Логотип Мисленого древа

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

НАУКА

ОСВІТА

ЛІТЕРА
ТУРА

Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Наука / Краєзнавство / Лиман: село Зміївського району / Роздуми про буття рідного краю / Україна – не Росія. Україна – Русь

Лиман: село Зміївського району

Роздуми про буття рідного краю

Україна – не Росія. Україна – Русь

Дегодюк Е.Г.

Чим далі вглиб – тим більше України.

Володимир Осипчук-Скоровода

Для того, щоб нащадки козаків з Лимана і незросійщених сіл і селищ Слобожанщини могли гармонійно розвивати свій етногенез із підтримкою як власних глибинних джерел, так і зовнішніх, зокрема, могутнього інтелектуального центру, такого як Харків, необхідно усвідомити екологічну нішу двох етносів, що існують поряд і, навіть, всередині нас. Адже нерозуміння цього призводить до непорозумінь і протиріч, що були притлумлені і притиснені грубим чоботом сусіда.

Росіянам слід усвідомити, що наш український народ історично сформувався набагато раніше російського на власних етнічних землях, і він є автохтонним народом, розвиваючись на теренах, що майже відповідають сучасним кордонам України. Корені українців сягають доби мезоліту і неоліту. І ніякої мови росіян тоді не могло і бути – існувала протоукраїнська доба, праукраїнська і українська культура докняжої і великокняжої доби Київської Русі. До експансії останньої на північ і на схід зберігалась автентична єдність народу. Але не тільки в цей час, а за багато тисячоліть до цього міграції з благословенної нашої землі відбувались на Захід і Схід, Південь і Північ. Наші чорноземи та сприятливий клімат упродовж тисячоліть забезпечували оптимальні умови для процвітання автохтонного населення і поширення його популяції, що вимагало періодичної міграції в інші краї. Крім того, виняткове географічне положення степової частини України, що є складовою Циркумпонтійської зони (навколо Чорного моря) з відкритими просторами далеко на схід, відігравало роль „динамічної труби” для могутніх міграцій племен і народів через наші українські простори. Від нас у часи ранньої бронзи пішли на захід пелазги, що запліднили давньогрецьку культуру і племена лідів, які заснували Трою й дали поштовх для виникнення загальноєвропейської федеративної прадержави, відомої під назвою Етрурії. Пішли від нас гали, італійці, болгари, серби, литовці, пройшли через нас ост-готи (германські племена), кельти, сакси та багато інших. І ніхто із них не претендує на українські землі як „ісконно” їхні. Адже у всі ці часи протоукраїнці, праукраїнці та українці залишались автохтонним населенням нашого краю в Лісостеповому, Поліському, Карпатському і Закарпатському георегіонах [70]. Із надр Трипільських племен виділились у добу раннього заліза племена, що спеціалізувались на скотарстві, кочівники пішли на азійські далекі простори і повернулись через сотні років лютими ворогами мирних землеробів Подніпров’я. Уважний аналіз руху племен і народів з України вказує на існування універсальної формули – хто пішов від нас, ставав іншим народом. І це цілком закономірно – нове географічне оточення, асиміляція з аборигенами породжували нову ментальність й іншу мову. Праматеринська мова зберігалась лише на Прабатьківщині – нинішній Україні [70].

Не виняток і росіяни, які теж були колись нами, але мали окремішність вже за пошехонської і черняхівської культур у I–III ст. н.е. Значний економічний і культурний вплив на них мала експансія князів Київської доби на схід і північ. І, як слушно зазначає харківський професор філософії А.П. Ярошенко [79], Київська Русь хоч і стала найбільшою державою середньовіччя, але українські князі не зуміли виробити чіткої системи престолонаслідування та державоуправління. І простір, який вони колонізували, поглинув державницькі спроби київських князів. Вони самі і переселенці, що йшли за ними на Північний Схід, колонізуючи дикі землі, знову породили найлютіших противників України-Руси. Змішуючись із місцевими угро-фінськими племенами (черемиси, мурома, чудь, меря, вепса, весь) і втрачаючи у часі і просторі політичну єдність і власну етнокультуру, вони ставали для неї чужими і фізично, і духовно. Культура і демократичний дух Українства, як зазначає автор, „розчинився у безмежно рабській і тупо-жорсткій психології угро-фінської етноспільноти”. І після 300-літнього панування Золотої Орди тут сформувалась, за твердженням А.П. Ярошенка, “чисто азійська держава, перейнята впертою ненавистю до Європи і Київської Русі, як її уособлення на сході європейського континенту. Це була Московщина, пізніше – Російська імперія” [79]. Ознаки цієї політики стосовно колишньої метрополії, проявились у руйнівних походах на Київ вже тих, хто став іншим, систематично і послідовно у 1162, 1169, 1202, 1204, 1207, 1210, 1240 рр., знекровлюючи його і перетворюючи у позаштатне удільне володіння Володимиро-Суздальського князівства. Князь цього північного краю Андрій Боголюбський, названий так не за свої діяння, а за маєтком місця народження. Син засновника Москви, він одним із перших усвідомив свою окремішність і зверхність над Києвом. І занепад нашої сили і єдності почався не з ординських навал в 1240 р., а якраз з міченого чорною міткою 1169 року, коли цей князь, об’єднавши 12 східних князів і за підтримки половців жорстоко розправився з Києвом, завдавши такого нищівного удару по населенню і місту, якого він не зазнавав за всю свою попередню історію. Але найстрашніше, що учинив цей князь – це викрадення з Борисоглібського монастиря під м. Вишгородом ікони Божої Матері, подарованої князю Володимиру Константинопольським митрополитом під час Хрещення України-Русі. Якщо вірити у сакральну силу святинь, то ця ікона була оберегом Київської Русі, а після викрадення ця сила перейшла до нових її власників. І нарекли її Матір’ю Божою Владімірською. У силу цієї ікони вірив найцинічніший безбожник Й. Сталін. З мовчазної, а може, й ні, його згоди її таємно провезли на літаку навколо Москви, якраз на цій лінії і зупинили фашистів. Така інформація вже в новітні часи просочилась у пресу. Отже, духовною і фізичною противагою метрополії Києва стала її колишня колонія, що взяла на себе і роль господаря нашої землі. За часів процвітання була на теренах України Русь із центром у Києві, була Чорна і Червона Русь, а на Півночі – Біла Русь. У давнину князівства Середньої Наддніпрянщини – Київське, Чернігівське і Переяславське, власне, і являли собою Русь, як центральний осередок державотворення, яка в літописах із 1334 р. одержала назву „Мала Русь”. Туди територіально примикали землі Гродненщини і північної Брестщини (Берестейщини). Пізніше це стосувалось лише Галицько-Волинського князівства, а згодом – усієї Південної Русі – України. Ця назва з’являється майже одночасно із назвою „Велика Русь”. До Великої Русі ввійшли землі Північно-Східної і Північної Русі – Володимиро-Суздальське, Московське, Ростовське, Муромо-Рязанське, Устюзьке князівства та територія Новгородської феодальної республіки. Київська (Мала) Русь існувала як метрополія землі Великої, Білої і Чорної Русі, які розглядались як її провінції [79]. Греки у назві „Мала Греція” вбачали ядро своєї культури і пишались нею, у нас назва ”Малоросія” несла у собі не що інше як заряд „малості”.

Або зовсім навпаки – з боку Московщини виник синдром привласнення території та історії, які належали іншим. Тимчасом, після «татаро-монгольської» навали землі колишньої метрополії потрапили у залежність від Литви, а згодом і Польщі. А міцніюча Золота Орда, вона ж Московська держава почала „собирание земель русских”, жорстоко розправившись із елітою тверського князівства, а згодом ще з більшою жорстокістю із Новгородською Республікою, яка була носієм демократичного устрою за принципами Київської Русі і відрізнялась своїм діалектом від північно-східного сусіда. Після падіння під ударами турків столиці Візантійської імперії – Константинополя у 1453 р. посвячення через Київ ставило Москву на четверте місце (Рим-Константинополь-Київ-Москва). Щоб уникнути цього, Московський князь Іван Калита спішно одружується з Софією Палеолог із династії імператорів, вже неіснуючої на той час Візантії. Проте, як виявилось, Софія не могла бути спадкоємицею Трону, бо там він передавався по чоловічій лінії [44]. Звідси і пішло – претензії на спадок Візантії разом із двоголовим орлом, яка у свою чергу успадкувала Римську імперію, а остання – імперію Олександра Македонського, Єгипет, Стародавню Грецію, а Мала Русь – то вже дрібниці. Насправді, Іван Калита коронований як цар у 1547 р., і від нього слід було б починати історію Московського царства, а не на 500 років раніше. Територія Великої Росії і тоді була заселена, і певно, що та людність мала свою самобутню історію, яка залишається ще не вивченою сторінкою у зв’язку з прив’язкою історичних подій на північному сході до Київського княжого столу. Але вся російська історіографія як у минулому, так і нині намагається науково обґрунтувати свої претензії на всі землі колишньої Київської Русі, що служить ідеологічним підґрунтям для експансії на наші землі [44].

Міфологія про тисячолітню Росію, де абсолютно немає місця Україні, міцно засіла в імперську історіографію від кінця XVIII ст. і по сьогоднішній день. У 1862 р. царський двір помпезно відзначив цю дату і на честь неї царю Олександру ІІ «всеподданнейше подносит книгопродавец И.Т. Лысенков» документ під назвою «Историческая карта-таблица тысячелетия России», який був перевиданий у Сімферополі вже за незалежної України [66]. Епіграф: «Россия мать героев! Объявишь войну и льется кровь, даешь мир – блаженствуют народы» (Спасибі, вам, благодійники наші, – українці наблаженствувались вдосталь, як за Т.Г. Шевченком: «на всіх язиках все мовчить, бо благоденствує…»). Ось вона переді мною, для зручності у користуванні «карта», яка поділена на періоди, за яких правили «государі» їхні (тобто наші Київські князі): 1 – від Рюрика – до Володимира І Святославовича, 862–1015 рр.; 2 – від Святополка І – до Костянтина І, 1015–1238 рр. (ще й Москви не було); 3 – від Ярослава ІІ – до Івана ІІІ Васильовича, 1239–1505 рр. (у цьому періоді вперемішку «царювали» київські і московські князі). А далі вже суто московське правління. І жодного слова про те, де ж правили ці «государі» – у Києві чи в Москві. Натомість знаходимо повну розгадку нашої залежності від Росії: «В первом периоде (з 862 р. – авт.) Россия быстрыми шагами приходит в силу, увеличась присоединением Киевского Княжества и побеждая окрестные народы, ведет неоднократно успешные войны против Восточной империи до самого Константинополя и, постепенно усиливаясь, к концу периода (тобто до 1015 р. – авт.) становится уже весьма значительною в Европе державою» [66]. Найбільш дивною у цій міфотворчості є теза про те, як могла приєднати Росія під свою царську руку Київське князівство, якщо Росії ще не було сотні років? Якщо малось на увазі Новгородське князівство, звідки прийшли у Київ Рюрики, то це землі Київської Русі, і Новгородську республіку територіально завойовано Москвою у 1478 р. Адже навіть засновником Москви у 1247 р. був Київський князь Юрій Долгорукий, якому теж приписано московське царювання, тоді як він княжив у Києві. Історично склалось так, що московська держава щиро переконана у тому, що завойовуючи і асимілюючи інші народи, вона їх ощасливлює навіки. А те, що наша земля – їхня, а з нею наша історія – їхня історія – то вже право сильнішого. Нині українці можуть принаймні голосно заявити на весь світ: «Ми були, ми є, ми будемо!»

І дивний після цього мають вигляд заклики російських політиків не проводити з нашого боку ревізії спільної історії двох народів. Якщо ми не визначимо свого істинного місця у світовому поступі, то нам ще довго буде гарантовано роль безсловесного статиста на задвірках історії. Ми цього ніяк не заслуговуємо.

Особливо посилився рух у бік асиміляції українського етносу після необачного кроку Б. Хмельницького, коли в боротьбі за національну незалежність від Польщі було пролито багато крові, і, коли йому довелось створити союзну державу з православним царем, де це було сприйнято як „сліяніє” двох «братерських» народів. Що було далі? Обізнаний читач може прослідкувати подальшу долю України за історією колись сотенного козацького містечка Лиман, та і в цілому Слобідської України, викладеної у цій розвідці. Приєднання та загарбання Росією України та інших народів, куди сягала рука Москви, розцінювалось за всіх часів як благо і прогресивне явище. Російські шовіністи й досі радять українцям зійти з політичної арени для здійснення месіанської ролі Росії в історичному поступі. Вони прагнуть бачити Україну слабкою і нікчемною, а велич можлива лише для Росії, яка “об’єднує” народи в єдине могутнє русло слов’янської ріки. Але в ній уже нам і білорусам, як етносам, місця немає [44]. Махровий шовінізм щодо нашої історії в’ївся у свідомість не тільки московських, а й доморощених великоросів. Ось вам взірець маячні одного із мешканців Маріуполя Н. Абакумова, що став дописувачем до радіопередачі В. Яворівського [78]: «… Все земли, которыми сейчас владеет Украина, получены из рук русских. Была Киевская Русь со столицей Киев, отстроен русскими зодчими… и князья русские: Ольга. Олег, Игорь, Владимир Мономах почему-то стали украинцами, а еще украинские ордены есть, которые так называются! Правильно, ничего нет, а хочется! Кстати, Львов, Галицко-Волынское княжество тоже строились русскими… В Севастополе, где каждый камень полит русской кровью (а української, що – не було? – авт.) теперь наглые хохлы выживают русский флот в угоду Америке. И такой хамской неблагодарности в истории не найти!».

Дивно, звідки у нас могли взятися тоді росіяни (якраз це і мав на увазі дописувач), коли Росії у той час ще і у згадці не було. Адже „руськими” чи „русичами” називали мешканців Київської Русі, а поняття „Велика Русь” як окремішність, виникло у XIV столітті, і росіянами нинішні росіяни могли називати себе лише з 1713 р., коли цар Петро Перший привласнив собі саму назву Русі, але стали офіційно Росією, а до цього це було Московське царство. І ще одне – нехай би цей пан, тільки із протилежними поглядами написав таке про Росію, живучи в Росії. А в нас нічого – і зарплату одержує українську у гривнях, де зображені не тільки „русские”, тобто руські (а не російські) – герої. І найгуманніша у нього професія – лікар і, нарешті, звідки у людини стільки злості до народу, серед якого вона живе? Такі плоди виховання шовінізмом.

Несприйняття всього українського, зокрема і мови, йде від невігластва частини населення, а ще більше російської еліти, які визначають нас толерантними українцями за умов повного зросійщення. А втім даремно – українській мові їм треба дякувати за те, що вона подарувала Росії слов’янську мову, яка ввібрала у себе безліч українських слів, а росіяни вважають їх своїми.

Російським мовознавцем О. М. Трубачовим визначено, що у вжитку росіян 29,5 % слів українського походження, а 58,3 % запозичено із інших азійських і європейських мов, переважно татарської, французької і німецької [12]. Ось приклад переліку наших слів, наведений С. Ковалем у газеті „Літературна Україна [31]: „доказ-ательство, вимога-ательство, випад-деніє, удар-єніє, заява-леніє, виступ-лєніє, мудра-я, зимня-я”. Сучасна російська мова, є витвором літературної мови України, люб’язно дарована Росії нашими просвітителями. І заради об’єктивності треба зауважити, що багато російських умів цінували нашу історію, нашу мову і віддавали їй належне в творенні, власне, і російської культури. Серед них історики Б.О. Рибаков, А.Г. Кіфішин, О.М. Трубачов підкреслюють величезне значення історичного поступу України у розвої сучасної цивілізації. Відомі проукраїнські настрої і симпатії О. Герцена, російського скульптора Микешина, поетів О.І. Буніна, В. Маяковського та багатьох інших. Більшість незаангажованих українських росіян згуртувались і дружно підтримали акт незалежності України. Російський політик В. Новодворська вже в новітній час відмітила, що Україна – це та Русь, яка залишилася вдома. Україна не має ні гріха, ні провини. Приниження нашої гідності, той шалений тиск на Україну, що чиниться імперськими силами Росії, з часом, очевидно, припиниться і вона зрозуміє, що найкращий спосіб життя двох сусідів – мирне співіснування. Колись гонориста Польща зверхньо ставилась до України. Нині зрозуміла – ми рівноправні партнери у спільному поступі цивілізації. Дай Боже, щоб таке було і з Росією.

Це межує з ламанням стереотипів на ментальному рівні, адже психічна енергія Росії впродовж її існування спрямована була не на внутрішній духовний розвиток, а на здійснення власного месіанізму – на невпинне захоплення нових територій і народів. Українська нація опинилась під впливом стихійних сил Росії і стала їх жертвою, якщо у 1931 р. в цілому у СРСР українське населення за чисельністю перевищувало російське, то зараз перевага російського етносу зросла у 3,5 раза. Отже, творення російського етногенезу і досі відбувається за рахунок українців. У зв’язку з тим, що українці для Росії були загрозою їх неподільного панування, – якщо не зросійщення, то винищення їх стало основною лінією царської і радянської влади. Історично поступ Заходу здійснювався зростанням свободи, а розвиток нашого північного сусіда посиленням рабства [44]. Незмінним залишається принцип: наша хата – ваша хата, ваша хата – наша тюрма. Згадаймо примусові, «добровільні» переселення українців в сибіри аж до Зеленого Клину на Далекому сході, багатомільйонні ГУЛАГи. Тому не варто дивуватись російським політикам – чому Україна так рветься до Заходу, а не в її обійми. Адже не секрет, що нині робиться все можливе для того, щоб відшматувати східну і південну частини України під свій московський протекторат. А на тій території і рідне с. Лиман, яке я хотів би бачити не під чужими трикольорами, а під рідним українським небом, де мій рідний Харків став би культурним і ментальним осередком охорони нашої українськості.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1999 – 2019 Група «Мисленого древа», автори статей

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на наш сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 2700

Модифіковано : 18.08.2012

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.