Хроніка подвигу

Г.Пивоваров, спец.кор.«Київської правди». м.Чорнобиль

Розповіді про мужність і героїзм

1. На станції

Невисокий, міцно скроєний чоловік став поблизу, дослухаючись нашої розмови.

– А ще відзначте екскаваторника Олександра Руденка, обов’язково відзначте, – втрутився він. – У нього робота найнебезпечніша – відгрібає в котловані пісок, вийнятий із тунелю. А це неподалік від четвертого блоку.

Так ми познайомилися із головним інженером комбінату «Мосбасшахтобуд» Едуардом Івановичем Виноградовим. Кращих шахтарів, висококласних спеціалістів направила країна в Чорнобиль на ліквідацію наслідків аварії.

З ким би не зустрічався в Чорнобилі – членом урядової комісії, шахтарями, військовими, будівельниками, постачальниками – виносив із розмов з ними почуття впевненості, що біда буде успішно і якнайшвидше подолана, твердої віри: людина приборкає грізну силу атому, що вийшов з під контролю.

Одна з найбільш «гарячих точок» ліквідації аварії на станції – проходка тунелю під реактор. Шахтарі одержали в своє розпорядження новітній прохідницький щит. Строки – ось що сьогодні характеризує їхню роботу і творчий пошук. Вже тут, в Чорнобилі, спеціалісти запропонували чимало сміливих технічних рішень.

– Використали, – розповідає головний інженер тресту «Донецькшахтобуд» Микола Федорович Бородуля, – котлован метробудівців, що працювали тут до нас. Це вдвічі зменшило довжину підземної виробітки. Поставили перевантажувач, продумали до найдрібніших деталей технологію виконання робіт.

Строки, строки – вони диктують на станції все. Шахтарям треба пройти під землею 150 метрів. За звичних умов щит, про який згадувалося, освоювали б місяць, тут – за два дні.

«Продумали до найдрібніших деталей технологію», – навів я вище висловлювання одного з керівників зведеного загону шахтарів країни. Ці такі звичні слова потребують пояснення, бо сказані за незвичайних обставин. Проходка ведеться в складних гідрогеологічних умовах – в обводнених пісках. І тому спеціалісти заздалегідь продумали свої «відповіді» примхам цих складних грунтів, щоб пізніше, в процесі роботи, не було затримок. І тому не стали на перешкоді підземні води: через дві свердловини вони відкачують по 40 кубометрів води на годину. Пройдений стовбур кріплять тюбінгами. Все – під рукою, все завжди на місці.

Але головний фактор економії часу – люди. Норма подібної проходки – десять метрів на добу. Швидкість у них сьогодні – 13-14 метрів. І це за дуже незручних умов роботи, підвищеної небезпеки. Але, коли вимагала робота, – в той час запускали щит, – бригадир Вячеслав Коновалов залишився і на другу, а потім і на третю зміну.

Тут по-особливому гостро розумієш смисл слів «людський фактор». На Чорнобильській АЕС вони, ці слова, набули нового значення, нової якості. 32 роки трудиться на шахтах Олександр Руденко. Про пенсію й не думає. І в Чорнобиль одним з перших попросився. Його відмовляли: є інші, молодші. А він своєї: «Такого досвіду, як в мене, ні в кого немає». Наполіг-таки на своєму. І нині він – один з кращих.

Серед перших тульських шахтарів приїхав до Чорнобиля Герой Соціалістичної Праці Микола Семенович Кузьмичов, колишній прохідник, нині пенсіонер. Став комісаром зведеного загону. Проводжає бригади на зміни, зустрічає після роботи в забої.

Зміна триває три години. Так безпечніше за обставин місця роботи. І ось в перші дні – непередбачена перешкода. Щит наштовхнувся на залізобетонну плиту. Що робити? За звичайних умов припинили б роботу, викликали спеціалістів, почали б радитися… А тут часу на роздуми не було, нема і не буде. Відвели щит, взяли в руки відбійні молотки і за три години зруйнували плиту. Коли наступна зміна спустилася у вибій, для неї був відкритий фронт робіт. Такі вони – бригадир Михайло Швець, ланкові Олександр Тетерін і Віктор Пихтін, сотні шахтарів, які трудяться сьогодні на станції.

– Мені здається важливим, – зауважив Е.І.Виноградов, – написати ось про що. Ви знаєте, що партія і уряд прийняли постанову про оплату праці тих, хто трудиться на ліквідації наслідків аварії. Ні тоді, коли ми відбирали людей, ні нині жоден не звернувся з цим питанням, не поцікавився своїм заробітком. Хіба це не характеризує наших людей?..

Їм було найважче – експлуатаційникам і будівельникам АЕС. З перших годин аварії вступили вони в боротьбу з грізним ворогом. В Чорнобилі сьогодні розташувався оперативний штаб управління будівництва АЕС.

– Входимо в трудовий ритм, – каже головний інженер управління Вадим Вікторович Земсков. – Працюємо як на самій станції, де обсяги роботи тепер зростають, так і на інших об’єктах. Важко? Так, важко. Частина підрозділів у Чорнобилі, управління – в Поліському. Але не чув, щоб хтось скаржився.

Кожні шість годин відправляється на станцію нова зміна. Головні роботи тут – дезактивація території, підготовка до будівництва «саркофага». Вже засипано бетонною сумішшю в зоні АЕС 25 тисяч квадратних метрів, ведеться повторне бетонування доріг. Тільки-но повернулися із зміни робітники дільниці Анатолія Івановича Зборовського, що вкривають захисним шаром шляхи всередині станції. Рапорт короткий:

– Завдання перевиконано.

На головному напрямі атаки на радіацію – колектив дільниці № 2 Юрія Олександровича Домославського. Фронт її робіт – у районі четвертого енергоблоку, в зоні підвищеного рівня радіації. Рахунок операцій іде на секунди. За лічені хвилини треба розвантажити самоскид і радіокерованими бульдозерами розрівняти бетонну суміш, надійно вкрити нею землю. Справжні – не побоюся цього слова – герої водії, механізатори. Техніка працює на найбільш небезпечних ділянках. І технікою цією керують сміливі люди.

Розповім про тих, хто з перших днів став на боротьбу із грізною стихією, хто беззмінно веде її нині – робітників управління «Південенергомонтаж». Ми знаємо про героїв-вертолітників, які скидали вантажі на пошкоджений реактор. Наступ вівся і з землі. На вістрі його були і енергомонтажники. Їх основним завданням було прокласти трубопроводи для закачування бетонного розчину в пошкоджену вибухом частину блоку. Але як наблизитися до нього? І за два дні бригади Івана Яковича Кузнеця, Миколи Васильовича Максимчука, Микол Федоровича Новаківського будують залізобетонну стіну довжиною двадцять і висотою три метри. Прикрившись нею як щитом, подали до пошкодженого місця бетонний потік.

Багато людей в управліні будівництва називали ці два прізвища – Володимира Миколайовича Норика і Дмитра Михайловича Кнута. Обидва – прораби, обидва – енергійні, ініціативні керівники.

– Під їх керівництвом, – говорить начальник «Південенергомонтажу» Володимир Олександрович Казаков, – виконані перші найвідповідальніші роботи.

Тепер будівельники управління завершують підготовку до нового етапу робіт. Вони зводитимуть семиметрової товщини стіну навколо пошкоджених частин четвертого блоку. Кожен блок, з якого вона складатиметься, матиме в довжину дванадцять і у висоту п’ять метрів. Потужні механізми піднімуть і поставлять на потрібне місце ці тридцятитонні громади, щоб надійно ізолювати блок. Як про щось буденне, звичайне розповідає про ці незвичайні, не виконувані ще ніколи роботи Казаков. Показує розрахунки, креслення. Представляє молодих виконробів Сергія Сергійчика і Юрія Баландюка, пояснює:

– Робити це будуть вони.

Дивлюся на привітні, трохи втомлені, обличчя інженерів.

– Зробите? – посміхається Казаков. – Бо кореспондент напише…

– А як може бути інакше? – питанням на питання відповідає Сергій.

Не може бути ніяких сумнівів – зроблять. Спокійні, впевнені в собі і в свої сили люди трудяться на ліквідації наслідків аварії.

Київська правда, 1986 р., 27.05, № 126 (18608).