Загальні висновки. Актуальні завдання і инше
Заключения польсько-большовицького перемир’я, що в своїх наслідках дало большовикам можливість вільного пересування і сконцентрування знятих з польського фронту військ в одному напрямкові, ізольоване становище армії УНР, викликане тим перемир’ям, а також цілковита відсутність набоїв у нашої армії – це головні причини нашої останньої військової невдачі, силою якої як наша армія, так також державний апарат були примушені відступити на територію Польщі.
Оцінюючи, одначе, безсторонньо смисл наших минулих військових подій, не можна тієї нашої останньої військової невдачи кваліфікувати як ліквідацію нашої державности, наших державних стремлінь-зусиль, а треба вважати її тільки одним з епізодів нашої боротьби, наших мілітарних змагань з большовицькою окупантською владою України.
Запорукою цьому являються ті наскрізь прихильні настрої населення України до Уряду і армії УНР, його стремління до створення української державности, його крайнє вороже відношення до большовиків, яке виявило населення України в часі останнього нашого приходу на її територію.
Маючи це на увазі як головну базу в нашому державному будівництві, як основний стимул в нашій дальшій державній і військовій боротьбі, Уряд УНР, опинившися в умовах перебування на чужій території, не міг і не смів ліквідувати ні себе, ні своєї державної роботи, а навпаки, доложити всіх зусиль для скріплення свойого становища, зміцнення своїх дальших змагань.
Наше перебування на еміграції, – це, розуміється, факт великого негативного значіння для нашої дальшої національно-державної справи. Одначе наше сучасне становище не виключає відповідної праці в тому напрямкові, тим більше, що об’єктивні обставини нашої боротьби зовсім не погіршились. Україна палає полум’ям масових повстань проти большовицьких окупантів, вона прагне нашого приходу, чекає від нас скорого визволення. Не погіршилось також наше міжнародне становище; навпаки, силою фактів останніх часів европейська дипльоматія відступає вже остаточно від своєї застарілої думки в справі вирішення питання Сходу Европи, а в цьому і українського питання, і піддає її основній ревізії напрямкові задовольнення правних домагань новоповставших на Сході держав-народів.
Для держав, що в останній світовій війні вийшли побідниками, стало ясним, що міжнародна кон’юнктура, яка витворилась завдяки останній большовицькій перемозі, криє в собі також для їх чимало грізних перспектив. Небезпека большовизму вийшла для тих держав вже із стадії теорії, вона набирає в їх очах все більш реального характеру. Помимо мирових кличів, що лунають зараз на конференції в Ризі, большовицька червона рука все-таки не думає кидати зброї і всіх инших засобів, щоби спалити Европу вогнем комуністичної революції. Силою фактів приходиться зараз европейській політиці – дипльоматії – приступити до справи підшукання союзників в боротьбі з большовизмом більш практично, їй приходиться змінити кардинально свою попередню тактику в цій справі.
Дотеперішні ставки Антанти на єдину Росію, Росію Колчаків, Денікіних, Врангелів, всеціло потерпіли остаточний крах. Цей крах не являється нічим несподіваним, і про те Уряд УНР, базуючись на певних основах, попереджав через своїх закордонних представників Уряди поодинокі европейських держав.
Кримська катастрофа потягнула за собою всесторонній крах політичної програми всіх російських громадських кругів, крах національно-державних ідеалів російського громадянства на еміграції, яке майже всеціло орієнтувалося на Добровольчу армію та її акцію, пересякнуту духом крайньої реакції та традиційного російського імперіялізму. Її наслідками являються той абсолютний хаос і заколот, та повна дезорганізація та дезорієнтація і політичне банкротство, які зараз запанували серед російських антибольшовицьких елементів, про що була мова вище, при обговорюванню нарад членів бувшої Конституанти, що відбулися в січні цього року у Парижу.
Російська демократія зараз без усякої акції, плану і програми; і вона буде такою так довго, доки не стане на правдивий грунт, доки не зречеться своїх реакційних імперіялістичних тенденцій, доки не стане на правдивий демократичний шлях.
Наше становище супроти Росії – червоної чи білої – ясне і недвозначне: воно диктується нашою основною позицією, самим фактом суверенности та самостійности нашої Республіки. Ми не збиралися йти війною на Росію, а навпаки, Росія повела свій руйницький похід на Україну; війну ту ми мусили прийняти і ми доведемо її до кінця, до повного визволення нашої Батьківщини, тим більше, що всяке мирне порозуміння при всіх дотеперішніх тенденціях і апетитах росіян являється зараз ілюзією.
Катастрофа [Петра] Врангеля має ще й те за собою, що на основі цього факту европейська політична думка зробила цілковитий політичний зворот в своїй орієнтації на справи бувшої Росії. Вона (катастрофа), здається, остаточно розбила-розвіяла всі надії та ілюзії консервативних міродайних кругів Европи щодо життєздатности бувшого російського колоса і розкрила їм очі на всю фіктивність внутрішньої сили цього останнього. Европа раз на все зрозуміла, що немає такої сили, яка примусила б звільнені народи бувшої Росії ввійти знов в ту ославлену «тюрму народів», яку вони розвалили власними руками. Західні держави Европи вже, мабуть, цілком зрозуміли, що в справі розв’язання проблеми Сходу, яка коштувала досі стільки даремних жертв, єдиним виходом являється: опертися, замість на фантомах мертвеччини, на нових життєвих силах реальної дійсности, в першій мірі на Україну, що в дотеперішній боротьбі з большовизмом виявила безсумнівно найбільше енергії та сили.
Єсть певні підстави думати, що Україна займе в новій фазі боротьби Европи з большовизмом, а через те і в міжнародних комбінаціях, належне їй місце. Захід Европи на основі логічних висновків з подій останніх часів склонюється вже також до переконання, що большовизм може дістати смертельний удар тільки на Україні, і зараз ходить, мабуть, тільки про те, щоби цей удар наступив якнайскоріше, щоби большовизм, удержавшись ще деякий час на Україні, не наніс катастрофи цілій Европі.
В тому менш-більш напрямкові йдуть зараз комбінації світової дипльоматії, в тому напрямкові – головно ж основного закріплення хитаючихся ще в тій справі певної міри змагань міжнародної дипльоматії – іде зараз праця нашого дипльоматичного відомства взагалі і наших поодиноких дипльоматичних представників за кордоном зокрема.
Діяльність нашої дипльоматії за кордоном можна би безперечно піддавати широкій критиці. Можна закидувати їй недосвідченість, малодіяльність, брак відповідної енергії в послідовности її акції, піднятої в справі знання України з боку держав Европи і т[ак] д[алі] і т[ак] д[алі], та все-таки кожний неупереджений чоловік, беручи справу sine ira et studio, ознайомлений з умовами та результатами нашої дипльоматичної праці за кордоном, мусить, констатувати: завдяки цій останній українська справа за кордоном все-таки добула собі цілком нові позиції в Европі, яких вона ніколи перед тим не мала.
Перш за все треба підкреслити, що дипльоматичному представництву УНР за кордоном вдалося перебороти ті старі міжнародні традиції Европи, зв’язані з існуванням на протязі цілих віків великої Російської імперії, та з розпадом якої і випливаючою з того розвалу зміною цілого ряду міжнародних комбінацій приходилось нашому представництву тяжким шляхом освоювати політичну думку Заходу.
Праця дипльоматичних представників Уряду УНР за кордоном в напрямку розбивання того муру незнання в українських справах та упередження до цих останніх їх з боку Европи була безсумнівно дуже тяжка, головно ж, коли візьмемо під увагу, що наші дипльоматичні представники перебували дуже часто за кордоном без зв’язку з своїм провідним органом – Міністерством закордонних справ. Головно широку діяльність розвинуло наше дипльоматичне відомство на полі всестороннього освітлення нашої національно-державної справи і осягнуло в тому напрямкові великі реальні результати. Найкращим доказом цього може послужити факт, сконстатований нашим представництвом на засіданню Ліги Народів восени минулого року в Женеві. Для женевського зібрання Україна та її життєві правні домагання не були вже якоюсь terra incognita; члени Ліги Народів не вимагали вже від нашого представника тих примітивних початкових роз’яснень в справах України, як це було коли-небудь раніше. Це тільки підкреслює, що нашою дипльоматією пройдено вже першу стадію дипльоматичної роботи, а саме стадію освідомлення Европи в наших справах. Щойно після цього ми могли станути і до певної міри вже станули перед справжньою дипльоматичною роботою.
Зараз наше дипльоматичне відомство використовуючи, нові міжнародні кон’юнктури, стало проводити в своїй роботі акцію реальних здобутків, щоби остаточно добитися реальних результатів для справи УНР. Дипльоматичне відомство УНР по одному організованому ясному плану відмітило перші та другорядні ставки наші в міжнародній грі, за відповідні концесії з нашого боку повинні дати нам реальну допомогу і підтримку з боку міродайних чинників Европи та поставити нас в безпосередній зв’язок і тісне реальне заінтересування з боку зазначених чинників.
Щодо відношення Уряду УНР до тих чи инших европейських держав і їх поодиноких політичних групувань, то Уряд УНР здає собі ясно справу з того, що попри шукання практичних здобутків у поодиноких чинників, підбирання із їх найбільш для нас придатних і ин[ше], в дипльоматичній праці не може бути і мови про якусь вузьку, односторонню орієнтацію, наприклад, на одну з груп недавньої світової війни і т[ак] д[алі]. Ті групи самі переплітають свої взаємовідносини з погляду користи взаємних інтересів. Всякі однобічні позиції, які-небудь одні напрямки політики зараз неможливі або і виключені; зараз грає роль напрямок всебічний, так мовити, універсальний, продиктований об’єктивною оцінкою обставин. Коли ж які-небудь односторонні орієнтації були досі в нашій політиці, то були вони тому, що це було можливим, як рівно ж і тому, що складались вони під певним тиском обставин.
Уряд Української Народної Республіки здає собі справу також з того, що, крім шукання контакту з головними чинниками европейського світа, головну працюдержавного будівництва треба вести нам самим у тісній спілці та активній допомозі наших найближчих сусідів. Так, наприклад, велика безсумнівно роль припаде Україні в системі державних формувань Чорноморського басейну. Україна має стати центром уваги для таких державних організмів, як Дон, Кубань та їх південні сусіди, вона має підтримати федералістичні змагання Терського, Донського козацтва і перетворити їх в конфедералістичні. В такому ж напрямкові має піти і вже до певної міри пішла праця дипльоматичного відомства УНР відносно держав Балтійського басейну, яка досі виявилася в ухвалах Ризької конференції цих останніх держав.
Уряд УНР правдиво оцінює зараз також питання мусульманського світа і наші з ним взаємовідносини. Наслідки світової війни зрушили довголітню інерцію мусульманства, розбудили в ньому його питомі й духові сили, і зараз мусульманство висовується в світовій констеляції знов на видне місце як в політично-дипльоматичному напрямкові, так і військовому напрямкові. Нашому дипльоматичному представництву за кордоном приходиться зараз розвинути якнайбільш інтенсивну акцію в Typeччині через те, що туди (через Дарданелли) проходить шлях усякої реальної европейської підмоги щодо України, а також і головно тому, що турецькі елементи без ріжниці їх сучасних політичних орієнтацій всі без виїмку розуміють всю шкоду для себе існування великої Росії і правдиво оцінюють всі вигоди з існування незалежної України.
Урядові УНР необхідно зараз же звернути відповідну увагу на Балканські держави (Міністерством закордонних справ вже пороблені початкові кроки в цій справі і намічена дальша робота на майбутнє). Балканські слов’яни, які донедавна всі свої надії покладали на відбудування великої Росії, зараз (після розгрому [Петра] Врангеля) цілком зрозуміли всю утопію своїх надій, а остання навала російських добровольців в ті країни зовсім підірвала віру балк[анських] слов’ян в непереможність російських псевдодемократичних елементів. Дипльоматичному відомству УНР приходиться, отже, негайно використати відповідно в тої спосіб підготовлений грунт держав Балканів.
Це важнійші з найближчих завдань закордонної політики Уряду УНР, зреалізування яких повинно дати Україні повну можливість стати актуальним і важним чинником в міжнародній політиці. В зреалізуванню цих завдань лежить також гарантія виборення і тривкого закріплення Українській Народній Республіці як повноправному державному суб’єкту відповідного місця в сім’ї державних організмів Европи.
***
Друкується за примірником Андрія Ніковського із правками Павла Дякова, машинопис / ЦДАВО України Ф. 3696. – Оп. 2. – Спр. 404. – арк.1-214.
Опубліковано
Архів Української Народної Республіки. Міністерство закордонних справ. Дипломатичні документи від Версальського до Ризького мирних договорів (1919–1921) / Упоряд.: Валентин Кавунник. – Київ: Інститут української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського, 2016. – С. 149-154.