Початкова сторінка

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

?

Олександр Лотоцький, «Звіт про діяльність посольства Української Народної Республіки в Туреччині з січня 1919 по марець 1920 pоків» Андрію Лівицькому, Царгород, 31 березня 1920

Посольство виїхало з Києва в Царгород 26 січня 1919 року. Найкоротшим шляхом – через Одесу – не можна було проїхати завдяки окупації Одеси союзним військом, тому довелося їхати через Галичину – Угорщину – Австрію – Югославію – Італію. У Відні треба було спинитися на довший час через великі труднощі в здобуванню французьких віз, без яких неможливий в’їзд до Царгороду (для здобування тих віз довелося мені їздити до Праги – до осідку близшого військового французького представника). Тим часом перервалося залізничне сполучення через Югославію, бо вона штампувала свої гроші і для того закрила границі. Подорож через те відбувалася дуже примітивним способом, навіть селянськими возами, і тому Посольство мало прибути до Царгороду лише 23 квітня 1919 року.

Справи українського Посольства в Туреччині знайшов я в дуже сумному становищу. Мій попередник п[ан] [Михайло] Суковкін, з часу оголошення гетьманом федерації України з Росією, провадив лінію принципіяльно ворожу українській державній самостійности, – і перед Високою Портою, і перед військовим та дипльоматичними представниками инших держав в Царгороді. Відомости про діяльність п[ана] [Михайла] Суковкіна в сім напрямі я подавав Міністерству закордонних справ в попередніх своїх звітах, документальні матеріяли про се подаю окремо на розгляд Міністерства, тому обмежуся лиш загальними фактами.

4-го січня 1919 р[оку] п[ан] [Михайло] Суковкін звернувся до турецького Міністерства закордонних справ з проханням позичити 10 тис[яч] турецьких лір і, не діставши грошей, 3-го березня сповістив Міністерство, що за браком коштів він припиняє діяльність Посольства. Сей вчинок не був оправданий обставинами, бо тоді ж, з початку січня, п[ан] [Михайло] Суковкін одкомандірував значну більшість урядовців Посольства до Міністерства закордонних справ на Україну і на подорож їм та на удержання решти вистачило б на довгий час тих 4 000 тур[ецьких] лір, які позичив він в царгородській філії «Русскогодля внешней торговли банка»; але п[ан] [Михайло] Суковкін цілком несподівано виплатив усім урядовцям удержання за січень і лютий і тим вичерпав свої засоби. Таким чином, завішення Посольства виходило, очевидно, не з грошових мотивів.

Більш місяця Українське Посольство в Царгороді не існувало. Чутка про моє призначення тимчасом дійшла сюди, і се спонукало деяких посольських урядовців звернутися до радника Посольства п[ана] [Люція] Кобилянського, щоб він за відмовою п[ана] [Михайла] Суковкіна, яко старший заступник його, прийняв на себе урядування справами Посольства. Послано було гонця до Одеси, де перебував товариш Міністра закордонних справ п[ан] [Сергій] Бачинський, який і дав наказ п[ану] [Люціану] Кобилянському тимчасово керувати справами Посольства до мого приїзду, а п[ану] [Михайлу] Суковкіну відповідно тому наказу здати посольські справи. Радник п[ан] [Люцій] Кобилянський мав побачення з турецьким Міністром закордонних справ і офіціяльно повідомив його про відновлення діяльности Посольства. П[ан] [Михайло] Суковкін відмовився здати справи, поки не буде виплачено йому удержання за увесь попередній час, і розіслав листи до Високої Порти та до дипльоматичних представництв в Царгороді з протестом проти відновлення Посольства.

Приїхавши до Царгороду, мав побачення з п[аном] [Михайлом] Суковкіним. Він вимагав заплатити йому удержання за увесь попередній час, але всякі розрахунки з ним можна було б зробити лиш тоді, як вияснилися б грошові справи Посольства за той час. Справи ті булив такому стані рахунковому, що бухгалтер Посольства міг подати мені справоздання про них лиш в другій половині червня. П[ан] [Михайло] Суковкін ультимативно вимагав негайної заплати і, не діставши її, подав новий протест до Високої Порти проти визнання мене Послом УНР, спродав за 1 000 лір на свою власну користь, не вважаючи на мою заборону, автомобіля Посольства, що був у його на руках, так само продав на свою користь обставу своєї квартири, куплену на державні кошти за суму до 50 т[исяч] к[арбованців] захопив гвалтовним способом другого автомобіля, але сього останнього удалося визволити. Одсилаючи справи Посольства без опису п[ан] [Михайло] Суковкін не повернув деяких особливо важних документів.

Припинення діяльности Посольства довело його до цілковитої дезорганізації. Спеціяльного помешкання для Посольства не було, офіціяльна адреса його показувалася на квартиру одного з урядовців. Справи та бібліотеку здав п[ан] [Михайло] Суковкін в хаотичному непорядку, причому найбільш цінних книжок не ставало. Більш-менш діловий апарат Посольства удалося налагодити вже з половини травня. Все се складало обставини дуже несприятливі для існування української дипльоматичної репрезентації і шкідливо відбивалося на відносинах до неї з боку і турецької влади, і особливо – союзної окупаційної військової влади.

З приходом в Царгород антантських сил партія уніоністів («İttihat ve Terakki Cemiyeti»), що держала в своїх руках владу під час війни, уступила своє місце свідомо антантофільській партії. Членів попереднього Уряду і взагалі видатнійших членів партії уніоністів оддано під суд, і сим процесом тодішній турецький Уряд маніфестував свій цілковитий розрив з попереднім германофільським напрямком турецької політики. Але новий курс правительствений реально мало допомагав Туреччині. Доля останньої в міродатних союзних сферах малювалася дуже сумно. Територія майбутньої Туреччини зводилася до кількох вілайєтів Малої Азії – без протоків і без Царгороду, без Аравії, Сирії та Палестини і навіть без найбільш цінних південно-західних берегів Малої Азії, які було окуповано військами грецькими (Смірна), французькими (Адана) та італійськими (Адалія). В самому Царгороді вся сила і влада належали союзним військам.

Оскільки маловажилося значіння Туреччина, найкраще показує той факт, що долю її на Мировому конгресі малося вирішати без присутности її представників, а коли останні таки прибули до Парижу, то на їх домагання там не звернули уваги, скоро їх повернули назад без найменших наслідків, причім голова конференції звернувся до них наприкінці з листом презирливого тону.

Така тактика переможної сторони необережно перегнула палицю в другий бік і викликала цілком не бажані для неї наслідки. Поводження з турецькою Делегацією на Мировій конференції дуже образило свідомійші інтелігентні круги турецького громадянства, окупація ж берегів Малої Азії, особливо Смірни, глибоко схвилювала думку та патріотичне почуття і ширших верств турецького народу. Сталася криза Правительства. Антантофільській кабінет [Mehmed] Damat Ferid Paş’і демонстративно демісіонував з дуже виразною декларацією, в якій зазначав свою цілковиту незгоду на окупаційні заходи щодо турецької території; сам голова Правительства висловлювався, що при відповідних обставинах він виконає свій обов’язок із зброєю в руках. Се було в червні. Тоді ще не наросла реальна сила, на якій міг би опертися національний рух. Складання нового Кабінету доручено було тому ж таки [Mehmed] Damat Ferid Paş’і. В склад Кабінету увійшли здебільшого ті ж самі особи, але появляються тут вперше представники, хоча б і дуже невиразні та помірковані, инших течій. Більш виразним з погляду національної політики був дальший Кабінет Ali Rıza Paş’і, але чим далій він вже не задовольняв загального настрою. В перших днях березоля 1920 року зайшла нова кабінетна криза. Затяжний її характер виявляє, оскільки ріжнородні течії має погодити та оскільки складні обставини мав перемогти новий склад Правительства. На чолі із [Hulusi] Salih Paş’ою коли не сей, то вже у всякому разі близький до сього, кабінет буде остаточно вирішати долю Туреччини.

Обставини для вирішення тієї долі складаються тепер зовсім инакші, ніж кілька місяців перед сим. Влітку минулого року, коли турецька делегація їздила на Мирову конференцію, можна було схилити Туреччину на такі умови, що не задовольнять тепер мінімума турецьких жадань. В нинішній час кон’юнктура значно змінилася в добрий для Туреччини бік, і се сталося під впливом чинників внутрішнього турецького життя, що головно викликані агресією союзників та окупаційною їх політикою.

Тереном, на якому зростає турецька сила, стала Мала Азія. Тут національний турецький рух прийняв головно дві конкретних форми – збройної організації та скликання Парлямента. На чолі усього руху став генерал Mustafa Kemal, популярний у військових колах і з близькими зв’язками при Дворі. Під його проводом склалася армія, кількість якої налічують до 100 тисячів. Головний штаб Mustaf’и Kemal’я перебуває тепер в Ангорі, але фактична влада досягає вже до Бурси, і чим далі, весь вплив на державні, справи виходить з Ангори. Ні одного відповідального кроку Правительство не робить без порозуміння з Mustaf’ою Kemal’ем Paş’ою через цілком офіціяльних його представників. Тепер саме, під час останнього кризису Кабінета, річ вже йшла про те, щоб Правительство склалося цілковито по вказівкам Mustaf’и Kemal Paş’і.

Найкраще доводиться фактичне значіння Mustaf’и Kemal’я справою скликання турецького Парламенту. Під відповідними впливами турецький Уряд перших часів окупації рішучо противився виборам, підтриманий лише національними меншостями Туреччини – греками та вірменами (євреї врешті прийняли участь у виборах). Перший Парлямент з початку літа 1919 р[оку] склався самочинно без санкції Правительства в Ерзерумі і виніс постанови, що стали практичною програмою національного руху. Під натиском того руху Правительство само мінялося і міняло свою позицію щодо скликання Парляменту, аж поки Парлямент дійсно не скликано. Тепер, з початку сього року, Парлямент (обидві його Палати) вже функціонує. Склад його в значній більшости має уніоністський характер. Поки що лінія поводження його досить стримана і поміркована, але цілком очевидно, що він є органом малоазійського національного руху і стоятиме на його засадах.

Фактична влада в Малій Азії єсть в руках проводирів національного руху, але в окупованих місцевостях малоазійського побережжя та в Царгороді порядкує влада окупантська. Сперш, коли союзники прийшли до Царгороду, першинство серед окупантів належало французам, але з того часу поволі переходило воно до англійців, які тепер стали фактичними господарями. Се викликає серед французьких сфер серйозне незадоволення, яке, проте, не прибирає зверхніх активних форм. Влада англійців полягає головно на морях, протоках та в самій столиці.

На який би широкий простор держави не розповсюджувалася національна організація, але в осередку державного життя влада належитьвсе жокупантам, і вже через те робота центральної власти в Туреччині мусить проводитися в залежности від союзних держав. Від сих обставин залежать і міжнародні відносини Високої Порти (в тим числі дипльоматичні її зносини з Україною).

Прийом Його Величністю Султаном мого попередника стався зараз після armistic’у, коли окупантська влада не перейняла усіх галузів державного життя Туреччини. В тім прийомі яскраво виявився принципіяльно сприятливе відношення нинішнього голови Турецької Держави до самостійности України яко близької сусідки та натуральної спільниці Туреччини. Я прибув вже через півроку після того, коли Туреччина вже цілком підлягала окупантському контролю. Тому офіціяльний прийом Посла Держави, невизнаної союзниками, вже з засади зустрів серйозні перешкоди. Ті пертрактації з Високою Портою, про які у свій час сповіщав я, привели до напівофіціяльного визнання особливим письменним, при сім приложеним, актом, яке реалізувалося в постійних ділових зносинах між Високою Портою і Посольством та Послом. Крім чергових справ текучого моменту, вони торкаються і справ принципияльних, що ними мають уладнатися практичні взаємовідносини двох держав, коли для того наступить фактична можливість. З огляду на ті обставини, в яких перебувають Туреччина і Україна, робота Посольства полягала головно в утворенню певного грунту для тих майбутніх практичних взаємовідносин. Із справ, які при тім порушалися, найбільш серйозне значіння мають консульська конвенція та майбутній товарообмін Туреччини і України.

З огляду на окупаційне становище Туреччини та на фактичне значіння Царгорода для військових акційна території бувш[ої] Росії, великої ваги прибирала справа установлення зносин з тутешнім військовим командуванням Союзних Держав. В сій справі сталися перешкоди, які полягають взагалі в принципіяльній лінії поводження Антанти щодо України з часу Берестейського мира. Ся поведінка яскраво заманіфестувалася ще з листопада 1918 р[оку] в Одесі до першої большевицької інвазії на се місто і далі лише послідовно додержувалася та скріплялася.

Самостійність України руйнувала золоті мрії та практичні розрахунки союзників, зв’язані з відбудуванням єдиної Росії, а боротьба України з добровольчою армією, протегованою і допоможеною союзниками, вже надавала їх відношенню до України певний ворожий настрій. Коли в союзних центрах, де працювали наші дипльоматичні представництва, се відчувалося і одверто виявлялося більш-менш в формах міжнародної коректности, то тут на сході, де саме творилася військова акція, ті форми мали цілком инший характер.

Окупаційні умови, фактична військова сила, широкі уповноаження органів окупаційної влади давали їм можливість провадити на царгородському терені політику в значній мірі на власну руку, особливо в справах, що торкалися бувшої Росії. Провадили тут політику не дипльомати, а військові люде, що в своїй діяльности мало рахувалися із звичайними нормами міжнародно-дипльоматичних відносин. З сього боку Царгород уявляв з себе цілком виключне місце для дипльоматичної роботи, якого немає ніде більш в Европі, навіть в инших переможених країнах. До того ж після двох большевицьких інвазій на Одесу скупчилися в Царгороді головнійші елементи старої Росії, і се місто стало наче якимсь російським осередком: дипльоматичним (представництво [Антона] Денікіна), політично-громадським (навал російського громадянства, що з Московщини утікало ранійше в Київ та в Одесу) і навіть військовим (штаби та контррозвідки б[увших] одеських армій, тисячі втікачів-добровольців, морська база добровольчої армії). Всі ті фактори, в тім числі і дуже впливові через своє становище і свої зв’язки ще з часів царської Росії, дуже впливали на союзне командування, яке вже з засади їм спочувало. До всього, як вже згадувалося, і бувший Посол України п[ан] [Михайло] Суковкін дуже скріпляв сю несприятливу для нас ситуацію своїми ворожими виступами проти Української Республіки, використовуючи так своє представницьке становище, якого він до того ж не зрікався.

Нове Посольство при таких обставинах зустрінуто було союзними сферами неприхильно. Відповідальні союзницькі представники од зносин з ним ухилялися. Відвідини урядовців нашого Посольства в союзницькі амбасади в ріжних ділових справах мали звичайно наслідком лише обіцянки, які звичайно не виконувалися. На листування союзницькі Високі комісари рідко відповідали. Сей свідомий бойкот мав фактично анулювати українське представництво, унеможлививши його роботу. Справи про те вимагали від Посольства підносити свій голос в інтересах Української Республіки, і Посольство в згаданих обставинах могло здебільшого лише декларувати свої заяви представникам союзників через формальні меморандуми або дипльоматичні ноти. Серед тих справ, в яких довелося звертатися до союзницьких Високих комісарів, головнійші були такі.

Після armistic’у перевезено до Царгороду з західного фронту полонених українців галичан та буковинців, які живуть тут в таборі полонених, виконуючи ріжні роботи для потреб союзницької влади. Усього їх було 125, з них 6 буковинців. Ті полоненні уявляють з себе добрий військовий матеріял, були б корисні на Україні в боротьбі з большевиками і самі бажали в тій боротьбі прийняти участь. Посольство ще влітку 1919 року послало з сього приводу меморандум до французької Амбасади (сими полоненнями відають французи), щоб дозволено було перевезти полонених українців на Україну. Приватно на се було одержано відповідь, що в сій справі місцеве військове командування порозуміється з центральним. На додатковий меморандум про дозвіл, до принципіяльного вирішення справи, поробити, принаймні, хоч регістрацію полонених заходами українського Посольства, відповіди не одержано. Відмовлено навіть мати зносини з полоненими українцями та допомагати їм в ріжних потребах. В справі полонених буковинців українське Посольство звернулося за допомогою до тутешнього румунського Посла, і тільки тоді удалося переправити їх додому, галичане мають виїхати з Царгороду лише 20 сього березоля. Мається ще в Туреччині кілька сот полонених українців, що вивезені з Німеччини і тепер працюють на залізниці біля Гайдар-Паші, недалеко од Царгорода. Полонені ті перебувають під англійською владою. З огляду на те, що зносини Посольства з місцевою окупантською владою в справі полонених не мають наслідків, Посольство про сю категорію полонених повідомило нашу дипльоматичну Місію в Лондоні для відповідної акції перед центральним англійським Урядом.

В справі української флоти на Чорному морі Посольство подало 19 серпня 1919 року Високому Комісарові французької Республіки в Царгороді таку ноту: «Покликаючись на угоду, заключену Його Ексцеленцією паном Високим Комісаром Французької Республіки Віце-адміралом [Jean’ом] Amet’ом і його Ексцеленцією паном Міністром України в Царгороді [Михайлом] Суковкіним 26-го листопада 1918 p[оку], згідно якій Міністр України віддав від імени українського Уряду до розпорядження Вищого Командування французьких морських сил для транспорту і харчування союзних військ на Україні:

1) всі пароплави, що стояли в портах українських, котрі будуть визнані потрібними французьким морським владам,

2) яхту «Александр Михайлович» Царгородський стаціонер,

3) пароплави «Тигр», «Єрусалим», «Королева Ольга» і всі инші пароплави, належні до українських навігаційних товариств, вільні від контрактів з їх арматорами; Легація УНР в Царгороді мав честь подати до уваги Високого Комісаріяту слідуючі факти:

1) Вищезгадані пароплави і пароплав «Євфрат», також відданний до розпорядження Високого Комісаріяту Франції по згаданій угоді, хоч вони мали складати частину французької флоти в Царгороді і на Чорному морі, ходять зараз під російським прапором, наче вони належать до російської флоти;

2) Встановлення в Царгороді російської морської бази представниками Уряду адмірала [Олександра] Колчака і захоплення українських пароплавів, визнаних належними УНР угодою, заключеною між їх Екс[целенцією] паном Високим Комісаром Віце-адміралом [Jean’ом] Amet’ом (в імени Уряду Французької Республіки) і паном Міністром [Михайлом] Суковкіним (в імени Уряду України), порушують права Української Республіки і вражають почуття українців.

Беручи на увагу зміст угоди міжїх Екс[целенцією] паном Віце-адміралом [Jean’ом] Amet’ом і паном Міністром [Михайлом] Суковкіним, ствердженої обміном листів Високого Комісаріяту від 1-го листопаду 1918 р[оку] за підписом його Ексцеленцїї Високого Комісара і штабу 2-ої ескадри № 12600 від 26-го листопаду 1918 р[оку], Легація УНР вважає за обов’язок звернутися до Високого Комісаріяту, аби він вжив заходів до того, щоб:

1) українські пароплави, віддані до розпорядження Високого французького командування, залишились під сим командуванням і під французьким прапором до того часу, коли вони будуть повернені українському Урядові і піднімуть український прапор,

2) щоб сі пароплави вважались до транспорту на батьківщину українців (згідно меморандуму Легації від 8-го серпня) або військовим приладдям для української армії.

Сі уваги і сей запрос диктуються необхідністю здобути Урядові УНР дійсну допомогу в його боротьбі з російськими большевиками, що займають ще міста і порти на Чорному морі, що, врешті, і було мотивом передачі українських пароплавів до розпорядження Високого морського французького командування.

В додаток до сеї ноти 24 серпня 1919 р[оку] послано до Високого Комісара Франц[узької] Республіки другу ноту, в якій Посольство, не діставши відповіди, ставило вимагання, на підставі угоди 26листопада 1918 p[оку], або повернути торговельну і військову українську флоту, віддану до розпорядження французьких влад по зазначеній угоді, або допильнувати, щоб сі пароплави були вживані для транспорту продуктів, військового знаряддя і жовнірів, потрібного Урядові УНР в його боротьбі з російськими большевиками. При сім Посольство, беручи на увагу, що фактична влада на Чорному морі перейшла фактично до рук англійців, додавало:«Вважаючи на те, що з 9-го серпня, коли Легація УНР в Царгороді надіслала свою першу ноту в справі українських пароплавів, деякі зміни мали місце на Чорному морі і що передача сих пароплавів українським владам, так само, як справа щодо їх вжитку, не залежать більше виключно від французького командування, Легація має честь просити Високий Комісаріят передати зміст сих нот не тільки відповідним французьким владам, а також і тим, які зараз відають пароплавами української флоти».

Нарешті Посольство завважило, що: «у Франції заготовлена велика кількість військового знаряддя і ріжних товарів, що також організуються кадри добровольців українського походження, котрі мають бути відправлені на Україну через море і що Уряд УНР рахує в сих випадках скористуватись тими пароплавами, що знаходяться зараз під французьким командуванням і мусили мати французький прапор».

Сею нотою Посольство формально заявило право УНР на флот у Чорному морі. Після революції в б[увшій] Росії і з повстанням нових держав на її території установився фактично той порядок, що до розпорядження кожної держави, до остаточного вияснення точної части її власности, поступало те майно, що на той час перебувало на її території. Так і флот Чорного моря, що базувався в портах українських, вважався належним Українській Державі. Крім команди невеликої кількости кораблів, яка часово визнавала большевицьку владу, а після врешті була змушена вернути кораблі в українські порти, решта кораблів Чорного моря визнала владу українську і піднесла український прапор. З тим фактом належности того флоту Українській Державі рахувався і головний представник морських союзних сил на Сході – адмірал [Jean] Amet, коли увіходив в формальну щодо того флоту умову з українським Послом у Туреччині. Тією умовою право Української Держави на чорноморський флот визнано союзним командуванням формально, незалежно од питання про кількість того флоту. З умови видно, що у листопаді 1918 р[оку] український флот існував, складаючись з певної кількости кораблів державних/військових і з пароплавів всіх приватних товариств, що перебувають на українській території і склалися на українські капітали; що французьке командування сей факт існування українського флота під блакитно-жовтим прапором визнало, коли підписувало умову з представником України в Царгороді, і зверталося до нього з проханням розпоряджень капітанам, які тільки він як представник Уряду українського міг дати; що пароплави ті, як плавають не під українським прапором, то можуть бути лише під прапором союзним, а ні в якому разі не знаходитися під російською командою та під російським прапором; що врешті повинні вони уживатися тільки для виразно окреслених цілей.

Ся умова важна для обох сторон з усіма їх наслідками до хвилі, коли вона буде добровільно скасована. Пароплави повинні і під сей час бути під союзним прапором та командуванням і вживатися виключно для допомоги Українській Державі – перевозом людей, майна та харчів; а як замість того царгородські представники передали флот Чорного моря до нової, заложеної в Царгороді, морської бази добровольчої армії, то такий вчинок не можна вважати правильним і правим. Коли представники Антанти зреклися свого умовленого права, то флот мусив повернутися до того власника його, од якого представники Антанти формально той флот дістали. Цілком ясно, що, пересудивши самостійно всю справу, передавши увесь флот в руки Добрармії, представники Антанти порушили право і інтереси Української Держави, якої права та інтересів та армія не репрезентує. Треба при сім завважити, що власниками великої частини чорноморських пароплавів є приватні торговельні компанії і товариства, що мають центральні управління в Одесі і підлягають контролю наших Міністерств – морського і торгу і промисловості. І хоч акціонери сих товариств, переважно євреї, заявляють себе нині росіянами, і представники їх у Царгороді у справах своїх пароплавів звертаються до російського представництва, то се не може мати формальнодля українських інтересів значіння, бо, незалежно од тимчасових окупаційних обставин, які не можуть мати постійного правного значіння, залишається в силі основна норма, після якої компанія, що її головне управління знаходиться на території УНР, мусить вважатися за українську або бути запертою.

Нота Посольства в справі флоту не мала відповідних наслідків. Але нею своєчасно заявлено певне право УНР на флот у Чорномуморі, і коли Чорноморські порти будуть у її руках, се право мусить бути зреалізовано [ В сей час в Царгородському рейді перебувають такі пароплави, що не можуть рушити звідси головним чином через недостачу вугілля: «Афон», «Ієрусалим», «Посадник», «Вампоа», «Росія» (два пароплава), «Флора», «Софія», «Мєчта», «Румянцев», «Христофор», «Ксенія», «Св[ятой] Николай», «410», «Продуголь», «Черномор», «Руслан», «Григорій» «Корнилов», «№ 65», «Роза», «Федор Фофили», «Витязь», «Георгій», «Баку» (має на собі 11 тис[яч] тонн нафти), «Варна», «Коршун», «Євфрат», «Алексей Молчанов»]. У вищезазначеному напрямі деякі кроки вже й тепер зроблено через нашу делегацію на Мировій конференції. Паризька делегація піддержала ноту про український флот в Чорному морі і разом викликала прихильний відгомін сеї справи в паризькій пресі.

Окремою нотою 9-го серпня 1919 р[оку] Посольство протестувало проти допомоги, яку подавала большевикам Антанта через передачу живої військової сили в порти Чорного моря, зайняті большевиками. Пароплав «Австрія», говорилося в ноті, під керуванням Комісара від держав Антанти, був надісланий до Одеси з жовнірами бувш[ої] російської армії, російського і українського походження, котрі до сеї пори перебували у Франції. Коло 1300 жовнірів було висаджено в Одесі, окупованій большевиками, на вимін 100 чол[овік] частинно російських, частинно закордонних підданих. Частину жовнірів, що не схотіли зійти в Одесі, було посаджено на пароплав «Імператор Николай», який як раз прибув до Одеси так само з 1000 жовнірами бувш[ої] російської армії – росіянами і здебільшого українцями, під керуванням Комісара від держав Антанти. Забравши їх, пароплав «Импер[атор] Николай» виїхав зОдеси до Очакова, де, після переговорів з большевицькою владою, він висадив 1200 жовнірів без жодного вимінку, а решту посадив на пароплав, що випадково зустрівся в морі. В Царгородському порті знаходяться ще й инші пароплави, що мають такі самі завдання як «Австрія» та «Имп[ератор] Николай»; крім того, ще йдуть пароплави до Царгороду зжовнірами бувш[ої] російської армії. Українське Посольство, доводячи до відома Високої Порти і Високих Комісарів союзних держав про вищезгадані факти, при тім завважало, що міста Одеса і Очаків окуповані большевиками, з котрими УНР перебуває в стані війни офіціяльно і фактично, – «при сих умовах передача такої великої кількости жовнірів большевицькій владі дає большевикам змогу збільшити свої сили і сим підтримує нелад і війну на Україні».

Звертаючи дали увагу на те, що на Україні війна проти большевиків провадиться найбільш енергійно, бо не тільки регулярна армія б’ється з ними, а весь нарід озброївся проти них, Посольство висловлює, що було б дуже бажаним зробити поділ і регістрацію жовнірів, які направляються до Одеси та Очакова і до других портів України, і дати змогу тим, що зголосяться українцями, повернутись на батьківщину, щоб брати участь в боротьбі проти большевиків, тоді як, висажені в порти, зайняті большевиками, ті жовніри попадають в їх руки ізмушені вступати до червоної армії, бо инакше будуть розстріляні, що вже і сталося з 60 жовнірами. Врешті Посольство зазначає, що: «переправка сих жовнірів провадиться частинно тими засобами, що були віддані до розпорядження Вищого союзного командування бувшим Міністром України в Царгороді в цілях здобути сим сильну і дійсну допомогу Україні». Ся нота появилася в паризькій пресі і знайшла там прихильні коментарії. Бувших російських жовнірів союзники перестали посилати до большевиків. Але в останні дні стало відомим, що через Царгород мають переправлятися в Одесу, що знову перейшла до большевицьких рук, нові ешелони бувш[их] російських жовнірів. Про се Посольство повідомило українських дипльоматичних представників в столицях союзних держав.

Окремими нотами зверталося Посольство до представників союзних держав у справі друку в Одесі українських грошових знаків під час окупації її союзними військами. Окупація Одеси та инших портів Чорного моря виявлялася і в розпорядженню приватним майном українських громадян, а також майном Української Держави. З наказу антантського представництва або поставленої їм влади помешкання та инше приватне майно реквізувалося, державне майно, особливо військове, перевозилося тим організаціям, які утворювалися без відома української державної влади і здебільшого навіть проти інтересів Української Держави. Усі установи окупованих міст удержувалися, проте, коштом Української Держави, а саме коштами української державної скарбниці в Одесі та грошовими знаками, що випускалися в імени тієї Держави і, як се мало розумітися з обставин, за її формальною одповідальністю. Факт порядкування грошовими знаками Української Держави особливо порушує її інтереси, і в сій справі Посольство звернулося до Високого Комісара Франції (Одеса вперше окупована була під французьким командуванням) з такою нотою: «Під час, коли Одеса фактично була зайнята військами Антанти, під головним французьким командуванням, в сьому місті Української Держави оставалася і не переставала функціонувати Експедиція заготовлення державних паперів. Позаяк грошові знаки, друковані в сій Експедиції, хоча й випускалися в імени Української Держави, але Правительство УНР не було освідомлене ні про самий факт сей, ні про кількість випущених грошових знаків, а також і проти призначення, для яких вони витрачалися, то з огляду на можливість претензій до Української Держави про забезпечення сих грошових знаків, значна доля яких після наступу большевиків на Одесу опинилася на Царгородському грошовому ринкові, Легація УНР в Царгороді, не торкаючись в даному разі принципіяльного питання про забезпечення сих грошей, просить Високий Комісаріят не одмовити для доклада Українському Правительству в таких відомостях:

1) на яку суму і яких саме (купюри, серії, номери) грошових знаків було видруковано Експедицією і дійсно випущено в обіг за час фактичного зайняття Одеси військами Антанти; 2) з чийого безпосереднього наказу, кому і на які потреби видавалися друковані одеською Експедицією грошові знаки; 3) коли не всі видруковані грошові знаки було фактично випущено в оборот, то скільки було таких знаків і де вони тепер знаходяться; 4) який саме був заготовлений матеріял для друку грошових знаків і які вжито заходи, щоб сей матеріял, а також розпочаті друком, але ще не скінчені остаточно грошові знаки не було ужито для докінчення і дійсного випуску сих знаків; 5) які саме оставалися в Експедиції друкарські кліша і скільки їх (основні частини і додаткові), де вони тепер знаходяться і які вжито заходи, щоб вони не уживалися для тієї жціли; 6) де і на чиїй відповідальности знаходяться документи щодо друку одеською Експедицією і випуску друкованих нею грошових знаків».

Відповіди Посольство на сю ноту не дістало. Між тим влітку 1919 року Одеса вдруге окупована була союзниками – на сей раз вже під командуванням англійським. Знову розпочався в Одесі друк грошових знаків в імени Української Держави для потреб добровольчої армії. З огляду на се Посольство звернулося з такою нотою до Високого Комісара Англії: «Легація УНР беручи на увагу зміст депеші п[ана] [Михайла] Бернацького, Міністра фінансів російського Уряду в Ростові, котра дає несподівану відповідь на ноту, з котрою Легація звернулась до Високого французького Комісаріяту від 23.IX.[19]19, має честь довести до відома Високого Королівського Британського Коміcapіяту і через його посередництво до відповідних Королівських Британських влад, 1) що друк і випуск в Одесі українських карбованців російським ростовським Урядом, так само, як і ким иншим, не може бути авторизованим і гарантованим Урядом Української Держави; 2) що виконання наказів і деректив російського ростовського або иншого Уряду порушає суверенність Української Держави і ображає почуття українців; 3) що Уряд УНР буде змушений з останньою енергією протестувати проти випуску карбованців в імени Української Держави, котрий порушає політичну незалежність і інтереси Української Республіки».

I на сю ноту Посольство відповідине одержало, але маються відомости, що друк українських карбованців в Одесі перервався. Проте сі одеські карбованці широко заповняли царгордський грошовий ринок, заносячись сюди головним чином одеськими втікачами, переважно добровольцями, що набрали в Одесі тими карбованцями удержання за півроку наперед і збували їх в Царгороді за безцінь, обезцінюючи тим українську валюту взагалі. Між тим Посольство дістало відомости, що грошові знаки, друковані в Одесі (50 карбованці серії 210 і вище), українській Уряд анулював. З огляду на се все Посольство вважало потрібним знищити з Царгородської біржі анульовані українські грошові знаки і в сій справі звернулося до Високої Порти, просячи її вплинути на відповідні фінансові установи та зробити відповідні розпорядження. Проте публіка охоче купує одеські карбованці і царгородські міняйли жваво ними торгують (ціна одеських карбованців вдвоє перевишає «донські» гроші денікінські – «колокольчики»).

Українське Посольство у Царгороді послало представникам Антанти три ноти з приводу колізії з російською добровольчою армією та Урядом Південної Росії, який претендував на Україну.

Перша нота 6.Х.[19]19 послана була разом з протестом Уряду з приводу на випадки у Києві в серпні м[инулого] р[оку] і звертала увагу на шкоду, яку приніс би Европі розгром Української Армії і Держави, одинокої перепони, що досі большевики зустріли. Висловлено було бажання про демаркаційну лінію поміж армією [Антона] Денікіна і Українською Армією, про інтервенцію Антанти, щоби привести до порозуміння і спільного ведення війни з Москвою, а також про підмогу Україні.

Друга нота 6.XII.[19]19 була послана разом з другим протестом Уряду і закликом до народа, домагаючись припинення діяльности ген[ерала] [Антона] Денікіна проти України, діяльности, яка з огляду на підмогу, що йому дає Антанта, виглядає на війну Антанти з Україною або принаймні на цілковите нехтування справ Сходу, в котрих переможцями при таких умовах лишаться тільки треті – себто большевики.

Третя нота, послана 6.І.[19]20, була викликана розвалом денікінської армії, підводила підсумок всіх передбачань і доводів Посольства в попередніх нотах і давала поради заставити ген[ерала] [Антона] Денікіна порозумітися з українським Урядом, визначивши йому строго окреслену територію, визнати незалежність України і негайно відновити з нею торговельні зносини.

Копії своїх нот в справі конфлікту українського Уряду з добровольчою армією Посольство розсилало, крім союзних представників, також Високій Порті та всім взагалі дипльоматичним представникам держав в Царгороді. Деякі з них, діставши копії, виявляли бажання ближче поінформуватися про ситуацію на Україні взагалі і зокрема в зв’язку з денікінською офензивою, що причинялося до скріплення, а то й нав’язання зв’язків Посольства з иншими дипльоматичними представниками. Треба констатувати, що загальна думка царгородських дипльоматичних представництв була на стороні України, і Посольству часто доводилося чути не тільки безпосередньо, але й через людей, що його передбачення в справі денікінської акції визнавалися цілком слушними, а після і фактично оправданими.

Такі настрої, як і всепоступовання Посольства зокрема в денікінській справі, викликало велику лють у добровольчих і взагалі в російських колах, які через свої повсякчасні безпосередні стосунки з союзними колами постійно агітували серед них проти українського Посольства, підбиваючи їх на всякі репресії щодо останнього з огляду на окупаційний стан в Туреччині. Вже через місяць по приїзді до Царгороду я дістав попередження здостойних віри джерел, що ведеться агітація перед союзниками про трус в Посольстві і про арешт моєї особи. Ся агітація все більше прибирала успіху в міру того, як розвивалася діяльність Посольства і воно все більше набирало впливу в Царгороді в сферах дипльоматичних, громадянських і головним чином в пресі.

На пресу Посольство звернуло особливу увагу з огляду на те, що царгородська преса, через близькість і постійні зв’язки Царгорода з Україною, стає фактично важним джерелом, з якого европейська преса інформується про обставини на Україні. Через се і російська пресова агітація розвинена в Царгороді дуже сильно. [Антон] Денікін асигнував великі суми на пресове бюро в Царгороді «Русаген», яке й мало завданням інформувати Царгородську, а через неї і европейську пресу про «російські» справи. Тут знайшли собі притулок старі, ворожі до української справи: [Дмитро] Вергун, [Андрій] Ренников, Сидоров, але найбільше виявив акції Філіпов, що виїхав з України із посвідченням від нашого Міністерства зкордонних справ. Після, коли Кубанська Рада вислала з Кубані добровольче пресове бюро «Осваг», воно теж знайшло собі притулок у Царгороді поруч з «Русагеном» і вело тут з ним сильну конкуренцію щодо сенсаційности видуманих звісток переважно про події на Україні.

Перших три місяці Посольство освідомляло головним чином турецькі урядові та громадські кола через турецьку пресу, де, крім усяких вісток та окремих статей, містилися інтерв’ю зо мною та моєю дочкою, що завела близькі зносини з турецьким відповідним жіноцтвом. Починаючи з серпня з’явилася можливість порозумітися з кількома французькими газетами, які стали уділяти багато уваги і місця українським справам. Позаяк звістки, що подавалися з української сторони, були цілком певні та провірені і, крім політичного змісту, мали в собі багато ділових відомостей, інтересних для ділових царгородських кругів, між тим, як матеріял «Русагена» та «Освага» визначався характером очевидної тенденційности та складався переважно із загальних тверджень політичного змісту, – то газети охотнійше містили звістки з українського джерела, а инших або зовсім не містили, або освідомлялися попереду про певність тих звісток. Таким чином, складна і дуже дорога російська пресова організація в Царгороді тратила грунт і значіння.

На українське Посольство почався організований похід усіх ворожих російських сил, що вживали всіх способів свого впливу на представників Антанти. Перше, чого досягли вони, – се надзвичайні цензурні репресії щодо звісток про українські справи. В часописах заборонявся усякий український елемент, – не тільки статті, не тільки звістки, але й саме ім’я України викреслювалося, як в найгірші старі часи царського режиму в Росії. Дві інформаційних брошури французькою мовою, видрукованих заходами Посольства (одна – збірник провідних та інформаційних статей про Україну, друга – праця радника Посольства [Івана] Токаржевського-Карашевича – про Туреччину і Україну в минулому та сучасному), союзна цензура не випустила з друкарні; до початку репресій удалося випустити лише дві брошури: про Туреччину і Україну турецькою мовою та про автокефалію української церкви мовою грецькою.

Так було закрито Посольству інформаційну працю друкованим словом. Але наміри ворогів наших ішли далі і вели до цілковитого знищення українського Посольства в Царгороді, яко небажаного тут свідка і противника усім протиукраїнськім заходам. Особливо рішуча акція в сім напрямі повелася після українсько-добровольчої сутички в Києві, дійсні обставини якої Посольство докладно вияснило і про них широко інформувало; перед союзними комісарами добровольчі круги з ген[ералом] [Всеволодом] Агапієвим на чолі накидали Посольству обвинувачення в большевизмі, зокрема в грошових зв’язках з большевиками («мільйони»), в зносинах з німцями, в зв’язках з Mustaf’ою Kemal’ем Paş’ею і навіть в друкованню фальшивих грошей. Союзні комісари вже з засади схилялися до ворожого трактування українського представництва (особливо ворожим настроєм визначався Комісар французький, безоглядний приятель добровольців, адвокат дуже прикрих заходів проти українського Посольства).

Всі згадані аргументи дали союзній владі зверхній привід ужити проти нашого Посольства спеціяльні заходи на підставі військового стану, не рахуючись з міжнародними нормами і навіть з тією практикою, яка установилася в инших державах Европи, в тім числі в державах Антанти. З початку вересня військова союзна влада конфіскувала дипльоматичну почту у двох кур’єрів Посольства, коли вони були вже на пароплаві в царгородському рейді. Слідом за тим 25 вересня зроблено трус у помешканню Посольства та в помешканнях Посла і Радника. Більш місяця Посольство позбавлено було свого помешкання, не мало можливости користуватися своїм біжучим рахунком та сейфом у банку. Маються певні документальні дані, що союзна влада до розгляду паперів посольських допустило російських добровольців, з якими Україна вела війну. Для характеристики поводження тих допущених союзниками в Українське Посольство елементів може служити вже те, що під час, коли вони перебували в Посольстві, не стало грошей і річей, які належали і самому Посольству, і окремим його урядовцям та кавасам. Обставини сих подій викладено в приложених нотах до Високого англійського Комісара та в протоколі. Врешті 8-го листопада Посольству повернено його помешкання. Пізнійше, не вважаючи на заходи Високого французького Комісара задержати посольські сейф та біжучий рахунок у банку, постановою Ради Комісарів повернено Посольству сейф та біжучий рахунок. Але про причини та результати усіх тих прикрих подій Посольство не повідомлено.

Посольство настоює перед нашими дипльоматичними представниками в союзних державах, аби було розслідувано центральними владами ті вчинки, що допустили їх представники на території держави, яка визнає Україну та її дипльоматичне представництво. В першій стадії сеї справи діяльну участь прийняли наші дипльоматичні представництва в Парижі і Римі. Італійське центральне Правительство прихильно поставилося до справи, але реальне значіння представника його в Царгороді не могло забезпечити його впливу на вирішення справи. Тому треба сподіватися, що більше значіння мала для справи участь Паризької Делегації – розуміється, при тій лиш фактичній умові, що представники союзної влади в Царгороді мусили впевнитися в повній безпідставності тих наклепів, які були приводом до їх вчинків.

Не вважаючи на се останнє, не вважаючи на цілковиту тепер руїну добровольчої армії, представникам якої союзна влада так легко дала себе намовити, та влада і досі не міняє своєї позиції щодо Посольства. В практичних зносинах помічається инший тон, але формально все остається так, як і було, бо тутешні військові міродайні кола не дістали ще відповідних наказів від центральних урядів в зв’язку з новою ситуацією на Сході і продовжують свою попередню лінію поводження. Так все не зміниться до того часу, поки не буде підписано мир з Туреччиною та поки, в зв’язку з тим, окупаційні умови в Оттоманській імперії не перейдуть на більш нормальний характер життя з заміною військових представників на представників дипльоматичних, що в свойому поводженню кермуватимуться звичайними нормами міжнародного права.

Всі згадані заходи проти Посольства мали на меті вижити його з Царгороду: чи безпосередньо, коли б справдилися наклепи росіянна його, чи посередньо, через фактичне унеможливлення його праці в царгородських обставинах. Дійсно, обставини для роботи Посольства дуже утруднені. Союзні представники, головним чином представник французький, ще не увільнившись від російського добровольчого впливу і утворюють усякі перешкоди Посольству в найпростійших річах, що звичайно ніде таких перешкод не викликають. Не дають, наприклад, віз на дипльоматичні наші паспорти, вимагаючи, щоб ми брали паспорти у представника добров[ольчої] армії; і треба було довгих пертрактацій з французьким Коміcapіятом, а врешті і з військовим головою союзних сил на Сході ген[ералом] François d’Espèrey, аж поки на Раді Комісарів справа не вирішилася в тої спосіб, щоб візи давалися не на самому паспорті, а на окремому (инші дипльоматичні представники не чинять ніяких перешкод щодо візації українських паспортів). Ся несприятлива атмосфера не дає можливости розвинути роботу Посольства так широко, як те вимагається теперішнім значінням Царгорода як союзного аванпоста на Сході.

Проте Посольство і в таких умовах знаходило можливим працювати, не перериваючи своєї праці й тоді, коли всі зверхні обставини рішуче перешкоджали його праці, коли навіть помешкання його в протязі більш місяця було зайняте союзною владою. Посольство було свідоме своєї відповідальної ролі в Царгороді. Всі ті труднощі, які чинилися Посольству нашими ворогами, ясно свідчать, оскільки потрібно було тут українське представництво. І дійсно, не кажучи вже, що безпосереднє завдання Посольства представляти інтереси України при Оттоманському Правительстві виконувалося в такій мірі нормально, як се дозволялося зовнішніми обставинами обох держав – Туреччини та України. Посольство рівночасно стояло на сторожі українських інтересів і перед союзною владою. Стоячи в курсі союзної акції щодо України, Посольство уживало всі засоби для правильного в українських інтересах освідомлення союзників – місцевих безпосередньо, а центральних урядів їх через наших дипльоматичних представників в союзних центрах. Не має сумніву, що без українського представництва в Царгороді ворожа до України акція прибрала би безмежно більшу агресивність і значно більші розміри.

Настрої союзних міродайних сфер у Царгороді передавалися в певній мірі і представниками не-союзних держав, але постійним освідомленням їх і щодо суті царгородських відносин, і щодо становища на Україні українське Посольство здебільшого збивало ті упередження. Навіть із тими союзними представниками, що не брали участи в активних вчинках союзної влади, як американці і румуни, Посольство мало добрі постійні ділові зносини. З нейтральних представництв вже з самої необхідности доводилося мати регулярні зносини з голландським представництвом, яке опікується горожанами бувш[ої] Російської імперії. Сей опікунський обов’язок взяло воно на себе ще за часів царської Росії, і дальші зміни в складі Росії утворюють для голландського Посольства дуже трудну позицію. В тому Посольству мається цілий одділ по російських справах, заведений ще з часу війни; той одділ на чолі з бувш[им] урядовцем російської Амбасади ([Борис] Серафимов), розуміється, проводить свою роботу в такім напрямі, начеб ніяких змін в долі бувш[ої] Росії не сталося. З другого боку, голландське Посольство не може не рахуватися з фактом реальної дійсности і, в тім числі, з фактом існування окремого українського дипльоматичного представництва, признаного Правительством тієї держави, при якій акредитовано саме голландське Посольство. Рахуватися з сим примушує його і Оттоманське Правительство, яке виразно зазначає голландському Посольству його непевну ролю: всеросійського царського Правительства вже не існує, всеросійського Правительства [Олександра] Колчака – [Антона] Денікіна не визнає висока Порта, а з другого боку – визнає вона окреме представництво українське, яке само опікується інтересами горожан України, бувш[ої] складової частини Росії. Вийти з сього трудного становища голландське Посольство бажало б шляхом якоїсь компромісної згоди між українським та російським представництвами, але непримирима російська позиція, не лише в Царгороді, руйнує усякі такі заходи. Тому відносини з голландським представництвом в Царгороді – і ділові, і приватні – мають якийсь невиразний характер.

Досить близькі відносини установилися у нашого Посольства з шведським представництвом. Найбільш актуальною справою, про яку з ним порозумівалося, була експедиція шведського Червоного Хреста на Україну – на взір такої експедиції до Польщі. Зносини з перським представництвом малі на меті, з доручення бувш[ого] Міністра п[ана] [Володимира] Темницького, нав’язати дипльоматичні та економічні зносини України з Персією. Грунт для сього добре підготовлений: коли Його Величність перський шах повертатиметься з подорожі через Царгород, то справу сю можна буде поставити формально. Добрі зносини з папським нунцієм в Царгороді мали на меті допомагати більш активній участи Ватикану в справі фактичних зносин з Україною. Monsinior [Angelo] Dolci, представник Ватикану в сій справі брав діяльну участь. Найближчі стосунки мало Посольство з представниками грузинським та азербайджанським. Безпосередні зв’язки з дипльоматичними представниками в Царгороді завізував і провадив радник Посольства п[ан] [Іван] Токаржевський-Карашевич, виявивши в тім велику дипльоматичну здібність.

Щодо зносин з дипльоматичними представниками в Царгороді, можу зазначити, що і взагалі, а особливо тяжкі часи життя Посольства, коли воно підлягало примусові зовнішнього насильства, загальна опінія нейтральних дипльоматів, а такожі тих із союзних, що не приймали участи в активних вчинках, була на стороні українського представництва.

Про мої заходи в справі визнання Вселенським Патріархом автокефалії Української Церкви докладу окремо. Ся справа задержується головно тим, що з приходом у Царгород союзників увільнилася і досі не обсаджена патріарша кафедра, а тимчасовий її неуповноважений, після церковних канонів, на такі відповідальні вчинки, як визнання нової автокефальної Церкви. В усякому разі грунт для фактичного переведення справи української церковної автокефалії підготовлено.

Ті зверхні обставини, про які згадувалося вище, не давали можливости провадити справ Посольства в нормальному масштабі. Призначіння повного нового складу Посольства викликалося в значній мірі необхідністю Посольству фактично виконувати консульські обов’язки, бо спеціяльного українського Консула в Царгороді немає. Але як порти Чорного моря увесь час фактично було зайнято большевиками або російською добровольчою армією, то консульська праця Посольства не могла бути велика (за рік 1919-й Посольством видано 85 паспортів, 92 візи та 36 ріжних посвідчень).

З огляду на се, я ще улітку 1919 року одкомандирувавтрьох урядовців (радника п[ана] [Люція] Кобилянського, бухгалтера Красицького та позаштатного урядовця [Олександра] Ратгауза). З першого листопада одкомандіровано ще п’ять урядовців (секретарі: п[ан] [Петро] Чикаленко та п[ан] [Микола] Любинський; драгоман п[ан] [Іван] Спафаріс; молодші урядовці п[ан] [Микола] Ковальський та Євтухів). У складі Посольства залишилося чотири особи: Посол п[ан] [Олександр] Лотоцький, радник п[ан] [Іван] Токаржевський-Карашевич, старш[ий] урядовець п[ан] [Василь] Приходько та драгоман п[ані] Олександровська (мій особистий секретар). Свій план про склад Посольства надалій докладу особисто. Сей склад залежить в головній мірі від тих грошових засобів, якими може розпоряжати Посольство. Всі засоби Посольства вичерпано. Грошовий звіт подаю окремо. З того звіту видно, що всі кредити, які Посольство дістало через мене, через радника п[ана] [Івана] Токаржевського-Карашевича та через секретаря п[ана] [Петра] Чикаленка вже витрачені і Посольству довелося зробити позичку в сумі 2 000 турецьких лір до 1-го червня с[ього] р[оку]. Позиченої суми вистачить лише до 1-го квітня, а після сього Посольству, коли воно не дістане коштів, за якими зверталося до Уряду, загрожує грошова катастрофа.

Посол УНР в Туреччині,

О[лександр] Лотоцький

***

Друкується за оригіналом, машинопис з автографом / ЦДАВО України Ф. 3696. – Оп. 2. – Спр. 285. – Арк. 39-61.


Опубліковано

Архів Української Народної Республіки. Міністерство закордонних справ. Дипломатичні документи від Версальського до Ризького мирних договорів (1919–1921) / Упоряд.: Валентин Кавунник. – Київ: Інститут української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського, 2016. – С. 697-715.