Феномен московських воєвод
Дегодюк Е.Г.
Залізна дисципліна татаро-монголів запліднила російський дух, додавши йому агресивності і пірамідальності будови.
Василь Стус
За вкрай урізаної автономії українське населення не було захищене від сваволі московських воєвод. Як свідчать давні хроніки, у 1706 р. Харківський полковник Хв. Донець скаржився на місцевих воєвод, які безперестанку б’ють поселенців і здирають всілякі податки і “од того вони знищилися і розійшлися світ за очі по слободах”. У слободах Сумського полку воєводи били селян батогами, обрізали чуби, грабували панів і селян, убивали людей, аби інших загнати у кріпаки. Масово козакам допікали постої служилих московських людей, яких розміщали навіть у хатах церковних служителів. Із 1656 по 1706 рр. Харковом управляло 20 воєвод. Тимчасовість влади породжувала хабарництво і бажання побільше урвати від місцевого населення. І тільки два Харківських воєводи Тарбєєв і Грецов увійшли в історію тим, що харків’яни самі просили продовжити строк їхнього перебування на царській службі [4].
Особливістю українських слобожанських полків була ще більша обмеженість суверенітету від царської влади, навіть порівняно із Гетьманщиною. Пряма залежність від Розрядного і Посольського приказів, а ще більше (бо ближче) від Бєлгородського воєводи чинила сваволю не тільки з простими козаками, а й з полковниками, яких також призначала Москва. А в полках поряд із козацьким урядом стояв московський воєвода – приказний.
Відомий випадок, коли Бєлгородський воєвода Б. Шереметьєв жорстоко побив Охтирського полковника Р. Кондратьєва, коли той за козацьким звичаєм подав скаргу (у Бєлгороді воєводі, у Москві – царю) на воєводу Перехрестова. Бив прилюдно і смертельно у присутності багатьох полковників, урядників і чужоземців, скуб за волосся, бив по щоках, перебив ребро, а носом і ротом йшла кров. І це діялось у 1692 р., коли козакам жилося більш-менш вільно [4].
За гетьмана Брюховецького на Гетьманщині вибухнуло велике повстання проти сваволі воєвод, яке перекинулось і на Слобожанщину. Д.І. Багалій [4] зазначає, що воєводсько-приказний уряд був важким тягарем не тільки для українців, а й для московської держави в цілому, викликаючи бунти серед росіян. Але на цьому тримався весь державний устрій царів. Тому воєводи були наділені безмежною владою на місцях, залишаючись холопами царя і вищого начальства, які чинили над ними таку ж сваволю, як і вони над своїми підлеглими.
Відомий випадок, коли Зміївський воєвода С. Дурново одержав наказ відшмагати батогами Краснокутського воєводу за затримання пошти. Зважаючи на безкарність, процвітало хабарництво навіть за те, щоб уникнути жорстоких побоїв та за повинності, які треба було відробляти на государеву казну.
Детальний аналіз історичних розвідок слобожанського літописця Д.І. Багалія [4] дає можливість пізнати інститут воєводства в Слобідській Україні, порівняти його із ментальним і державним устроєм Російської імперії за царату і більшовицького режиму та дійти несподіваного висновку – за цей час нічого не змінилось. Навіть у самостійній Україні вже доморощені мери колись всуціль українського міста Харкова несуть у собі ментальність московських воєвод щодо українського населення рідної області.
Феномен воєводства полягає в тому, що після ліквідації козацької автономії принципи адміністративного управління Слобожанщиною ще більше позначались безправністю, і українське населення не допускалось до управління навіть місцевими органами влади на рівні повітів. Проте, незважаючи на статус “инородцев” на своїй землі, за царського режиму був фактор зближення великоросів та українців – Православна церква. Тут перед Богом всі були рівними, а поза церквою, як у миру, – “а більший меншого тусає та ще й б’є, за тим, що сила є”.
Проте приспаний звір опричництва, запроваджений в Московському царстві Іваном Грозним і трансформований в інститут воєводства, з новою силою прокинувся під час більшовицького перевороту в революційному Петрограді в жовтні (за старим стилем) 1917 року. Новоявлені сподвижники могутньої імперії, що захиталась під царським троном, з небувалою жорстокістю заповзялися її рятувати. Ці не боялися ні Бога, ні закону, ні моралі й навально посунули на наші землі, а українське селянство як Слобожанщини, так і решти України, інфантильно поставилось до оборони від нападників зі Сходу, на короткий час незалежної Української Народної Республіки. За що і поплатились дорогою ціною: організованими новою владою трьома голодоморами впродовж 70 років, знищенням значної частини селянства як класу куркулів і підкуркульників, української інтелігенції, історії та культури.
І до цього часу для багатьох наших громадян маловідомим залишається таємний документ, підписаний 22 червня 1944 р. Л.П. Берією і маршалом Г.К. Жуковим, в якому окреслено сатанинський план повного виселення з України всіх українців „в отдаленные края” Сибіру. Якщо з чеченцями, кримськими татарами та іншими народами Москва впоралась оперативно, то для українців, як зазначив М.С. Хрущов, не вистачило вагонів. Як нині стало відомо, тут зіграли вирішальну роль чинники могутності Української повстанської армії (УПА), що воювала на два фронти – німецький та російський, і яка зірвала, практично, наміри Москви. Голодомор в Україні 1946–1947 рр., внаслідок якого загинуло близько 1 млн осіб, був певною мірою відплатою за нездійсненні прожекти московських воєвод [44].
Московське воєводство в радянські часи відтворилось у вигляді обкомів і райкомів партії, куди вже допускалось і місцеве населення у вигляді вірних ленінців. Але і в обкомах, і в республіканських ЦК були свої воєводи, до Першого завжди приставляли Другого секретаря, який неодмінно мав бути московським. Принцип управління зберігався той же, що й в часи, коли були ми козаками, з московськими воєводами. Він полягав у тому, що районний перший секретар ВКП(б)У, далі КПРС був неподільним воєводою у своєму районі і перед ним тремтіли всі підлеглі. Але він виявлявся безпорадним, як мокра курка, і битим перед секретарем обкому, а той, вочевидь, був таким перед республіканським ЦК, яке тремтіло перед Москвою. Називатись стали по-різному, а суть залишилася прадавня – середньовіччя, що сягає своїми традиційними коренями в Золоту Орду, яка на віки привила азійську ментальність. Ось так – навіки. І на цьому можна було б поставити крапку.
Феномен Московського воєводства пiд знаком Орди наведено не заради критики, адже сутність його правителів полягала в тому, що вони вважали: найкращий кордон – завойована територія. Цей феномен визначено як цивілізаційний контраст тому правовому демократичному устрою українського суспільства, що сягає у глибини індоєвропейської (арійської) культури, яку ввібрали в себе Військо Запорізьке і Слобідські українські полки, організовані за прадавнім нашим звичаєм. Тут не було рабської покори, а панувала повага до особистості та рівноправності різних соціальних станів, незалежно від майнового розшарування. Якраз це і було болючою занозою у тоталітарному тілі ієрархічної імперії. І не лише тому, що всупереч, а переважно тому, що для воєвод незбагненним був наш демократизм – такого просто не повинно бути. І він послідовно нищився та нівелювався з приведенням українців до рівня кріпака і російського солдата. І останні сотнями років у зростаючій прогресії, від десятків тисяч до мільйонів, гинули за чужі національні інтереси у загарбницьких війнах на величезних просторах Євроазійського континенту.
А вже стосовно до новітнього часу дуже влучно сказав російський письменник М. Салтиков-Щедрін: самодури з Московії полюбляють всюди наводити свій порядок, там де колись росло жито – залишився лише порядок, де ходила всіляка худоба – лишився один порядок, де росли колись гаї – лише порядок [12]. І цей «порядок» прозоро нагадує проведену московськими воєводами у нас в Україні суцільну колективізацію, а занадто підкорення природи, від якої вони не хотіли чекати милості.
А ви знаєте, що таке «Орда»? на це питання знаходимо вичерпну відповідь у дослідженні А. Бушкова [11]: татарською мовою «орда» означає «множинність» або «збори»; в російських літописах «орда» – це військо; а латинське слово «ordo» означає порядок, німецьке «ordnung» – теж порядок. Отже, куди не кинь, ми вдосталь натерпiлись вiд орди, чи то пак порядку – як схiдного, так і захiдного. І не доведи Господи вiдчути його на собi нам і нашим нащадкам. Ми поступово прозрiваємо для розумiння реальної iсторiї, багатовiковий досвiд якої учить – давайте дружити домами i нi в якому разі не наводьте свавiльний «порядок» у нашiй хаті своєю ордою. Тодi слабший народ, до якого нас причислили пiсля поразки Київської Русi, стає угноєнням для iмперiї, на якому вона пишно процвітала. І дивно, що в тiй кривавiй круговертi Київська Русь, що зветься Україною, – вижила.