2.9.9.6. Дарниця в 1943-1990 рр.

Парнікоза І.Ю.

Селище Дарниця, яке у 1923 р. увійшло до складу Києва в період до Другої світової війни розрослося у цілу агломерацію урбаністичних одиниць: Стару і Нову Дарниці, Соцмісто, а також окремі селища розташованих тут промислових підприємств. Зважаючи на це, Дарниця сильно вклинилися в смугу соснових борів на краю заплави та трансформувала долину річки Дарниця. Дарниця в цьому широкому розумінні розташована за межами заплави на боровій терасі. Зважаючи на це, ми лише побіжно зупинимося на її історії в 1943-90 рр. При цьому розглянемо ключові моменти розвитку цієї агломерації, зокрема, в контексті зв’язку з прилеглою заплавою.

Головні зусилля з відбудови зруйнованих підприємств Соцміста взяли на себе шовкобудівці. Трохи пізніше до відновлювальних робіт приєдналися і інші підприємства, зокрема, Дарницька ТЕС. Перші після війни поліклініка та родильне відділення були влаштовані у одному з вцілілих будинків заводу № 512. До відновлення міста, зокрема його лівобережної частини активно залучали німецьких полонених. Одразу після повернення совітів до Києва на місці Сирецького концтабору розмістили переміщений з Воронезької області табір №62, у якому було створено Дарницьке лагерне відділення. Безпосередньо на Дарниці розмістили переведене з Василькова лагерне відділення №2, в задачу якого входило відновлення заводу № 512. Невеликі табори влаштували неподалік від дарницького шовкового комбінату і поблизу вулиці Попудренко, близько майбутньої станції метро «Дарниця». Майже десять років працювали полонені на відновлювальних роботах. А частина з них була похована на кладовищі, яке знаходилося неподалік табору з іншого боку Броварського шосе. До Соцміста повернулися і радянські військовики. Тут розквартировано 254-й зенітний полк, що здобув звання Червонопрапорного за здобуття Дарниці. На ділянці між бульваром Верховної ради та вулицею Будівельників артилеристи стояли до 1960-х рр. Вони ж відновили випробувальний полігон у яру між сучасним бульваром Верховної ради та вулицею Червоноткацькою (Приходько та ін., 2016).

Швидко після війни у Соцмісті розпланували вуличну мережу. З’явилися вулиці Червоноткацька, Попудренко, Краківська та Будівельників. Спочатку вони називалися Новими з різними номерами. Швидко відбудували довоєнні будинки СК-1 та СК-2. При цьому бічну секцію першого з боку вулиці будівельників підняли до п’яти поверхів, щоб вписати у п’ятиповерхову забудову центральної магістралі. Натомість вигляд головного фасаду зберегли. Потім добудували будинок СК-3, замовником якого виступила дирекція заводу №1000 (Приходько та ін., 2016).

У 1950-році почали зводити у Соцмісті нові будинки. Вершиною архітектурної думки при цьому вважається будинок гуртожитку по вул. Бажова, 12 побудований у 1953 р. Оформлення цієї споруди та прибудинкової території дуже багате. Епоха сталінського ампіру закінчилася у дарницькому Соцмісті та всій країні в кінці 1950-х рр. З цього часу Дарницю почали забудовувати економічним житлом для трудящих, яке носило назву «хрущівка» (Приходько та ін., 2016).

Відбудова заводу № 512 – заводу хімічного волокна завершилося вже в 1940-рр. Протягом 1955-57 р. було введено в експлуатацію нове виробництво целофану. У 1970 р. завод розпочав перше в СРСР виробництво джутової тканини для килимів. Виробництво на заводі було дуже шкідливим. Проте він мав розвинену систему соціального забезпечення працівників. Окрім усього іншого завод, що цікаво з огляду на тему нашого дослідження, мав базу відпочинку на Десні та водно-спортивну-станцію на Дніпрі, а також свій катер «Горизонт». Важливе значення мав так само відбудований будинок культури. У 1975 р. на базі заводу створили виробниче об’єднання імені 50-ти річчя Жовтневої революції, куди увійшли київська, чернігівська, житомирська та черкаська філії. Об’єднання виробляло синтетичні тканини для потреб промисловості (Приходько та ін., 2016).

У Соцмісті було створено мережу магазинів. Головні з них розміщувалися на вул. Будівельників: продуктові з одного боку, будівельні – з іншого. Все необхідне мешканці масиву могли придбати не виходячи за його межі.

У травні 1969 р. було прийнято рішення про створення у Києві нового адміністративного району – Дніпровського і Соцмісто увійшло до його складу. У 1970-80-ті рр. забудова Соцміста продовжувалася. Зводилися окремі дев’ятиповерхівки, що прийшли на зміну хрущівкам (Приходько та ін., 2016).

Що стосується Дарницького шовкового комбінату то після закінчення німецької окупації було, з огляду на обсяг руйнування, визнано недоцільним відновлення передвоєнного тонкосуконного комбінату. На його місці в січні 1947 р. почали зводити Дарницький шовковий комбінат потужністю 1000 ткацьких верстатів з об’ємом виробництва 11,2 млн. м. шовкових тканин. Перші ткацькі верстати встановлювали у напівзруйнованих приміщеннях колишнього 512 заводу (Приходько та ін., 2016).

Комбінат розпочав першим виділення садових ділянок у товаристві садівників на Воскресенських садах (на заплаві на північ від Микільської Слобідки). Фабричний комітет здійснював контроль освоєння землі, а про результати доповідав громадськості. При виділенні нових ділянок озвучувалися прізвища тих, у кого земля була не обробленою та схвально відгукувалися про дбайливих садівників. Зводити будинки в садах заборонялося, можливо було лише спорудити невеликий дерев’яний сарайчик для інвентарю. Усе інше вимагали зносити (Приходько та ін., 2016).

В кінці 1970-80-х рр. Дарницький шовковий комбінат продовжував розширюватися і реконструюватися, вдосконалювалося обладнання (Приходько та ін., 2016).

Будівництво заводу каустичної соди -№1000 розпочалося в кінці 1940 р. У 1944 р. було створено дирекцію заводу та розмічено розташування його головних приміщень. У грудні 1951 р. завод розпочав виробництво ДДТ. Одночасно з корпусами заводу зводилися житлові будинки для працівників підприємства. У 1954 р. розпочали виробництво каустичної соди з використанням ртуті. Виробництво було дуже шкідливим для його робітників і довкілля, в грунт навколо потрапляли тонни ртуті (Приходько та ін., 2016).

Фанерний завод на Дарниці було відновлено лише в 1948 р. У кінці 1940-х рр. у Фанерному селищі сформувалося шість вулиць. У 1950-ті роки селище знесли, а мешканців відселили у інші райони. Декілька будинків Фанерного збереглося у однойменному провулку, зокрема, один на території Водоканалу. Сам завод продовжував працювати. Поблизу Фанерного заводу працював також ще один дуже шкідливий для довкілля завод з виробництва гуми «Вулкан» (Приходько та ін., 2016).

Північніше вулиці Березневої знаходиться так званий 16 квартал – зона архітектурних експериментів київських архітекторів. Тут звів експериментальні панельні будинки з лоджіями Дмитро Нілович Яблонський. Експериментували тут і інші будівничі. Зокрема, школа №31 була побудована по проекту Й. Ю. Каракіса. Згодом цей типа школи будували по всьому Києву. Від сусіднього 15 кварталу 16 відділений лінією ЛЕП від Дарницької ТЕС до Позняків, смуга якої перетворилася на бульвар Я. Гашека (Приходько та ін., 2016).

Аварійне селище знаходилося в межах вул. Попудренко, Червоногвардійської, та Червоноткацької та Мініна. Хоча деякі дослідники розширюють кордони до бульвару Верховної ради та вул. Пожарського. Довоєнні споруди Аварійного не збереглися і історію його забудови слід вести від 1946 р. Забудовниками виступили три раніш згадуваних великих підприємства Соцміста. При забудові також використовували німецьких полонених. Забудову розпочали з будинку на розі вул. Червоногвардійська та Червоноткацька. Головною вулицею селища стала вулиця Краківська, яка розділила його навпіл. Кількість мешканців селища в період його розквіту становило біля 3 тис. чол. У 1950-60-х рр. Соцмісто та Аварійне злилися.

Після закінчення війни між вулицями Будівельників, Попудренко, бульваром Верховної ради і полотна залізниці на вільній території між Соцмістом та Микільською Слобідкою виникло не велике несанкціоноване селище будівельників, які працювали на відбудові промисловості Києва – селище Будівельників. Будівельники носили воду для поливу своїх садів з Микільської Слобідки. Тільки в 1949 р. замість бараків тут було зведено ряд двоповерхових будинків. На початку 1950-х рр. селище почали обслуговувати енергетики Дарницької ТЕЦ, а вулиця Будівельників – центральна артерія – відділила селище від Соцміста. У 1965 р. на захід від житлових кварталів створили електродепо метрополітену ТЧ-1.

Загалом проведення метрополітену на Дарницю через дніпровську заплаву (станції Гідропарк та Лівобережна) мало високе значення. 4 жовтня 1968 р. було відкрито перегін : "Дарниця" – "Комсомольська" (суч. "Чернігівська"), 1 станція, 1,3 км; а 5 жовтня 1979 р: "Комсомольська" ("Чернігівська") – "Піонерська" (суч. "Лісова") ().

У 1951 р. площа між проспектом Возз’єднання, проспектом Гагаріна та Харківським шосе (колишня КП) була названа Ленінградською. Тут в 1960-х рр. тут між проспектом Возз’єднання та Харківським шосе возвели новий житловий масив – Дарницький (Приходько та ін., 2016).

У описуваний період Стара Дарниця, розташована за межами заплави між вулицями Лохвицькою, Азербайджанською і залізницею, разючих змін не зазнала. Центральною вулицею була вул. – Празька. Збереглася і найстаріша вул. – Гродненська (колишня Лісова). Вона склалася переважно з приватної забудови (Вулиці Києва, 1995).

У 1950-х рр. було засипано Дарницьке озеро, на місці якого збудовано Дарницьку ТЕС.

На території Старої Дарниці виникло ще одне (поруч з сільськими кладовищами с. Вигурівщина та Троєщина) у заплавній частині Дніпровської долини у Києві кладовище – Дарницьке. Започатковане воно було 1945 р. Тут було поховано воїнів Першої польської армії, що загинули у листопаді 1943 р. у боях із німцями. При відбитті авіаційної навали на станцію Дарниця загинули 49 воїнів зенітного дивізіону Війська Польського. Разом з поляками смертю хоробрих загинули і дівчата-зенітниці з ППО Києва. Меморіал відкрито 1954 р. Біля братських могил встановлена 85-міліметрова зенітна гармата КС-12 (Проценко, 1995).

Окрім того саме на це кладовище переносили поховання з кладовищ Микільської та Кухмістерської слобідок, які зникли під час гідронамиву житлових масивів Лівобережний та Березняки. Отже саме цей некрополь зберігає пам’ять про колишніх мешканців лівобережної дніпровської заплави.

Поблизу кладовища в 1960-х рр. вже існували озера Гарячка та Прірва. Картографи 1897 р. зафіксували на місці Прірви болото.

Довгожителі звуть Прірву річкою. Водойму без назви подано в довіднику «міськдовідки» (1989 р.). Глибина озера Прірва до 4 м (Вакулишин, 2014).

Гарячка та Прірва є озерами кар’єрного типу, які призначені для скиду відходів (золи) Дарницької ТЕС. Гарячка має площу 11,8 га, 650 м довжини, 130-250 м ширини, Прірва – площу 9,32 га, 250 довжини, 70-220 м ширини. глибина озера Прірва до 4 м (Вакулишин, 2014).

Поруч на мапі Києва 1960-го року показане сучасне озеро Сонячне. Каналом воно сполучене з попередніми озерами та Північно-дарницьким меліоративним каналом. Усі ці озера на детальній мапі Києва 1960-го р. не підписані. Узвишшя на яких знаходяться кладовище та забудова хутору Шевченка являють собою край надзаплавної борової тераси під яким знаходилася притерасна заплава заросла вільшаниками.

Ще 1940-1950 рр. було розплановано та забудовано одноповерховими приватними будинками територію колишнього хутору Ліски (на північ від старої Дарниці). В 1980-1990- і роки подекуди з’явилися вкраплення багатоповерхових будинків. Тоді сформовано сучасну мережу вулиць та провулків (15 вулиць та провулків), що майже без змін збереглася до теперішнього часу. Місцевість фактично злилася зі Старою Дарницею (Вулиці Києва, 1995).

Нова Дарниця в описуваний період була забудована новими будинками. Навпроти залізничної станції Дарниця було влаштовано сквер присвячений пам’яті закатованих у Дарницькому концтаборі. Також на Новій Дарниці було встановлено пам’ятник червоному бронепоїзду «Таращанець», який не здався білим 1919 р. і був зірваний своїм екіпажем. Поблизу залізничної станції «Дарниця» було поховано також цивільні жертви німецького нальоту на станцію Дарниця.

Споруду церкви св. Феодосія у Новій Дарниці було перебудовано до невпізнанності, знесено дзвіницю і баню, надбудовано другим дерев'яним поверхом. У повоєнні роки тут знову відбувалося богослужіння, але згідно з постановою міськвиконкому (травень 1962 р.) будівлю храму було знесено (Храми Києва, 2001).

Селище Дарницького вагоноремонтного заводу (ДВРЗ) було додатково розбудоване. Проте в 1950-ті рр. ДВРЗ своїми хатами, хлівами, коровами, козами, свинями все ж таки більше нагадувало село. Мешканці дво- та три-поверхових будинків також мали у дворі сараї з якоюсь худобою та невеличкі городи у лісі. Був на околиці ДВРЗ і вигін, звідти пастух Кузьма або його брат Микола гнали корів через ліс на пасовисько, іноді витоптуючи ті городи. Центром ДВРЗ вважався майдан біля «бані» (1960 р.). Тут перетиналися головні вулиці селища (Приходько, 2011).

Велику цінність Дарниці надавали старі екземпляри сосни, які були збережені при всіх будівельних роботах на агломерації.

Дарниця (Дарничанка), як вже вказувалось, є найбільшою річкою київського лівобережжя. Витік річки знаходиться на північ від села Княжичі. У верхній течії вона пов’язана з іншими водотоками та перетворена на систему меліоративних каналів. Довжина сучасної річки Дарниця становить 21 км., площа водозбору 133 км2. У східній частині столиці України Дарниця проходить через ліс (тут вона ще називається струмок Пляховий, впадаючи в озеро Берізка).

Як свідчать мапи 1850 та 1935 р., на території Дарниці існувало велике озеро чи ставок, з якого витікала річка Дарниця. З певною імовірністю цим озером може бути розташоване приблизно у цьому районі суч. оз. Берізка, з якого беруть початок обидва суч. водотоки р. Дарниці, перетворені на меліоративні канали. Один з них – це Північно-Дарницький канал, штучний водотік прокладений у 1930-х рр. для полегшення забудови з метою осушення заплави на північ від Броварського проспекту. Канал бере початок з північної частини озера Берізка (Веселка). Пляхівське болото було розчищено земснарядом в 1956-1957 рр. у зв’язку з створенням зони відпочинку. Так виникло сучасне озеро Березка (Вакулішин, 2014).

Далі у відкритому руслі перетинає ліс, колектором проходить під Лісовим масивом, знову відкритим руслом через ліс між вулицями Мілютенка і Крайньою, знову у колекторі прямує під Воскресенкою і Райдужним та впадає у Чорторий трохи нижче за течією від Московського моста. До основного русла каналу від’єднується бічне відгалуження, яке бере свій початок у парку«Перемога» і з’єднується з основним руслом у районі Воскресенки.

Другий водотік, який, власне, називають річкою Дарницею (а згідно офіційній документації – Дарницький (чи Південно-Дарницький) меліоративний канал), насправді являє повну аналогію Північно-Дарницького каналу, бо, наразі, фактично являє собою меліоративний канал. Він починається у західній частині озера Берізка, іде через ліс мальовничим струмком аж до оз. Топило (назва наша). Далі Дарниця йде на захід перетинає промислову зону, зокрема, проходить повз Дарницьку ТЕЦ, заводи Хімволокно, Радикал, та виходить за Харківським шосе. Проходячи повз залізниці, Дарниця впадає в озеро Нижній Тельбин. Це озеро виконує функції відстійника. За сто метрів нижче від Дарницького залізничного моста Дарниця впадає до Дніпра. (, ).

У долині р. Дарниці, незважаючи на значну антропогену трансформацію зазначеного періоду на притерасній заплаві збереглися цінні природні урочища. Це урочище Мокрий ліс – вільшаник між залізничними коліями між Дарницьким шосе та Фанерним провулком. Неподалік від нього збереглося Болото сірої чаплі. Це також позбавлений стоків фрагмент вільшаника. У західній частині урочища розташоване озерце. Назва урочищ походить з другої половини 1970-х рр. (Вакулишин, 2014).