Поезія рідного краю
Дегодюк Е.Г.
В українського сільського населення Слобожанщини є риса, характерна для порубіжного з Росією краю. Вони живуть за своїм усталеним звичаєм і зберігають самоідентичність до тих пір, поки критична маса прийшлих людей не поглине їхню ментальність. Так трапилось у багатьох містах і містечках районного значення Харківської області, де, як і в Харкові, українська мова – рідкісне явище. Там, де залишились сотенні і слобідські поселення, часто вже в сучасній формі (так і мусить, природно, бути) зберігаються батьківська мова і традиції. Відвідуючи рідне село впродовж багатьох десятків років, я не помітив трансформації мови і культури в інший бік. Навпаки, коли навколо утворюється інформаційний вакуум на рідне, тоді люди самі по собі підтримують національну культуру. Потихеньку повертається рідна мова і в районні центри. У свій час місто Зміїв у мовному відношенні було як і Харків. Тепер, часто перебуваючи тут проїздом на Лиман, я не тільки із задоволенням спілкуюся із зміївчанами, а відчуваю їх підтримку у нашому національному відродженні. У, здавалось, до неможливості матеріально скрутних умовах дев’яностих років ХХ ст. тут створено районний краєзнавчий музей, де люди з величезним ентузіазмом крупинками збирають занедбану історію рідного краю. І читач переконався у цьому, гортаючи сторінки цієї розвідки. В селах оживають художні колективи. За браком творів українських поетів і художників обласного масштабу, розквітають свої таланти і на їхні твори пишеться музика і виконуються пісні місцевою художньою самодіяльністю. Я пишаюся тим, що Зміївщина подарувала обдарованого поета із с. Чемужівка Михайла Йосиповича Тимченка. Пригадую, з яким захопленням ще в 50-х роках читали зміївчани, зокрема і я, його вірш “Моя Чемужівка” у районній газеті, який заслужив високої оцінки у славнозвісного поета М. Рильського. Довгі літа через брак коштів його поезії не бачили світу. Завдяки старанням М.І. Саяного і допомозі небайдужих людей, зокрема, М.Г. Толмачова, збірка видавалась і перевидавалась. Наводжу один знаковий вірш М.Й. Тимченка [65]:
Рідна мова, тобі слово
Все дається тимчасово,
А мова навіки,
Збігаються слова у ній
Мов струмочки в ріки.
Мова – мрія, Мова – дія,
Любов – це теж Мова.
Чуття ходять поміж нами –
Від слова до слова.
Трепет, стогін, що від серця,
Чи глибінь душевна,
Ластів’ячий щебет вранці –
Мова теж, напевно.
А вже трелі солов’їні!..
Витвори пісенні,
Соловейко витьохкує
В лузі, мов на сцені.
Воркування голубине
Попід край небесний…
Споконвіку в добрім слові
Розквітають весни.
Мова – наші дні робочі,
Мова – це ж і свято.
Вірте, вірте їй, пречистій,
Негрішимо, свято!
Як себе їй віддаєш ти,
Так вона й дається:
Зганьбиш Мову – тоді з тебе
Мова зле сміється…
Хто не любить нашу мову,
Взяв її на кпини –
І для мене, й для держави
То вже півлюдини.
Багата талантами Чемужівка й досі. З 1976 р. і до цього часу тут діє ансамбль “Журавка”, керівником якого з 1990 р. була Саяна Галина Олександрівна (мати М.І. Саяного). Чимало її пісень виконував фольклорний ансамбль. У 2003 р. вийшла збірка її поезій “Накувала зозуленька”. Характерно, що в районі існує живий творчий зв’язок між художніми колективами, зокрема, Чемужівки і Лимана. Доказом того може бути поезія Г.О. Саяної, присвячена лиманській поетесі Вірі Колєсніковій [53]:
Чемужаночка Саяна і Колєсник із Лимана
Миле село Чемужівка
Ніби пишна, гарна жінка.
Бо вона на все багата,
І красива, і завзята.
Полюбився їй хлопчина
Чемужівочці-дівчині,
Не подумайте Гайдар,
А всім звісний наш Лиман.
Господар він дуже гідний,
Працьовитий і привітний.
Чемужівочку вітає,
По-батьківськи поважає.
Він Колєсник Віру любить
Бо вона його голубить.
Тож Лиман гордиться нею
Й Називає Богинею.
Тож і звуться дві подружки,
Дві подружки-чепурушки:
Чемужаночка — Саяна
І Колєсник із Лимана.
І видно така вже співоча земля Лиманська, що вона не може без поетів. Пам’ятаю, у дитинстві по руках ходили гумористичні вірші одного діда Івана Борути і завзятих хлопців. Прищепила вона і мені любов до рідного слова, що виливається у наукову прозу і поезії та й послала в інші краї. Але залишилась у Лимані кмітлива і запальна дівчина Віра Мороз, в яку були закохані багато хлопців у школі (фото 78). Тепер це лиманська берегиня – Колєснікова Віра Єгорівна, якій присвячені вищезгадані рядки Г.О. Саяної (фото 79). Зачарована в поезію змалку, Віра має чималий доробок. Знайшлись люди, які спонсорували вихід у світ її поетичної збірки “Калинове намисто” [32]. Проте, значна частина творів із-за відомих фінансових причин чекає свого часу. Віра Єгорівна – активна учасниця Лиманського фольклорного ансамблю, який часто виконує пісні на її слова.
Художня самодіяльність в Лимані – давня традиція села, в якій брало участь не одне покоління лиманців. Пригадую, у «старому» клубі ставили п’єсу Т.Г. Шевченка «Назар Стодоля», п’єси Кропивницького та вистави на військову тематику, зокрема, п’єсу «Нескорена Полтавчанка» про підпільницю Лялю Убийвовк, у якій брав участь і автор цих рядків. На фото 80 – хор художньої самодіяльності 1956 р., учасниками якого були випускники і вчителі Лиманської середньої школи та місцева інтелігенція, серед якої був і мій батько. На цій світлині багато лиманців впізнають себе у юності, а дехто вже пішов у вирій. Особливою популярністю в сельчан користується пісня В.Є. Колєснікової “Лиманські віники”. Цю та інші пісні на її слова неодноразово високо оцінювали на районних, обласних і всеукраїнському (м. Київ) фестивалях в різні роки.
Отже, слово лиманській поетесі В.Є. Колєсніковій [32]:
Лиманські віники
Наш Лиман, рідне село,
Має гарне ремесло,
Подарунок з давнини,
Славний віник з Турчини.
Віники, віники,
Віники лиманські,
Знамените ремесло,
Що прославило село!
Кожний дім і кожна хата
Нашим віником багата.
Вміє гарно він мести
І є символ чистоти.
Літні люди й молодята
Вміють віники в’язати.
І хоч справа нелегка,
Гривня в нас завжди в руках.
А за віники Лиман
Кладе гроші у карман.
І тому не знає бід:
Продасть віник – купить хліб.
Чистять віником коври,
Метуть хату і двори,
Метуть пил з усіх кутків
І б’ють п’яних мужиків.
А ось інша пісня:
Село наше рідне
Чи місяць на небі, чи сонечко сяє,
Чи ранком озера вкриває туман,
Село наше рідне тебе я кохаю,
Село наше любе – співучий Лиман.
Чи риба на плесах води виграває,
Чи пахне любистку солодкий дурман,
Село наше рідне, тебе величаю,
Село наше любе – рибальський Лиман.
Чи птиця гніздечко звива в очереті,
Чи гречки розквітлий біліє той лан,
Село наше рідне в одвічному злеті,
Ти завжди в турботах, озерний Лиман.
Чи поле осіннє у дзвонах врожаю,
І пісню достатку виводить комбайн,
Село наше рідне, тебе прославляєм,
Село хліборобське – наш рідний Лиман.
Творче літературне життя Зміївщини набирає обертів. В останні роки вийшли друком багато збірок місцевих письменників. Отже, живе і творить Україна! І поезія рідного краю була б неповною без віршів ще одного лиманця – автора цих рядків [14]. Користуючись авторським правом і принагідно до теми я подаю три своїх поезії, в яких історія і сьогодення. Ще в дитинстві я чув лиманську легенду про Козачу гору. Ось вона:
Козача гора
Давно те бувало,
В козацькі часи.
Як Січ руйнували,
Весь Степ голосив.
Щоб жити клейнодам,
Ладнають гінця –
Сховати Свободу
На схилах Дінця.
Замилені коні,
Козак у сідлі,
Погоня, погоня, –
Грядуть москалі.
Затисли, загнали,
І сонце в імлі,
І місця не стало
На рідній землі.
Все більше і більше
Стискання кільця
Женуть від Гомільші
Гінця до Дінця.
У прірви над краєм
На повнім скаку
Ударив нагаєм,
Злетів у ріку.
– “Прощай, Україно,
Надовго, затям,
Я краще загину
Ніж волю віддам”.
І тихо заплаче
Лиман і Зміїв,
Бо син той козачий
Із наших країв.
Століття невпинні,
Далека пора,
Вона ж і понині –
Козача Гора.
І правнук зненацька
Вже внукам розкаже,
І слава козацька
Не вмре, не поляже.
Вже років за двісті
За ним люд тужив.
Та ось втішні вісті –
Козак той ожив!
З Дінця йде поволі
І кличе коня,
З клейнодами волі
Вперед поганя.
Минає сторожу,
Дола Перегін
І кулі ворожі
Летять навздогін.
В них сила не хвацька,
Не їх уже час…
І душі козацькі
Вертаються в нас.
Роздум про стару хату
Снить стара хата снами
Давно проминулих літ,
І журиться хата синами,
Що вийшли в широкий світ.
І дочок вона пестила,
Найкращих на все село,
І мальви за тином ростила,
І пісню чути було.
Спізнала вона продзагони,
Чужинського чобота креш…
Та в час лихоліття розгону
Не вмерла ти і не вмреш.
Повернуться змучені люди,
Толокою вигонять зруба,
І щебет дитячий знов буде,
Бо корінь села, як у дуба.
Та щось обірвалося в світі,
Без воєн той корінь зачах,
І нікому в хаті радіти,
І гине вона на очах.
Байдужість для нас наче страта,
За нею – як світу край,
Моя, Українська Хато,
Прошу я тебе, не вмирай.
До тебе повернуться внуки
Синів тих, хто хату покинув,
І хату відновлять їх руки,
І знов оживе Україна.
Роздум про стежинку за селом
Я над усе люблю на світі
Стежину в полі за селом,
Біжить вона в траві чи житі,
Завжди вклоняюсь їй чолом.
Віки над нею пролітали,
Мінялись люди і слова,
Хоч сотні літ її орали,
А навесні вона – жива.
Її топтали орди й раті,
Жорстокі, дужі і пихаті,
Та тоті таті всі потяті,
Вже мир і спокій в нашій хаті.
І час не терпить довго злості,
Ми зло пускаємо на злам.
То ж доста просто прийти в гості –
В нас хліб і радість пополам.
У поле вийдемо й до гаю,
Де соловей дзвінкий співа,
У нас любов до Ріднокраю
Усю планету зігріва.
Ви затамуйте хвилювання,
Поки роса травою бродить,
За руки взявшись, йде кохання –
У вічність стежка хороводить.
Ось так і я. До тебе лину,
Без тебе – човен без весла,
Травою давності стежина
В моєму серці не зросла.
У сонцедайні дні і в млі,
В лиху і радісну годину
На неосяжній цій землі –
Живи, стежино, живи стежино.
Ось так:
У нас любов до Ріднокраю
Усю планету зігріва.
Не заростає стежка до рідного краю. І через 50 років після закінчення Лиманської середньої школи зустрічаються її випускники з глибокою вдячністю до наших Вчителів, що навчили нас любити копітку працю і свій рідний край (фото 81).