Початкова сторінка

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

?

2.5.8. Лівобережна заплава: Троєщина, Вигурівщина, Воскресенська, Микільська, Кухмістерська Слобідки, Дарниця, Позняки, Осокорки, Бортничі та ін. в другій половині ХІХ ст. – 1917 р.

Парнікоза І.Ю.

Ми вийшли на високу гору до Владимирового пам’ятника. Я глянув на Дніпро, на небо. Хто змалює те дивне диво, що було перед моїми очима! Це було не фантастичне царство тінів та сутінків; це вже був справді ясний, блискучий божий рай! За Дніпром небо ясно-ясно палало всіма кольорами веселки, підперезане однизу темною смугою лісів. Ввесь Дніпро, скільки можна було засягти оком вгору й униз, був ніби помальований ще ясніше й блискучіше, ніж небо. Здавалось, ніби текла блискуча, як скло, широка річка, попід лісом червона, посередині оранжева й жовта, а на другому березі зелено-синя. Вода стояла тиха й прозора. А між пофарбованим небом та водою лежав якийсь дивний пояс з лугів та з борів, де кольори були знов інші. Верхній пружок того пояса — то були бори. Пружок сидів на червоному небі, ніби ліс був заплутаний в біле павутиння й посиланий зверху снігом, сріблом та діамантами: то була роса. Далі вподовж коло його слався чорний, наче оксамитовий, узький пояс: то чорніли бори; а нижче було видко дуже ясно широку зелену смужку: то зеленіли довгі острови між Старим та Новим Дніпром та зелені пологі луки попід чорним лісом, вкриті лозами. На зеленому полотнищі подекуди лисніли й блищали плеса, котрі позоставались після недавнього повіддя, течії та самовілки на плисковатих острівцях.

І. Нечуй-Левицький, Ніч на Дніпрі, 1877 р.

Станом на середину ХІХ ст. заплавні села Лівобережжя існували по краю широкої центральної заплави прорізаної численними староріччями заострівного рукава – Десни та Дніпра. Північна частина заплави від гирла Десни та краю борової тераси являла собою зону активного меандрування Деснянських рукавів. Найбільш наближену до вихідної картину дає нам мапа 1896 р. що подає детальну рельєфно-гідрологічну ситуацію на північному фрагменті заплави. Територія на північний-схід та схід від с. Троєщина являла собою суцільні меандри Десни, які зафіксували етапи її різної водності на післяльодовиковому етапі. Для уявлення розмірів цих меандрів достатньо вказати, що водному з них наразі вміщується одне з найбільших кар’єрних озер Києва – Лісове або Алмазне.

Рис. 2.5.8.1. Північний відрізок лівобережної заплави в межах суч. Києва на мапі 1896 р.: 1 – найближчий до гирла Десни меандр (зберігся і в наш час), 2 – Троїцький меандр з гирлом вище ур. «Старе Село» (частково зберігся до нашого часу), 3 – меандри пра-Десни, 4 – місце відходження староріччя Десенки – Радосині, 5 – ур. «Старе Село», де до 1877 р. знаходилося с. Троєщина Рис. 2.5.8.2. Північний відрізок лівобережної заплави в межах суч. Києва на мапі 1914 р.: 1 – найближчий до гирла Десни меандр (зберігся і в наш час), 2 – Троїцький меандр з гирлом вище ур. «Старе Село» (частково зберігся до нашого часу), 3 – меандри пра-Десни, 4 – місце відходження староріччя Десенки – Радосині, 5 – ур. «Старе Село», де до 1877 р. знаходилося с. Троєщина

Досить великий меандр врізався в лівобережжя біля самого гирла Десни (Рис. 2.5.8.1. 2). На мапі 1914 р. цей північний меандр складають озеро Троїцьке та стариці на північ від суч. урочища «Старе Село». Зважаючи на це його можна називати Троїцьким. Внутрішню частину цього меандру складають стариці додаткових рукавів, якими Десна прорізувала цю частину лівобережжя (наразі тут штучна затока Доманя).

Окремим старицями відмічена і літописна Радосинь – протока, що відгалужувалася від Десенки на північ від Вигурівщини. Вона проходила на захід від цього села та Воскресенської Слобідки. Мапа 1855 р. демонструючи останнє староріччя свідчить, що в багатоводдя воно могло функціонувати. Його відгалуженнями слугували сучасні озера Гнилуша в Вигурівщині та Радунка на Воскресенці.

Рис. 2.5.8.3. Троїцький меандр та староріччя Десенки – Радосинь-Радунка на мапі Київської губернії 1849-50 рр.: 1 – Троїцький меандр, 2 – район меандрів пра-Десни, 3 – с. Троєщина до переносу в суч. урочищі «Старе Село», 4 – піщане піднесення. Куди буде перенесено с. Троєщина після 1877 р. 5 – місце початку Радосині – озеро Гнілуша, 6 – оз. Радунка, 7 – оз. Неводне, 8 – оз. Русанівське, 9 – урочище Горбачиха Рис. 2.5.8.4. Староріччя Десенки – Радосинь-Радунка на мапі Києва 1855 р.: 1 – місце початку староріччя Радосині з Десенки – озеро Гнілуша у с. Вигурівщина, 2 – оз. Радунка у Воскресенської Слобідки, 3 – ділянка староріччя, яка відповідає також сучасному заплавному озеру Малинівка, 4 – сучасне урочище Горбачиха

Станом на 1855 р. це староріччя впадало двома рукавами в Десенку в районі північної частини о. Долобецький, тобто нижче урочища Горбачиха. Загалом це повністю відповідає ситуації показаній на у першій половині ХІХ ст.

Рис. 2.5.8.5. Староріччя Десенки – Радосинь-Радунка на мапі долини Дніпра 1871-73 (1880) рр.: 1 – стариця Гнілуша (якою Радосинь починалася від Десенки) в с. Вигурівщина, 2 – озеро Радунка в с. Воскресенська Слобідка (с. Воскресенское), 4 – Озеро Неводне (суч. затока Десенка), 5 – Урочище Горбачиха, поєднане дамбою з північною частиною о.Долобецький Рис. 2.5.8.6. Староріччя Десенки – Радосинь-Радунка на мапі долини Дніпра 1896 р.: 1 – стариця Гнілуша, 2 – Озеро Радунка, 3 – південна гілка староріччя – суч. оз. Малинівка, 4 – Озеро Неводне (суч. затока Десенка), 5 – релікти протоки – суч. озеро Русанівське, 6 – Михайлівська запруда, 7 – південне впадання староріччя Радосинь, 8 – Чорторийська запруда, 9 – Урочище Горбачиха

Траса Радосині добре простежується і на мапі 1914 р., що засвідчує що загальна гідрологічна ситуація тут принципово не змінилася. Так, суч. оз. Гнілуша показане як початок бокового меандру річища Десенки. Воно проходить трасою сучасної стариці в ур. Городище, а сучасне ж урочище Моложі було тоді фрагментом о-ва Муромець. Радосинь відшнуровувався від Десенки сучасним оз. Гнілуша в бік села Вигурівщина. Як і на плані Сноєвського, в межах села Вигурівщина Радосинь приймає ліву притоку з «оз. Ставок» (річка Прудок (Прудець) у Сноєвського). В районі з’єднання цих водотоків наразі розташоване кладовище с. Вигурівщина. Тоді там же знаходилася і Георгієвська церква.

Далі траса Радосині проходить через велику заплавну старицю озеро Радунка що зберегла до нашого часу назву всього староріччя (на мапі 1914 р. подано другу назву озера – Фролівське). На захід від нього, як то є типово для центральної заплави, розташовувалися численні бічні рукави прориву вод Десенки в Радосинь. На мапі 1914 р. це стариці в урочищах болото Низькі Пайки, болото Плоське, урочище Чорний Кусть. Через заплавне оз. Неводне (суч. Затока Десенка) протокою, яка на Плані Сноєвського носила назву Гнилуша, головний рукав впадав в Десенку. Досі зберігся зв'язок між Радункою та Малинівкою через низку малих озер по трасі колишньої «р. Гнилуші» плану Сноєвського. Від протоки між Радункою та Неводним на південь відгалужувалося ще одне староріччя, яке проходило територією сучасних Русанівських садів через старицю Малинівка і вливалося в Чорторий через заплавні озера-стариці (на плані Сноєвського п.п. ХІХ ст. – «оз. Житнинь»).

Рис. 2.5.8.7. Староріччя Десенки – Радосинь-Радунка на мапі долини Дніпра 1910 р.: 1 – стариця Гнілуша, 2 – Озеро Радунка, 3 – південна гілка староріччя – суч. оз. Малинівка, 4 – Озеро Неводне (суч. затока Десенка), 5 – Михайлівська запруда, 6 – релікти протоки – суч. озеро Русанівське, 7 – Чорторийська запруда, 8 – Урочище Горбачиха Рис. 2.5.8.8. Староріччя Десенки – Радосинь-Радунка на мапі долини Дніпра 1914 р. 1 – стариця Гнілуша, 2 – Озеро Радунка, 3 – південна гілка староріччя – суч. оз. Малинівка, 4 – Озеро Неводне (суч. затока Десенка), 5 – Михайлівська запруда, 6 – релікти протоки – суч. озеро Русанівське, 7 – Чорторийська запруда, 8 – Урочище Горбачиха, 9-оз. Ставок (притока Прудець з плану Сноєвського п.п. ХІХ ст.), 10 – суч. урочище Моложі

Обидва місця впадіння Радосині в Десенку: через Неводне та Малинівку сполучало між собою сучасне оз. Русанівське – яке в повені ставало самостійною протокою. Внаслідок цього розташоване на захід від нього суч. урочище Горобчиха ставало островом. На схід від Русанівського на території суч. Русанівських садів розташовувалися урочища Михайлівський луг (назва походить від приналежності цих земель Михайлівському монастирю) та Боярське. Між озером Малинівка та Радункою в районі суч. станції «Городня» знаходилося урочище Різовщина.

Гідрологічні зміни, що відбулися в цьому районі протягом описуваного періоду були пов’язані з зменшення водності лівобережних староріч та їх поступовим замуленням і заростанням внаслідок зменшення водності Десенки після перекриття місця її відходження від Десни загатою. Окрім того озеро Неводне та південну гілку староріччя Радунка перетнула траса залізниці, що призвело до відділення на південь від залізниці сучасного озера Малинівка.

Зазначимо, що назва оз. Неводне є похідною від слова неводний з невідомою для нас семантичною орієнтацією — від невод чи вода ()

Вигурівщина, Троєщина. В д-п. ХІХ ст. заплавні села Троєщина, яка тоді знаходилася на березі Десенки та Вигурівщина продовжували своє патріархальне життя. Важливою подією у житті сіл Київської заплави стала реформа 1861 р., що скасувала кріпосне право. Але її непослідовність та половинчастість призвели до того, що закони 1866 р. про державних селян звелися до реорганізації громадського самоврядування і збільшення платежів. За цими законами державні селяни Вигурівщини і Троєщини за одержану землю мали виплачувати викупні платежі 3326 крб. 71 коп. з розстрочкою на 70 років до 1931 р. Реформи сприяли тому, що в обох селах значно зросла кількість дворів та населення. Розширилися зв’язки жителів з міськими ринками, почалося вирощування городини та зелені. Ось як описував присадибні ділянки придніпровських селян І. Нечуй-Левицький в 1877 р. оповіданні «Ніч на Дніпрі»:

«На сукупних, скрізь не одгороджених тинами городах зеленіла розкішна соковита бутвина та бадилля кукурудзи, цвіли маки, подекуди зеленіли смужки житів. Коло хатів у садках темніли купи вишень та стриміли здорові старі дикі груші»

На лівобережжі з давніх часів був розвинений кустарний промисел – плетіння кошиків з лози, що також ішли на продаж до Києва. На поч. ХХ ст. лозоплетінням в Остерському повіті займалося 22 поселення, а загалом у Чернігівщині – 73 (Ковалинський, 2008).

На мапі 1914 р. ми бачимо навколо сіл Троєщина та Вигурівщина численні поля. Важливе значення у господарстві с. Вигурівщина та Троєщина відгравали також прилеглі заплавні сінокоси та озера.

Рис. 2.5.8.9. Села Троєщина та Вигурівщина на мапі долини Дніпра 1910 р. Реформи сприяли тому, що в обох селах значно зросла кількість дворів та населення. У випадку Троєщини фактично існувало два села – «Стара Троєщина» та «Нова Троєщина», як це показано на мапі 1910 р. Рис. 2.5.8.10. Села Троєщина та Вигурівщина на мапі 1914 р.: 1 – Стара Троєщина – суч. урочище «Старе Село», 2 – Нова Троєщина розміщена на острівному пагорбі на заплаві. Тут позначено і церкву, 3 – Суч. ур. Моложі тоді було складовою Муромця, 4 – озеро Гниліша у Вигурівщини

В середині ХІХ ст. відстань від Троєщини до с. Вигурівшина складала 3 км. Проте Троєщина щорічно потерпла від розливів Десенки. Аж у 1895-97 р. її мешканці отримали дозвіл перенести свою церкву на незатоплювану ділянку – острівне підвищення на заплаві – тодішній Вигурівський «борок» (територія сучасного будинку культури села, Рис. 2.5.8.10). Сюди ж з 1877 р. переселялися і селяни. Згодом стару Троєщину остаточно закинули. Так виникло сучасне урочище «Старе Село» та скоротилася відстань з селом Вигурівщина до менше 1 км. Наразі усе село Троєщина стоїть на території колишнього Вигурівського «борка», тобто на землях с. Вигурівщина. Обидва села фактично зрослися (Кузьменко, 1988, Вакулишин,2014).

В селі Троєщина станом на 1897 р. мешкало 915 мешканців, у 183 дворах. Вигурівщина на початку ХХ ст. мала 270 дворів та близько 1500 мешканців (Вакулишин, 2014).

Рис. 2.5.8.11. Урочище «Старе Село», Фото І. Парнікози, 2012 р. Рис. 2.5.8.12. Українська молодиця. Малюнок поч. ХХ ст.

Наприкінці ХІХ ст. у селах відкриваються перші навчальні заклади: Вигурівське сільське однокласне (потім воно стало початковим) народне училище – 1885 р. та Троєщинське народне училище – 1886 р. Кожне училище отримувало від земства щорічно 500 крб. На поч. ХХ ст. тут навчалося більше як 100 дітей.

Соціально-побутові умови життя у селах були важкими. Обидва села входили у Микільсько-Слобідську лікарську дільницю, яка обслуговувала цілу волость з 16 тис. населенням. На весь повіт нараховувалося 4 лікарні та кілька амбулаторій. Земство не у стані було навіть забрукувати дорогу з Вигурівщини до Микільської Слобідки, хоча камінь селяни погоджувалися привозити безкоштовно.

Необхідно також зупинитися на Георгіївській церкві, яка стояла в центрі села. Навпроти церкви через дорогу на високому пагорбі (3-4 м) стояв монастирський палац. Про це згадує історик В.І. Гошкевич, що перебував у селі восени 1889 р.:

«Ми пройшли повз «двірець монастирський, розташованого недалеко від приходської церкви на підвищеному місці: це дерев’яна двоповерхова споруда з мезоніном, що почорніла від часу».

На початку ХХ ст. на місці двоповерхової споруди – «двірця», що постаріла від часу, монастир збудував одноповерховий будинок на 6 кімнат, де постійно жили кілька чоловік монахів та монахинь. Будинок мав два виходи: до церкви у двір та у палісадник. Частиною землі та сінокосами монахи користувалися аж до 1917 р.

Востаннє Георгієвська церква була перебудована у 1870-80-х рр. у синодальному московському стилі. Традиційно для смаків тих часів з заходу додали дзвіницю з наметовим верхом, стіни обшили шалівками. Територія храму була обнесена цегляним парканом із відтисками хрестів. За спогадами старожилів, храм стояв на березі ставка (на Прудці), у районі сучасної вулиці Каштанової на Вигурівщині-Троєщині (Храми Києва, 2001; ).

Церква – дерев’яна споруда, зовні оббита вузенькими щелівками, мала дві бані. Баня дзвіниці, як і у всіх церков була вищою. Церква була крита залізом та пофарбована на зелене. Верхи бань та хрести були золоті та сяяли на сонці. Церква була оточена чавунною візерунчастою огорожею, прясла якої стояли на цегляному фундаменті і з’єднувалися цегляними ж стовпами. Фундамент був 60-70 см, стовпи – 170-180 см. На стовпах з внутрішньої та зовнішньої сторони були викладені хрести. Стовпи і фундаменти були помазані в жовтий колір, а хрести у червоний. Стовпи мали залізний дах, який вінчали невеликі хрести. І дах і хрестик. В народі збереглося прізвище майстра, що звів цю споруду – Сураєв.

Рис. 2.5.8.13. Вигляд українського села, 1909 р. Фотограф С.М. Прокудін-Горський Рис. 2.5.8.14. Георгієвська дерев’яна церква на Вигурівщині. Фото за (Храми Києва, 2001)

Церква ця мала три виходи: центральний (ворота) – на захід, боковий – на півночі (на вулицю), та боковий – на південь (бабник). Боковим північним виходом користувалися тоді, коли в церкві було багато людей, тобто у великі свята. Над центральним входом до церкви знаходилася картина Георгій Победоносець. Престольний храм у с. Вигурівщина був на Св. Григорія (Георгія). Для мешканців села це свято (6 травня) прирівнювалося до таких свят, як Різдво, Великдень і т.д. Кожна церква мала свою мелодію дзвонів. Вигурівська церква за переказами мала таку мелодію:

Но-ва, но-ва, но-ви-на;

Но-ви, но-ва, но-ви-на…

На цвинтарі знаходилася сторожка, де мешкав сторож, який доглядав за подвір’ям. Він же відбивав «часи» (коли у селі ще не було годинників). Він також за допомогою дзвона сповіщав про сільський сход.

Рис. 2.5.8.15. «З Вечірні». Художник М. Пимоненко Рис. 2.5.8.16. Молодиця з глечиком. Малюнок поч. ХХ ст.

Всередині церква була розписана, на стінах висіли картини релігійного змісту. Поблизу церкви мешкала родина священика, що мав добротну хату та город.

Неподалік церкви та двірця знаходилася сільська лавка. Тут же за 30-40 м протікав і ставок, береги якого сполучала дерев’яна гребля. На греблі збиралися селяни: молоді, старі та діти. Весь сільський люд у святкові дні йшов «на село» – так називався центр села, де можна було на інших подивитися і себе показати. За переказами на ставку стояв водяний млин. Це підтверджують і документи Михайлівського золотоверхого монастиря від 1704 р.: «й провадил черезь Выгуровщину село помимо дворець до мылнка стоячого подле дворца» (Кузьменко, 1984).

Рис. 2.5.8.17. Присадибні городи, 1909 р. Фотограф С.М. Прокудін-Горський Рис. 2.5.8.18. Вибілювання полотна, 1909 р. Фотограф С.М. Прокудін-Горський

У зв’язку з будівництвом Подільского залізничного мосту (в 1915 р. тимчасового дерев’яного) виник план прокладання залізниці через заплаву далі на Чернігів. Біля Воскресенської Слобідки було заплановано трикутну розв’язку для з’єднання з станцією Дарниця й утворення київського півкільця. Проте чернігівську залізницю було залишено на папері.

Рис. 2.5.8.19. Схема лівобережної залізничної мережі із відгалуженням запланованої гілки залізниці з проектованою станцією Вигурівщина на австрійській мапі (не реалізовано) Рис. 2.5.8.20. Схема залишків насипів в межах борової тераси, які мали складати загальну автомобільну трасу Берестейського шосе через тимчасовий Подільський міст на Артполігон і далі на Бровари. За (Вакулишин, 2009)

Разом з тим було заплановано побудувати нову шосейну дорогу з Берестейського шосе через тимчасовий Подільський міст на Артполігон і далі на Бровари. Вона була побудована лише в вигляді насипу і згодом закинута (Вакулишин, 2009).

У зв’язку з Вигурівщиною та Троєщиною описуваного часу С. Вакулишин (2014) наводить наступні топоніми:

Доманя – затока на східному березі Десенки навпроти с. Троєщини. Протягом кін ХІХ ст. – 70-х рр. ХХ ст. на місці Домані лежав ланцюжок вузьких озер-стариць. Витягнутих із Заходу на схід, (1894 на південь від цього ланцюжка існувала с. Троєщина). Пізніше звідси розпочато видобуток піску для спорудження житлового масиву.

Ставок – озеро посеред с. Вигурівщина. Стариця Десенки. На мапі 1897/1918 рр. має довжину 750 м, ширину до 40 м. знаходилося в районі сучасного Троїцького собору. В XVII ст. Ставок поглибили ченці Михайлівського монастиря. А в 1950-ті роки ХХ ст. екскаватори для заготівлі сапропеля. Глибина сягала 5 м.

Воскресенська Слобідка. Заснована на краю борової тераси, Воскресенська Слобідка була певною мірою захищена від весняних розливів. Населення 1858 р. -83 двори, 1897 – 155 – 171 дв. (775-784 жит.). На мапах та в документах кінця ХІХ – поч. ХХ ст. В.с. часто називано Воскресенським селом. Селище розташоване вздовж озера Радунка. Це озеро відокремлювало с. Воскресенську Слобідку від заплави Десенки. На зламі ХІХ-ХХ ст. мало довжину 1,2 км тоді воно лежало південніше. На північ його зсунув залізничний насип 1916 р. з початком забудови Радужного житлового масиву (поч. 80-х рр.). Радунка почала заростати та мілішати. Ширина 120 м, площа 16 га (Вакулишин, 2014).

На мапі 1896 р. Воскресенська Слобідка тягнеться вузькою смугою вздовж оз. Радунка. В центрі села показано церкву, а в північній частині села – кладовище. На схід від села розташовувався піщаний пагорб – вершина надзаплавної борової тераси, який добре видно на мапі 1914 р. На цій же мапі зазначено, що поля цього села сягали на протилежний берег Радунки – ур. Ризовщина. В південній частині села розташовувалося подвір’я Фролівського монастиря. Певно через це озеро Радунка підписано також як – озеро Фролівське. На мапі 1914 р. ми також бачимо церкву та кладовище. Станом на 1878 р. Воскресенській Слобідці належала також частина лук на Трухановому острові.

Рис. 2.5.8.21. Вигурівщина (1) та Воскресенка (2) на мапі 1855 р. Села показано дуже схематично Рис. 2.5.8.22. Вигурівщина та Воскресенка на мапі Київської губернії 1849-50 рр. Показано церкви в обох селах

Рис. 2.5.8.23. Воскресенська Слобідка на мапі 1896 р. Засноване на краю борової тераси, село тягнеться вузькою смугою вздовж оз. Радунка. В центрі села показано церкву, а в північній частині села – кладовище Рис. 2.5.8.24. Воскресенська Слобідка на мапі 1914 р.: 1 – піщаний пагорб на схід від села – край борової тераси, 2 – оз. Фролівське (Радунка), 3 – церква, 4 – кладовище, 5 – поля в ур. Ризовщина, 6 – подвір’я Фролівського монастиря

Озеро Неводне на зламі ХІХ –ХХ ст. відокремлювало села Воскресенку та Вигурівщину від р. Чорторий. Неводне витягнулося з півночі на південь на 2 км, шириною 180 м. Природні обриси було змінено 1916 р. внаслідок будівництва магістрального шляху (згодом залізниці). Вціліла частина Неводного відома під назвою Малинівки (Вакулишин, 2014).

Раніш згадуваний піщаний пагорб на схід від Микільської Слобідки (на мапі 1750 р. позначений як Лиса гора) був частиною піщаних кучугурів краю надзаплавної тераси. Щодо них путівник Богуславського, виданий у 1912 р. повідомляв від Русанівського мосту до села Вигурівщина знаходиться Лиса гора – улюблене пристановище київських, іногородніх та навіть іноземних відьом. Наразі по їх верхівкам проходить суч. бульвар Перова (Кальницький та ін., 2001). Саме цю Лису гору згадано в вірші Н. Марковича «Відьма». Те, що йдеться про піщану гряду, що йшла вздовж Чорторию, зрозуміло з авторського нотатку:

«Трави там немає не тому, що розпалений пісок пече корені будь-якої рослини. Але тому що відьми їздячи по горі стирають усі ростки, які спробують там показатися» (Макаров, 2012).

Рис. 2.5.8.25. Путівник Богуславського, виданий у 1912 р. повідомляв від Русанівського мосту до села Вигурівщина знаходиться Лиса гора – улюблене пристановище київських, іногородніх та навіть іноземних відьом Рис. 2.5.8.26. Край надзаплавної тераси в районі Дарницького цвинтаря. Один з пагорбів цієї тераси, які височіли над заплавою, на схід від Микільської Слобідки і був тою самою лівобережною Лисою горою

Урочища Горбачиха – фрагмент лівобережної заплави, що внаслідок мандрування заострівного рукава Десенки ще у ХІХ ст. фактично являв собою острів. Відділення урочища від лівобережного масиву відбувалося по трасі суч. озера Русанівське. Окрім того урочище розташовувалося між двома гілками меандру Десенки – Радосині. Один з них впадав на північ від Горбачихи через озеро Неводне (суч. Малинівка), а другий через оз. «Житецкоее» на південь від урочища (в місці сучасної Південної затоки) На мапі 1855 р. ми бачимо староріччя Радосині з схематичним позначенням двох рукавів її впадання в Десенку.

Рис. 2.5.8.27. Горбачиха (2) та Долобецький острів (1) на мапі Київської та Чернігівської губернії 1849-50 рр. За диском Старовинні та історичні карти Києва, позначення наші Рис. 2.5.8.28. Сучасні урочище Горбачиха (1) та Долобецький острів (2) (з південної і північної частин) на мапі Києва 1855 р. За диском Старовинні та історичні карти Києва, позначення наші

Статус урочища змінила регуляція Дніпра у зв’язку з будівництвом Ланцюгового мосту. В ході цього в 1884 р. було перекрито вхід в протоку, що відділяв Горбачиху від лівого берега Тож, на мапі 1880-х рр. Горбачиха являє собою лівобережне урочище Зображене на цій мапі озеро Неводне має дуже умовні абриси, об’єднуючи систему стариць Неводного та суч. Русанівського озера. Частиною лівобережжя показане урочище і на мапі 1896 р. Тут необхідно також згадати урочище Кут (пвнічну частину суч.Долобецького острова) поміж Чорториєм та Русанівським рукавом Дов. (пн.-півд) – понад 1.5 км, ширина до 600 м. Назва урочища зафіксована топографами 1897 р. Дамба в північ частині Кута з’єднувала його з урочищем Горбачиха.

Сучасне урочище Горбачиха на мапі 1896…
Рис. 2.5.8.29. Сучасне урочище Горбачиха на мапі Києва 1880-х рр. Загата на Чорториї забезпечила водність Старого Чорторию. Урочище показано схематично, як відділене оз. Неводне. Озеро Неводне має дуже умовні абриси, об’єднуючи систему стариць Неводного та суч. Русанівського озера. Дана система під час повеней перетворювала Горбачиху на острів Рис. 2.5.8.30. Сучасне урочище Горбачиха на мапі 1896 р., загата на Чорториї (а) забезпечила водність Старого Чорторию. Помітні також релікти протоки, що під час повеней перетворював Горбачиху на острів (b), а також зачатки сучасної Північної затоки (c). Наявна також Південна затока з майже сучасними абрисами (d), а також озера в районі сучасного Чаплиного озера та Вужачкової затоки (e)

Детальну гідрологію урочища дає мапа 1914 р. Вхід в протоку, що відділяла урочище від лівого берега був перекритий Михайлівською запрудою. З півдня Чорторийською запрудою №2b до Горбачихи приєднали північну частину суч. острова Долобецький.

Урочище Горбачиха на мапі долини… Урочище Горбачиха на мапі долини…
Рис. 2.5.8.31. Урочище Горбачиха на мапі долини Дніпра 1903 р. 1 – колишня протока – суч. оз. Русанівське, 2 – Михайлівська запруда, 3 – Чорторийська запруда №2b Рис. 2.5.8.32. Урочище Горбачиха на мапі долини Дніпра 1910 р. 1 – колишня протока – суч. оз. Русанівське, 2 – Михайлівська запруда, 3 – Чорторийська запруда №2b

Урочище являло собою піщаний масив перерізаний протоками, в які входила вода під час великих повеней. Верхівки прируслових валів були вкриті заплавним лісом, імовірно з верби білої.

Цікаво, що на території Горбачихи на мапі Київської та Чернігівської губернії 1849-50 р. можна побачити позначення – Балагани, що свідчить про розміщення тут якихось тимчасових споруд, імовірно рибацького табору (Див. також ).

Микільська Слобідка. Центральна частина лівобережної заплави є найбільш вузькою. Тут після відділення суч. Венеціанського від лівого берегу, схил надзаплавної тераси виходив безпосередньо до узбережжя Русанівської протоки. Саме це найвужче місце заплави було вдало обране для зведення Ланцюгового мосту. Розташована тут Микільська Слобідка займала спрямований в бік Русанівської затоки виступ надзаплавної тераси. За селом на схід починався сосновий бір. На плані Сноєвського Микільська Слобідка показна на березі озера Тельбін або Золоча – згідно підпису на мапі. Тут також показано церкву. На вильоті дніпровської шосейної дамби на надзаплавні терасу в районі сучасної станції метро «Лівобережна» у 1850-1853 рр. звели так зване . Див. також .

У 1877 р. Русанівська затока під час повені перетворилася на протоку, а сучасний Венеціанський відділився як острів. Після відділення Венеціанського острова, сусідня Микільська Слобідка опинилася на схід від Русанівської протоки. Тимчасові мости через Русанівську протоку доводилося постійно ремонтувати аж поки в 1906 р. не збудували постійний міст – продовження Ланцюгового. Він з’єднав берег з Броварським шосе. Тоді ж для захисту берегової лінії великі ділянки вздовж Слобідок засадили вербою-шелюгою, що сприяло виникненню нового заняття мешканців Слобідки – лозоплетіння. Крім виготовлення кошиків, наприкінці ХІХ ст. мешканці лівобережних околиць заробляли поставками до Києва молока, м’яса та овочів. (Приходько та ін, 2016).

Урочище Горбачиха на мапі долини… Микільська Слобідка на мапі Київської…
Рис. 2.5.8.33. Урочище Горбачиха на мапі долини Дніпра 1914 р.: 1 – Михайлівська запруда, 2 – Чорторийська запруда №2b, 3 – колишня протока – суч. озеро Русанівське, 4 – урочище Михайлівський луг, 5 – урочище Боярське, 6 – північна частина острова Долобецький Рис. 2.5.8.34. Микільська Слобідка на мапі Київської та Чернігівської губернії 1849-50 р.: 1 – церква св. Миколая, 2 – Передмостове укріплення. Микільська Слобідка займала спрямований в бік Русанівської затоки виступ надзаплавної тераси. За селом на схід починався сосновий бір

Станом на 1878 р. Микільській Слобідці належала також частина лук на Трухановому острові(Ковалинский, 2008).

Перша в Слобідці церква зведена Стефаном Івановим 1755 р. (позначена на плані Лівого берега землеміра Сноєвського) за понад 100 років значно занепала. У 1880 р. спорудили новий храм. Ганна Миколаївна Краснова загадує цей храм як «дореволюційну дерев’яну українську церкву». Дійсно хрестоподібний сільський дерев’яний храм св. Миколая було зведено на мурованому фундаменті. Він мав гранчасту баню з такою ж самою прибудованою дзвіницею і знаходився праворуч дороги від Русанівського мосту у напрямку Броварів. Саме у цій церкві 25.04.1910 р. вінчались А.А. Горенко (Ахматова) та М.С. Гумільов (Ковалинский, 2008). Неподалік знаходилася міністерська двокласна школа, освячена 8 листопада 1909 р. Церква стояла на підвищенні біля сучасної школи № 218 на вул. Раїси Окіпної, 6.

Вид на дерев’яний храм св. Миколая на…
Рис. 2.5.8.35. Микільська Слобідка на мапі 1855 р. (1). Село показано умовно в вздовж Русанівської затоки Рис. 2.5.8.36. Вид на дерев’яний храм св. Миколая на Микільській Слобідці (Ковалинский, 2008)

Броварське шосе на Микільській… Н. Альтман портрет А. Ахматової. Її…
Рис. 2.5.8.37. Броварське шосе на Микільській Слобідці. Зліва дерев’яний храм св. Миколая Рис. 2.5.8.38. Н. Альтман портрет А. Ахматової. Її шлюб з М. Гумильовим відбувся на Микільській Слобідці

В ХІХ ст. Микільська Слобідка була етапним пунктом на шляху арештантів і колодників, яких відправляли на заслання до північних районів імперії. У зв’язку з цим на мешканців Слобідки було покладено повинність «препровадження». Тобто супроводження засуджених на певній ділянці їх шляху. Ця повинність вельми обтяжувала Слобідчан, і чернігівський цивільний губернатор І. В. Френсдорф з цього приводу звернувся до міністерства іноземних справ. У результаті було вирішено поперемінно провадити арештантів то з зупинкою у Микільській Слобідці, то у с. Воскресенському (Воскресенській Слобідці) (Ковалинський, 2008).

За адміністративним розподілом с. Микільська Слобідка входило до 3-го Броварського стану (стан адімінстративно-поліцейський підрозділ повіту) Остерського повіту Чернігівської губернії, але фактично було передмістям Києва. Ця обставина створювала для чернігівської поліції додаткові клопоти. Тому у червні 1876 р. чернігівський губернатор М. П. Дараган звернувся до київського генерал-губернатора О. М. Дондукова-Корсакова по допомогу. Він писав:

«Поселення Микільська Слобідка, розташоване у самого Ланцюгового мосту, близькістю відстані від міста становить ніби передмістя Києва. У поселенні цьому заявляється постійно вельми значний приплив пришлого люду, сюди ж ховаються постійно від переслідування київської поліції й різні підозрілі особи, що належать до більш менш осілого населення Києва. Ці умови викликали необхідність мати більш тісний поліційний нагляд у Микільській Слобідці, й через недостатність особового складу поліції Остерського повіту був відряджений з цією метою на допомогу приставу до Микільської Слобідки особливий чиновник губернського правління. На цей час внаслідок скорочення кошторису губернського правління, що має відбутися з 1 липня, відряджати вже неможливо і я змушений його відкликати. Прошу розпорядитися про призначення до Микільської Слобідки з чиновників київської поліції».

М. Гумильов вінчався з Анною Ахматовою… Вид на Микільську Слобідку з…
Рис. 2.5.8.39. М. Гумильов вінчався з Анною Ахматовою на Микільській Слобідці Рис. 2.5.8.40. Вид на Микільську Слобідку з Аскольдової могили. Помітно церкву святого Миколая

Київське міське керівництво відмовило чернігівським колегам, пославшись на власні труднощі. Між тим обставин для посилення поліційного нагляду було достатньо. Адже поміж іншого Слобідка була місцем аж занадто активної торгівлі «гарячими напоями» У 1879 р. населення Слобідки становило згідно із переписом 148 чоловічих душ. До їх послуг було відкрито аж 23 питні заклади. При цьому вісім з них належали посадовій особі – дільничному мировому судді та голові з’їзду мирових суддів Остерського повіту Вишневському, «особі вкрай неблагонадійній у моральному відношенні».

Рис. 2.5.8.41. Вид на Микільську Слобідку з Лаври. А – помічено церкву святого Миколая Рис. 2.5.8.42. Микільська Слобідка та північна частина лівобережної заплави на мапі 1891 р.

Незважаючи на звернення чернігівського губернатора А.Л. Шостака до міністерства юстиції, перевірку справ організували лише у січні 1880 р. Проте кількість питних закладів тут ще довго залишалася на попередньому рівні. Адже володарі цих закладів клопоталися про свою долю. З листів-клопотань на ім’я київського генерал-губернатора дізнаємося про існування таких закладів поблизу ланцюгового мосту у будинку Бройди, а також у будинку тимчасового купця Семена Дубиніна на Микільскій Слобідці. Клопотався про свій промисел і італійський підданий Балтазар Соцці, який мешкав і тримав трактир на Микільський Слобідці у селянина Івана Толстенко. Усе зводилося до того, щоб не поширювати на них обмеження для кабаків, де заборонялося продавати напої до 11 години ранку та після 6-ї вечора. Така заборона не поширювалася на готелі, ресторани, буфети при клубах та театрах, тож тримачі закладів просили вважати їх саме такими (Ковалинський, 2008).

1861 р людність становила 1225 мешканців у 245 дворах (Вакулишин, 2014). До середини 1880-х рр. в Микільскій Слобідці налічувалося біля 50 домоволодінь, вісім заїжджих дворів, 12 будинків для постояльців, 12 лавок, трактир і баня. В Слобідці селився робітничий люд, для якого помешкання на правому березі було дорогим (Приходько та ін, 2016).

На 1 січня 1888 р. відповідно до 10-го народного перепису, було записано 149 чоловічих душ державних селян. У їхньому володінні знаходилися 486 десятин зручної та 619 десятин незручної землі у селах Вигурівщина, Княжчі та Новосілки на Десні, а також 167 десятин лісу, призначеного для «продовольства селян лісовим матеріалом» (Ковалинський, 2008).

За рахунок новоприбулих населення Слобідки швидко збільшувалось. І до кінця 1890-х рр. тут було вже 200 будинків і майже 1200 мешканців. Потроху на Микільській Слобідці почала розвиватися промисловість, з середини 1880-х рр. почали діяти цегляний та миловарний заводи-мануфактури, трохи пізніше – невелика лісопилка, завод з виробництва паркету та шкіряний завод. З 1890-х рр. на центральній ринковій площі, яка знаходилася в північній частині селища дозволили проводити великі ярмарки. Селяни могли купити там худобу, сільськогосподарський реманент, побутові речі (Приходько та ін., 2016).

У 90-ті рр. ХІХ ст. на Слобідці виникла також жидівська колонія (Вакулишин, 2014). Адже Слобідка входила в межу осілості євреїв. Тут також в районі вулиці Ованеса Туманяна існувало єврейське кладовище (Приходько та ін, 2016).

В 1903 р. Микільська Слобідка стає адміністративним центром Микільсько-Слобідської волості Остерського повіту Чернігівської губернії, до якої окрім власне Микільської слободки до 1923 р. входили приміські заплавні селища: Троєщина, Вигурівщини, Воскресенка, Кухмістерська Слобідка, Позняки, Осокорки та Бортничі На той час Микільська Слобідка – вже достатньо велике село, що мало 3 кутки — Пожарище, За Кладовищем, Дачна. З цього ж часу селище виявляється улюбленим місцем зустрічей для різних змовників і конспіраторів, зокрема, членів нелегального студентського товариства «Союз київських земляцтв і організацій» та її виконавчої ради, більш відомої тоді під секретною назвою «Семен Семенович» (Вулиці Києва, 1995, Рибаков. 1997; Вакулишин, 2014).

Рис. 2.5.8.43. Вид на Микільську Слобідку, А – помічено церкву святого Миколая Рис. 2.5.8.44. «Ранок Великодня», художник М. Пимоненко, 1880-ті рр.

Близькість Києва давалася в знаки. Тут почала діяти одна з перших на лівому березі добровільних пожежних дружин, з’явилася поштово-телеграфна контора, аптека, в 1908 р. відкрили фельдшерський пункт, а в 1910 р. ¬ двокласне навчальне училище, приблизно в цей час тут відкрився перший телефонний переговорний пункт. Не дивлячись на бідність місцевого населення, в селищі розміщувалося багато розважальних закладів, що призначалися для заможної публіки, яка прибувала з боку Москви чи відпочивати з Києва. Тут також знімали дачі. У 1911 р. довідник «Дачник» рекламував відпочинок на Слобідці наступним чином: «Микільська Слобідка поблизу Броварського лісництва. Тут недалеко від соснового лісу можна найняти недорого на літо дачу. Життя в Слобідці дешевше ніж у Києві» (Приходько та ін, 2016).

У 1909 р. розглядалося питання про приєднання Передмостової та Микільської Слобідки до Києва. Київський поліцмейстер вважав, що таке приєднання не відповідає потребам жителів Києва і для поліції буде обтяжливим тому справу відклали. Дійсна ж причина полягала у тому, що у разі приєднання цих невпорядкованих поселень знадобилися б на їх врядування значні кошти з міської казни. Адже Слобідки мали значно гіршу ніж у Києві систему медичного і санітарного обслуговування. Мали проблеми із закладами народної освіти та засобами пересування. З іншого боку слободяни побоювалися, що місто відбере у них землю (Ковалинський, 2008).

В 1912 р. на Микільську Слобідку через мости продовжено лінію бензотрамваю, яка на рік раніше була відкрита до Передмостової Слобідки. Для трамваїв збудували бензосховище та Слобідське мототрамвайне депо. Зокрема, в районі сучасної станції метро «Лівобережна» обладнали трамвайний гараж для Слобідської гілки мототрамваю. Одна з будівель трамвайного депо виконана в стилі цегляного модерну збереглася до нашого часу поблизу танції м. Лівобережна по вул. Чернігівська 38/1. Наразі тут розміщується кожвендиспансер №1 (Приходько та ін., 2016).

Рис. 2.5.8.44а. Будівля з комплексу колишнього трамвайного депо, фото з мережі. Рис. 2.5.8.44б. Фрагмент колишнього трамвайного депо. Фото І. Парнікози

У 1917 р. на лівобережних Слобідках трапилася продовольча криза, й питання їх приєднання до Києва знову вийшло на порядок денний. Тривала Перша світова війна. Складаючи з містом одне ціле, передмістя не мало тих привілеїв, якими користувався Київ, як значне прифронтове місто. У Києві, хоч і у обмеженій кількості були і хліб і цукор і гас. А на обох Слобідках нічого цього не було. В цих умовах Рада громадських організацій Передмостової та Микільської Слобідок добилася приєднання своїх поселень за продовольчим забезпеченням до Києва та принципову згоду на приєднання до Києва. Втім остаточно це питання мав вирішити референдум місцевого населення. Протягом липня 1917 р. склали списки усіх, хто мав право на участь у референдумі. Мешканців на обох Слобідках загалом виявилося 19.751 особа, у тому числі 2605 дітей віком до 5 років. Записався 3751 мешканець, який займався важкою фізичною працею. Референдум відбувся 6 серпня 1917 р. Загалом за приєднання до Києва в обох Слобідках висловилося 74% з 7113 виборців. Втім ухвалити це рішення не встигли, адже а порозі вже стояв революційний жовтень 1917 р… (Ковалинський, 2008).

Микільська Слобідка на мапі 1914 р. 1…
Рис. 2.5.8.45. Микільська Слобідка на мапі 1914 р. 1 – виступ борової тераси, 2 – кладовище, 3 – присілки на заплаві, 4 – Микільська церква Рис. 2.5.8.46. Микільська Слобідка на мапі Києва 1918 р. Помітно як заплавну, так і надзаплавну частини села, 1- Микільська церква

На мапі 1914 р. добре помітно виступ борової тераси на якому розміщувалася Слобідка та кладовище на краю цієї тераси. З боку заплави при Микільській Слобідці розміщувалися окремі двори. Зазначено також Микільську церкву. На мапі 1918 р. ми бачимо городні ділянки на північ від Микільської Слобідки та на її південних околицях.

Рис. 2.5.8.47. «За хворостом», художник М. Пимоненко. Збір дров в лісах під Києвом додатково сприяв появі Лисих гір Рис. 2.5.8.48. Артилерійський полігон на мапі Києва 1871-73 рр. (1880 рр.) На південь від шосе показний польовий табір

Артилерійський полігон. Територію надзаплавної борової тераси на схід від Вигурівщини, Воскресенської та Микільської Слобідки: сучасні масиви Лісовий, Водопарк, Комсомольский) з 1880 рр. займав Дарницький (Київський) Учбовий Артилерійський полігон Київського військового округу. На південь від Броварського шосе знаходилися військові табори (район суч. Соцгорода). Власне від цього полігону лишилися смуги старих сосен з двох боків від сучасної лінії метро. Вони створювали захисні насадження полігону. Тут по вул. Малишка біля тенісних кортів на так званій Артилерійській гірці збереглася також , який брав участь у тутешніх маневрах.

Рис. 2.5.8.49. Артилерійський полігон на мапі Києва 1896 р. На південь від шосе показний польовий табір Рис. 2.5.8.50. Вояки російської імператорської армії під час навчань. Листівка початку ХХ ст.

Озеро Тельбін . На південь від Микільської Слобідки виходила на лівий берег Наводницька переправа і знаходилася розвилка доріг на Бориспіль та Бровари – Петербург. Окрім власне Русанівської протоки подорожнім, потрібно було подолати розташоване паралельно до неї озеро Тельбін. Тельбін – великий дніпровський меандр, який починався оз. Святище (озеро присутнє на мапах починаючи з 60-90-х рр. ХІХ ст.), проходив озеро Тельбін та на північ від сіл Осокорки та Позняки у острова Верби вливався до Дніпра. Давніше під Тельбіном напевне розуміли більш широке поняття ніж те яке закріпилося за ним на поч. ХХ ст. (фрагмент лівобережної стариці від Микільської Слобідки до Позняків). Імовірно в це поняття вкладали той же сенс, що в літописні часи в поняття Золоча. Принаймні так його називає в п.п. ХІХ ст. на своєму плані землемір Сноєвський. Як і вся система проток Тельбін фігурує на рукописній карті Київщини 40-х років ХVІІ ст. «Оз. Тельбинь» фігурує майже на всіх планах д.п. ХІХ ст.-поч. ХХ ст. В 1892 р. воно згадується як «озеро и речка в Остерском уезде, вблизи левого берега Днепра у Позняков»:

«Telbin rzeka ob. Terbin, Terbin albo Telbin rzeka i jezioro, w pow. Osterskim gub. Czernihowskiej, w poblizu lewego brzegu Dniepru, w poblizu siola Poźniaki. Rzeka Terbin przybera strugie Pozniakowke (приймає протоку Позняківку – авт.)» (Slownik.., 1892; Смаль, 2002).

В 1870 р. озеро Тельбін було розсічено залізничною колією. Згодом стариця була повністю засипана при гідронамиві тутешніх житлових районів. Залишком колишньої стариці є лише болітце Сірої Чаплі між залізничними коліями поміж станціями Дарниця та Київська Русанівка. Натомість, на місці нижньої частини вихідного Тельбіну виникла низка кар'єрних озер. Сучасні ж штучні озера Тельбін та Нижній Тельбін з давньою старицею не мають нічого спільного окрім назви.

Кухмістерська Слобідка На мапі 1896 р. розташована на схід від Тельбіну Слобідка назвалася Печерською (це хутір Зательбін Березняк), а на захід ближче до Дніпра – Кухмістерською. 1868 р. поруч із Кухмистерською Слобідкою пролягала 11-та верста залізниці Курськ-Київ. Лінія залізниці, перетнула заплаву і через озеро Тельбін пройшла по долині річки Дарниці, яка тут вливалася в Тельбін. Перед Тельбіном показаний роз’їзд «Лівий Берег», який існує і зараз і слугує добрим орієнтиром для прив’язки топографічної інформації. Від залізниці одразу на лівому березі відгалужувалася гілка до лісопильні. Адже у 1880-1890 рр. Слобідка перетворилася на один з центрів промислового розвитку київського лівобережжя (Приходько та ін., 2016). Тут з’явилося два лісопильних заводи і склади з продажу деревини. Перша лісопильня (тартак) тут за С. Вакулишиним (2014) організували з 1885 р.

Формувалися групи забудови: 1. Придніпровська вздовж залізниці – на зламі ХІХ –ХХ. вздовж Наводницького шосе – до поч. 30-х рр. ХХ ст. Населення 1897 р. -150 мешканців (30 дворів), у складі Микильсько-Слобідської волості. Зательбін Березняк (Печерська Слобідка) мав 1883 р. 5 дворів, а 1897р. -понад 100 жит. (21 дв., Вакулишин, 2014).

Слобідка мала також своє кладовище на березі озера Тельбін. На північній околиці села розташовувалась також церква. Це Різдво-Богородицька церква, яка була закрита в 1935 р. (Ковалинский, 2008).

Рис. 2.5.8.51. Артилеристи Російської армії на полігоні. Територію надзаплавної борової тераси на схід від Вигурівщини, Воскресенської та Микільської Слобідки: сучасні масиви Лісовий, Водопарк, Комсомольський) з 1880 рр. займав Дарницький (Київський) Учбовий Артилерійський полігон Київського військового округу Рис. 2.5.8.52. Кухмістерська Слобідка на мапі 1896 р.: 1- Печерська Слобідка, 2 – Кухмістерська Слобідка, показна церква, 3 – кладовище Печерської Слобідки на схилі борової тераси, 4 – кладовище Кухмістерської Слобідки, 5 – роз’їзд Лівий берег (існує і зараз), 6 – лісопильня, 7 – долина річки Дарниці

Печерська (верхня Кухмістерська) Слобідка церкви не мала. Натомість мала кладовище розташоване на краю борової тераси на північ від села.

На мапі долини Дніпра 1914 р. ми також бачимо детальну гідрологічну ситуацію в районі Кухмістерської Слобідки. Озеро Тельбін, яке в 1870 р. було розсічено залізничною колією, станом на 1914 р. складалося з двох частин. Його південна частина носила назву – «озеро Коростишево». По обидва боки озера Тельбин можна побачити дві Кухмістерські Слобідки: верхню – за озером Тельбін (Печерська Слобідка з мапи 1896 р.), та нижню – біля самого Дніпра. Територія останньої розділена розташованою паралельно до Тельбіна старицею.

У 80-90-х рр. у Кухмістерській Слобідці будуються лісопильний (згадувався, як позначений на мапі 1896 р.) та шпалопросочувальний завод. Обидва заклади позначені на мапі 1914 р.

На схід від Кухмістерської Слобідки за межами заплави, на боровій терасі знаходилося с.Дарниця. Власне станом на середину ХІХ ст. це був скоріше невеличкий хутір на березі Дарницького озера (через яке протікала р. Дарниця), який виник при згадуваному в попередньому часовому розділі трактирі Дарниця. На мапі 1849-50 рр. зазначено урочище Дарниця на березі С-подібного озера. Тут при дорозі на Бориспіль показано хутір чи трактир (?) Дарниця, а далі по цій дорозі ще казарми Дарниця.

Поштовх подальшому розвитку Дарниці надало будівництво в 1869-1870 рр. залізничної гілки через Дніпро. Будується тутешня станція (Рибаков, 1997). Станом на 1870 ті рр. (Вакулишин, 2014) зафіксував топонім Дарнино – русифікована назва урочища на східному березі озера Дарниця.

В 1908 р. підприємці брати Гебель прийняли рішення закласти поблизу Києва заклад по виробництву фанери і тари з неї. Вибір для промислової площадки прийшовся на незабудовану місцевість між хуторами Позняки, Зательбін Березняк і дачною Новою Дарницею. Земля тут коштувала недорого, рядом були відмінні під’їзні шляхи лінії Московсько-Києво-Воронезької залізниці. Оскільки брати – бізнесмени входили в акціонерне товариство цукрозаводчиків, головною продукцією стали коробки для збереження цукру. Завод почав працювати взимку 1909 р., а вже в 1910 р. при ньому утворилося невелике робітниче поселення яке назвали Фанерне. Селище розташовувалося в межах сучасних вулиць Фанерної та Березневої та залізниці, приблизно в кілометрі від залізничної станції “Дарниця” (Приходько та ін., 2016). 1912 р. на Дарниці стали до ладу також холодильник та різня (Рибаков, 1997).

Станом на 1915 р. біля станції Дарниця в лісі виникли дачі, які добре конкурували з Святошинськими. Дана місцевість з 1896 року фігурує як Нова Дарниця. Тоді ж було сформовано мережу вулиць між залізницею та сучасними вулицями Вересневою (Василівською), Юрія Шевельова (Михайлівською, пізніше – Миколи Руднєва) і Сімферопольською (Іванівською) (Нова Дарниця).

Перевагами Дарницьких дач називали суху здорову місцевість, піщані ґрунти, які швидко вбирали вологу і прекрасний, великий ліс. Всього за одну версту від Дарницьких дач протікав Дніпро, на берегах якого були обладнані купальні. До них ходили спеціальні «купальні поїзда», одноразовий квиток на які коштував п'ять копійок. А ось 45-50 хвилинна поїздка з Києва до Дарниці на поїздах Києво-Воронезької залізниці обходилася відпочиваючим в 15 копійок за одноразовий квиток. У Дарниці до послуг людей був приватний театр під відкритим небом, де відбувалися професійні та аматорські драматичні та оперні вистави, поштове відділення, аптека, непоганий станційний буфет і базар ()

Впродовж 1908-1909 років у дачному селищі (Новій Дарниці) було збудовано церкву святителя Феодосія Чернігівського. Вона стояла біля базарної площі неподалік від залізничної станції, погост прилучався до вул. Єлизаветинської (тепер продовження вул. Крупської). У первісному вигляді була дерев'яною, обкладеною цеглою, хрещатою в плані, з центральною грушоподібною з люкарнами банею на гранчастому барабані, над притвором височила наметова восьмигранна дзвіниця. Її було зачинено в 1935 р. (Храми Києва, 2001; Ковалинский, 2008).

Рис. 2.5.8.53. Кухмістерські Слобідки на мапі долини Дніпра 1914 р.: Нижньо-Кухмістерська Слобідка, 2 –лісопильний завод, 3 – склади деревини для заводу, 4 – кладовище с. Нижньо-Кухмістерська Слобідка, 5 – залізнична гілка на лісопильний завод, 6 – роз’їзд «Лівий берег», 7 – Верхньо-Кухмістерська Слобідка, 8 – фанерний завод на майбутній Дарниці Рис. 2.5.8.54. с. Дарниця на мапі Київської та Чернігівської губернії, 1849-50 рр. позначено урочище Дарниця (1) на березі С-подібного озера. Тут при дорозі на Бориспіль показано хутір чи трактир (?) Дарниця, а далі по цій дорозі ще казарми Дарниця. Показано також трасу річки Дарниці, від витікання з Дарницького озера до виходу на заплавну терасу

Щодо річки Дарниці то станом на кінець XVIII ст. ця річка проткала через Дарницький став в оз. Тельбін, звідки через протоку «Ровчакь» в Дніпро. Імовірно такою була ситуація і на середину ХІХ ст. В 1869-70 рр. долину р. Дарниці було використано при прокладанні залізничної гілки через лівий берег.

Рис. 2.5.8.55. Район залізничної станції Дарниця. Фото ХХ ст. Рис. 2.5.8.56. Район залізничної станції Дарниця. Фото ХХ ст.

На поч. ХХ ст. як хутір біля Дарниці виникає селище Ліски (район суч. вулиць Алма-Атинської, Профспілкової, Калачівської та Вільнюської). Назва походить від розташованого колись неподалік гаю – ліску (Вулиці Києва, 1995, Рибаков, 1997).

Необхідно також зупинитися на особливостях південної частини заплави. Найбільш детально вона показана на мапі Київської та Чернігівської губернії 1849-50 рр. Додаткові подробиці для району Позняків-Осокорків присутні на мапі долини Дніпра 1914 р. Починаючи від Микільської Слобідки заплава на південь неухильно розширюється, досягаючи найбільшої ширини в районі села Бортничі. В районі Позняків-Осокорків заплавне староріччя Тельбін переходить в систему кривих заток-озер на яких розташоване с. Позняки. Це добре помітно на мапі долини Дніпра 1910 р. (Рис. 2.5.8.61). Станом на 1892 р. вони називалися Позняковською протокою (Slownik.., 1892). Тут необхідно пригадати, що вся ця система проток на рукописній карті Київщини 40-х років ХVІІ ст. носила назву Тельба. На мапі 1914 р. вони підписані як озеро Ольхово, оз. Криничка, оз. Речка. Останнім озером ця система проток впадала в Дніпрову протоку між лівим берегом та островом Осокірнянський. Ця протока існувала здавна, позначена на мапах XVIII ст., як така що омивала Осокорки з заходу і відділяла острів Микільський (Осокрінянський). Зауважимо, що усі ці озера в велику воду сполучалися з розлогим болотом на південний-схід від Позняків – б. Толока та розташованими тут озерами Біле та Літвінове. Що ж до Осокорків то найдавніша частина цього села знаходиться між рукавом Річка, рукавом який веде в озеро Літвінове та болото Толока, а також з півдня рукавом Зареваха, який скеровується через заплаву на південь. Наразі між рукавами Річка та Літвінове влаштовано штучну затоку Церковщина. Решту колишньої системи заток, яка наразі носить назву оз. Біле затиснула сучасна забудова житлового масиву Позняки.

Рис. 2.5.8.57. Залізнична станція Дарниця (поблизу дачного селища), На фотографії 1900 р. Рис. 2.5.8.58. Південна лівобережна заплава на мапі Київської та Чернігівської областей 1849-50 рр.

На мапі 1849-50 рр. показано також гідрологію широкої Осокірнянської заплави. Значні фрагменти якої ще нещодавно існували в непорушеному вигляді: тут ми бачимо перетворені наразі в кар’єри для гідронамиву, а початково типові витягнуті стариці в урочищі Небреж. Добрим орієнтиром є витягнуте з півночі на південь існуюче і сьогодні оз. Святище. В районі с. Бортничі простежується впадання річки Тростяниці (відомої з попередніх століть також як Млинна) в систему заплавних рукавів, які через заплавні озера впадають до Дніпра. Цікаво зернути увагу на лівобережне урочище Муляви, яке після будівництва Дарницького залізничного мосту та зміни гідрології в даному районі перетворилося на суч. острів Ольжин.

Позняки. В д.п. ХІХ ст.- поч. ХХ ст. Позняки, як і в XVIII ст. знаходилися на південь від протоки Тельбін, а вірніше на її південному продовженні – т.з. Позняківській затоці. На мапі 1849-50 рр. населений пункт складається з двох частин, які розташовані в звивинах тутешньої протоки. Церкви на мапі не показано, хоча вона позначена на сусідніх Осокорках.

Рис. 2.5.8.59. Південна лівобережна заплава на мапі долини Дніпра 1914 р.: 1 – оз. Тельбін, 2 – Протока в Нижньо-Кухмістерській Слобідці, 3 – оз. Коростишево, 4 – оз. Ольхово, 5 – оз. Криничка, 6 – центральна затока Позняківської протоки, 7 – болото Толока, 8 – оз. Біле, 9 – оз. Літвіново, 10 – оз. Річка – місце впадіння Позянківської протоки в Дніпро, 11- оз. Зареваха – поч. суч. протоки Підбірна Рис. 2.5.8.60. Осокорки на мапі на мапі 1869 р. Мапа містить досить умовне зображення частини села прилеглої до Дніпра. Показано північну частину села з церквою, на південь інша частина села відокремлена протокою – оз. Зареваха, як на південь переходить в суч. протоку Підбірна. Напроти села показано на Дніпрі великий Микільський (Осокірнянський) острів

Тож в цей час населений пункт, як і в XVIII ст. продовжував бути деревнею. Так на мапі 1910 р. він так і підписаний – «д. Поздняки». На мапі долини Дніпра 1914 р. бачимо село розділене трьома гілками даної протоки аж на 4 частини. Населений пункт підписаний як село. Село не було великим, двори оточували поля, які оброблялися селянами. Церква згідно цій мапі розташовувалася в найбільш східній частини. Це була Успенська церква на Позняках, яка була закрита в 1935 р. (Ковалинский, 2008).

Рис. 2.5.8.61. Позняки на мапі 1910 р. (1), 2 – помічено Позняківську протоку, в яку переходить Тельбін Рис. 2.5.8.62. Позняки та Осокорки на мапі 1914 р.: 1-4 – окремі частини с. Полянки, 5 – «деревня Осокорки»

С. Вакулишин (2014) наводить деякі топоніми що стосуються Осокорків описуваного часу:

Нові Позняки – потужний виселок Позняків на північній околиці села, що виник приблизно у 80-ті рр. ХІХ ст. Мапа Київської губернії 1897-1918 р., не показуючи цього топоніма, дає зображення цього компактного поселення з церквою. Осокорки перебували у складі Микільсько-Слобідської волості

Берковщина – затока на лівому березі впритул до Позняків. Наприкінці ХІХ ст. тут лежав ланцюжок вузьких (до 70 м) озер-стариць.

Позняківка – велика стариця Дніпра, яка обмежувала з півночі Старі Позняки. Топографи 1897 р. зафіксували Позняківку без назви: довжина (Між Пастовником та Жандаркою – близько 1 км. Ширина до 100 м. Назву річки Позянківка, яка побутувала у 1950-60-ті рр. пригадували сільські довгожителі поч. ХХІ ст.

Пастовник – стариця Дніпра за 1 км від берегової лінії. Топографи 1897 р. позначили без назви: вузьке півколо завдовжки близько 0,5 км. У південно-східній частині з’єднували з Позянківкою.

Піщане – озеро на південно-західній околиці Позняків позначено без назви топографами 1897 р. близько 0,5 км майже паралельно Дніпру (це його вузька стариця). За спогадами довгожителів поч. ХХІ ст., які вказували назву Піщане, що побутувала в 1950-ті-60-ті рр. ХХ ст. в той час вона поєднувалася протокою з Берковщиною та Позняківкою.

Солоне – озеро на захід від с. Позняки – стариця Дніпра за понад 1 км від берега. Топографи 1897 р. позначили С. без назви.

Прірва – озеро-стариця Дніпра у Позняках посередині між Дарницьким кладовищем та Нижнім Тельбіном. Картографи 1897 р. зафіксували на місці Прірви болото. Довгожителі звуть Прірву річкою. Водойму без назви подано в довіднику «міськдовідки» (1989 р.). Площа 9 га, глибина до 4 м.

Осокорки. Станом на 1799 р. село Осокорки було показане, розділеним протокою (яка впадала в Дніпро приблизно в місці суч. затоки Берковщина), на дві частини: на півночі «Деревня Осокорки» на півдні «село Осокорки». В той же час на мапі 1849-50 рр. ми такого поділу вже не помітно. При цьому бачимо якраз в північній частині Осокорків церкву. На південь же село продовжувалося вздовж суч. протоки Підбірна.

Рис. 2.5.8.63. Соняшники біля сільської хати. Фото 1909 р. Фотограф С.М. Прокудін-Горський Рис. 2.5.8.64. Українська селянка, Фото 1909 р. Фотограф С.М. Прокудін-Горський

Наступне зображення села, яке відноситься до описуваного періоду 1869 р. містить досить умовне зображення частини села прилеглої до Дніпра. Показано північну частину села з церквою, на південь інша частина села відокремлена протокою – оз. Зареваха, як на південь переходить в суч. протоку Підбірна. В той же час на детальній мапі 1914 р. показана північна частина села на північ від рукава Зареваха – підписана як деревня Осокорки. Станом на 1897 р. в Осокорках налічувалося 1290 мешканців у 258 дворів, у 1903 –вже 1531 мешканців (Вакулишин, 2014).

Рис. 2.5.8.65. Українські селяни. Малюнок середини ХІХ ст. Музей історії Києва Рис. 2.5.8.66. Мочання полотна українськими селянками. Малюнок початку ХХ ст.

С. Вакулишин (2014) наводить деякі топоніми що стосуються Осокорків описуваного часу:

Вирлиця – озеро зафіксоване картографами 1897 р.

Мартишів – озеро, яке в 1897 та 1932 р. зафіксовано без назви. Вперше його назву подає «Атлас туриста Киев», 1988 р.

Зариваха – озеро на Осокорках, серед садово-дачного масиву (40-50 лінії), за 1 км від Дніпра. Станом на середину ХХ ст. півколом обходило куток с. Осокорки – Завальну. Довжина близько 1,5 км, ширина до 50 м. Топографи 1897 р. зафіксували інший варіант назви – Заривашки.

Синятин – оз. в Осокорках. Згадується в документах XVII-XIX ст. як урочище. На мапі 1897-1918 рр. позначено як старицю, початок ланцюжка, який вів до оз. Небреж.

Підбірна – озеро довжиною 500 м та шириною 75 м, яке зафіксували картографи 1897 р.

Небереж – урочище зафіксоване топографами 60-х рр. ХІХ ст. як заболочені луки зі старицями. Пономарівське – озеро на Осокорках серед дачного масиву (47-50 лінія) Показане, але не підписане на мапі 1897-1918 р. Це продовження Заривахи. Довжина близько 600 м, ширина – 30 м.

Тягле – озеро, яке на мапі 1897/1918 р. лежить за 1,5 км від Вирлиці.

Худа – – озеро-стариця Дніпра південне продовження Підбірної Довжина понад 1,3 км, ширина 30 м. Мапа 1897/1918 р. подає Худо без назви відомої наприкінці 90-х рр. довгожителям Осокорків.

Яремине – озеро біля Осокорків, серед дачних кварталів (45-52 лінія) між озерами Зариваха та Піскун. Довжина. Пн.-Пд. – 500 м. шир. До 40 м. Мапа 1897/1918 рр. подає Яремине без назви.

Бортничі, Гнідин та Вишеньки. На німецькомовних мапах 1875 та 1891 р. ми бачимо с. Бортничі. На мапі 1891 р. помітно, що так як і в попередній період с. Бортничі знаходилося на заплаві на захід від сучасного озера Заплавне. На краю борової тераси знаходилися лише казарми Млинок (на річці, що стікала з борової тераси – р. Тростяниця з попереднього історичного періоду?) та кладовище (на своєму сучасному місці). На захід від села з заплави збігало кілька водотоків, які впадали в систему притерасних рукавів та заплавних озер (імовірна літописна Золоча), біля яких знаходилися с. Гнідин та Вишеньки. Обидва села знаходилися на підвищених ділянках притерасної заплави. Аналогічна ситуація з притерасними водотоками відмічена на мапі 1875 р. На мапі 1891 р. ми бачимо також згадувану для села на поч. ХХ ст. Покровську церкву, яка була закрита 1935 р. (Ковалинский, 2008).

Дерев'яна церква в селі Бортничі, присвячена Покрову Богородиці, відома з 17 ст. Можна припустити, що вона була значних розмірів, оскільки в 1892 р сюди був перенесений старий іконостас з Кирилівської церкви()

Рис. 2.5.8.67. Вид на лівобережну заплаву в районі Осокорків з лаври, листівка поч. ХХ ст. Рис. 2.5.8.68. Лівобережна заплава на мапі Київщини 1875 р. Позначено лівобережні села

З 1802 по 1923 р. село Бортничі належало до Остерського повіту Чернігівської губернії (1802-1923 рр.) і входило до складу Броварської (з 1903 року – Микільсько-Слобідської) волості Остерського повіту. За даними 1885 року, Бортничі, колишнє державне село при озерах Млинному та Тинниці, 135 дворів, 1032 мешканці, православна церква, 2 постоялих будинки, лавка, вітряк ().

С. Вакулишин (2014) наводить деякі топоніми що стосуються Бортничів описуваного часу:

Нижні Бортничі – назва старої (до 1905 р.) південно-західної частини села 2000 мешканців на 185 га.

Панський ріг – урочище поблизу Бортничів згадуване в документі 1888 р. (опис володінь селян Вигурівщини) – тоді урочище замчало 12 га Довгожителі згадують про нього як сільське пасовище.

Гора – підвищена частина історичного центру Бортничів розпланована в 1905 р. на місці лісових вирубок. Лежить навпроти Нижніх Бортничів. На Гору переселялися бортничани, яким дошкуляли часті повені. Дерев’яну церкву збудували на початку ХХ ст. і зачинили в с середині 30-х рр. Спалено 1943 р.

Приблизно рівними по розмірам до Бортничів були розташовані на південь у краю надзаплавної тераси села Гнідин та Вишеньки. Зображення цих сіл знаходимо також на мапах Київщини 1975 та 1891 рр. на останній в Бортничах також позначено дві церкви, а в Гнідині на краю заплави позначено два вітряки. У Вишеньках та Гнідині церкви не позначені.

Рис. 2.5.8.69. Вид на лівобережну заплаву в районі Осокорків з Лаври, листівка поч. ХХ ст. Рис. 2.5.8.70. Лівобережна заплава на мапі Київщини 1891 р. Позначено лівобережні села

На обох мапах позначено також казарми Млинок. На мапі Київщини 1917 р. натомість бачимо позначені церкви в с. Гнідин та Вишеньки. В Бортничах позначено натомість тільки одну церкву. Показано також заболочений край притерасної заплави, який подекуди зберігся в непорушеному вигляді до наших днів. Зазначено також як р. Тростяниця повертаючи на південь у Бортничах через систему лівобережних проток збігає в Дніпро.

Рис. 2.5.8.71. Лівобережна заплава на мапі Київщини 1917 р. Рис. 2.5.8.72. Човен-довбанка або так звана «душогубка»