12

Марко Вовчок

Спізнався з панночкою полковий лікар та й почав щодня вчащати. Такий він був тихий, звичайний, до кожного привітний, – і на панича не походив!.. А як з нею спізнався? Вже давненько панночки приїжджі переносили, що який-то вже там лікар полковий хороший: і брови йому чорні, й уста рум’яні, і станом високий, – така вже краса, що й не сказати! Тільки що гордий дуже, – на жодну не погляне, не заговорить, хоч там як до його не заходь…

Панночка, чуючи таке, було частенько говорить старій:

– Якби ви, бабусечко, того лікаря до нас завітали, – нехай побачу, який!..

А стара було на те:

– Моя дитино, нацокотали тії верхоумки скосирні, а ти віри пойняла… Велико диво – полковий лікар! Се злидні, бідота! Що тобі з такими заходити?

– Та нехай я тільки його побачу, бабуню! Чи справді він такий, як славлють.

– Цур йому! Ще вв’яжеться! І так уже багато коло тебе звивається, а жоден не сватає. Один одного перебиває та сваряться, – бодай ви виказились!

От же як стара одмагалась! А внучечка як на пню стала: лікаря та й лікаря! Першого ж наїзду, як жарнув полковий начал, мусила стара ними переказувати, що лікаря до себе в гостину запрошує. Ті живо погодились: «Привеземо, привеземо», – кажуть.

– А коли ж ви нас одвідаєте? – питає панночка, сюди-туди обертаючись та в вічі їм заглядаючи, немов як лисеня. – Чи хутко?

– Коли ви такі ласкаві, то ми й позавтрьому будемо, – кажуть гості, як на ногах не підлітуючи.

І поїхали, раденькі, що дурненькі.

Примітки

Подається за виданням: Марко Вовчок Твори в семи томах. – К.: Наукова думка, 1964 р., т. 1, с. 131.