Логотип Мисленого древа

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

НАУКА

ОСВІТА

ЛІТЕРА
ТУРА

Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Наука / Краєзнавство / Лиман: село Зміївського району / Роздуми про буття рідного краю / Поезія рідного краю

Лиман: село Зміївського району

Роздуми про буття рідного краю

Поезія рідного краю

Дегодюк Е.Г.

В українського сільського населення Слобожанщини є риса, характерна для порубіжного з Росією краю. Вони живуть за своїм усталеним звичаєм і зберігають самоідентичність до тих пір, поки критична маса прийшлих людей не поглине їхню ментальність. Так трапилось у багатьох містах і містечках районного значення Харківської області, де, як і в Харкові, українська мова – рідкісне явище. Там, де залишились сотенні і слобідські поселення, часто вже в сучасній формі (так і мусить, природно, бути) зберігаються батьківська мова і традиції. Відвідуючи рідне село впродовж багатьох десятків років, я не помітив трансформації мови і культури в інший бік. Навпаки, коли навколо утворюється інформаційний вакуум на рідне, тоді люди самі по собі підтримують національну культуру. Потихеньку повертається рідна мова і в районні центри. У свій час місто Зміїв у мовному відношенні було як і Харків. Тепер, часто перебуваючи тут проїздом на Лиман, я не тільки із задоволенням спілкуюся із зміївчанами, а відчуваю їх підтримку у нашому національному відродженні. У, здавалось, до неможливості матеріально скрутних умовах дев’яностих років ХХ ст. тут створено районний краєзнавчий музей, де люди з величезним ентузіазмом крупинками збирають занедбану історію рідного краю. І читач переконався у цьому, гортаючи сторінки цієї розвідки. В селах оживають художні колективи. За браком творів українських поетів і художників обласного масштабу, розквітають свої таланти і на їхні твори пишеться музика і виконуються пісні місцевою художньою самодіяльністю. Я пишаюся тим, що Зміївщина подарувала обдарованого поета із с. Чемужівка Михайла Йосиповича Тимченка. Пригадую, з яким захопленням ще в 50-х роках читали зміївчани, зокрема і я, його вірш “Моя Чемужівка” у районній газеті, який заслужив високої оцінки у славнозвісного поета М. Рильського. Довгі літа через брак коштів його поезії не бачили світу. Завдяки старанням М.І. Саяного і допомозі небайдужих людей, зокрема, М.Г. Толмачова, збірка видавалась і перевидавалась. Наводжу один знаковий вірш М.Й. Тимченка [65]:

Рідна мова, тобі слово

Все дається тимчасово,

А мова навіки,

Збігаються слова у ній

Мов струмочки в ріки.

Мова – мрія, Мова – дія,

Любов – це теж Мова.

Чуття ходять поміж нами –

Від слова до слова.

Трепет, стогін, що від серця,

Чи глибінь душевна,

Ластів’ячий щебет вранці –

Мова теж, напевно.

А вже трелі солов’їні!..

Витвори пісенні,

Соловейко витьохкує

В лузі, мов на сцені.

Воркування голубине

Попід край небесний…

Споконвіку в добрім слові

Розквітають весни.

Мова – наші дні робочі,

Мова – це ж і свято.

Вірте, вірте їй, пречистій,

Негрішимо, свято!

Як себе їй віддаєш ти,

Так вона й дається:

Зганьбиш Мову – тоді з тебе

Мова зле сміється…

Хто не любить нашу мову,

Взяв її на кпини –

І для мене, й для держави

То вже півлюдини.

Багата талантами Чемужівка й досі. З 1976 р. і до цього часу тут діє ансамбль “Журавка”, керівником якого з 1990 р. була Саяна Галина Олександрівна (мати М.І. Саяного). Чимало її пісень виконував фольклорний ансамбль. У 2003 р. вийшла збірка її поезій “Накувала зозуленька”. Характерно, що в районі існує живий творчий зв’язок між художніми колективами, зокрема, Чемужівки і Лимана. Доказом того може бути поезія Г.О. Саяної, присвячена лиманській поетесі Вірі Колєсніковій [53]:

Чемужаночка Саяна і Колєсник із Лимана

Миле село Чемужівка

Ніби пишна, гарна жінка.

Бо вона на все багата,

І красива, і завзята.

Полюбився їй хлопчина

Чемужівочці-дівчині,

Не подумайте Гайдар,

А всім звісний наш Лиман.

Господар він дуже гідний,

Працьовитий і привітний.

Чемужівочку вітає,

По-батьківськи поважає.

Він Колєсник Віру любить

Бо вона його голубить.

Тож Лиман гордиться нею

Й Називає Богинею.

Тож і звуться дві подружки,

Дві подружки-чепурушки:

Чемужаночка — Саяна

І Колєсник із Лимана.

І видно така вже співоча земля Лиманська, що вона не може без поетів. Пам’ятаю, у дитинстві по руках ходили гумористичні вірші одного діда Івана Борути і завзятих хлопців. Прищепила вона і мені любов до рідного слова, що виливається у наукову прозу і поезії та й послала в інші краї. Але залишилась у Лимані кмітлива і запальна дівчина Віра Мороз, в яку були закохані багато хлопців у школі (фото 78). Тепер це лиманська берегиня – Колєснікова Віра Єгорівна, якій присвячені вищезгадані рядки Г.О. Саяної (фото 79). Зачарована в поезію змалку, Віра має чималий доробок. Знайшлись люди, які спонсорували вихід у світ її поетичної збірки “Калинове намисто” [32]. Проте, значна частина творів із-за відомих фінансових причин чекає свого часу. Віра Єгорівна – активна учасниця Лиманського фольклорного ансамблю, який часто виконує пісні на її слова.

Художня самодіяльність в Лимані – давня традиція села, в якій брало участь не одне покоління лиманців. Пригадую, у «старому» клубі ставили п’єсу Т.Г. Шевченка «Назар Стодоля», п’єси Кропивницького та вистави на військову тематику, зокрема, п’єсу «Нескорена Полтавчанка» про підпільницю Лялю Убийвовк, у якій брав участь і автор цих рядків. На фото 80 – хор художньої самодіяльності 1956 р., учасниками якого були випускники і вчителі Лиманської середньої школи та місцева інтелігенція, серед якої був і мій батько. На цій світлині багато лиманців впізнають себе у юності, а дехто вже пішов у вирій. Особливою популярністю в сельчан користується пісня В.Є. Колєснікової “Лиманські віники”. Цю та інші пісні на її слова неодноразово високо оцінювали на районних, обласних і всеукраїнському (м. Київ) фестивалях в різні роки.

Отже, слово лиманській поетесі В.Є. Колєсніковій [32]:

Лиманські віники

Наш Лиман, рідне село,

Має гарне ремесло,

Подарунок з давнини,

Славний віник з Турчини.

Віники, віники,

Віники лиманські,

Знамените ремесло,

Що прославило село!

Кожний дім і кожна хата

Нашим віником багата.

Вміє гарно він мести

І є символ чистоти.

Літні люди й молодята

Вміють віники в’язати.

І хоч справа нелегка,

Гривня в нас завжди в руках.

А за віники Лиман

Кладе гроші у карман.

І тому не знає бід:

Продасть віник – купить хліб.

Чистять віником коври,

Метуть хату і двори,

Метуть пил з усіх кутків

І б’ють п’яних мужиків.

А ось інша пісня:

Село наше рідне

Чи місяць на небі, чи сонечко сяє,

Чи ранком озера вкриває туман,

Село наше рідне тебе я кохаю,

Село наше любе – співучий Лиман.

Чи риба на плесах води виграває,

Чи пахне любистку солодкий дурман,

Село наше рідне, тебе величаю,

Село наше любе – рибальський Лиман.

Чи птиця гніздечко звива в очереті,

Чи гречки розквітлий біліє той лан,

Село наше рідне в одвічному злеті,

Ти завжди в турботах, озерний Лиман.

Чи поле осіннє у дзвонах врожаю,

І пісню достатку виводить комбайн,

Село наше рідне, тебе прославляєм,

Село хліборобське – наш рідний Лиман.

Творче літературне життя Зміївщини набирає обертів. В останні роки вийшли друком багато збірок місцевих письменників. Отже, живе і творить Україна! І поезія рідного краю була б неповною без віршів ще одного лиманця – автора цих рядків [14]. Користуючись авторським правом і принагідно до теми я подаю три своїх поезії, в яких історія і сьогодення. Ще в дитинстві я чув лиманську легенду про Козачу гору. Ось вона:

Козача гора

Давно те бувало,

В козацькі часи.

Як Січ руйнували,

Весь Степ голосив.

Щоб жити клейнодам,

Ладнають гінця –

Сховати Свободу

На схилах Дінця.

Замилені коні,

Козак у сідлі,

Погоня, погоня, –

Грядуть москалі.

Затисли, загнали,

І сонце в імлі,

І місця не стало

На рідній землі.

Все більше і більше

Стискання кільця

Женуть від Гомільші

Гінця до Дінця.

У прірви над краєм

На повнім скаку

Ударив нагаєм,

Злетів у ріку.

– “Прощай, Україно,

Надовго, затям,

Я краще загину

Ніж волю віддам”.

І тихо заплаче

Лиман і Зміїв,

Бо син той козачий

Із наших країв.

Століття невпинні,

Далека пора,

Вона ж і понині –

Козача Гора.

І правнук зненацька

Вже внукам розкаже,

І слава козацька

Не вмре, не поляже.

Вже років за двісті

За ним люд тужив.

Та ось втішні вісті –

Козак той ожив!

З Дінця йде поволі

І кличе коня,

З клейнодами волі

Вперед поганя.

Минає сторожу,

Дола Перегін

І кулі ворожі

Летять навздогін.

В них сила не хвацька,

Не їх уже час…

І душі козацькі

Вертаються в нас.

Роздум про стару хату

Снить стара хата снами

Давно проминулих літ,

І журиться хата синами,

Що вийшли в широкий світ.

І дочок вона пестила,

Найкращих на все село,

І мальви за тином ростила,

І пісню чути було.

Спізнала вона продзагони,

Чужинського чобота креш…

Та в час лихоліття розгону

Не вмерла ти і не вмреш.

Повернуться змучені люди,

Толокою вигонять зруба,

І щебет дитячий знов буде,

Бо корінь села, як у дуба.

Та щось обірвалося в світі,

Без воєн той корінь зачах,

І нікому в хаті радіти,

І гине вона на очах.

Байдужість для нас наче страта,

За нею – як світу край,

Моя, Українська Хато,

Прошу я тебе, не вмирай.

До тебе повернуться внуки

Синів тих, хто хату покинув,

І хату відновлять їх руки,

І знов оживе Україна.

Роздум про стежинку за селом

Я над усе люблю на світі

Стежину в полі за селом,

Біжить вона в траві чи житі,

Завжди вклоняюсь їй чолом.

Віки над нею пролітали,

Мінялись люди і слова,

Хоч сотні літ її орали,

А навесні вона – жива.

Її топтали орди й раті,

Жорстокі, дужі і пихаті,

Та тоті таті всі потяті,

Вже мир і спокій в нашій хаті.

І час не терпить довго злості,

Ми зло пускаємо на злам.

То ж доста просто прийти в гості –

В нас хліб і радість пополам.

У поле вийдемо й до гаю,

Де соловей дзвінкий співа,

У нас любов до Ріднокраю

Усю планету зігріва.

Ви затамуйте хвилювання,

Поки роса травою бродить,

За руки взявшись, йде кохання –

У вічність стежка хороводить.

Ось так і я. До тебе лину,

Без тебе – човен без весла,

Травою давності стежина

В моєму серці не зросла.

У сонцедайні дні і в млі,

В лиху і радісну годину

На неосяжній цій землі –

Живи, стежино, живи стежино.

Ось так:

У нас любов до Ріднокраю

Усю планету зігріва.

Не заростає стежка до рідного краю. І через 50 років після закінчення Лиманської середньої школи зустрічаються її випускники з глибокою вдячністю до наших Вчителів, що навчили нас любити копітку працю і свій рідний край (фото 81).

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1999 – 2019 Група «Мисленого древа», автори статей

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на наш сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 7961

Модифіковано : 18.08.2012

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.