельних свідчень, що торкалися французької політики стосовно українських земель на початку ХVІІІ ст., зокрема, листи Людовіка ХІV, реляції дипломатів і агентів. Між іншим, у додатках до свого твору історик подає латинський текст прошведського універсалу Мазепи та його французький переклад [2997]. Вперше у французькій історіографії Норманн почав досліджувати питання соціально-економічної та культурної політики Мазепи.

Оскільки дана праця залишається маловідомою в Україні (один з небагатьох її аналізів належить перу російської дослідниці Івоніної [2998]), вважаємо за доречне розглянути її якнайретельніше.

Торкаючись вивчення діяльності Мазепи та його доби, яка виявилася доленосною для історії скандинавських країн, Норманн зауважує велику романтизованість і заідеологізованість цього питання, оскільки український гетьман міцно увійшов до світової культурної скарбниці в якості мистецького персонажу, а, з іншого боку, став одним з символів як проукраїнської, так і антиукраїнської політичної пропаганди.

Автор вказує, що радянська історична наука у ставленні до Мазепи перейняла традиції російської імперської історіографії. При цьому Норманн згадує негативізм стосовно цієї постаті, нещодавно яскраво проявлений в СРСР у зв’язку з галасливим святкуванням 300-річчя Переяславської ради [2999]. В той же час позитивну оцінку діяльності Мазепи давали такі українські історики як Федір Уманець (1841-1908), Михайло Грушевський, Ілько Борщак, Олександр Оглоблин, Борис Крупницький (1894-1956), «роблячи з нього героя української незалежності» [3000].

Відзначимо, що з власною контраргументацією з приводу розпропагованого радянського славослів’я на честь 300-річчя Переяславської ради виступила українська діаспора. Старий і хворий Олександр Шульгин в 1954 р. опублікував у поважному науковому часописі «Revue historique» («Ревю історік» – «Історичний огляд») статтю «Переяславський договір і унія України з Московією», перевидану згодом у вигляді окремого відбитка, де наголошував: «Теза, згідно з якою цей договір мав на увазі возз’єднання двох «братніх народів», не може бути прийнята» [3001]. Доводячи вимушеність згоди Хмельницького на підпорядкування своєї країни Москві, Шульгин зауважував, що його наступники не раз намагалися визволити Україну з-під російського ярма й найвідомішим з них, звичайно, був Мазепа [3002].

Норманн відзначає велику скупість наукових студій про Мазепу на своїй батьківщині, тоді як цю постать якнайширше представлено в літературі, музиці й образотворчому мистецтві. «Французькою мовою, – пише він, – ми не маємо нічого, окрім блискучої новели Мельхіора де Вогюе та вульгаризованого історичного есе в романтизованому вигляді Борщака та Мартеля» [3003]. При цьому він спростовує поширений в історіографії міф про польське коріння гетьмана. «Традиція та російські автори хотіли зробити Мазепу поляком за походженням, це помилка» – занотовує автор [3004]. Дослідник постійно підкреслює відданість очільника України православній релігії.

До речі, слідом за Вогюе, Норманн наголошує на тому, що правильний варіант написання імені легендарного українського гетьмана – Mazepa, a не Mazeppa, як прийнято у французькій літературі. Саме такої орфографії він і дотримується в своєму творі [3005].

Оскільки найґрунтовніше діяльність Мазепи була досліджена саме українськими істориками, Норманн часто запозичує з їхніх творів конкретний історичний фактаж. Наприклад, згадавши про дискусійність дати народження Мазепи, він вважає найбільш обґрунтованим твердження Уманця, про народження майбутнього гетьмана в 1629 р. [3006]

Водночас, всупереч здогадам Меріме і твердженням Борщака-Мартеля, дослідник вважає, правдивими свідчення Пасека про оригінальну розправу над Мазепою графа Фальбовського, яка стала головним сюжетом для багатьох мистецьких творів. Хоча й не вважає її причиною, яка привела молодого шляхтича до козаків [3007]. Норманн переповідає історію посольства Мазепи від Дорошенка до Криму, заxоплення його запорожцями Сірка, а, відтак, і потрапляння до Самойловича [3008].

Аналізуючи міжнародне становище України на рубежі ХVІІ-ХVІІІ ст., історик зауважує, що її родючi землі завжди були важливою «ставкою в грі великих держав» [3009]. Проте від часів Хмельницького тут було утворено оригінальну форму власної демократичної козацької державності – Гетьманат, або як часто ще називає її автор – Українська республіка. Норманн відзначає, що незважаючи на ідеалізацію російською, а згодом і радянською пропагандою Хмельницького, той зовсім не прагнув цілковитого підпорядкування своєї країни московським царям і навіть незадовго до смерті проводив переговори про союз із Швецією, його наступник Виговський уклав союзну угоду з Річчю Посполитою, а інший гетьман – Дорошенко – шукав підтримки Порти [3010]. Саме ці різнорідні вектори політики й наслідував згодом у своїй державній діяльності Мазепа.

Суспільно-політичний лад в Україні, який Норманн визначає, як «мілітарну демократію», на його думку, поступового «еволюціонував у бік олігархії» [3011]. Розглядаючи соціально-економічну ситуацію в Україні, дослідник вважає її доволі напруженою. Поділяючи висновки Мякотіна, історик відмічає, що в країні, де після Хмельниччини майже повністю було знищено кріпацтво, почала утворюватися нова панівна верства суспільства – козацька старшина, яка отримувала прибутки, рангові володіння й намагалася поступово закріпачити селян і відокремитися від простих козаків, утворивши клас знаті. При цьому своїми прибутками та землями велика старшина щедро ділилася з церквою, як головною опорою свого панування серед народних мас. Гетьманський уряд був в цілому солідарний саме з представниками великої козацької старшини, котра стала головним землевласником в Україні [3012].

Норманн зауважує, що, шукаючи підтримки у заможної старшини, Мазепа «розподіляв залюднені землі й села між вищими представниками нової козацької аристократії», а «використання пожалувань в правління Мазепи здійснювалося набагато частіше, ніж за його попередників» [3013]. Саме це робило непопулярним гетьмана в очах простолюду. Історик відмічає, що симптомами цієї нелюбові були повстання Петрика та Палія. Останній користувався справжніми симпатіями народних мас і був, за словами французького науковця, справжнім «оборонцем пригніченого плебсу» [3014].

Намагаючись отримати собі зиск від соціальних протиріч в Україні, за визначенням дослідника, «царизм грав на протиставленні між різними класами українського населення» і виставляв себе істиним захисником інтересів народу. Це було тим простіше робити, що у великих українських містах стояли російські залоги й були розміщені московські воєводи, а ще одним потужним союзником царату стала українська православна церква, незадовго до того підпорядкована Москві [3015].

Показуючи Мазепу мудрим і досвідченим державним діячем, Норманн відмічає, що гетьман в складній суспільно-політичній ситуації правильно зрозумів внутрішню загрозу своїй владі. Тому намагався обмежити збиткування козацької старшини над селянами, обмежив панщину двома днями на тиждень і загравав з Палієм. Однак, коли Петро І зажадав арештувати останнього, Мазепа не вагаючись виконав це доручення [3016].

Як наголошує Норманн, соціально-економічний розвиток України за часів Мазепи мав великий прогрес. Під патронатом гетьмана активно розвивалося сільське господарство, промисловість і комерція, розширялися посівні площі, створювалися нові мануфактури, будувалися млини. Почалося широке культивування нових господарських культур, таких як тютюн. У великих містах, що мали магдебурзьке право, таких як Київ, Стародуб, Новгород-Сіверський, Чернігів, Полтава процвітала торгівля. Посилювалося значення Батурина, як гетьманської столиці.

«Однак особливою підтримкою в якості центру торгівлі у Мазепи, – зазначає Норманн, – користувався Ніжин зі своєю греко-вірменською колонією. Ніжин проводив вивізну торгівлю коноплями та селітрою, а ввозив східні шовкові вироби, грецькі вина та кримську сіль» [3017].

За посередництва Запоріжжя здійснювався жвавий торгівельний обмін між Україною та Кримом [3018]. Спираючись на повідомлення багатьох сучасників, історик наголошує, що головною статтею експортної торгівлі для Гетьманщини все-таки було м’ясо, точніше бики, яких тисячами продавали на ярмарках Бреслау, Риги, Лейпціга та Ревеля [3019].

Дуже багато уваги Норманн приділяє культурно-просвітній діяльності Мазепи. Він зауважує, що гетьман мав блискучу освіту: після навчання в Києво-Могилянському колегіумі продовжив свої студії за кордоном – в Німеччині, Італії, Голландії, вільно говорив і писав латинською, польською, російською та трохи німецькою мовами [3020]. Отримавши гетьманську булаву, він став засновником славетної Київської академії з багатою бібліотекою [3021]. «Гетьман, виставляючи себе духовним нащадком київських князів, протегував письменникам, поетам, митцям» – резюмує Норманн [3022].

Доволі складними, на думку французького науковця, були стосунки очільника України з церквою. Він дійсно щедро обдаровував храми та монастирі. Але багато впливових представників духовенства, як, наприклад, Феофан Прокопович, підтримували політику царя.

«Вище духовенство православної церкви та монастирі в Україні, – занотовує Норманн, – підносили Мазепу лише до тих пір, поки він давав їм щедрі пожертви, й показували цілковиту лояльність російській владі» [3023].

Погоджуючись з тезою про те, що початок Північної війни був в цілому невигідний Україні, Норманн разом з тим зауважує, що саме війна дозволила гетьману поширити свою владу на Правобережну Україну, дійшовши до Волині, і, по суті, відродити спадок Хмельницького, чого не вдавалося зробити жодному з його попередників [3024]. На початковому етапі конфлікту Мазепа був надійною опорою Петра І. Але, як веде далі історик, дуже швидко далося взнаки погіршення життєвого рівня населення внаслідок війни й посилилися утиски з боку російських чиновників. Він зазначає:

«Українське населення та козаки з невдоволенням зносили московську опіку. Дух незалежності малоросіян підштовхував їх на повстання проти агентів царя, які прагнули обмежити їхні права, подібно до рядових підданих Великоросії. Вони скаржилися на грубість росіян, які реквізували в них худобу та харчі, забирали чоловіків, вивозили до Московії українців-теслярів для робіт над будівництвом царського флоту чи ж працювати на будівництві Санкт-Петербурга, ритті каналів і в копальнях. Вся країна гула скаргами й обуренням проти російської окупації, котра була майже такою ж, як і колись польська. Запорозька Січ, прихисток демократичних вольностей і авангард антимосковського руху опору, не полишала багаторазових спроб викликати стурбованість у Батуринського уряду з приводу небезпеки, яка нависла над Україною в зв’язку з апетитами росіян» [3025].

Війна дуже вдарила й по торгівлі. Так, Норманн згадує, що в 1701 р. Петро І своїм указом заборонив експорт українських конопель до Кенігсберга й Риги, щоб витіснити малоросіян з цього ринку. Ці товари треба було везти до Архангельська через Ярославль, що було невигідно українським комерсантам, але давало великі бариші росіянам. До того ж після скасування митних бар’єрів між Малоросією й Московією в 1687 р. країну наводнили російські товари [3026]. Як підсумовує автор:

«З початком Північної війни російські вимоги ставали все тяжчими. Цар збирався вимагати від України повної віддачі, як і від решти імперії, у боротьбі проти загарбника» [3027].

На думку Норманна, вирішальне значення в повороті політичних намірів Мазепи мали події 1706-1707 рр. Якщо до того гетьман всіляко підтримував політику Москви й показував тій, що він один може утримати Україну в орбіті імперського впливу, то наближення переможних військ Карла ХІІ безпосередньо до кордонів України змушувало його серйозно задуматися про свою політичну орієнтацію. Влітку 1706 р. Петро І і князь Меншиков, всупереч українським вольностям, без вагань змушували місцеве населення працювати над спорудженням укріплень, будівництвом військових складів для російської армії, ставити на чолі козацьких кінних з’єднань російських офіцерів, а самих козаків прагнули перетворити на драгунів [3028].

Як наголошує автор: «Гетьман чітко розумів ту небезпеку, яку посилювали для його влади утиски з боку московитів і народна опозиція» [3029]. Поки війна була далеко від України, Мазепа був готовий надавати Петру І всіляку військову підтримку проти Карла ХІІ, особисто водив козацьке військо в походи і навіть видав царю секретного посланця від Лещинського Вольського [3030]. Але в 1706 р. Август Саксонський зрікся престолу, й Лещинського багатьма було визнано легітимним королем. Історик зауважує, що претензії Лещинського були активно підтримані й урядом Людовіка ХІV, котрий через посла Балюза шукав контактів з Мазепою [3031]. Війна приходила на терени України. Поставала ситуація нелегкого політичного вибору.

Про цей вибір Норманн пише наступне:

«В той же час, щоб отримати прихильність в Польщі, він [Петро І – Є. Л.] запевняв польських магнатів, що Правобережжя Дніпра ніколи не відійде до Української республіки. Мазепа, котрий був в курсі московських переговорів і листування, подвоїв свою пильність. Чи не робить він помилки, залишаючись вірним російському царю?» [3032].

Дослідник зауважує, що становище російського царя могло здаватися тоді катастрофічним, а, залишаючись на його боці, Мазепа боявся опинитися перед перспективою обернення своєї квітучої країни на пустку, бо царські накази вимагали знищення всього на шляху просування шведів.

«Спеціальні й драконівські вказівки, інспіровані фельдмаршалом Шереметєвим, були повідомлені Мазепі для виконання у випадку навали на Україну», – відзначає Норманн [3033].

Саме під тиском таких обставин, на думку історика, Мазепа змушений був уважніше прислухатися до пропозицій варшавського уряду, озвучених йому княгинею Дольською. Тим більше, що свого часу подібний вектор політики був апробований Хмельницький (зі Швецією) і Виговським (з Річчю Посполитою), а сам Мазепа мав зв’язки з королівським двором. Втім, навіть погодившись на секретні переговори й обережно ведучи їх через посередництво цієї жінки, Мазепа не вірив «старій бабі» [3034]. Однак і колишньої лояльності по відношенню до Росії він вже не проявляв. Так, як зауважує Норманн, гетьман не видав царю таємного емісара-єзуїта Зеленського, котрий, до речі, повідомляв очільнику України про гетьманські амбіції царського фаворита Меншикова [3035].

Норманн наводить текст листа Мазепи Лещинському, де той погоджувався передати Україну під його владу [3036]. Але, як відмічає дослідник, важко трактувати цей документ однозначно. Якщо для російських істориків це прояв «політичної і військової зрадливості гетьмана», тут, на думку Норманна, можна бачити і віддзеркалення хитрості та нерішучості гетьмана. Підтвердженням останнього є відмова Мазепи прийняти у себе прибічника Лещинського – графа Тарло, про що гетьман навіть повідомив царя [3037]. «Отже, Мазепа ще не наважився полишити табір Петра І», – підсумовує автор [3038].

Торкаючись розгляду справи доносу Кочубея та Іскри, науковець далекий від «пушкінської поетичної легенди, яка приписує його бажанню помсти за почуття ображеного батька» [3039]. Історик аналізує насамперед соціально-економічну та політичну підоснову цього демаршу. Норманн акцентує увагу на тому, що Кочубей був одним з найбагатших старшин в Гетьманщини, економічно пов’язаний з Московією, куди продавав худобу, й належав до проросійського старшинського угруповання, якому не подобався «деспотизм Батурина» [3040]. Головну мету змовників дослідник визначає так:

«Вони хотіли прискорити падіння режиму Мазепи, щоб унеможливити ймовірне приєднання Української республіки до Польщі. Цілком вірогідно, що полковник Апостол, один з найголовніших старшин України, був також у змові, бо намагався згодом врятувати Кочубея та його товаришів» [3041].

Проте, як веде далі історик, Мазепа ще не наважився тоді на остаточну зраду, а змовники не мали достатніх доказів, щоб довести її факт. Довголітня вірна служба Мазепи царю доводила зворотнє. Наслідком всього цього, як відомо, став трагічний фінал для учасників антигетьманської змови: «14 липня 1708 р. Мазепа наказав їх обезголовити на виду у всього війська під Борщагівкою, щоб вплинути на його свідомість», – зазначає Норманн [3042]. Але на той час Карл ХІІ, зацікавлений у харчах і людях, розбивши росіян під Головчином, поступово наближався до України. Тепер Мазепа повинен був зробити остаточний вибір. Місія Войнаровського припинила всі вагання, і гетьман, залишивши залогу в Батурині, повів своє військо до шведів. Посилаючись на Борщака, Норманн наводить текст «Виводу прав України» [3043]. Дослідник вважає, що гетьманом керували як власні інтереси (інстинкт самозбереження), так і державні прагнення України, палким захисником яких він завжди був [3044].

Значна увага в творі приділяється ідеологічній війні в Україні, яка розгорнулася взимку 1709 р. Про її хід і цілі Норманн пише так:

«Зі своїх квартир у Ромнах і Глухові правителі Швеції та Росії намагалися залучити до свого табору населення України. Впродовж кількох місяців вирувала справжня війна маніфестів, де кожна зацікавлена сторона пропагувала вигідну собі політику. Ставка була якнайсерйозніша. Для шведів і Мазепи йшлося про підтримку з боку народу та збройних сил, для царя – про ізоляцію армії Карла ХІІ посеред ворожої країни та, після зруйнування намагань мазепинців, підготовку уніфікації України з імперією» [3045].

Французький науковець додає, що шведський король

«оголошував про своє бажання захистити Україну й визволити її від російського підпорядкування, відновивши всі її свободи. Козацька нація повинна була приєднатися до свого гетьмана й битися з росіянами, селяни мали не боятися своїх друзів-шведів і постачати їм харчі та фураж. Мазепа, зі свого боку, публікував універсали, де закликав народ згадати традиції Хмельницького, повставши проти чужоземного поневолювача. Цар, казав він, хоче перетворити вільних козаків на рабів і переселити український народ до Волги» [3046].

Однак, на думку Норманна, в цьому ідеологічному протистоянні російська сторона виявилася більш спритнішою та переконливішою. Петро І оголосив анафемованого Мазепу «Юдою», «зрадником як своєї батьківщини, так і союзу з царем», який «мав намір віддати Україну полякам, мріяв викорінити православну релігію на користь католиків і уніатів» [3047]. Відповідно, цар оголошував себе «оборонцем привілеїв і свобод малоросійської нації» проти тиранії Мазепи. Податки, запроваджені Мазепою, були скасовані, повернено майно, відібране ним [3048].

До цього історик додає, що населення було налякане жахливою розправою над мешканцями Батурина та мазепинцями. Велику роль у «відверненні народу від підтримки Мазепи» відіграла й лояльна до царя церква. Старшина ж боялася конфіскації своїх маєтків. Бачачи деморалізацію і розклад шведської армії в умовах суворої зими, коли сніг лежав впродовж семи місяців, козаки, які спочатку пішли за Мазепою, дезертирували й поверталися до росіян. Одним з найвідоміших перебіжчиків став Апостол [3049]. Висновком цієї невдачі для Карла ХІІ і Мазепи стало те, що

«Українську республіку було втрачено ще до початку вирішальної боротьби, не залишилося жодного ресурсу, крім сусідів, занепокоєних занадто швидким зростанням могутності царя» [3050].

Тезу російської історіографії про те, що наляканий Мазепа «відправив полковника Апостола з секретною пропозицією царю, прохаючи прощення й пропонуючи видати тому Карла ХІІ з його найголовнішими начальниками», Норманн вважає «анекдотoм». Він зауважує, що, навпаки, є історичні свідчення, що цар сам закликав Мазепу повернутися, пропонуючи прощення [3051]. На думку дослідника, політичний союз Мазепи і Карла ХІІ утруднювала й міжнародна ситуація: Лещинський, блокований в Польщі, не міг прийти на допомогу, а татари, котрі були зацікавлені в підтримці антиросійських сил, змушені були підкоритися наказам султана, який не хотів тоді війни з Росією [3052]. Противники Петра І фактично опинилися в політичній ізоляції. Єдиним їхнім успіхом стало привернення на свій бік запорожців, з якими Мазепа щедро розплатився [3053]. Однак цей акт одразу викликав репресії з боку царя. Норманн згадує про похід Яковлєва на Січ і її зруйнування. Не забуває він відзначити й зрадницьку роль у цьому Галагана [3054].

Дослідник майже не зосереджується на добре описаній в літературі самій Полтавській баталії та наступній бендерській втечі, висвітлюючи лише роль Мазепи і його підлеглих у цих подіях. Він зауважує, що мазепинці не брали участі в битві, бо гетьман не хотів проливати козацьку кров. Петро І же навпаки використав козаків і Палія для протидії Мазепі [3055]. Таким чином, конфлікт ставав братовбивчим. Норманн підкреслює також трагічну долю козаків-мазепинців, захоплених росіянами [3056]. Останньою політичною акцією гетьмана перед смертю автор називає викриття перед султанським урядом секретних взаємин господарів Валахії та Молдавії з Росією [3057].

Підсумки поразки прагнень Мазепи Норманн розглядає в главі «Русифікація України». На конкретних фактах (криваві розправи над мазепинцями, масові депортації козаків і старшини до Росії, підступний арешт Войнаровського, утворення Малоросійської колегії, запровадження нових податків, загибель Полуботка і т. п.) він доводить нищення царизмом автономії України та приведення її до уніфікації з рештою імперії.

«Віднині російські власті жорстко контролювали торгівлю та промисловість України, щодо яких меркантилізм Петра Великого проявляв колоніальний характер» – говорить дослідник про ситуацію в економічній сфері [3058].

Він відзначає також посилення російського тиску в галузі культури.

«Асіміляторська політика царя-реформатора, – пише Нодманн, – підштовхувала його по максимуму використовувати перемогу над Мазепою, знищивши останній бар’єр між Росією й Україною, який полягав в українській мові. Указ 1720-го року дорівнював справжній забороні. Жоден твір не міг друкуватися на «малоросійському» діалекті, за виключенням молитовних книг, а також не могли передруковуватися старовинні тексти без цензурного перегляду. Спеціальний цензор був призначений перевіряти всі писання, що з’являлися в Україні. Повсюдно освіта мала здійснюватися тільки російською мовою, навіть в Київській академії» [3059].

Історик зазначає, що тільки смерть Петра І перервала реалізацію його задуму, спрямованого на цілковите упокорення України. Проте справи царя були завершені його гідною наступницею Катериною ІІ, котра остаточно ліквідувала українське козацтво й поширила російські володіння до Чорного моря [3060]. Норманн зауважує, що впродовж ХVІІІ ст. малоросійська шляхта отримувала чини та дворянство й русифікувалася. Найяскравішим і найвідомішим прикладом такого зросійщення став Гоголь [3061]. В той же час історик наголошує, що «народна мова продовжувала існувати разом з її традиційними думами, котрі нагадували український опір проти поневолювачів і підготовлювали відродження української літератури» [3062].

Підводячи риску під правлінням Мазепи, Норманн вважає того останнім реальним керманичем України, оскільки всі наступні перетворилися просто на російських «функціонерів» [3063]. Після поразки мазепинських державницьких змагань, на думку історика, український автономізм був приречений. Головною причиною поразки гетьмана Норманн вважає те, що, намагаючись наслідувати приклад Хмельницького, Мазепа діяв у зовсім інших умовах. Якщо Хмельницький мав загальну підтримку в Україні, обуреній польським гнітом, то Мазепа міг спиратися тільки на частину козацтва [3064].

Щоправда, дослідник відмічає, що, як і Хмельницький, Мазепа мріяв «уніфікувати обидва береги Дніпра і зреалізувати автономію України» і мав в цьому певний успіх [3065]. Проте Норманн тут же додає своє історико-політичне спостереження за українською державністю: «Незалежність – це міф; географічно рутенські землі не можуть уникнути опіки одного з могутніх сусідів. Але заколот Мазепи дозволив царизму, виставляючи себе як захисника пригнічених, скасувати більшу частину українських свобод і прискорити русифікацію країни» [3066]. Дослідник вказує, що в силу своїх імперських прагнень Росія сама здійснила єдність України після поділів Польщі, щоправда, під своєю владою [3067].

Ще одна цікава та важлива теза в праці Норманна стосується ролі Мазепи в поразці Швеції. Науковець підкреслює, що, всупереч поширеній думці, Мазепа не може бути відповідальним «за шведську катастрофу, бо вона була неминуча, навіть без відчайдушного походу Карла ХІІ до України» [3068]. Швеція просто не мала тих сил, які вже зосередила Росія.

Головним винуватцем «української авантюри» Карла ХІІ, жертвою якої стали і шведський король, і український гетьман, поділяючи твердження де Рюльєра, Норманн вважає Лещинського. Історик пише:

«Але головним творцем української авантюри і її поразки, ймовірно, є бідний Станіслав, і перед нами про це зазначав де Рюльєр. «Картонний король», завжди сповнений ілюзій, довго підтримував шведський двір у міражі легкої і плідної операції в Україні, тоді як ця розколота, подібно до Польщі, країна могла тільки поглинути успіхи шведської політики та її сили» [3069].

Наукова розвідка Норманна може бути визнана найкращим у французькій історіографії дослідженням мазепинської доби в Україні. Цей науковець став одним з небагатьох французів, які у вивченні козацького минулого України використовували архіви власної країни. Важливою особливістю його розвідки стало також те, що він звернувся до проблем соціально-економічної й культурної історії України рубежу ХVІІ-ХVІІІ ст., тоді як раніше превалювали дослідження політичних і військових аспектів. В той же час слід відзначити, що звернення Норманна до української проблематики відбувалося в контексті його зацікавлень історією скандинавських країн і в подальшому до вивчення минулого України він вже не повертався.


Примітки

2996. Ивонина Л. И. Французская историография конца ХІХ-ХХ в. о Мазепе… – С. 29-33.

2997. Nordmann C.-J. Charles XII et l’Ukraine de Mazepa… – P. 64-71.

2998. Ивонина Л. И. Французская историография конца ХІХ-ХХ в. о Мазепе… – С. 29-33.

2999. Nordmann C.-J. Charles XII et l’Ukraine de Mazepa… – P. V-VI.

3000. Ibid. – P. VI.

3001. Choulguine A. Le traite de Pereyaslav et l’union de l’Ukraine avec la Moscovie. Extrait du numero «Revue historique». – 1954. – Octobre-decembre. – P.: Presses universitaires de France, 1954. – P. 302.

3002. Ibid. – P. 297-310.

3003. Nordmann C.-J. Charles XII et l’Ukraine de Mazepa… – P. VII.

3004. Ibid. – P. 9.

3005. Ibid. – P. V.

3006. Ibid. – P. 9.

3007. Ibid. – P. 10.

3008. Ibid. – P. 11.

3009. Ibid. – P. 6.

3010. Ibid. – P. 1-6.

3011. Ibid. – P. 7.

3012. Ibid. – P. 8-9.

3013. Ibid. – P. 13.

3014. Ibid. – P. 13-15.

3015. Ibid. – P. 17.

3016. Ibid. – P. 14-15.

3017. Ibid. – P. 16.

3018. Ibid. – P. 17.

3019. Ibid.

3020. Ibid. – P. 10.

3021. Ibid. – P. 12-13.

3022. Ibid. – P. 12.

3023. Ibid. – P. 18.

3024. Ibid. – P. 15, 20.

3025. Ibid. – P. 18.

3026. Ibid. – P. 18-19.

3027. Ibid. – P. 19.

3028. Ibid.

3029. Ibid.

3030. Ibid. – P. 20-21.

3031. Ibid. – P. 22.

3032. Ibid.

3033. Ibid. – P. 23.

3034. Ibid. – P. 24.

3035. Ibid. – P. 25.

3036. Ibid. – P. 25-26.

3037. Ibid. – P. 26-28.

3038. Ibid. – P. 28.

3039. Ibid. – P. 29.

3040. Ibid. – P. 30.

3041. Ibid.

3042. Ibid.

3043. Ibid. – P. 31-32.

3044. Ibid. – P. 37-38.

3045. Ibid. – P. 40.

3046. Ibid.

3047. Ibid. – P. 41.

3048. Ibid.

3049. Ibid. – P. 41-44.

3050. Ibid. – P. 44.

3051. Ibid.

3052. Ibid. – P. 44-45.

3053. Ibid. – P. 47.

3054. Ibid. – P. 48.

3055. Ibid. – P. 50.

3056. Ibid. – P. 51-52.

3057. Ibid. – P. 54.

3058. Ibid. – P. 58.

3059. Ibid. – P. 59.

3060. Ibid. – P. 59-60.

3061. Ibid. – P. 59.

3062. Ibid.

3063. Ibid. – P. 61.

3064. Ibid.

3065. Ibid.

3066. Ibid. – P. 61-62.

3067. Ibid. – P. 62.

3068. Ibid.

3069. Ibid.

Подається за виданням: Євген Луняк Козацька Україна 16 – 18 ст. у французьких історичних дослідженнях. – К.-Ніжин: Видавець Лисенко М.М., 2012 р., c. 673 – 684.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1999 – 2019 Група «Мисленого древа», автори статей

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на наш сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 4347

Модифіковано : 6.02.2016

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.