Логотип Мисленого древа

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

НАУКА

ОСВІТА

ЛІТЕРА
ТУРА

Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Наука / Києвознавство / Київські острови та… / Розділ 2. Історія київських… / 2.5. Заплава Дніпра в Києві… / …

Київські острови та прибережні урочища
на Дніпрі – погляд крізь віки

Розділ 2. Історія київських островів та заплавних урочищ

2.5. Заплава Дніпра в Києві в період розвиненого капіталізму: сер. ХІХ ст.-1917 р.

2.5.9. Неводничі, Видубичі, острови Жуків, Чернечий (Водників), Конча-Заспа та ін. в другій половині ХІХ ст. – 1917 р.

Парнікоза І.Ю.

«Вже почало світать. Десь од берега схопився легенький вітрець і ніби дмухнув подихом на Дніпро. Береги й верби ніби прокидались і дихнули на воду. По воді пішли брижі та дрібні хвильки, заколивались ледве примітко й захитались, неначе топлене фіолетове та золотисте скло. Позад човна ще чорніла вода, чорніло на півночі небо. Поперед човна ясніла місячна ніч у всій своїй красі, а збоку займався іюньський ранок. І небо, і земля, і Дніпро здавались велетенською картиною, де на темному полі була намальована ясна пишна місячна ніч і, рядом з нею, ранній ранок з зорею та делікатними вранішніми сутінками на небі й на землі».

І. Нечуй-Левицький, Ніч на Дніпрі, 1877 р.

Неводничі, Видубичі-Нижня Теличка, Дарницький залізничний міст. Правий берег Дніпра у основи дніпровських круч здавна являв собою систему мулистих відмілин, а подекуди і алювіальних піщаних кіс. Вологі мулисті береги були вкриті вербовими насадженнями. Саме їх можна побачити на фото Ланцюгового мосту з правого берега поч. ХХ ст. (Рис. 2.5.9.1).

Перший підпис «Зарості верби по правому берегу навпроти Ланцюгового мосту
Рис. 2.5.9.1. Зарості верби по правому берегу навпроти Ланцюгового мосту, поч. ХХ ст. Рис. 2.5.9.2. Правобережна відмілина біля Лаври на листівці поч. ХХ ст. Києва 1904 р.

Після будівництва Ланцюгового мосту в 1848-1853 рр. вздовж круч правого берега проклали Набережне шосе. Для його прикриття з боку Подолу під кручею у 1854 р. звели (Київська фортеця, 2018).

На південь від Лаврської гори в Дніпро висувалися алювіальні відклади конусу виносу р. Неводничі. І. Желєзняк присвятила ціле дослідження походженню цього топоніму. Назва Неводичі імовірно походить від слова неводичь «рибалка», відомого з апостольського послання за списком 1220 р. Слід гадати, що вже в XIII ст. це слово було рідкісним для східнослов’янського мовного терену, оскільки в інших писемних джерелах не зустрічається. Судячи із структури топоніма Неводичі, можна стверджувати, що первісно цю назву було надано поселенню, де мешкали рибалки (неводичі), яке знаходилося біля гирла річки Неводничі. Згодом, поселення під такою назвою зникло; напевно, злилося із Звіринцем, назва якого перемогла (слід припускати, що Звіринець був більшим поселенням).

Усі похідні зафіксовано у формі — оз. Неводницкое (1567 p.), Неводницкій берегь, Неводницкій взвозь (1720 p.), yp. Неводницкое (1756 р.), Неводницкая пристань (1765 р.) і, звичайно, пізніше — Неводницкий холм, поток, ручей в XIX ст. Назва сприймається як похідна від слова неводний з невідомою для нас семантичною орієнтацією — від невод чи вода.

Рис. 2.5.9.3. Правобережне урочище Неводничі у основи круч на мапі Києва 1896 р. Показано також греблю Видубицького озера Рис. 2.5.9.4. Прибережні піщані відмілини від Ланцюгового мосту до греблі Видубицького озера на мапі долини Дніпра 1914 р.

Водночас руйнація природного зв’язку з етимоном (з причини давнього зникнення апелятива неводичь) продовжувала наростати, й з’явився ще варіант Наводницький, пор. «почавши оть рhки Днhпра уверхъ озера Затона, а зъ того озера вь долину Глубокую, ровчакомъ и поточкомъ Наводницкимъ простуючи до колодезей у вербъ граничныхъ» (1568 p.), який активізувався особливо в XIX та XX ст. Навіть такі знавці історії Києва, як М. Тарановський (Наводницкая ул. — Тарановский Н. Киев и его окрестности. — К., 1884. — С. 26), I. П. Новицький (ровчак Наводницкий — Новицкий И. П. Указатель к изданиям Временной комиссии для разбора древних актов. — К., 1882. — Т. II. — С. 532), М. Ф. Наркевич (Наводницкая пристань — Наркевич Н. Ф. Памятка для Г. г. участников экскурсии Киевского отдела Императорского русского военно-исторического общества. 1914 р. Машинопис. — ЦНБ НАНУ, Ін-т рукопису; шифр I. 1146, арк. 2), М. В. Шарлемань (Наводницкий мост — Шарлемань Н. В. Речка Почайна прежде и теперь. 1967 р. Рукопис. — ЦНБ НАНУ, Ін-т рукопису; ф. 49, № 89-90, арк. 7) та ін. вживали лише варіант Народницький ().

Далі на південь від гирла Неводничів знаходився колишній острів навпроти Видубицького монастиря. Цей острів впродовж XVIII-XIX ст. використовувався монастирем як заливні луки, місце рибного лову й вирощування вербової лози («верболозів»), яку широко застосовували для кустарних промислів (). Береги Дніпра в районі цього острова та Видубицького монастиря можна уявити за допомогою виконаного у Видубичах малюнку Т. Шевченка 1840-х рр. (Рис. 2.5.9.5). Показана на ньому картина – нахилені над водою дерева білої верби, була характерна для усього тогочасного правого берегу Дніпра. Аналогічний вид дніпровського берегу ми бачимо на фотографії 1911 р. пристані біля Межигір’я (Рис. 2.5.9.6).

Рис. 2.5.9.5. Берег Дніпра у Видубицького монастиря, мал. Т. Шевченка, за () Рис. 2.5.9.6. Берег Дніпра у Межигірського монастиря, 1911 р. Так, напевнее, виглядало і узбережжя в районі Видубичів

Буйну рослинність Видубицької тіснини бачимо і на малюнку Р. Рачинського середини ХІХ ст. (Рис. 2.5.9.8).

Перший підпис «Берег Дніпра у Видубицького монастиря, начерк. Т. Шевченка, 1840-рр.
Рис. 2.5.9.7. Берег Дніпра у Видубицького монастиря уКиєві, начерк Т. Шевченка, 1840-рр. Рис. 2.5.9.8. Берег Дніпра у Видубицького монастиря. Малюнок Р. Рачинського серед. ХІХ ст.

У 1866 р. відбулася подія, яка стала причиною крутих змін у долі цього острова. Цар Олександр II затвердив концесію на лінію Києво-Курської залізниці. Мова йшла про прокладання шляхом приватного інвестування відрізка залізниці завдовжки 438 верст (481 км) від станції Курськ Московсько-Курської залізниці до станції Київ Києво-Балтської залізниці та подальшої експлуатації цього відрізка. Один з пунктів концесійного договору йшлося:

«Засновники користуються, при спорудженні дороги, усіма правами, державним робіт присвоєними, в тому числі і правом законного відчуження і заняття приватних земель і будівель, необхідних під дорогу і її приналежності».

Трасу запланованого мостового переходу позначено по Видубицькому острову на мапі 1869 р. На ці мапі ми бачимо також на заплавній терасі під Звіринецькою горою нижче Видубицького монастиря хутір Горянщина.

Рис. 2.5.9.9. Острів навпроти Видубицького монастиря на мапі 1849-50 рр. Рис. 2.5.9.10. Острів навпроти Видубицького монастиря на мапі 1869 р.

Острів напроти Видубицького монастиря, 1887 р.
Рис. 2.5.9.11. План землеволодіння в районі Видубичів, 1873 р. Частина колишнього острова, яка опинилася за греблею була повністю змита Дніпром. За () Рис. 2.5.9.12. Острів напроти Видубицького монастиря, 1887 р. Показано зарості лози та греблі – струмінь-спрямовуючу та Дарницького мосту. За ()

Чи не найскладнішою технічною проблемою, яка постала перед будівельниками залізниці, було подолання значного водної перешкоди – Дніпра. У районі Києва залізниця проходила вздовж річки Либідь, тому оптимальне місце розташування переїзду визначили нижче Видубицького урочища, біля нижньої течії Либіді. Довжина нового мосту повинна була скласти 1068 м – на той час найбільша подібна споруда в Європі. У 1867 р. концесіонери залучили до проектування і будівництва досить молодого, талановитого й енергійного військового інженер-капітана Аманда Єгоровича Струве, майбутнього організатора київського водогону і трамвая. Для облаштування майстерень та інших допоміжних служб на час зведення мосту будівельники використовували той самий острів напроти Видубичів.

Рис. 2.5.9.13. Інженер-проектувальник Дарницького залізничного мосту – Рис. 2.5.9.14. Дарницький залізничний міст через Дніпро. Зображення 1870 р. за ()

Три з гаком десятини острівної землі, що безпосередньо лежали на трасі залізниці, компанія-будівельник придбала у власність за смішну ціну – 10 руб. за 1 десятину (1 дес.=1,09 га), сплативши аж 33 руб. 51 і 1 / 4 коп. Іншу частину острова (близько 60 десятин) Струве взяв в оренду під складування будматеріалів зі сплатою 100 руб. на рік, причому вимовив право безперешкодно знищувати плантації лози для будівельних потреб. Відповідний договір підписали у червні 1867 р. настоятель Видубицького монастиря архімандрит Веніамін і повірений Струве – інженер Роберт Ліандр.

гребля Дарницького мосту, фото 1870 рр.
Рис. 2.5.9.15. Гребля Дарницького мосту, фото 1870 рр. За () Рис. 2.5.9.16. Колишній острів навпроти Видубицького монастиря на мапі 1890 р. за ()

Щоб убезпечити будівельний майданчик від примх дніпровської течії, Струве перекрив верхню частину протоки «Старик» (Лисогірського рукава) спеціальною струмінь-відвідною греблею, яка з'єднала північний кінець острова з київським берегом. Струмінь-відвідну греблю спорудили до весни 1868 р. У квітні того ж року вона благополучно витримала розлив Дніпра. Видубицьку греблю незаслужено оминають увагою. В той же час ця інженерна пам’ятка, як і саме Видубицьке озеро, може служити окремим об’єктом водних екскурсій Дніпром. Посередині протоки була влаштована інша гребля, якою пролягла залізниця. Між двома штучними спорудами утворилося закрите водосховище. Таким ось чином і виникло Видубицьке озеро. Нижче другої греблі – греблі мосту з релікту колишнього дніпровського рукава утворилося ще одне озеро. На мапі 1902 р. назване «оз. Старик».

Рис. 2.5.9.17. Гребля Дарницького залізничного мосту вид з Видубицького монастиря, листівка поч. ХХ ст. Рис. 2.5.9.18. Гребля Дарницького залізничного мосту вид з Видубицького монастиря. Суч. вигляд за ()

Надалі контури новоствореного озера і прилеглої частини берега продовжували формуватися. Територія колишнього острова північніше струмінь-відвідної греблі була змита дніпровською течією аж до самої лінії греблі.

Між тим у монастирі змінилося керівництво: настоятелем став архімандрит Іринарх. Він був переконаний, що його попередник взяв з будівельників надзвичайно малу плату за куплену і орендовану частину острова. Ця переконаність ґрунтувалася і на тому, що у тому ж 1867 р. компанія Курсько-Київської дороги купила у Києво-Печерської лаври ділянку під Лисою горою біля лаврського цегельного заводу, заплативши за кожну десятину близько 7 тис. рублів! Навіть з урахуванням можливих затоплень острова ціни були явно не порівнювальні. Тому Іринарх вирішив більше не спускати керівництву залізниці жодного гроша.

Рис. 2.5.9.19. План Києва 1902 р. Фрагмент з районом суч. Видубецького озера та Нижньої Телички Рис. 2.5.9.20. Вид на Видубицьке озеро та Видубицький монастир у Києві, фото поч. ХХ ст.

Коли настоятель побачив, що будівельники використовують для земляних робіт береговий ґрунт з монастирської садиби, він тут же направив інженер-капітану Струве ультиматум:

«Києво-Видубицький Монастир має честь попередити Ваше високоблагородіє, що, після зроблених від Вашої компанії зйомок землі в монастирській межах по березі р. Дніпра, не може довше дозволити Вам брати ні одного аршина землі, як в нагірній частині, так і на дорозі, яка веде в місто. Якщо ж Компанії залізниці належить крайня необхідність в подальшій зйомці монастирської землі для насипу, то в такому випадку Благоволіть вислати від себе довірену особа для пояснення та угоди з монастирем на цей предмет, тому що земля, обрана тепер до зйомки, становить скарб для монастиря, який, втративши раз, ми не в змозі будемо ніколи добути надалі».

Внаслідок такого демаршу залізнична компанія змушена була сплатити монастирю 1000 крб. компенсації за право зняття землі та проведення вибухових робіт.

Рис. 2.5.9.21. Вид на Видубицьке озеро, поч. ХХ ст. Рис. 2.5.9.22. Вид на Видубицьке озеро, поч. ХХ ст.

Вид на урочище Теличка нижче Дарницького мосту, поч. ХХ ст.
Рис. 2.5.9.23. Вид на урочище Теличка нижче Дарницького мосту, поч. ХХ ст. Рис. 2.5.9.24. Виїзд на Дарницький міст з урочища Теличка, поч. ХХ ст.

На мапі 1902 р. (Рис. 2.5.9.19) на південному схилі Звіринецької гори (на південь від Караваївщини чи Караваєвих дач) показано«ур. Верхня Теличка», а на території заплавної низини під горою в безпосередній близькості до лаврської промислової зони в гирлі Либіді – ур. Нижня Теличка. Саме ця назва замінила легендарну назву Видубичі. В описі причин початку реалізації проекту посилення Київської фортеці Е.І. Тотлебена (1870 р.) саме з , О. Голованов (2002) згадує розташований неподалік в урочищі Теличка цегляний завод. Йдеться, напевне, про цегельню відому в цьому районі ще з плану де Боскета 1753 р., на пізніших мапах підписану як лаврська цегельня (детальніше див. ). Цю цегельню, зокрема, показано на мапі 1912 р. (Рис. 2.5.9.27).

Рис. 2.5.9.25. Колишній острів навпроти Видубицького монастиря на мапі Києва 1903 г.
Рис. 2.5.9.25. Колишній острів навпроти Видубицького монастиря на мапі Києва 1903 г. Зліва показані колії до вантажної пристані за () Рис. 2.5.9.26. Колишній острів навпроти Видубицького монастиря на мапі Києва 1910 г.

Останню назву бачимо біля забудувань розташованих в колишньому заплавному урочищі нижче деревні на мапі 1902 р. тут же знаходимо підпис колишнього Видубицького острова як «Піщане місце бувше Видубицького монастиря. Тепер Києво-Воронезької залізниці». На південь від правобережної опори мосту показано також пристань Києво-Воронезької залізниці. В південній частині урочища натомість розташовувалися дров’яні склади. Що ж до озера, яке утворилося на південь від греблі на місці колишнього Лисогірського рукава, топографами 1897 р. воно зафіксоване під назвою Коров’яче (довжина – 800 м, ширина – 250 м, Вакулішин, 2014), на мапі 1912 р. воно носить назву оз. Старик, а на мапі 1914 р. підписано як оз. Теличка.

Колишній острів навпроти Видубицького монастиря на мапі Києва 1912 г. Показано ур. Нижня Теличка та цегляний завод. Старицю колишнього Лисогірського рукава нижче залізничної лінії позначено «оз. Старик»
Рис. 2.5.9.27. Колишній острів навпроти Видубицького монастиря на мапі Києва 1912 г. Показано ур. Нижня Теличка та цегляний завод. Старицю колишнього Лисогірського рукава нижче залізничної лінії позначено «оз. Старик» Рис. 2.5.9.28. Колишній острів навпроти Видубицького монастиря на мапі Києва 1914 г. Показано будівлю перед Дарницьким мостом, а також будівлі на терасі заплави за струмінь-спрямовуючою греблею

Рис. 2.5.9.29. Колишній острів навпроти Видубицького монастиря на мапі долини Дніпра в Києві 1914 р. Рис. 2.5.9.30. Вид на Дарницький залізничний міст та Видубицьке озеро у Києві, поч. ХХ ст.

А у лютому 1870 р. новий металевий 12-пролітний залізничний міст через Дніпро був успішно випробуваний, освячений і прийнятий в експлуатацію. Преса писала, що:

«Струве, за загальним визнанням, спорудив собі віковічний пам'ятник цією спорудою, і ім'я його не забудеться в історії Києва та Південно-Західного краю» ().

Рис. 2.5.9.31. Перший Дарницький міст. Фото 1901 р. з книги М.І. Максимовича «Дніпро та його басейн» Рис. 2.5.9.32. Основа однієї з опор першого Дарницького мосту на супутниковій мапі Києва

Міст мав 11 опор і 12 прольотів по 89 м кожен. Загальна довжина мосту становила 1067,6 м. Міст мав одну залізничну колію. Опори мосту були споруджені за кесонною технологією. Каркас мосту складався з двох ферм «багато розкісної системи» заввишки по 29 футів, між якими розміщувалася рейкова дорога. Для виготовлення металева частин мосту Аманд Струве влаштував на острові напроти Видубицького монастиря (суч. Нижня Теличка) велику механічну майстерня, де оброблявся метал та збиралися конструкції мосту. Так було покладено початок промисловій зоні на Теличці (Ковалінській, 2008). 12 (24) лютого 1870 р. під час випробування, по мосту проїхав спеціальний випробувальний поїзд у складі шести паровозів.

Рис. 2.5.9.33. Фрагмент опори мосту Аманда Струве (1871-1920). Фото 2010 р. за (Лисенко, 2010) Рис. 2.5.9.34. Дарницький залізничний міст з боку правого берега, поч. ХХ ст.

Новозбудований міст називали по-різному. Спочатку – мостом Курсько-Київської залізниці, потім – Московсько-Києво-Воронезької, а згодом – Русанівським мостом. Останньою найбільш уживаною назвою стала "Дарницький міст" (Вишневський, 2000).

Рис. 2.5.9.35. Дарницький залізничний міст, поч. ХХ ст. Рис. 2.5.9.36. Дарницький залізничний міст, поч. ХХ ст.

На мапі 1902 р. (Рис. 2.5.9.19) перед Дарницьким залізничним мостом показано станцію Київ ІІ. Наразі від первинного мосту А. Струве зберігся фрагмент бика, розташований ближче до правого берегу.

Гирло Либеді – Покал – Галерні острови. Зона виносу алювію формувалася і в гирлі р. Либідь. Проте на мапі 1842 р. піщані коси чи острова, як і виступаюча низинна територія у гирлі Либіді не показані. На мапі також немає позначених водотоків, що збігають з ярів Лисої гори (хоча, це не значить що вони перестали існувати). Річка Либідь (підписана) біля основи гори розділялася на два водотоки, що утворювало острів. Біля її гирла на правому березі показана не підписана Г-подібна будівля. Цікавою подробицею є польова дорога, що вела від містку через Либідь попід східними схилами Лисої гори до «хутора Корчеватое», який знаходився біля південно-східного закінчення Лисої гори на узбережжі Лисогірського рукава (опис його історії нижче). На лівому березі Либіді на місці сучасного гаражного кооперативу «Либідь» показаний казенний цегляний завод.

< Район гирла Либіді на мапі Києва 1842 р. позначено 1, (Старовинні.., 2010)
Рис. 2.5.9.37. Дарницький залізничний міст через Дніпро в м. Києві. Зображення поч. ХХ ст. Рис. 2.5.9.38. Район гирла Либіді на мапі Києва 1842 р. позначено 1, (Старовинні.., 2010)

Мапа Шуберта (фрагмент трьохверстної мапи Російської імперії) 1849-1850 р. (Рис. 2.5.9.39) показує детальну ситуацію в районі суч. Нижньої Телички-Покалу-Галерних островів станом до будівництва Дарницького залізничного мосту. Річище Дніпра проходить безпосередньо під Лисою горою. Цікаво, що топонім «Корчеватая» знаходиться в районі верхньої частини Галерних островів.

Схема 1860 р. (див. ) показує острів на Либіді і став. Споруди на північ від острова на Либіді (помітні і на попередніх мапах ХІХ ст.) підписані як цегельний завод. Біля Лисої гори розливалося широке головне русло Дніпра. Г-подібна споруда при гирлі Либіді не показана.

На більш детальній мапі 1865 р. острів на Либіді вже не показаний, але міст, стежина до Корчуватого, став та Г-подібна споруда при гирлі зазначені. Показано також яр перпендикулярний до русла Либіді – суч. Західний яр Лисої гори. На лівому березі Либіді на місці сучасного гаражного кооперативу «Либідь» показана лаврська парова мукомельня. С. Вакулішин (2014) зазначає, що це хутір Либідь – осередок на лівому березі річки недалеко від гирла, який виник наприкінці ХІХ ст. та включав цегельню та паровий млин, які належали Лаврі. В перші десятиліття ХХ ст. цю назву було забуто, очевидно з занепадом націоналізованих підприємств.

Мапа 1871-73 рр. (з уточненнями 1909 р.) показує ситуацію після будівництва Дарницького залізничного мосту (1870 р.). На цій мапі в долині Либіді показана гілка залізниці Київ-Курськ-Москва, що пройшла до вище згадуваного Дарницького залізничного мосту. В районі старого гирла Либіді показана промислова зона, в складі якої зазначені цегельний завод та лаврська парова мукомельня. На місці суч. ст. Ботанічна на Нижній Теличці показаний полустанок. Це будівництво вплинуло на відхилення головного русла Дніпра від правого до лівого берега, що змінило абриси усієї нижньої частини заплави Дніпра в Києві. Колишнє головне річище Дніпра перетворилося у вузький Лисогірський рукав. Північна його частина, безпосередньо відрізана греблею Дарницького залізничного мосту, перетворилася на озеро Видубицьке. А від поступово відмерлої південної частини цього рукава залишилися лише болотисті низини урочища Покал та Чернеча (суч. Галерна) затока, яка приймаючи води Китаївського струмка, відкривається до Дніпра. Під кручею Лисої та Багринової гір розташовувалися цегельні.

Зображення гирла р. Либідь, о-ва навпроти Видубицького монастиря (рожевий) та Галерних островів (жовтий) на мапі Київської губернії 1849-50 рр., (Старовинні.., 2010) Зображення гирла р. Либіді, Покалу та Галерних островів на мапі 1871-73 рр. (з уточненнями 1909 р.)
Рис. 2.5.9.39. Зображення гирла р. Либідь, о-ва навпроти Видубицького монастиря (рожевий) та Галерних островів (жовтий) на трьохверстній мапі Шуберта, фрагменти Київської та Полтавської губернії станом до будівництва Дарницького залізничного мосту, 1849-50 рр. Річище Дніпра проходить під Лисою горою. Найбільш південний з Галерних о-вів – колишній Микільський чи Осокірнянський має видовжене подовження, яке збереглося дотепер в якості суч. острова Великий Південний, основа за (Старовинні.., 2010) Рис. 2.5.9.40. Зображення гирла р. Либіді, Покалу та Галерних островів на мапі 1871-73 рр. (з уточненнями 1909 р.): 1 – територія суч. Наводницького парку, зазначено колишню пральню військового госпіталю, 2 – гребля Видубицького озера, 3 – Видубицьке озеро (колишнє головне русло Дніпра), 4. – озеро Теличка та полустанок, 5 – територія суч. урочища Нижня Теличка, 6 – Лаврська промислова зона в колишньому гирлі Либіді – лаврська парова мукомельня, 7 – гирло Либіді, 8 – Лисогірський рукав і хутір Корчувате, 9 – протока, яка розділяла Галерні острови, 10 – Багринова гора та промислова зона під нею, 11 – сучасний півострів Гострий, 12 – Галерна (тоді Чернеча) затока, 13 – табір понтонного батальйону, 14 – Дачі Коник та хутір Виноградний, 15 – Жуків острів, основа за (Старовинні.., 2010)

Окремої уваги заслуговує історія розташованих в районі гирла Либіді островів та їх перетворення в прибережне урочище Покал. Відомо також, що у зв’язку з будівництвом Лисогірського форту (що зводиться 1872-1874 рр. для прикриття Дарницького залізничного мосту. Див. ) 1872 р. у Лаври були відібрані землі на Лисій горі, а в якості компенсації вона отримала казенну Совську дачу, ділянку з урочища «Темний Луг» з Ветяно-Трпільскої дачі та острови Галерні (1 та 2). Пізніше Лаврі віддали острів Галерний № 3, який взято від селян с. Мишоловка як надлишок (Голованов, 2002). Про які острови йшлося? На вищезгаданій трьохверстній мапі Шуберта, що показує фрагменти Київської та Полтавської губернії 1849-50 рр. (Рис. 2.5.9.39), у районі нижче сучасного Південного мосту позначено три великих острови. Найбільш південний з них це безумовно колишній Микільський чи Осокірнянський. Він має видовжене подовження на північ, яке збереглося дотепер в якості суч. острова Великий Південний. Осокірнянський займає теж місце, що і на мапі 1799 р. Інші острови, розташовані ближче до гирла Либіді найімовірніше відповідають зображеним на мапі 1799 р. і чомусь не показуваним на мапах середини ХІХ ст. Виходячи з розташування Лисогірського форту та с. Мишоловка, Галерними могли бути саме ці острови. Дійсно розташований у гирла Либіді острів та залишки Осокірнянського після його розмивання на мапі 1871-1873 рр. підписані як о. Галерний. Про це свідчать також топоніми, що збереглися тут до кінця ХХ ст. – острів Галерний та Затока Галерна. Після будівництва Дарницького мосту, як свідчить мапа 1871-1873 рр. (Рис. 2.5.9.40) цей архіпелаг почав розмиватися. Головне русло Дніпра пройшло через Осокірнянський, відділивши від нього невеликий острів, що фігурує на мапах 30-х рр. ХХ ст. З нього пізніше остаточно оформиться суч. о. Великий Південний. Діяльність головного русла Дніпра відмила від о. Осокірнянського ще один невеликий острів (Рис. 2.5.9.40), який внаслідок перевідкладення на масив колишнього о. Осокірнянського, міг утворити суч. півострів Гострий. Як ми вже вказували, острів напроти гирла Либіді та рештки Осокірнянського на мапі 1871-1873 рр. підписані як Галерний острів. В подальшому абриси цієї території змінювалися. Острів розташований біля гирла Либіді в міру відмирання Лисогірського рукава з’єднався з правим берегом. Протока між ним та головним масивом колишнього Осокірнянського острова також поступово відмирала, що згодом призвело до об’єднання обох масивів (сучасні масив Покал та Галерний острів).

Острів Микільський – рештками якого є сучасний острів Великий Південний на листівці поч. ХХ ст.
Рис. 2.5.9.41. Острів Микільський – рештками якого є сучасний острів Великий Південний на листівці поч. ХХ ст. Рис. 2.5.9.42. Острів Микільський – рештками якого є сучасний острів Великий Південний на листівці поч. ХХ ст.

Зазначимо, що походження назви цих островів і суч. Галерної затоки – колись Лисогірського рукава виводять від переказу про стоянку тут галер, перегнаних зі Смоленська для подорожі Дніпром Катерини ІІ в 1878 р. не має підтвердження серйозними джерелами (Див. ).

На схемі Лисої гори з показаними роботами по будівництву форту станом на 1874 р., окрім конкретних елементів Лисогірського форту показано прилеглу територію: острівець на Либіді, міст на річці, на дорозі на південь до Корчуватого, спеціальне земляне укріплення – флеш біля підошви Лисої гори (імовірно так і не була збудована), та палісаду, яка мала замикати доступ ворога Лисогірськими ярами. Лисогірський рукав показаний ще дуже широким, на ньому біля форту влаштовано пристань, з якої до центру форту проходить шосейна дорога.

Рис. 2.5.9.42a. Зображення району Лисої гори-гирла Либіді на плані виконаних робіт по будівництву форту станом на 1874 р.: 1 – хутір Коноплянка, 2 – р. Либідь і дорога її правим берегом, 3 – міст на р. Либідь, 4 – острів на Либіді, 5 – дороги на Корчувате, 6 – пристань на Лисогірському рукаві, 7 – запланована земляна флеш (не виконано), 8 – палісада, що замикала форт з боку Дніпра, (Архів НІАМ «Київська Фортеця»)

На досить детальній мапі Києва 1886 р. Наявні два містки через Либідь та мукомельня на лівому березі. Наявні також ще дві цікаві подробиці. На місці запланованої флеші Лисої гори показано кар’єр. Він відповідає сучасному Східному озеру. Імовірно звідси брали глину на цеглу для форту, чи інших потреб. Біля цього кар’єру показано пристань. Мапа Києва 1895 р. подає досліджувану територію більш схематично. Зазначено містки на Либіді, що вели до підніжжя Лисої гори, систему шляхів форту та пристань. Це свідчить, що і після зведення греблі Дарницького мосту Лисогірський рукав певен час залишався судноплавним.

Мапа Києва 1899 р. також дуже лаконічна, втім вона називає залишок колишнього Дніпровського русла –«Лысогорский рукав». Необхідно зауважити, що існує повністю аналогічна, принаймні в описуваній частині, цій мапі мапа 1905 р.

Топонім «Покал» (як нам здається) вперше зафіксовано на плані Києва 1902 р. Таірова (інколи помилково датується 1899 р., див. Вакулішин 2014). Тут нижче лінії залізниці Київ-Дарниця наявний лаконічний підпис: «Остров Покалъ-Галерный». Це одночасно і перша зафіксована на мапі згадка про Галерні острови. Сама назва Покал, імовірно походить від прикметника “покалений”, в сенсі замулений, непридатний до судноплавства. С. Вакулішин (2014) зазначає що ця назва походить від стародавнього «кал»=глина. Наявність на Дніпрі нижче Києва острова з такою ж назвою підтверджує думку про те, що назва ця походить від гідроніму. Втім поява цього топоніму саме в цей час може мати і інше пояснення. Не оберненої трансформації долина Либіді зазнала під час реконструкції київської каналізаційної системи. Перша Шонівська система каналізації (поч. спорудження 1893 р.) експлуатувалася 18 років. На той час вона досягла межі своїх можливостей. Це почало загрожувати головному дніпровському водозабору. Зважаючи на це відбулася реорганізація каналізаційної системи верхнього міста, яка була закінчена в 1909 р. При цьому в долині Либіді було прокладено самопливний каналізаційний канал (чавунну трубу майже метрового діаметру), який скидав води в Дніпро в районі Видубичів після їх очистки на мулах ставків в районі Лисої гори. Для вилучення мулу з ставків-відстійників було побудовано нову Звіринецьку насосну станцію. Сюди було спрямовано усі стоки, окрім Подільських (Бєломєсяцев та ін., 2012).

Загалом тут мали створити нові поля, однак їхнє облаштування і прокладення до них колектора «батьки міста» відклали на потім. А тим часом ж поблизу гирла річки Либіді влаштували скидання стоків просто до Дніпра. Щоправда, нечистоти проходили сяке-таке очищення в спеціальних відстійниках. Але його якість залишала бажати кращого. У київській пресі у 1911 р. була намальована така «живописна» картина скидання:

«Широке кам’яне жерло викидає з пекла огидну лавину. У смердючій водяній гущавині нуртують різні відходи: кістки, пляшкові корки, шматки хліба та м’яса, друзки пляшкового скла, кірки лимонів, нерозмочені людські екскременти… Вся ця гидота частково потрапляє до Дніпра, частково ж викидається на піщану мілину ріки, гниє, заражує повітря». Втім, мешканців міста ці жахи не надто лякали — адже тепер річку засмічували нижче Києва за течією, тож переживати мали хіба що десь біля Трипілля ().

Вищеописані деталі може напевне також причетні до "покаленості" колишнього Лисогірського рукава – Галерної затоки та виникнення назви урочища. Підтвердження цього надає опис наслідків проведення каналізації, який наводить в описі Жукова острова станом на 1916 р. М. В. Шарлемань:

Траса каналізаційної труби проекту каналізації 1909 р. побудови на мапі 1932 р. Прокладанння мулопроводу від озер відстійників на Покалі
Рис. 2.5.9.42b. Траса каналізаційної труби проекту каналізації 1909 р. побудови на мапі 1932 р. Рис. 2.5.9.42c. Прокладанння мулопроводу від озер відстійників на Покалі

«Жуків острів також віддалене екскурсійне місце описуваного району. Від Голосієва до острова верст 7-8. Дорога суходолом іде через Голосієво, потім преображенський скит до Китаївських дач (Китаївські дачі, які колись були одним з найкрасивіших куточків під Києвом, наразі сильно забруднені колектором каналізації, що тут проходить. Влітку вся Китаївська затока заповнена нечистотами. Огидний запах розходиться навколо. Завдяки всьому цьому я не вношу Китаєва до списку екскурсійних місць.)»(Шарлемань, 1916).

Перший підпис «Остров Покалъ-Галерный» на мапі Києва 1902 р. Зображення стародавнього гирла р. Либідь та ставу на ній на мапі Києва 1904 р.
Рис. 2.5.9.43. Перший підпис «Остров Покалъ-Галерный» на мапі Києва 1902 р. Рис. 2.5.9.44. Зображення стародавнього гирла р. Либідь та ставу на ній на мапі Києва 1904 р.

Ситуація в гирлі Либіді станом на 1904 р. повністю відповідає зазначеній на мапі 1886 р. Наявний той же топонім «Х.[утор] Лысая гора». Показаний лише один місток через Либідь та пристань на Лисогірському рукаві. Аналогічно виглядає ситуація на мапі 1905 р. (Архів автора).

Наявні відомості, що в 1913 р. розпочато будову т.з Германівської колії, яка пройшла під Лисою горою територією урочища Покал. Про це зокрема повідомила газета Киевлянин 23.9.1913 р. (див. ).

Корчувате – промисловий монастирський хутір розташований на південному схилі Лисої гори, за 250 м від Лисогірського рукава Дніпра. Його не слід плутати з сучасним житловим масивом Корчувате, який розташований значно південніше на місці історичної Мишоловки та Коника. Назва народного походження — від давнього слова «корч» (кущ, пень). Як зазначає С. Вакулішин (2014) перша документальна згадка про Корчувате відноситься до 1832 р. У 60-і рр. ХІХ ст. Корчувате згадується як хутір, який входив до володінь Видубицького монастиря та був проданий Київському інженерному відомству у зв’язку з будівництвом Лисогірського форту (Ситкарева, 1997). За іншими джерелами Видубицький монастир передав Інженерному управлінню земельні ділянки, дубовий гай та лісову дачу на хуторі Корчуватому (Голованов, 2002 на основі Російського державного військово-історичного архіву у Москві – Ф. 13135. – Оп. 1. – Спр. 353. – Арк. 36а, 44, 50). З метою збільшення виробництва цегли для будівництва форту у липні 1872 р. ризькому громадянину Андрію Ерліху було дозволено влаштувати на Корчуватському хуторі приватний цегляний завод (Голованов, 2002). Далі на південь від Корчуватого уздовж Багринової гори до Мишоловки лежав кілометровий ланцюжок цегелень, які були засновані в 50-ті рр. ХІХ ст. У сер. ХІХ ст. згадується Корчуватська пристань.

Мишоловка-Коник – станом на д.п.ХІХ ст.-поч. ХХ ст. так називалися селища в районі Галерної затоки – суч. Корчувате. Імовірно, в кінці ХІХ ст. понтонерів з долини Либіді під Лисою горою перевели на Коник. С. Вакулішин (2014) зазначає, що топографи 1897 р. зафіксували табір понтонного батальйону навпроти Мишоловки (суч. Корчувате). Згідно з військово-археологічним планом Китаївського городища (1914), на території, що прилягає до сучасної Галерної (тоді Чернечої) затоки розташовувався Понтонний табір. Він включав з півночі на південь – конюшні, офіцерське містечко з офіцерськими зборами та штабами, дачі командирів та офіцерів, ботанічний сад, гімнастичне містечко, палатки, саперне містечко та плац. На південь від табору, відділений від нього вул. Княжою, розташовувався дачний масив Коник. На північ від Понтонного табору позначено Корчувате (промзона), а також дороги на Лису гору та Диміївку. На захід від території табору знаходилася територія Китаївського монастиря, до якого можна було дістатися пароплавом. Екскурсію сюди 1880 р. здійснив французький письменник Віктор Тиссо, він, зокрема, писав:

«У пристані я впізнав «Святу Ольгу», той чудовий пароплав, на якому я напередодні здійснив чудову екскурсію до Китаївського та Голосіївського монастирів, дванадцятьма кілометрами нижче Києва за течією. (Дніпровські пароплави зазвичай носять імена святих, тому, що цей вид транспорту користується перевагою у багаточисельних паломників)» (Кальницкий, 2009).

Фрагмент військово-археологічного плану Китаївського городища, 1914 р. Жуків острів та хутір Жуківка на мапі Київської губернії 1850 р.: 1 – протока Коник, яка відділяє Жуків острів від правобережної заплави, 2 –острів Жуків, 3 – Хутір Жуківка, 4 – хутір Козачий острів, 5-острів Чернечий (суч. Водників), 6 – нижня частина суч. острова Козачий, 7 – урочище Муляви – суч. острів Ольжин, 8 – острів на місці суч. півострова, який обрамляє затоку Млиново
Рис. 2.5.9.45. Фрагмент військово-археологічного плану Китаївського городища, 1914 р. На території, що прилягає до сучасної затоки, розташовувалися хутір Корчувате (вище верхівки Чернечого рукава Дніпра (суч. затоки Миколайчик чи верхівки Галерної затоки) і Понтонний табір. На південь від табору, відділений від нього вул. Княжою розташовувався дачний масив Коник. Рис. 2.5.9.46. Жуків острів та хутір Жуківка на мапі Київської губернії 1850 р.: 1 – протока Коник, яка відділяє Жуків острів від правобережної заплави, 2 –острів Жуків, 3 – Хутір Жуківка, 4 – хутір Козачий острів, 5-острів Чернечий (суч. Водників), 6 – нижня частина суч. острова Козачий, 7 – урочище Муляви – суч. острів Ольжин, 8 – острів на місці суч. півострова, який обрамляє затоку Млиново

Жуків та Чернечий (Водників) острів. Сучасна назва самого острова, імовірно, походить від назви хутора Жуківка, позначеного на трьохверстній мапі Шуберта з фрагментами Київської та Чернігівської губернії 1849-50 рр.

Принаймні, ця версія виглядає більш правдоподібною, ніж та, що її подає енциклопедичний довідник «Киев» (1986), згідно якому назва острова походить від струмка Жуківка. Та де знаходиться цей струмок, тепер мало кому відомо.

Хутір, як і сам острів, станом на ХІХ ст., належали Києво-Печерській лаврі. В 1869 р. Лавра збудувала тут дерев’яну церкву на честь ікони Пресвятої Богородиці, яка отримала назву «Взыскание погибших». Тут у літній час проводили богослужіння для братії, що працювала на розташованому поряд хуторі навпроти Чернечого (наразі – Водників) острова. Дерев’яні будівлі хутору, льодовня, хлів для худоби, руїни каплички існували тут (на місці сучасного клуба юних моряків «Шквал») ще після другої світової війни. Тут також зберігся монастирський колодязь. Друга капличка стояла біля каналу на відстані 1 км. у південно-західному напрямку від першої (фундамент зберігся до нашого часу). А на місці ж церкви (зруйнованої у 30-і рр. ХХ ст.) наразі височіють три вікові сосни. Біля церкви ченці облаштували озеро, а на острівних луках – мережу каналів проти весняних паводків. Частину цих лук відвели під виноградники (Дзівалтовський, 2004). Імовірно, поблизу було розташоване і урочище «Темний луг» з Ветяно-Трипільської дачі, яке Лавра отримала в 1872 р. в компенсацію за відібрані під будівництво Лисогірського форту землі (Голованов, 2002).

Рис. 2.5.9.47. Церква «Взыскание погибших» (1) та монастирська криниця (2) лаврського хутора на Жуковому острові. Фото І. Парнікози Рис. 2.5.9.48. Місце де знаходилася церква «Взыскание погибших» на Жуковому острові. Фото І. Парнікози

Мапа Київської губернії 1849-50 рр., свідчить, що у цей час Чернечий острів був довшим за сучасний. Розташований перед його північним закінченням острів Тополевий до масштабних робіт зі зведення південного тунелю під Дніпром у 30-х-1941 р.р. (див. нижче) імовірно складав з сучасним островом Водників єдиний низинний заплавний острівний масив, вкритий заплавними луками – Чернечий острів. Ґенеза цього острова, вирогідно, пов’язана, як з явищами меандрування (поступове відмирання старого річища – Старого Дніпра та формування нового річища ближче до лівого берега), так і з акумулятивними процесами.

Ось який опис Жукова острова подає станом на 1916 р. виданий український природоохронець та вчений М. В. Шарлемань:

«Жуків острів також віддалене екскурсійне місце описуваного району. Від Голосієва до острова верст 7-8. Дорога суходолом іде через Голосієво, потім преображенський скит до Китаївських дач (Китаївські дачі, які колись були одним з найкрасивіших куточків під Києвом, наразі сильно забруднені колектором каналізації, що тут походить…, потім вздовж берега протоки Коника до моста через протоку і мостом на Жуків острів. На Жуків острів можна потрапити також Дніпром на човні чи в дні гулянь – на пароплаві. Від Києва до острова, що лежить вниз по течії річки верст 20.

Існує також дорога від саперного табору до найближчого закінчення острова, де знаходиться човнова пристань та перевіз.

Жуківка – дуже мальовниче місце. Тут високий правий берег Дніпра поріс великими дубами, осокорами (Populus nigra), ветлами (Salix alba) та ін. Багточисельні водойми: протоки, стариці, затони і т.і. Гідробіологічні збори можуть дати багатий матеріал. Багато птахів, характерних для лісових станцій, на острові зустрічається також низка видів, характерних для лук, боліт, очеретових заростей. Іноді якщо пощастить, можна знайти гніздо ремеза (Remisa pendulina). В дуплах осокорів гніздують у невеликій кількості кібці (Erythopus vespertinus). На острові наявна сторожка, де можна отримати самовар» (Шарлемань, 1916).

У ХІХ ст. цей фрагмент дніпровської долини (на південь від Жукового острова) характеризувався наявністю численних заплавних проток. Станом на кінець ХІХ ст. сучасний острів Козачий являв собою правобережне заплавне урочище. Воно отримало назву від розташованого на ньому хутора. Натомість острів Круглик (у післявоєнний час – Ольжин), станом на к. ХІХ ст. являв лівобережне заплавне урочище Муляви) (Рис. 2.5.9.46).

Рис. 2.5.9.49. Відомий український рибовод та природоохронець Іван Микифорович Фалєєв. За (Борейко, 2001а) Рис. 2.5.9.50. Нерестовища у с. Вишеньки, які пропонував заповідати І. Н. Фалєєв, наразі знищуються під котеджні містечка

Кінець ХІХ – поч. ХХ ст. характеризувався у Російській імперії розвитком природоохоронних поглядів. Торкнулося це і питань охорони водойм та рибних запасів. Необхідно зазначити, що ще у 1893 р. київський рибовод Іван Никифорович Фалєєв створює Київський відділ Російського товариства рибоводства та риболовства і в цьому ж році добивається взяття під охорону Товариства відомого київського нерестовища – озера Конча-Заспа під Києвом. Пізніше Іван Микифоpович згадував:

«охоpона неpеста на подібних улюблених нерестовищ pиби має величезне значення для збереження pибних багатств, особливо в даний час – напередодні введення в життя нового рибного закону, як корисний захід для сприйняття цього закону. 20 років тому, коли я зробив доповідь в Київському відділі про рибальство на p. Дніпpо і про заходи для підтримання його («Вісник pибопpомишленності») і був обраний секретарем відділу, я доповів загальному зібранню, що можу працювати на користь для рибоводства тільки в тому випадку, якщо дадуть відділу нерестовище у озеpа "Кончі". Це було виконано, завдяки клопотанням покійного голови Товариства статс-секpетаpя Вешнякова. Я пишаюся подібним початком своєї діяльності, коли я 20 років тому виконав те, що в цьому Нараді так гаpячо відстоюється багатьма з присутніх» (Фалєєв, 1915).

Ця природна ділянка стала хронологічно четвертим природоохронним об’єктом на території сучасної України. У 1895 р. І. Н. Фалєєв публікує в трьох номерах «Вестника рыбопромышленности» своє дуже цікаве дослідження «Днепровское рыболовство», вперше піднявши питання про створення рибних заказників на Україні. «Подібні місця – писав він, – при вдалому виборі дали б на мій погляд величезний приріст рибного багатства. Лоза і взагалі рослинність, яка оточує заповідні затоки, має бути недоторканою».

І. Н. Фалєєв також намагався, але не зміг добитися заповідання ще одного дуже важливого нерестовища, яке знищується вже в наш час котеджними містечками – заток і озер лівобережної заплави в районі с. Вишеньки.

Завдяки зусиллям І. Н. Фалєєва територія Конча-Заспи охоронялася товариством до 1917 р. (Борейко, 2001а,б). Район Конча-Заспи, а також реліктове правобережне русло Дніпра в районі Підгірців зображено на мапах Київщини 1849-50, 1875 та 1891 рр. на захід від Жукового острова розташовувалося с. Віта-Литовська. На мапі 1891 р. церкви в ньому не позначено. На останній мапі добре позначено дорогу дніпровським правобережжям, яка проходила з с. Мишоловка на Віту-Литовську, а потім боровою терасою на південь до Козина.

Заплава на південь від Києва на мапі Київської та Чернігівської губерній 1849-50 рр.: 1 – реліктова заплава Дніпра в районі с. Підгірці, 2 – піщані дюни борової тераси Дніпра, які уторилися в якості алювіальних відкладів на руслі пра-Дніпра
Рис. 2.5.9.51. Заплава на південь від Києва на мапі Київської та Чернігівської губерній 1849-50 рр.: 1 – реліктова заплава Дніпра в районі с. Підгірці, 2 – піщані дюни борової тераси Дніпра, які уторилися в якості алювіальних відкладів на руслі пра-Дніпра Рис. 2.5.9.52. Південна правобережна заплава на мапі Київщини 1875 р. Зображено зокрема район Конча-Заспи, а також реліктове правобережне русло Дніпра в районі Підгірців

На мапі 1917 р. с. Мишоловка, Віта-Литовська та Козин показані без церков. На останній мапі добре позначено дорогу дніпровським правобережжям, яка проходила боровою терасою на південь до Козина. На південь від Мишоловки по дорозі на Віту-Литовську позначено «бараки В.Уч.». На усіх мапах позначено острівець в заплаві Віти, через який відгалужувалася дорога на с. Підгірці.

Рис. 2.5.9.53. Південна правобережна заплава на мапі Київщини 1891 р. Рис. 2.5.9.54. Південна правобережна заплава на мапі Київщини 1917 р.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1999 – 2018 Група «Мисленого древа», автори статей

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на наш сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 1182

Модифіковано : 13.12.2018

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.