Віта-Литовська, Жуків острів-Конча-Заспа – південна правобережна заплава з 1240 р. по п.п. ХІХ ст.
Парнікоза І.Ю.
Віта-Литовська-Чапаєвка. На правобережній заплаві Дніпра у межах сучасного Києва знаходиться село Віта-Литовська. Віта – історична місцевість на території сучасного Голосіївського району Києва. Розташовується між Дніпром, Корчуватим, Пироговим, вул. Червонопрапорною, Конча-Заспою, а також островами Козачий та Водників. Село Віта-Литовська (сучасна Чапаєвка) відома з 1602 р. Ця назва вказує на більш давнє походження, імовірно, з часів перебування Києва у складі Великого князівства Литовського, коли всіх мешканців України та Білорусі, що жили на території Великого князівства литовського називали литвинами. Земельні угіддя вздовж річки Віта були зайняті Видубицьким монастирем найпізніше у XVI ст., можливо, із підкреслення майнових прав виникла і назва розташованого поблизу хутора і урочища Володарка (фігурує на мапах сер. ХІХ ст.) (Вулиці Києва, 1995). С. Вакулишин вказує, що це село засновано до середини XVIII ст. У 1766 тут налічувалося 167 мешканців. Між між Пироговом та Вітою Литовською виник хутір Володарка, який з 30-х рр. ХІХ буву у володінні Братського монастиря (близько 64 га, Вакулишин, 2014).
Жуків острів-Конча-Заспа. У першому відомому описі XVI ст. озеро Конча (тоді Глушець), розташоване на Жуковому острові, згадується як дуже багате на рибу. Цінними були і тутешні сінокоси. За право володіти тутешніми угіддями монахи протягом століть боролися з володарями сіл Ходосіївка та Лісники. Назва «Конча-Заспа» ж походить, імовірно, від власних назв тутешніх озер. Вони ж у свою чергу є відображеннями поширених у тогочасні гідроніміці загальних назв: «Конча» — кінець озера, яке колись відокремилось від Дніпра і стало самостійною водоймою; «Заспа» — поширена українська назва зарослого мілководдя (Дніпровська…, 2004). В контексті давнини походження терміну «Заспа» цікаву інформацію дає вивчення топографії прибалтійського міста Гданська. Адже тут ще з ХІІІ ст. відоме староріччя Вісли – озеро Заспа (jezioro Zaspa). В цей же час на його березі виникло і однойменне поселення. Усе вказує, що топонім «Заспа» мав тут таке ж походження, що і в Києві. Адже це озеро було староріччям розташованої поблизу річки – фрагментом її колишнього русла чи залишком великої повені – тимчасовим створеним надмірною водою гирлом (Borowski, 2016). Отже цей термін, який імовірно, і означає не функціонуюче староріччя може бути як більш раннім – загальнослов'янським, так і бути продуктом Першої Речі Посполитої. Це питання потребує подальшого дослідження.
Проте назва озера Заспа, а відповідно і тутешнього урочища, може мати й інше походження. М. Берлинський (1820) описує «сугроби» піску по берегах Либіді. Звідки в його російській мові, повній українських та польських впливів взялося таке поняття як сугроб піску? Імовірно, це незвичайне вживання, походить від іншого значення слова «Заспа», яке абсолютно домінує в сучасній польській мові. Адже наразі «Zaspa» це виключно сніжний кучугур. Як свідчить цей приклад вживання М. Берлінським, раніше це слово вживалося і для піщаних дюн.
Назва Жукового острова, імовірно, походить від невеличкої річки Жуківки, що впадала до Дніпра нижче Корчуватого (Київ, 1986).. Чи відповідає вона об’єднаному Китаївському та Голосіївському струмкам позначеним на мапі 1799 р., які впадали в Лисогірський рукав Дніпра не відомо.
Отакі відомості щодо історії урочища Конча-Заспа наводить М. Шарлемань:
«Перші відомості про цю місцевість походять з 1504 р. В цьому році митрополит київський Йосип передав ці землі, що до того часу належали якомусь Микулі Панькевичу «Слузі Софійському», Видубицькому монастиреві. Землі з оз. Глушцем (північна половина Кончі) протягом XVI ст. переходили у володіння то Видубицького то Софійського монастиря, ба навіть в приватні руки. На початку XVII ст. цю землю привласнила княгиня Ганна Корецька та захищала її збройною силою 25 років. Представникам влади, що робили спробу виконати постанову суду про передачу землі Видубецькому монастиреві, не раз доводилося тікати «до лісу» від кінноти княгині, що нападала «Обичаєм непріятельським, окриком, гуком» та мала намір «бить та забіять». В 40 роках XVII ст. земля перейшла знову таки в володіння Видубицького монастиря, але тільки номінально, тому що 25 травня 1654 р. Богдан Хмельницький видав універсала, що захищав права монастиря проти «обьивателів» Ходосівки та Лісників, що з «своволенством» чинили «великие шкоди» «частим ловленьем риби». Права Видубецького монастиря на землю підтверджували також універсали Юрка Хмільницького (1669) та Дорошенка (1670). Видубицький монастир володів землею приблизно до 1780 р., після чого її прилучили до скарбових земель, але в 1833 р. її знову передано до монастирських земель» (Збірник.., 1928).
З Жуковим островом начебто пов’язана ще одна битва часів визвольної війни Б. Хмельницького. Адже після вищеописаної перемоги біля Труханового острова Чернігівський полк остаточно перерізав і сухопутні комунікації Радзівіла, відітнувши його від північних тилових баз у Гомелі та Мозирі. Відступаючі від Берестечка полки Б. Хмельницького частиною своїх сил також блокували литвинів у столиці з заходу. Таким чином армія віленського польного гетьмана опинилася у Києві в напівоточенні. Я. Радзівіл прийняв рішення прориватися до польських військ, які на той час міцно зав’язли під Білою Церквою у позиційних боях з козаками. При цьому лівий фланг відступаючих литвинів 31 серпня 1651 р. був розбитий київським полком А. Ждановича на Жуковому острові (Конча-Заспі) (Олейник, 1983). Проте детальними дослідженнями описів цієї компанії така інформація не підтверджується (Смирнов, 1908).