18

Марко Вовчок

За тим натовпом, клопотом та трусою, то я не урвала й годинки з людьми попрощатись. Вже коні стоять запряжені, – тоді я побігла. Не можу й словечка вимовити, тільки обіймаю старих і малих.

Молодий приїхав за нею на четверику. Коні вороні, баскії. Правив візника плечастий, усатий, у високій шапці. З наших-таки людей, та до вельможної вподоби вивчений.

Тут пани прощаються, гомонять, плачуть, а візника той сидить, як викований з заліза, – не обернеться, не гляне.

Посідали пани у той повіз. Мене причепили позаду, на якомусь височенному причіпку.

– З богом, Назаре! – покрикнув пан веселенько. Тихого та ясного ранку виїздили ми з села, а мороз аж тріщить. Іній запушив верби; біліли віти і сяли проти сонця. Дівчата висипали на улицю; кланяються мені… Швидко-швиденько бігли коні, – тільки в очах усе теє промигтіло. Нема вже села. Дорога й дорога, безлюдная доріженька попередо мною…

Примітки

Подається за виданням: Марко Вовчок Твори в семи томах. – К.: Наукова думка, 1964 р., т. 1, с. 136 – 137.