9

Марко Вовчок

Цілу весну мене теплим молоком напували, поки я трохи оченьпала.

Лежу сама, – усі на панщині, – лежу та все собі думаю: «Таке молоде, а таке немилосердне, господи!»

У хаті холодок і тихо; стіни білі й німі; я сама з своєю душею. Вітрець шелесне та прихилить мені у віконце пахучий бузок. Опівдня сонячний промінь гарячий перекине через хату ясну стягу трепечущу… наче мене жаром обсипле. Душно мені, дрімота, а сну немає. І так усе сама-самісінька із своїми думками, як у світі жити. Рада було – боже мій, як рада! – коли зашумить садок, стемніє світ і загурчить дощ об землю!.. От, чую, щось затупоче… регіт і гомін… у хату до мене зграя дітей усипле. Веселі, червоні, вітають мене; вприскають мене дощем із себе; пнуться на вікно нетерплячі, коли той дощ ущухне; співають, вигукують:

Зійди, зійди, сонечко,

На попове полечко,

На бабине зіллячко,

На наше подвір’ячко!

Скоро сонечко з-за хмари виграло, вони так і замелись із хати. А мені ще довго-довгенько оддається то у тому кутку регіт, то у тому, наче хто у дзвіночки срібні видзвонює.

Увечері, смерком уже, вертаються з панщини люди потомлені і варом сояшним, і тяжкою працею; всі мовчать – хіба який зітхне важко або заспіває сумної, сумної стиха…

Часом несподівано котора дівчина вбіжить до мене з будинку.

– Устино! голубко!

– А що там у вас діється, сестрице? – спитаю її.

– Хоч не питай, Устино, – лихо! Ганну сьогодні били, учора Параску, а завтра, мабуть, уже моя черга. Ой, матінко, коли б там не огледілись іще за мене! Ох, Усте, бідна наша голівонька!

– Про мене нічого?

– Де б то нічого!.. Чому не йде до свого діла? Що вона ніжиться, мов пані з Басані? От що, коли хоч знати… Ой, забарилася ж я! Бувай здорова, Устинко!

Примітки

Подається за виданням: Марко Вовчок Твори в семи томах. – К.: Наукова думка, 1964 р., т. 1, с. 128 – 129.