Дмитро Левицький, справоздання Андрію Лівицькому, Копенгаген, 23 січня 1920
Минувшого місяця післав я з Берліна на руки п[ана] Міністра А[ндрія] Лівицького справоздання з діяльности Місії в Данії; тепер уважаю своїм обов’язком, що слідкує:
З новим роком заявив «Temps» що минувший рік був роком німецьким а той рік 1920 буде роком російським. І дійсно, вже в першім місяці виявилось, що головним завданням сього року буде у Антанти розв’язка російського питання. Після розмов, котрих я мав в послідніх днях з ту перебуваючими хвилево англійцем George’ом Lansbury, шеф-редактором великого англійського часопису «The Herald», визначним членом англійської робітничої партії, і з [James’ом] O’Grady заступником англійців на конференції в Копенгагені з [Максимом] Литвиновим, з [Karl’ом] Branting’ом, провідником соціял-демократів в Швеції, [Lincoln’ом] Steffens’ом, журналістом з Америки, з деякими тутешніми росіянами ріжних відтінків від скрайно-правих до скрайно-лівих, і стежачи за закордонною пресою, я набрав слідуючого переконання про ті погляди, котрі антантські держави виробили собі на управильнення питання бувшої Російської імперії.
Англія дуже занепокоєна агресивним наступом большевиків на Азію, Персію, Месопотамію, а дальше і Індію, перейшла до переконання, що по розбиттю [Олександра] Колчака і [Антона] Денікіна одинокою опорою можуть бути тільки окраїнні держави бувшої Росії, котрі, після слів [Georges’а] Clemenceau, повинні колючою проволкою окружити большевиків. [David’у] Lloyd Georg’ови вдалося переконати [Georges’а] Clemenceau, а за цим цілу Францію, котра дотепер найбільш ворожо відносилася до стремлінь повної самостійности окраїнних держав, що одиноким виходом, щоби не допустити поширення большевизму на захід і всхід, це признання і допомога окраїнним державам. Як цілком явний доказ цього єсть визнання Грузії і Азербайджану через Паризьку конференцію. А так як і Америка не противиться визнанню окраїнних держав, то тим самим, здається, доля всіх окраїнних держав вирішиться незабавом в позитивному змісті.
Найтяжче стоїть справа з Україною. Цілий час відносилася до нас Антанта негативно, росийські і польські політичні круги за кордоном представляли нас раз як большевиків, а раз як германофілів, на всякий випадок не спосібних до державного життя. Доперва в послідніх часах ми зуміли собі зискати симпатії закордонної демократії, за нас почали багато писати, і видається мені, що тепер вже і в урядових колах антантських держав дозріває думка визнати нас. На всякий випадок тепер належить нашим закордонним місіям доложити найбільш праці. Рік 1919 був для нас роком підготовлячим, в році 1920 мусимо напружити вже наші сили в роботі дипльоматичній.
Коли антантські держави між собою згідні, що в боротьбі з большевиками їм тепер належить опиратися на окраїнні держави, то не має ще в них згоди, в який спосіб цю боротьбу перевести. Ту йде боротьба двох таборів. На чолі одного стоїть [David] Lloyd George, а за ним демократія, котра бажає признати окраїнні держави, щоби охоронити валом себе від большевизму, але не вести ніякої війни з большевиками, противно – стреміти до згоди з ними, а на всякий випадок зайняти прихильно вижидаюче становище; на чолі другого стоїть Франція і англійський Міністер війни [Winston] Churchill і реакційні елементи, котрі бажають визнати окраїні держави, дати їм воєнну допомогу і залучити їх до чинної боротьби з большевиками. Вислання воєнної англійської і французької флоти до Чорного моря, обіцянка вислати для Грузії і Азербаджану допомогу в силі аж 300 000 війська і відступлення Польщі через Америку всіх воєнних припасів, котрі Америка має в Европі, і конференція в Гельсінгфорсі вказують на одну лінію, знесення блокади для Росії і конференція в Копенгагені вказують на другу лінію. Котра з них поборить, наперед сказати тяжко. Мені видається, що буде вестись якийсь час подвійна лінія, будуть робитись всякі заходи до організування борьби з большевиками, а з другого боку, будуть робитись заходи до мирного поладнання справи. Коли зважити уступлення [Georges’а] Clemenceau, великий вплив [David’а] Lloyd George’а і все зростаючий вплив демократії, то здається що остаточно переможе погляд [David’а] Lloyd George’а.
Щодо конференції між [Максимом] Литвиновим а [James’ом] O’Grady в Копенгагені, то вона має дуже велику вагу, і після всіх моїх інформацій, вона йде добре в тому значінню, що ту робиться зближення між совітським урядом а Англією, взглядно [David’ом] Lloyd Georg’ом. Знесення блокади – це наслідок конференції в Копенгагені, а я маю певні інформації, що ріжниці між [Максимом] Литвиновим а [James’ом] O’Grady вже не такі великі, хотя й [Максим] Литвинов держить себе дуже остро і в увіреності на великі воєнні успіхи большевиків дуже тяжкий до уступок. Дуже довірчо я узнав, що [James] O’Grady має інструкцію, що англійському урядові була би мила згода окраїнних держав зі совітським Урядом.
Погляд [Максима] Литвинова на українську справу такий самий, як мали большевики при першому і другому зайняттю Києва, а саме такий, що Уряд Директорії не має ніякої сили, що сей Уряд і його закордонні заступники нікого не представляють, що дійсний Уряд України є в Києві і з тим київським Урядом совітський-московський Уряд зробить напевно згоду. Взагалі [Максим] Литвинов до національної справи України відноситься ворожо. [James] O’Grady під цим оглядом має небагато поняття, но все ж таки він в засаді прихильно настроєний до наших національних стремлінь. Про найближчі завдання в справі України George’а Lansbury і п[ана] [Lincoln’а] Steffens’а узнає наш Уряд від цього посліднього лично.
Я вже писав п[ану] Андрієві Лівицькому, а тепер поновляю справу бувшого звісного російського царського генерала Володимира Анд[рійовича] Черемісова. Се знатний генерал, котрий кінчав воєнну академію, був професором воєнної академії, командував довший час на війні дивізією, мав гарні воєнні успіхи в Мазовії і потім в Галичині а вкінці якийсь час був головнокомандуючим північного фронта вже під час революції. Він живе тепер в Копенгагені і предложив на мої руки свої услуги українському Урядові. Часописи, вправді, донесли, що він бореться вмісті з большевиками; це, однак, неправда. Думаю, що такий чоловік з бойовим досвідом був би тепер для нас дуже пожаданим. Тому прохаю о можливо негайну відповідь, чи наше воєнне Командування уважало би його потрібним на Україні і чи могли би йому дати відповідне становище, бо мається розуміти, що чоловік цеї міри на підрядне становище не піде. Прохаю о скорійшу відповідь тому, що він має і свої инші плани, і я не хотів би його довго держати в непевности. Маю переконання, що звістка, що [Володимир] Черемісов бореться в нашій армії, викликала би за кордоном добре вражіння.
Крім резолюції Міністерства закордонних справ з 15 листопада 1919 р[оку], котрою обмежено значно дотеперішній склад членів Місії і їх плати, дістав я також від фінансового агента в Берліні звістку, що Висока Директорія вздержала взагалі виплату кредитів місіям. Так як уділенні кредити місіям скінчилися з днем 15 січня 1920 р[оку], то майже всі наші закордонні місії зупинились без всяких засобів і в неможливости вести дальше свою працю. Уважаю якраз сей момент дуже важним в нашій закордонній політиці і тому уважаю обов’язком моєї совісти заявити, що перепинення діяльности Місії було би для нашого діла дуже шкодливим. На всякий випадок під цим оглядом Уряд наш мусить видати якнайскоріше і цілком ясне і рішуче рішення, щоби місії всі сей час знали, як себе дальше вести.
Голова Місії
[Дмитро Левицький]
***
Друкується за оригіналом, машинопис з автографом / ЦДАВО України Ф. 3542. – Оп. 1. – Спр. 2. – Арк. 10-13.
Примірник Місії УНР у Данії, рукопис / ЦДАВО України Ф. 3542. – Оп. 1. – Спр. 2. – Арк. 14-19.
Опубліковано
Архів Української Народної Республіки. Міністерство закордонних справ. Дипломатичні документи від Версальського до Ризького мирних договорів (1919–1921) / Упоряд.: Валентин Кавунник. – Київ: Інститут української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського, 2016. – С. 665-667.