Логотип Мисленого древа

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

НАУКА

ОСВІТА

ЛІТЕРА
ТУРА

Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Наука / Києвознавство / Київські острови та… / Розділ 2. Історія київських… / 2.4. Заплава Дніпра в Києві… / 2.4.3. Оболонь, дніпровські… / Вигурівщина, Троєщина, Воскресенська Слобідка – північна лівобережна…

Київські острови та прибережні урочища
на Дніпрі – погляд крізь віки

Розділ 2. Історія київських островів та заплавних урочищ

2.4. Заплава Дніпра в Києві в період становлення України (від 1240 р. до сер. ХІХ ст.)

2.4.3. Оболонь, дніпровські острови та інші заплавні території Києва в XIV – першій половині XIX ст.

Вигурівщина, Троєщина, Воскресенська Слобідка – північна лівобережна заплава з 1240 р. по п.п. ХІХ ст.

Парнікоза І.Ю.

Радунка – Гнилуша та інші елементи топографії півночі лівобережної заплави

Давньоруські гідроніми «Радунь» та «Радосинь», відносяться найімовірніше до старих варіантів русла – меандрів заострівного рукава Десни в північній частині лівобережної заплави. В середньовіччі продовжував використовуватися лише один з топонімів – Радунка, який зберігся до нашого часу в назві озера на колишній Воскресенській слобідці – оз. Радунка. Це староріччя (рукав, меандр) починалося з Десенки в районі сучасних реліктових озер на захід від решток с. Вигурівщина, далі проходив по трасі суч. оз. Гнилуша і далі на південь рукав через Воскресенську Слобідку – реліктове озеро Радунка і впадав двома рукавами вище та нижче суч. урочища Горбачиха. Залишками останніх сьогодні є озеро Малинівка, та озера на території масиву Русанівських садів.

Рис. 2.4.3.57. Траса староріччя заострівного рукава Десни – Десенки на мапі маєтків Київського Пустельно-Микільського монастиря 1719 р. Рис. 2.4.3.58. Схема староріччя Десенки – Радосині (Радуні)? на мапі Києва 1855 р. Показано що староріччя це було повноводнішим ніж скажімо на поч. ХХ ст.

В пізньосередньовічних джерелах поряд з назвою Радунка фігурує назва Гнилуша – проте не для озера а цілого рукава. Тексти тогочасних розмежувань сіл Вигурівщини та Троєщини містять розрізнення двох рукавів Радунки та Гнилуши, що може бути пов’язано, як з рівнозначністю цих назва, так і тим, що існували два взаємопов’язані меандри з різними назвами. Наявність меандрів першого, другого та наступних порядків наразі є добре помітним на не трансформованій заплаві Десни на північ від Києва. На основі документів архіву київських монастирів в 1890 р. В. Гошкевич так резюмував інформацію на тему зазначених рукавів-меандрів:

«1. Річка Радунка має бути визнана за східний проток Десни. Виходила вона з Десни у с. Троєщини, огинала його, повертала на південь і протікала паралельно Чорториї, знову впадаючи в Десну дещо нижче с. Вигурівщини. Середня течія Радунки, за оповіданням очевидця, пересипана піском біля 1674 р., а «затонецъ заросъ лопухомъ» (Связка документов Михайловск. Монастыря Л. 135 №137, Оп. 209).

Так, що вже у 1704 р. вона представляла собою низку озер та боліт, «шаваромъ и иншимъ зеліемъ позаросталихъ». На трьохверстній мапі Генерального штабу (мапа Шуберта – авт..) видно початок Радунки у с. Троещини та два вузьких озера в нижній частині старого русла: одне довжиною у ½ версти проти нижнього кінця острова Муромець в далі друге, довжиною біля 2 верст; у закінчення його ж, близько до берега Чорторою, позначено на мапі ще два маленьких озерця.

2. Річка Гнилуша витікала з Чорторою між селами Троєщиною та Вигурівщиною й протікала на схід від старого русла Радунки, паралельно йому, мимо с. Вигурівщини (тепер розташованого по обидва її боки), повз с. Воскресенське та впадала до Чорториї за островом Трухановим, біля нижнього його кінця. Гнилуша існувала ще як річка, що придатна для судноплавства, в останні роки XVII ст., коли ігумен Михайлівського монастиря Сильвестр Головчич здійснював роботи з покращення її русла. У середині того ж XVII ст. вона з’єднувалася з Радункою вище с. Вигурівщини. На мапі зображено рештки Гнилуши у вигляді озер: одного вигнутого під прямим кутом, у північно-західного кінця с. Вигурівщини, на місці старовинного початку цієї річки; іншого вилоподібного, яке тягнеться через с. Вигурівщину; з нього витікає болотистий струмочок і впадає в третє озеро, що з заходу прилягає до с. Воскресенського, далі по старовинному руслу Гнилуши збереглося лише кілька маленьких озерець, які у вигляді низки крапок йдуть на південь до ланцюгового мосту, де Гнилуша впадала до гирла Чорторию().

Трасу староріччя заострівного рукава вперше демонструє мапа володінь Микільського пустельного монастиря 1719 р. (Рис. 2.3.3.19), де в схематичній формі показано на північ від Вигурівщини протоку з підписом Радунка, яка під прямим кутом впадає до Десенки та великий рукав меандр Десенки з малорозбірливим підписом. Проте в цей час Гнилуша вже була недостатньо повноводною для заходу суден. Про це свідчить фрагмент матеріалів вирішення земельного спору між Троїцьким та Михайлівським монастирями 1704 р.:

«а Гришко троецкій же житель повиделъ ижъ то Радунка где долинка видалася, понад тую Гнилушу, а викгуровъщане едино гласно твердили ижъ то за их памяти небожчикъ отец Ігумен Михайловскій Силвестръ Головичъ тую Гнилушу велел роскопати, хотячи туда Черторію пустити, щоб мощно живцомъ звикгуровщины воднымъ судномъ провадити до Днепра…» ().

Виразно це ж староріччя в неперервному вигляді показує мапа 1855 р. (Рис. 2.3.3.20), з якої видно, що цей рукав був повноводнішим.

Цінну інформацію відносно гідрографії та топоніміки північної лівобережної київської заплави в районі Вигурівщини дає аналіз у першій половині ХІХ ст. План цей був опублікований П. Маштаковим. Маштаков з його приводу вказує:

«План лівого берега Дніпра від гирла р. Десни до гирла р. Чортория, з показаними селищами, островами з озерами, лучних річок» складений землеміром Козелецького повіту Сноєвським зберігається в І Відділі бібліотеки Академії Наук. Напевне, він складений у відповідь на запит щодо топографії островів, розташованих напроти Києва. Час його складення, судячи з паперу та почерку – перша половина минулого століття (ХІХ ст.– авт.)…».

Щоправда П. Семилетов (2015) висловив припущення, що план цей насправді складений самим П. Маштаковим на основі комплексу відомостей зібраних на той час про дану місцевість, які П. Маштаков, як дослідник, помістив на мапу, чого не міг зробити землемір Сноєвський. Проте, на нашу думку, таке твердження не має достатньої аргументації.

Рис. 2.4.3.59. Північна частина лівобережної заплави на . Показано північну та південну гілки сатроріччя Радосині, між якими знаходиться суч. урочище Горбачиха (1)

На плані показано трасу за острівного рукава Десни – суч. Десенки, який в верхній частині підписаний як Радунка, а в нижній як Чортория. Мандрування Десенки в цьому районі зазначено позначенням її старішого і нового русла на плані. При цьому більше подібне до сучасного річище Десенки на плані позначене як старе. Радунка – верхня частина Десенки має ще й староріччя, яке огинає Вигурівщину. Староріччя Десенки-Радунки, яке відшнуровувалося на захід від села Вигурівщина по трасі суч. озера Гнилуша на плані підписане як річка Гнилуша. Саме в нього біля позначеного на плані «Городища» (Городець) старе річище Радунки – «Лощина радунька» впадає в Гнилушу. В межах Вигурівщини Гнилуша приймає також ще одну ліву притоку – річку Прудок. В районі з’єднання цих водотоків наразі розташоване кладовище с. Вигурівщина, тоді там же знаходилася Георгієвська церква.

Порівняння сучасної ситуації з зображеною на Плані, дозволяє дійти висновку про те, що витоки річки, на якій знходиться Прудок – так зване «Болото Куричево» знаходяться десь у края борової тераси, імовірно в місці сучасного Алмазного озера. Подальша траса стариці заострівногорукава Десни -Радунки по входженню в суч. оз. Радунка (не показане і не підписане на плані Сноєвського) розділяється на два рукави, якими впадає в Десенку. Північний – названий на Плані як продовження р. Гнилуші, проходив по трасі сучасних невеличких озер до оз Малинівка і далі через оз. Неводне впадав в Десенку вище суч. Горбачихи (на місці оз. Неводного зараз – затока Десенка). Через оз. Малинівка від Гнилуші відгалуджувался протока, яка бігла на південь в район позначеного на плані хут. Черничин. Рештки цієї протоки залишилися і зараз на південь від сучасного оз. Малинівка на території Русанівських садів. Південний же рукав Радосині, проходячи через суч. оз. Радунка, приймав зліва притоку, яка збігала з району суч. Керченської площі, де на мапі зазначено «болото Корчовая» (до речі – цікавий збіг назв, адже руською назвою Керчі була назва – «Корчев»). Далі він проходив територією сучасних Русанівських садів і через ще одне заплавне озеро (тут зазначено, невідоме з інших джерел та ідентифіковане нами з сучасними реліктами «оз. Житнинь») також впадав в Десенку нижче Горбачихи.

Рис. 2.4.3.60. Сучасним реліктом староріччя Десенки (Радунки, Гнилуші), зокрема її північного рукава позначеного на мапі п.п. ХІХ ст. як Гнілуша, є озеро Малинівка. Фото І. Парнікози, 2011

Інформація представлена на плані Сноєвського може бути порівняна з відомостями, які дають писемні джерела описуваного періоду. Це зокрема документи архіву київських монастирів, опрацьовані В. Гошкевичем в Київській духовній академії: розмежування зроблене київським воєводою Андрієм Немировичем у XVI ст., виписка з давнього акту (імовірно перед 1648 р.), яку отримав Троїцький монастир в 1719 р., наказ київського полковника Дворецького від 1657 р., акт комісії призначеної київським митрополитом Варлаамом (Ясинським) для вирішення земельної суперечки поміж Троїцьким та Михайлівським монастирями від 1704 р. (тексти див. ), а також видання архіву Свято-Михайлівського Золотоверхого монастиря у Києві (Документальна спадщина.., 2011). Ці документи дають багато тогочасних топонімів, частина з яких корелює з інформацією поданою планом Сноєвського. Детальний їх критичний аналіз та спробу інтерпретації на сучасній місцевості проведено П. Семилетовим (2015). Ключовим з топографічних об’єктів, надзвичайно важливим для розмежування території Милославичів-Вигурівщини та Чуриловщини – ґрунту Троїцького – Троєщини виступає вище налаковане староріччя Десенки, яке в документах повінчаю або частково також називається як Радунка та/або Гнилуша. Саме визначення її перебігу було найважливішим для здійснення розмежувань. Серед інших топонімів край борової тераси – «Сторожові гори» (на трехверстній мапі Киїівської та Чернігівської губерній Шуберта, 1868 – 1869 неподілік в лісі позначено дві строжки), болото Куричево блія їх підніжжя (імовірно, на місці суч. оз. Алмазного), річка Угнор, яка з нього витікала, став на ній у с. Вигурівщина – Прудець (у Сноєвського так називається вся притока Гнилуші). Цей же став на мапі-лоції Дніпра 1914 р. позначено як Ставок. Угнор проходив через проміжок між піщаним пагорбом на північ від Вигурівщини, де зростав сосновий бор – «борок» та розташованим на південь виступом борової тераси. Тут розташовувалося т.з.в «сідло» або «сідло татарське» (П. Семилетов (2015) слушно припускає, що це може бути спогад про стоянку тут хана Менгу, описану в літописі), долина Угнора перед Прудком, імовірно, носила назву Живець. На північній околиці Вигурівщини, над кутоподібною тоді (наразі прямою) старицею – суч. Гнилушею розташовувалося городище Симеона Олельковича – колишній Городець. В подальшому ці топоніми будуть зустрічатися в наведеному нижче аналізі історії заплавних сіл Вигурівщини та Троєщини.

Рис. 2.4.3.61. Фрагмент трьохверстної мапи Київської та Полтавської губерній Шуберта (основа 1868 – 1869 рр.). Старицю староріччя Десенки (Гнилуші), на якому було розміщено городище позначено 5. Південна частина цього куто-подібного озера імовірно збереглася до нашого часу у вигляді суч. озера Гнилуша

Як вказує С. Вакулішин (2014) слово Угнор походить від назви заглиблення – ковбані (рівчаки, «гнорі»), яку заповнюють повеневі води. На початку 90-х рр.. ХХ ст. по південній частині Ковалева, Матвієва і та Маринчукова Гнорів пройшла забудова Милославської вулиці.

Милославичі-Вигурівщина, Чуриловщина – Троєщина. В 1300 р. літопис поміж іншими містами руськими згадує Милославичі: «Асе грады Киевские: Вышгород, Мирославиц». Деякий час тут зберігалася влада місцевого князя – васала Великого князівства Литовського. В 1396 р. у районі Милославичів полював литовський князь Скиргайло (син Ольгерда, брат Ягайла, посаджений на київський князівський стіл в 1392 р. (чи 1396 р.) Великим князем литовським Вітовтом):

«Князь Скиргайло так поехал за Днепр к Милославичем и тамо разболися».

Це були останні лови князя, повернувшись до Києва князь Скиргайло імовірно отруєний через тиждень помер. Низка істориків, таких як Є. Голованський, М. П. Новицький, В. І. Гошкевич, М. С. Грушевський, П. Клепатський та ін. сходяться у тому, що Милославичі це пізніша Вигурівщина (Рибаков, 1997).

Київ Скиргайло Ольгердович

Рис. 2.4.3.61а. Князь Скиргайло Ольгердович, який був отруєний в Києві

Останній київський князь Симеон (або Семен) Олелькович у XV ст. мав заміську резиденцію в описуваному раніше Городці біля початку староріччя Десенки (Радунки, Гнилуші?). Літописному Городцю, на думку вчених, відповідає городище розташоване на суч. озері Гнилуші у Деснянському районі м. Києва. Тотожність городища як археологічної пам’ятки та літописного Городця переконливо доведена Віктором Гошкевичем і не викликає сумніву у фахівців (; Івакін, 1996; Сагайдак, 1998).

Зокрема В. Гошкевич подає чітку локалізацію городища:

«Все ж ідучи долиною, ми підійшли до високих валів городища князя Симеона Олельковича: тилом городище спрямовано до бору, і знаходиться від нього на відстані усього кількох десятків сажнів. А з протилежного боку воно прилягає до річки Гнилуши, тобто до того озера, яке на мапі має форму прямого кута. Якщо провести пряму лінію між церквами Вигурівською та Троєщинською, то ця лінія перетне городище» ().

В. Гошкевич писав:

«8. Городище порожнє, де був замок та двір князя Симеона Олельковича, розташовано на північний захід від с. Вигурівщини, на лівому березі річки Гнилуши, між цією річкою та борком. На початку минулого століття (ХІХ – авт.) зберігалися тут ще вали, що оточували городище…

Вал, що оточує городище, зберігся чудово, він має підковоподібну форму, отвором до Гнилуши, тобто в напрямку Києва. Довжина валу 130 сажнів; поперечник від одного кінця до другого 67 сажнів. Перпендикулярний до нього – 43 сажні. Висота валу від рівня води – 3 сажні. Добре збереглися старовинні в’їзди до городища: один з північного-заходу, а другий з південного-сходу. Здається, що городище було обведено також другим валом, меншої висоти. Поверхня городища вкрита піщаними буграми; по всьому городищу, особливо ж у його південній частині, лежать прямо на поверхні тисячі уламків глиняного посуду, попадаються масивні глиняні вушка від якихось великих сосудів, залізні цвяхи, жужелиця. За словами навколишніх мешканців на городищі знаходять металеві хрестики й «карбованцы», а у одному місці,за їх же розповіддю, є у городищі великий провал, глибину якого вони міряли колись жердиною. У берега Гнилуші вал обвалився, і тут, на глибині 2, ½ аршин від поверхні, залягає горизонтальний шар вугілля, товщиною вершків з 6, а з під нього виглядають черепи та інші людські кістки. Ми вийняли напівспорохнілу дитячу голівку, поруч з якою стирчали кості дорослої людини. Кістки знаходилися у трунах, залишки яких, із вбитими у них цвяхами, видніються поруч з кістками на схилі урвища (Про існування тут городища знаходимо коротку згадку в 3 т. Записок Археологического Института. на стор. 4).

Шар вугілля, що лежить під верхнім насипом городища, наводить на думку, що на цьому ж місці, де у другій половині XV ст. стояв двір та замок князя Симеона Олельковича, існувало більш давнє поселення (літописний Городець – авт.), яке було знищене вогнем, – а кн. Симеон засипав пожарище товстим шаром глини та поселився на старому попелищі.

Можливо він (двір Симеона Олельковича на місці Городця – авт.) був знищений кримським ханом Менглі-Гіреєм, при нашесті його на Київ у 1480 чи 1484 р.».

В 1891 р. було опубліковано результати археологічного вивчення цього городища, здійснені В.В. Завитневичем (). Він прийшов до висновку, що князь Семен Олелькович поновив старий насип, що до XV ст. міг сильно постраждати від часу. Згідно повідомленню М. А. Сагайдака в урочищі Городище (територія на захід від с. Троєщина) на східному березі суч. оз. Гнілуша рештки укріплень простежуються і зараз, зокрема залишок валу можна побачити на вул. Маяковського, 6 (Сагайдак, 1998).

Київ Симеон (або Семен) Олелькович Київ Реліктова стариця Гнилуша
Рис. 2.4.3.62. Київський князь Симеон (або Семен) Олелькович – резиденція якого знаходилася в валах колишнього Городця Пісочного Рис. 2.4.3.63. Сучасне озеро Гнилуша – реліктова стариця на трасі колишнього меандру Десенки (Радуні, Гнилуші?) (фото Парнікоза І. Ю.)

Імовірно, Милославичі знаходилися безпосередньо біля Городця, коли тут було розміщено Олелькову резиденцію. Проте обидва об’єкти ототожнювати не слід.

В 1492 р. великий князь Олександр пожалував Київському «земяніну» Ваську Жеребятічу:

«в Киевской повете, в Милославичах селище, на имя Чотаново, на одну соху. А два озерці верицу и Бихчу со всем, что к ним здавна прислухало».

Чотаново було розміщено десь поруч із Милославичами, адже вживається як підпорядковане до нього. Наводяться також топоніми, які, імовірно, мають відношення до лівобережної заплави.

Милославське згадується також 1503 р. у грамоті великого князя Олександра київському воєводі, в описі Київського замку 1545 та 1552 р. як «Село Замкове, на Днепре…Милославцы» (Рибаков, 1997).

Після смерті Васька Жеребятича селище Чотаново (Четаново) перейшло до якогось Валка, син якого продав його київському війту Семену Мелешковичу, а озера і взагалі берег «на Десне реце, уверх едучи по правой стороне, Погребов не доезжаючих» В. Жеребятич заповідав Микильскому-Пустельному монастирю «для свого дужевного избавления». У 1560 р. за володіння Чотановим виникла суперечка між монастирем та війтом, яку було вирішено на користь монастиря. (Рибаков, 1997).

Київ Милославичі Вигурівщина Київ Милославичі Вигурівщина
Рис. 2.4.3.64. Милославичі (Вигурівщина) – найдавніше на Троєщинській заплаві село, на рукописній карті Київщини 40-х років ХVІІ ст. (За Люта, 1998) Рис. 2.4.3.65. Вигурівщина на плані маєтків Пустинно-Микільського монастиря 1719 р.: с. Вигурівщина (церква та дерев’яні будинки) (1), урочище Глинище (2), верхів’я річки Пруда (3), болото Убедь (4)

Цінну інформацію щодо топонімки околиць Милославичів дає документ першої чверті ХVI ст. – розмежування здійснене у зв’язку з конфліктом Троїцького монастиря що володів землями суч. Троєщини з замковими міщанами містечка Милославичів, який вирішував на місці сам київський воєвода Андрій Якубович Немерович (1511-1523). Даний документ відшукав в архіві київських монастирів, який був переданий до Київської духовної академії В. Гошкевич. Вказаний документ є першою згадкою про майбутню Троєщину, а тоді Чуріловщину або «ґрунт Троїцький». Ця місцевість розташована між гирлом Десни та Мислославичами називалася за належністю з XVI ст. Троїцькому лікарняному монастиреві Києво-Печерської лаври. Проведення кордону між Троїцьким монастирем (Чуриловщина) та Милославським виглядає так:

«Почавши нижей села их Милославского зднепра через речку Радунку, а оттою долиною ку кладовищу, а от кладовища подле борку, к городищу прежнему где бил двор князя Семена Олелковича а от того городища там же подле борку впрудецъ, а отпрудца долиною живцомъ около стойла наконец кривое ниви, аж уречку угноръ и тим угноромъ к полю а от поля ку красному дубу тим же гнором, а от красного дуба живцомъ у залозное озеро. А от того озера у Десну ку Бокланскому острову и к верхнему концу а оттоль наниз Десною округь Калинова рогу также до днепра то того ж местца»().

Вказаний текст важко інтерпретувати по відношенню до сучасної топографії, проте з нього стає зрозуміло, що кордон Милославського (Вигурівшини) починався від місця впадіння заострівного рукава Десни (давньоруського Чорторию) в Дніпро, проходив по його староріччю (названому Радункою), якою доходив до старого кладовища в Вигурівщині, звідти йшов повз городець над Гнилушею і борок на піщаному узвишші, де зараз знаходиться с. Троєщина, не включаючи його повертав до р. Прудець, яка була правою притокою Радунки і далі відхилялася на схід виходячи через проміжок між головною боровою терасою і узвишшям, на якому знаходився борок, де прямувала під борову терасу. Тут вона включала місцеві урочища «наконец кривое ниви, аж уречку угноръ и тим угноромъ к полю а от поля ку красному дубу» знову повертаючи на північ в бік заострівного рукава Десни проходячи через якесь староріччя «живцомъ у залозное озеро». Далі вона прямувала до верхнього кінця сучасного острова Муромець, названого «ку Бокланскому острову» і спускалася вздовж його східного узбережжя назад до місця впадіння заострівного рукава Десни в Дніпро. Таким чином, найдавнішою відомою назвою Муромця, або принаймні його східної частини може бути топонім – «Бокланський острів». Чи походить ця назва від бакланів, залишається тільки здогадуватися. На північ від даної аж до гирла Десни території знаходилися землі Троїцького монастиря, на яких по сусідству з Милославичами не пізніше XVII ст. виникне с. Троєщина. А це давне розмежування, ще не один раз буде використане для вирішення земельних спорів поміж обома земельними юридиками.

Межі обох юридик окреслені і іншому давньому акті з визначенням меж с. Троєщини; виписка з якого була видана Троїцькому монастирю в 1719 р. з київської губернської канцелярії, у зв’язку з тим, що документи Троїцького монастиря на володіння землями згоріли під час пожежі Лаври 21 квітня 1718 р. В цьому акті межа визначається дещо по іншому:

«Граница которая починается от днепра старымь деснищемь у днеприще сухое а днеприщем сухим у озеро бобровню з бобровни стариком у озеро которое называется теперь речищемь а сречища презрадунку речку кстарому кладовищу откладовища подля борку вгородище где быль дворь князя Семиона олековича тамже у речку прудец апрудцемь вгору живцемь да стойла татарского а отстойла гнором да кривой нивы да гонромь да осинового леска поуз тойже гнор да краснага дуба оттол Гнором да овтюдины дубровы от дубровы Гнром поузъ шипилковъ рогъ да уречку рубеж тем рубежом да терна да поуз вечи речкою рубежемъ уречку кодачокъ что идетъ впогребомъ а тою речкою вгору да ивдесну, а десною внизъ встарое денище да поуз мардасовъ кострову Марковы Головы оотого урочища до сопля сухим Деснищемъ у возверницу Мимо речку Кельнища Да старого Деснища откуля почалися грани»().

Інтерпретація цього розмежування не менш складна ніж попереднього для Милославського з XVI ст. Втім, з нього зрозуміло що розташована на північ від Милославського-Вигурівщини територія Троїцького монастиря та його с. Троєщини включала землі заплави нижньої Десни та частину острова Муромець. Кордон починався в місці впадіння суч. Десенки до Дніпра, далі йшов староріччями східної частини суч. Муромця до староріччя («у озеро бобровню») і далі від узбережжя Десенки входив до староріччя заострівного рукава Десни (суч. Десенки) Радунки. Далі землі Троєщини знаходилися по правий бік від староріччя Радунки-Гнилуші, далі на північ від північного кордону Вигурівщини по:

«презрадунку речку кстарому кладовищу откладовища подля борку вгородище где быль дворь князя Семиона олековича тамже у речку прудец апрудцемь вгору живцемь да стойла татарского а отстойла гнором да кривой нивы да гонромь да осинового леска поуз тойже гнор да краснага дуба оттол Гнором да овтюдины дубровы от дубровы Гнром поузъ шипилковъ рогъ да уречку рубеж».

Далі кордон проходив по якийсь з стариць Десни – «уречку кодачокъ» до суч. с. Погребів і до головного річища Десни, а далі:

«внизъ встарое деснище (верхню частину Десенки) да поуз мардасовъ кострову Марковы Головы оттого урочища до сопля сухим Деснищемъ у возверницу Мимо речку Кельнища (через протоки в верхній частині острова Муромець, реліктом однієї з яких є суч. озеро Кільнище) Да старого Деснища откуля почалися грани (нижня частина Десенки поблизу впадіння до Дніпра)».

Таким чином, набір топонімів «кострову Марковы Головы оотого урочища до сопля сухим Деснищемъ у возверницу Мимо речку Кельнища» безпосередньо відноситься до сучасної північної частини о-ва Муромець.

Як Милославичі стали Вигурівщиною? Більшість дослідників сходиться, що це пов’язано ї їх новим власником, який мав прізвище Вигура. Проте з приводу того, від якого саме Вигури воно походить, є різні версії. Детально вони були проаналізовані М.О. Рибаковим (1997):

«Щодо того, від якого з Вигур село одержало назву «Вигурівщина» і хто саме з Вигур подарував його Києво-Михайлів-ському монастиреві, існує кілька версій, котрі протирічать одна одній. Так, М. Закревський вказує на те, що «служебник» Київського воєводи, князя К. К. Острозького Ян Вигура (чи Векгура) 12 грудня 1572 року передав Михайлівському монастиреві грамоту князя на володіння землями на лівому березі Дніпра, а Вигурівщину подаровано монастиреві Вигурою, про що йде мова в Універсалі від 1 грудня 1574 року 3 . У свою чергу історик Є. Голованський стверджує також, що «село Вигурівщина в давнину називалося Милославщиною… на Вигуровщину ж воно перейменоване в XVI ст. за ім'ям колишнього власника Івана (Яна.—Авт.) Вигури — службовця при воєводі К. К. Острозьком і похованого в Михайлівському монастирі. Власник села Вигура заповідав обителі Св. Михайла саме село заселене козаками». Це підтверджується «Описом села Вигурівщини 1780 року»: «… волное местечко под названием Милославск, в котором жительствовали сотни киевской казаки и мещане, а по завладе¬ нию оною мещане еще задержана. Короны польской земянином Яном Вигурою переименовано в Вигуровщину, но в каком где году, так как иногда оное и кем первоначально осажено за дер¬ жание знать не можно… Название селу произошло з Вигуры… (нерозбірливо.— Авт.) частным владением во время полской державы». В іншому місці стверджується, що Вигурівщина подарована монастирю у 1613 році, тобто тоді, коли київським городничим був Станіслав Вигура (1607—1631). У дослідженні «Остер и его уезд» йдеться про те, що назва «Вигурівщина» походить від київського городничого Симона Вигури (1632—1647). Існує й така думка, що нібито власником Вигурівщини був якийсь «козак Вигура», і саме він передав село Михайлівському монастиреві. Таким чином бачимо, що серед дослідників існують різні точки зору і розбіжності, які й досі не усунені. Ми схиляємось однак до версії Закревського і Голованського, яка підкріплена описом села 1780 року. ».

Проте М.О. Рибакову не булим відомі архівні документи польського королівського двору. От про що свідчить довідка Інституту Історії Польської академії наук, надіслана на запит київської дослідниці В. Ф. Кузьменко:

«Станіслав Вигура не був польським магнатом, а походив з шляхетної родини, яка володіла одним поселенням на Волині Вигуричі, в Луцькому повіті. Родина Вигурів була православна, отже мала національність руську (українську), а не польську. В 1570 р. власником села Вигуричі був Василь Вигура, а в 1583 р. Богдан Вигура заплатив з того села податок в маєток князя Чарторийського, тобто був представником магната, а не власником.

Як виникає з привілею про призначення, Станіслав Вигура прибув на київську землю за багато років перед 1607 р. Привілеєм датованим у Варшаві 30.05.1607 р., король Зигмунд ІІІ надав Станіславові Вигурі посаду, зв’язану з київським замком: городництво та ключництво, що означало, що Вигура став управителем королівського замку в Києві. До цієї посади був наданий оклад, який описаний у привілеї, опублікованому в архіві Південно-Західної Росії, ч. 8. т. V. Київ. 1907. стор. 374-375.

Село Милославичі в цьому документі не згадується, якщо ж і було надане в році 1607 Вигурі, що правдоподібно, про це говорить інший документ з цього року.

Милославичі, становлячи королівську власність належали до київського староства, доходи з якого йшли київському воєводі. Король Зигмунд ІІІ надав Станіславові Вигурі те село не у власність, а тільки в ренту. Збільшуючи тим самим його платню як городничого. Одразу після того Фрідріх Тишкевич з Лагойска зробив наїзд на Милославичі і дотла їх зруйнував. Станіслав Вигура поскаржився до коронного трибуналу у Любліні, де вирок у тій справі був винесений 19.08.1609 р. (зміст вироку невідомий). Вигура відбудував село, а власне збудував на тому місці садибу (фільварок) при якій у 1622 р. ще не було підданих кріпаків. В 1628 році Вигура заплатив податок з Милославич від одного дому кріпацького і двох садиб. Правдоподібно, що у зв’язку із знищенням та відбудовою села король видав у 1613 році новий привілей київському городничому і його дружині Полонії Черемівні на довічне володіння Милославичами і островом Муромцем разом з правом виходу в річку Супій. В 1624 році Станіслав Вигура підписав вибори на Захарія Копистніцького на архімандрита (Перчерського). В 1628 р. за згодою короля передав Милославичі у користування своєму племінникові Семенові Вигурі. Помер в 1638 р. 18 (друга цифра нерозбірливо – авт.) липня, перед роком 1640.

Після смерті Станіслава Вигури київським управителем став його племінник (братів син), вже згадуваний Семен Вигура, який пізніше мав також писаря Овруцького замку. Ян Стрив`ярський, який у 1640 р. заплатив податок з Милославич, очевидно одержав село від Вигури або тримав його як заставу. В 1647 р. Семен Вигура підписав вибори Миколая Тризни на згадувану печерську архімандрию.

Можна вважати, що принципова зміна власності Милославич (королівського села наданого в володіння Вигурам) наступила у зв’язку з політичними змінами в 1648 р. Однак лишилася пам’ятка по тих власниках в назві Вигурівщина ().

Таким чином, у 1613 р. місцевість, навколо Милославичів починає заселюватися С. Вигурою (одночасно з островом Муромець), а в паперах аж до 1648 р. офіційною назвою поселення є назва Милославичі. Дана версія підтверджується також даними дослідника С.І. Клімовського (2002).

Активність Станіслава Вигури не викликала задоволення в міщан. В 1618 р. вони атакували його маєтності на Муромці. Напади міщан не припинялися й надалі. Згодом 6 липня 1640 року, його прямий нащадок – Григорій – скаржився на війта Йосифа Ходику, бурмістра Федора Сказку та радця Івана Тетеревковича в тому, що вони разом з цехмістрами й ремісниками шевського, ковальського, кушнірського, кравецького цехів протягом 1635-1640 рр. не раз учиняли грабіжницькі напади на Мілославичі (Клімовський, 2002).

Цікаво, що прізвище Вигура зустрічається в сучасній польській історії, таке прізвище мав один з передвоєнних польських пілотів-чемпіонів (Див. ). Отже імовірно рід київських Вигур, які були автохтонами, що сповідували православ’я не згас.

Вигурівщиною Милославичі стали під час визвольної війни 1648-1654 рр. Ось як описує це М.О. Рибаков (1997):

«Справа в тому, що після визвольної війни 1648-1654 рр. жителі Києва та навколишніх сіл відмовлялися визнавати феодальні привілеї нових панів. Жителі Вигурівщини (на той час все ще офіційно – Милославичі – авт.), зокрема, захопили монастирські землі і самоправно користувалися ними. Тому Б. Хмельницький у травні 1654 р. видав два універсали про надання Вигурівщини ігумену Михайлівського монастиря та про «послушенство» і підданство міщан села ігумену. Проте міщани не хотіли визнавати цього і влітку 1654 р. звернулися з проханням до царя Олексія Михайловича повернути їм землі, «которые предков наших, мещан киевских, шляхта поотымывали и маетности себе поделали, местечки, села поосаживали». Серед цих земель вказано «…за Днепром Выгуровщина село 10 дворов… И теми всеми местами владеют козаки; а им киевским мещанам те места даны были от великих князей росийских тому лет ныне с 200». Монастирський ігумен не був упевнений, що подаровані землі залишаться за монастирем, тому того ж року він звернувся до царя з проханням: «…Вигуровщину село за Днепром.., твое царское величество изволь своею царскою грамотою подтверди». На цьому справа не скінчилася, вигурівці відмовлялися коритись монастиреві. Тоді в 1657 р. Б. Хмельницький надіслав судову комісію до Вигурівщини на чолі з полковником В. Дворецьким, ця комісія й вирішила справу на користь монастиря…В універсалі ж Б. Хмельницького від 22 травня 1654 року читаємо: «… ми тое містечко Вигуровсчизну з… всіми акциден¬ циями (належностями.— Авт.), котрих пере д войно ю деди – чин і панов е і їх намістник и заживали… (виділено мною — Авт.) конферовали (надали.— Авт.) на монастир светого архи¬ стратига Михаила Золотоверхого» ».

Отже в універсалі Б. Хмельницького ми вперше зустрічаємо нову назву – Вигурівщина, замість старої Милославичі. Проте надіслана гетьманом комісія здійснила наступне «Обмеження» Милославичів (саме так все ще офіційно названо селище):

«Почавши од речки Радунки на конецъ поповой сеножати, подле Троеччины до озерца що над Черторіею, от озерца долиною ку старому кладовищу вправо кгрунтъ выкгуровский, а влево Троецкій, идучи ку городищу порожнему подле борка где замочокъ и дворъ былъ князя Семена Олельковича. А от городища такъ же подле борка на поле прудецъ до трохъ кургановъ, от курганов на конецъ кривой нывы, мимо селище до речки угнору, угноромъ вгору йдучи вправо кгрунтъ викгуровскый березовица, а влево троецкый до болота куричова через куричево подле Крывого дуба на перевисъ, до сторожовыхъ гор долиною, через озеро Ковтир, до болота Облокви; и до чорнои воды. Отъ Чорной воды ку Кіеву вправо кгрунтъ викгуровскый а влево Николский аж до шляху идучого зброваровъ до викгуровщины, тим шляхом повернувши ку викгуровщине вправо кгрунтъ Выкгуровскій, А влево Воскресенскій мимо крыници аж до пещаних горъ тими пещанными горами до болота корчевки, корчевкою до рубежа ровчака текучого з озера Мокрицкого тим рубежом в Гнилушу речку, Гнилушою мимо викгуровщину впять до речки Радунки» ().

На основі вищевказаного розмежування вийшов наказу київського наказного полковника В. Дворецького від 12 липня 1657 р., яким стверджувалася передача села Вигурівщина Київському Михайлівському Золотоверхому монастиреві. Одержавши від Б. Хмельницького Вигурівщину, монастир наприкінці XVIІ ст. значно розширив цей маєток, скупивши невеликі ділянки у сусідів посполитих і козаків, усього на суму 626 золотих (у купчій вказано «ниви великі», 4 двори). Пізніше універсали Б. Хмельницького підтверджували гетьман І. Мазепа, гетьман І. Скоропадський (1712, 1714 р.), Петро І (1716 р.) та ін.

Дане обмеження також містить найраніше свідчення формування нового села Троєщини:

«подле Троеччины до озерца що над Черторіею, от озерца долиною ку старому кладовищу вправо кгрунтъ выкгуровский, а влево Троецкій».

Другим підтвердженням його існування є грамота царя Федора Олексійовича 1680 р. Больничному монастиреві, пізніше підтверджена грамотою Петра I від 1720 р.:

«…повелели в подтверждение прежним жаловальным граматам Отца Нашего… владеть на сей стороне Днепра в Киевском Уезде деревнею словущею Троетчина...».

Таким чином, на північ від юридики Михайлівського золотоверхого монастиря навколо с. Троєщина існувала не менша юридика Троїцького монастиря.

Ось як описується с. Вигурівщина в 1780 р.:

«прежде было… вольное местечко или городок под названием Милославск, в котором жительствовали сотни Киевской казаки и мещане, а по завладению оною мещане еще задержано, короны польской земянином Яном Вигурою переименовано в Вигуровщину. Но в каком где году так как иногда оное и кем первоначально осажено за держание, знать не можно… Замок в окружности 221 три аршинных сажени (давній городець – двір Симеона Олельковича – авт.), село простирается по обеим сторонам речки Угнор окружностью 1600 саженей таких же… на левой стороне реки Днепра против самого города Киево-Подола».

Церква с. Вигурівщина, присвячена св. Георгію Побідоносцю, вперше згадується у 1708 р. Була дерев'яною, тридільною, одноверхою (Храми Києва, 2001). У 1779 р. вже діяла церква Живоначальної Трійці у селі Троєщина (Ковалинський, 2008). Деякі подробиці про вигляд обох сіл дає нам опис залишений В. Гошкевичем:

« Дорога на Вигурівщину йде звідси (від Воскресенської слобідки – авт.) по берегу струмка, який також особливої назви, як здається, не має ( цей струмок – продовження Гнилуші з плану сноєвського на південь до суч. озера радунка –авт.). Струмок привів нас до довгого озера, по обидва боки якого розташована Вигурівщина. Озеро це, звичайно ж, також частина старого русла річки Гнилуши; селяни називають його Михайлівським, по імені київського монастиря, який і наразі володіє і самим озером так і землями Вигурівщини (йдеться про ставок на річці Прудець – авт.). Ми пройшли повз «дворець монастирський» (двір Михайлівського золотоверхого монастир, який фігурує в акті вирішення земельного спору між Троїцьким та Михайлівським монастирями 1704 р. – авт.) розташований неподалік від приходської церкви, на підвищеному місці: це дерев’яна двоповерхова споруда з мезоніном, що почорніла від старості. При виході з села ми одразу ступили на піщаний ґрунт; вправо на піщаних пагорбах розташовані сосни – це узлісся борку (борок розміщувався на острівному підвищенні, яке добре видно на північ від Вигурівщини на мапах ХІХ-поч. ХХ ст. – авт. Наразі йому відповідає вул. Деснянська). Тут же, з узлісся лісу видніються на піску сліди колишнього життя людини; маса черепків від розбитих глиняних сосудів, валяються людські кості. Назвати це місце «старим кладовищемъ» чи «селищемъ», які згадуються в наведених актах, здається немає підстав, судячи з положення даного місця, у порівнянні з іншими, що згадуються у тих же актах. Під борком і у самому борку йде тепер жвава праця: вигурівчани будують тут на підвищенні свої хати, щоб уникнути весняних розливів. Розпитавши селян, як пройти до річки, яку вони ж називали Гнилушею, ми вирушили болотистою долиною, що прилягає до озера Михайлівського, узліссям. Долина ця, без сумніву, становить також старовинне русло Гнилуши, яка як видно зі свідчень Василя Закгури, рибалки стародавнього, мешканця київського, ще на початку XVIII cт. (автор попрямував до суч. озера Гнилуша – авт.)

Сосни у бору велетенські; ми виміряли одне дерево, що росло над долиною: окружність його у основи виявилася в 5 та ½ аршину. Це – живий, але безмовний свідок роздорів монахів з-за поля Чуриловського, та побиття городничого Уакиноа. Все ж ідучи долиною, ми підійшли до високих валів городища князя Симеона Олельковича»

В 1786 р. в Україні була проведена секуляризація церковних земель і колишні монастирські селяни Вигурівщини і Троєщини стали державними. З 1802 р. Троєщина та Вигурівщина відійшли до Броварської волості Остерського повіту Чернігівської губернії (Рибаков, 1997).

Київ Зображення церкви св. Георгія в Вигурівщині Київ Євстафій Дашкевич
Рис. 2.4.3.65a. Зображення церкви св. Георгія в Вигурівщині, план маєтків Пустинно-Микільського монастиря 1719 р. Рис. 2.4.3.65b. Євстафій Дашкевич – староста черкаський і канівський фундатор Воскресенської церкви на Подолі (за http://ru.rodovid.org)

Згідно до у першій половині ХІХ ст., с. Троєщина локалізовано на південь від суч. кар’єрної затоки Доманя на самому березі Десни (суч. урочище «Старе Село»). Тут же показано і церкву. Вигурівський бір куди в д.н. ХІХ ст. перенесуть село, знаходився над позначеною на мапі Роганською лощиною і де вже у той час знаходилося «Старое кладбище». Це кладовище збереглося до нашого часу між вул. Садовою та Пушкіна суч. с. Троєщина.

Рис. 2.4.3.66. Місцерозташування колишнього с. Троєщина та його церкви – сучасне заплавне урочище Старе Село. Фото І. Парнікози, 2011

Хутори Воскресенський та Дарницький. Виникнення Воскресенської слобідки пов’язане з Євстафієм Дашкевичем, який ще у XVI ст. подарував землі сучасної Воскресенки Києво-Подільській Воскресенській церкві (яку збудував на Подолі власним коштом). Згодом тут виникла Воскресенська слобідка.

У 1719 р. за розпорядженням київського губернатора князя Д. М. Голіцина Воскресенка була вилучена у Воскресенської церкви та під новою назвою Губернаторська слобідка перетворена на ранговий маєток київських губернаторів та комендантів Печерської фортеці. Побачити її ми можемо на схематичному плані того ж року, де вона підписана як «слобода Воскресенская». На плані показано два ряди дерев’яних будинків на схід від оз. Радунка. На південь від нього показано невеличке кругле озерце, підпис якого нерозбірливий, але імовірно то позначене на пізнішому плані 1799 р. оз. Очеревате. Селище дійсно було скоріше слободою, бо церква тут не показана.

У 1786 р. Воскресенка остаточно перейшла у казенне володіння (Рибаков, 1997). На плані 1799 р. Воскресенська Слобода показана в звивині озера Радунка, на південь від неї показаний «хутор Липецькой». Нижче нього перпендикулярне до Дніпра озеро – «озеро Очереватое». Назва імовірно походить від українського слова – очерет.

Київ Воскресенська слобідка Київ Воскресенська слобідка
Рис. 2.4.3.67. Воскресенська слобідка на плані маєтків Пустинно-Микільського монастиря 1719 р. Рис. 2.4.3.68. Воскресенська Слобідка (1) та «хутор Липецькой» на плані Київського лівобережжя 1799 р.

Дерев'яна парафіяльна церква Воскресіння Христова у Воскресенський слобідці була збудована не пізніше 1766 р. Напевне, її неодноразово будували заново і переносили з одного місця на інше (Храми Києва, 2001).

На Воскресенська слобідка має квадратну форму, показано також церкву (Див. Рис. 2.4.3.60).

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1999 – 2019 Група «Мисленого древа», автори статей

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на наш сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 1473

Модифіковано : 7.01.2019

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.