78. Лист Остапа Терлецького до Федьковича

Здорові були, Славний Кобзарику Карпатський,

Батьку нашъ годний та любий!

Що мені одповісти Вамъ, Батьку, на Ваше сердечне писаннєчко. якъ Вамъ подякувати за те, щосьте такъ щиро мене пожалували та хочъ на хвилю розігнали ті чорні сумні мисли, що іхъ такъ тяжко позбутися? Несподівавъ ся я, щобъ звістка объ мині дійшла ажъ до Васъ, а тімъ менше, щобъ Ви були такъ ласкаві, та своімъ щиро-гуцулськимъ серцемъ и словомъ такъ щиренько мене пожалували. Спасибі Вамъ за отце. Батьку, сердечне моє спасибі, й по вікъ віка незабуду Вамъ оцёго. Поки Карпати наші зеленітимутця, поки у нашій великій семъі такі будуть люде якъ Ви, поти Остафій незабуде Вамъ цихъ слівъ гарнихъ. А мені такъ потрібно тихъ братніхъ слівъ, бо я самъ праві, бо своі тяжкі тяженькі жалі у нещасливімъ моімъ серці замикати мушу, щобъ зъ нихъ вороги не посміялися. Батьку годний та любий, може дивнимъ видастця Вамъ це моє письмо, може й засмієтеся надъ нимъ, такъ щожъ, я виненъ Вамъ бувъ на той Вашъ любий листъ одписати: а хочъ въ моімъ нема досить сенсу та здорового розуму, то за те вінъ также щирий, то за те вінъ также плине зъ серця, зъ серця, що вже переболіло своє, що вже зобоятніло на все, що въ около него дієтця. Часомъ лишъ на силу вирвутця рісні струі слезъ, часомъ лишъ згадавши на недолю братню зайде зновъ болемъ, але то рідко. Заведений разъ тяжко, ошукавшися разь самъ на своіхъ гадкахъ, я лишъ штучно держуся цего гіркого кавалокъ жятя! Молодий, шмаркачъ ще, а вже зобоятнівъ для світа, для себе, для кождого. Страшно й подумати, але правда, гірка правда. Але Ви, що у Вашихъ молодихъ літахъ также тяжко набідувалися, піймете мене, та може хочъ Ви заплачете надо мною, надъ тяжкимъ. солонимъ горемъ моімъ. Наівся, напився того смутного горя, та ще Богь зна нащо тручаюся по оцімъ світі. Давно я вже просивь у Бога, щобъ забравъ мене де инде, не ту, давно вже приготовлювався на те, щобъ пожегнатися зъ всімъ тимъ, що мені еще могло бути дорогимъ, та ба «залізечко дзуръ»! Ой такъ, батьку, заплачте, затужіть хочъ Ви надомновъ, щобъ лекше було зносити моі кайдани, щобъ не тяжко самому мучитися. – Але хочъ бимъ єще у десятеро кілько мавъ терпітп, то не покинуся тоі гадки святоі, чистоі, непорочноі, що для неі серце й розумъ на віки вічні офірувалися. Може моє горе. моі люті муки хочъ тисячну частину долю уменшать. що давить цілу нашу велику родину, що не дає ій піднестися сміливо та увільнитися одъ своіхъ ворогівъ. Тілько моєі потіхи, що я твердий Украінець – тілько моєі краси та мого талану! Але й того доста. Коли Богъ позволивъ пізнати правду, коли позволивъ піднестися надъ усі брехні, та у далекій простороні показавъ заплату за усі муки долю народу бідного, то чижъ може бути що ліпшого, що милішого, якъ терпіти за ту долю?! Я й дякувати повиненъ Господеві. що й мене позначивъ на мучениківъ свого народу, хочъ який то єще мученикъ.

А тимчасомъ, Батьку-Кобзарю, знудивши Васъ добре моіми базгранинами, перепрашаю за ті нуди та остаюсь на віки Вашимъ

Е. Терлецький.

Назірна 13/25 Червця 1866.

Примітки

Подається за виданням: Писаня Осипа Юрія Федьковича. – Львів: 1910 р., т. 4, с. 139 – 141.