82. Лист Д. Танячкевича до Федьковича

Миколаівъ дня 3 нашого мая 1867. Изъ волинськоі Украіни – зъ підъ містечка-Берестечка!

Христосъ оскресе!

Знову півъ року не писавъ, правда, півъ року, мій Братіку… а таки знову пишу, пишу, якъ бувало, оттой самъ, той таки однакий Данило, що не бувъ, не єсть и не буде зрадникомъ ні любови. ні приязні – ні України, – ні твоімъ, мій незабутий друже-Соколе!.. Може побило ёго трохи не бувале першъ горе… але душі не знівечило… Та й на що ёго таке писати?… Чи ти не повіришъ, що воно такъ. по правді такъ? Знаю и чую Твоєю душею, що ти зкажешъ: такъ, – се старий, давній Данило, незмінний передає мені звістку!..

Не бачити мені Тебе, братіку, на ту пору, и Твоіхъ гіръ високихъ та зеленихъ, а може вже й ніколи! (А якъ же воно десь теперъ гарно у Тебе, у твоіхъ горахъ?!) Не бачити мені власніми очима на теперъ ні Твоєі гуцульськоі хати, ні любуватись у ій Твоєю щирою, золотою мовою, Твоєю душею, чулою, праведною, що успіла зібрати увесь цвітъ изъ тихъ непотоптаннихъ квітівъ, изъ душъ старосвіцького люду, не бачити, якъ ссяє Твоє око одъ величноі думи, якъ одживає у Твоіхъ устахъ бувальщина… ні! тай ні! на цю добу…

… У святині вітаю Тебе, Соколе мій ясний, у святині здоровлю Тебе, у святині голублю Тебе, у святині хочу чути Твоєі пісні-мови, у святині розкажи мені бувальщину, у святині заворожи будущину… у святиню кличу Тебе…

Не я одинъ, ні, не я одинъ… а усі… усі, що не відцурали ся, не відректися своєі правди, своєі волі, своего народу… усі люблячі, усі ясні души народні… сини Украіни… діти неволі… проповідники кращоі надії…

Глянь, отце вони бідолашні, що замість рідного, материного молока ссали отрую, польську-німепьку отрую… мало що непозамірали… підъ Тарасову думу пробуркались, жити по своєму забажали… плюнули, въ очі цілому світові, до своєі ріднёі землі зъ плачемъ припали… Отце не прубовані молоді соколи… зібрались на обезчещеній землі мовъ на святому місці… Завітъ положили не йти въ найми… При крові батьківській на месть заприсяглися… не мечемъ… а словомъ тихимъ та голоснимъ, словомъ великого чоловіка – патриота, чоловіка-героя помститись на ворогахъ… очистити рідню землю одъ скверні ляцько-німецькоі. напасті – тирансьтва Московського, и братню руку подати усімъ дітямъ «Слави» староі!..

Отце вони!.. що зносили усе добро своє до святині і ждуть благовіствування на велике діло, на святе діло, на вічне діло…

Не вертають намъ голуби наші посланчики изъ козацького нашого краю, закордонського зъ зеленою віткою… Тяжкою залізною рукою придусила Москва загарбаний нашь рідний край… не має тамі просвітку душі украінській… Золоті уста нашихъ світичівъ мовчать… найкращі думи потай сховані у глибокій душі… и коли-жъ то імъ видобутись зтамвідсіль? Коли-жъ почує іхъ заплакана Україна?… Святий знає…

А покищо заложили, ми, тежъ козацькі внуки, на Галичі, тій солоній землі, – нову Січъ новоі Украіни, недавнечко пробурканоі – щобъ бандура козацька не втихала. щобъ надія украінська мохомъ не заростала, a зеленимъ барвінкомъ розстелювалась… и ждемо Кобзаря зъ підъ Чорноі Гори, зъ гуцульськоі краіни, вірного сина великоі Украіни…

Розкаже вінъ намъ на золотихъ струнахъ, на що живе на світі великий сирота-народъ, яке ёго бувале и новеє горе, яка туга ёго, яка душа, чимъ вінъ славенъ. чимъ красенъ, яка ёго надія?!.. Виложить намъ правду, що у голови своі гори клала, Дніпромъ умивалась…

И слухатимемъ его, усею душею слухатимемъ: и підіймутця немовлята – зказано «младенцы» на таке діяннє, за яке не снилось-би сильнимъ та розумнимъ…

… Поквапляйся, нашъ Кобзарю зъ підъ Чорноі Гори, Добушевоі могили… бо ми ждемо и ждемо… Співай… Амінь…

Ти вже знаєшъ мабуть, мій Братіку предорогий, .якъ насъ славно усіхъ хтіли запродати, усіхъ насъ перевернути у Москалівъ.

Отте здавна затруєне нечистимъ духомъ «Слово» виголосило таку исповідь, що, знай, немає на світі українського руського народу, – а тільки єсть одинъ народъ «русскій» – покликали на судъ и честь народню и науку тяжку світову, буцімъ честь кождого Русина, и розумъ гострий нічого не наказують кращого, якъ замість молитви щоденнёі виголошувати: якъ одинъ Богъ, такъ одна Русь 60 миліонова, одъ Камчатки ажъ по самі Карпати, ні мови украінськоі немає, ні вдачі – вроди украінськоі, це усе пусті мріі, ляцька видумка, и молодеча забавка! Отъ якоі заспівали! Не одъ нині воно ведетця, мій Братіку дорогий, ой! не одъ нині. Давно ми це зкмітували, не разъ ми голосно трубили: зважай, народе вбогий, це наймити, це урядники, – вбачай, куди імь захотілось тебе вести, – обезславити рідню землю, твоі святощі, твоі могили! Не багато насъ слухано – йшли мовъ телята за такими проводирами! – и вже зайшли.

A підъ ту самісіньку пору турбували насъ не аби якъ и Ляшки… Почали гнобити нашихъ людей на усі лади! –

Тяжко боліло серце наше одъ усякоі обіди… горювала душа наша… Та згадали, що тимъ лиху не поможетця. И зновъ піднялп голови наші молоді, зновъ на увесь світъ глаголемо: Ироди, Ироди! що загадали! змести живий людъ изъ карти світа – вбити живу душу – вкрасти усі святощі і підстелити мовъ приналежню здобичъ підъ ноги тиранові цареві и тиранові народові! – Ні! ні! не докажете!.. Гляньте, отце замучений кутокъ. може найбільше придавлений ворогами, що розтаборились на цій землі, мовъ на рідній. и зъ цеі ледачоі по вашому землі підіймаєтця голосний протестъ проти вашоі нікчемноі роботи! На такихъ, що й не рахували, понесетця жива слава Украіни!..

Братіку єдиний! мій Соколе ясний! душе ясна, душе праведня! душе вірна… коли підъ руки попадуть тобі наші праці… не гуди, не гуди іхъ… може ледачі, геть ледачі видадутця… не суди іхъ по формі. – розміркуй, якъ тяжку роботу ми самі, самі одні підійняли… за тією марною постаттю шукай идеі живого народу,, що малоліткамъ назначено іі тримати, шукай козацького завзяття, шукай надіі! –

Не ждати намъ. чи то на дарма-бъ намъ вижидати помічнёі руки зъ Украіни, на дармо… Ой надармо! Ні словомъ до насъ теперъ зтамвідсіль не перекине, ні єднимъ словомъ… Москва пантруватиме на усіхь шляхахъ… Самі, самі, самі маємо працювати!..

Чи треба-жъ и більшого слова, мій Соколе ясний, чи треба тобі иншоі мови – щобъ настроівъ свою бандуру високо-високо…

У твоій пісні надіємся дістати жару, охоти до напіихъ праць, – у твоій пісні має почутися на глумъ ворогамъ жива, невміраюча правда…

Мій Соколе ясний! згадай! скільки поживу треба для змарнілихъ у всякій душевній неволі, – скільки сили слабосилимъ, скільки дзвону на ті оглухлі душі, щобъ чули: єсть, єсть, живе, не вмре Украіна…

Не багато насъ – то жъ кріпко рука въ руку… голосъ Тараса взиває насъ:

Я на сторожі коло іхъ

Поставлю «слово»

И пониче неначе стоптана трава

И думка ваша и слова.

Братіку! Львівська громада хоче видати усі Твоі повісті, ті що друкувались и ті. що не друкувались ище… Скоренько, будь ласкавъ, вишли іхъ у Львівъ до редакціі «Правди».

Віденські братчики клонятця Тобі, щобъ Ти призбіравъ своі послання и виславъ тежъ у редакцию!..

Братіку, скоренько! скоренько! Важкий часъ! значній часъ! теперъ діло не стоятиме… Гуртовна робота мусить зъ поспіхомъ піти! – Самъ пильнуватиму!

Мій єдиний! не забувай за насъ. за нашу роботу, «Правди» нашоі, мене ледачого. –

Я незабаромъ напишу зновъ за инше діло – теперь ніколи – завтра до Львова іду раненько – а теперь вже нічъ, пізна година! –

Цілую Тебе цілою силою, цілимъ огнемъ братноі народнёі. украінськоі любови

Твій однакий, неодмінний, вірний, старий братікъ и другъ

Данило.

Одпиши! одпиши!

Моя адреса: D. Т. absolw. Th. in Mikołajów per Brody p.r. Łopatyn.

Миколаїв – село Шептицького району Львівської області, у 15 км на північ від Лопатина і в 11 км на захід від Берестечка (котре знаходилось за границею, у Російській імперії). – М. Ж.

Примітки

Подається за виданням: Писаня Осипа Юрія Федьковича. – Львів: 1910 р., т. 4, с. 145 – 149.