Андрій Лівицький, обіжник у справі взаємин УНР із найближчими сусідами, Кам’янець-Подільський, 18 вересня 1919

Не подаючи тут остаточної своєї думки, що мала би бути викликаною тутешніми обставинами на Україні і взагалі на території бувшої Росії, дозволимо собі, користуючись нагодою, подати тут кілька інформацій головним чином з зовнішнього нашого життя, з ділянки наших відносин з найближчими сусідами.

Поки що лишаються невиясненими стосунки з [Антоном] Денікіним. Цей царський генерал свій похід проти большовиків почав майже одразу з ріжного роду розпоряджень, що мають своєю метою встановити відносини і становище на території бувшої Росії ante bellum, у всім обйомі.

Зокрема щодо нас похід його відзначився копією долученої тут відозви «Населению Малороссии», але в дальших своїх вчинках він пішов ще далі, так що в тих місцях, де перебуває зараз денікінська влада а то: Київщина, Полтавщина, Харківщина, Катеринославщина (не вся) й частина Херсонщини, а також Чернігівщини, не виходить жодної української газети і українці як такі переслідуються його представниками чи не згірше від большовиків і навіть об’явлені як большовики «второго сорта». Розуміється, що порозумітися з цим представником найлютійшої реакції не маємо наміру, тілько чекаємо вияснення деяких подробиць, аби достойним чином відповісти на подібні заміри. Між иншим, коли фактично ми перші послали до нього свою Місію (це було перед нашим вступом до Києва), він тої Місії не прийняв і заявив, що й взагалі розмовляти не збирається. Вчора ж наспіли звістки про те, що [Антон] Денікін, навпаки, запросив наших делегатів сам, котрі й виїхали до нього. Ще раніше, до початку його наступу на Вкраїну, наше Посольство в Туреччині дійшло до активних суперечок з представниками Добровольчої армії. Посольство оповістило в часописах необхідність візування пашпортів у нього тих громадян, що вертаються на Вкраїну, а також мали би вертатися до Посольства й ті біженці з Одеси, що вертаються зараз туди. В відповідь на ці оповістки на дверях російської секції голландського Посольства з’явилася оповістка такого роду, що хто буде брати посвідчення й перепустки в «так называемой украинской миссии» «выезд таких российских граждан в Россию и Малороссию будет воспрещен».

На це наше Посольство відповіло протестом, як перед голландським Посольством, так і перед Портою, а також знов зазначило оповісткою в часописях, що хто з громадян буде звертатись до цих представників, той втратить характер українських громадян.

Щодо наших стосунків з Румунією, то їх можна вважати за вповні добросусідські. Ці відносини дедалі стають все виразнішими і використовуються нами при відповідних уступках з нашого боку, головним чином щодо помочі зброєю і амуніцією проти большовиків. Во всякім разі не виключена можливість остаточного встановлення відносин дійсно дружно настроєних двох сусідніх держав, оскільки ся дружність та добросусідство щодо нас диктуються в найбільшій мірі сучасним нашим військовим становищем, а з другого боку й чисто економічними інтересами.

З Польщею вдалося дійти до тимчасового порозуміння й встановити демаркаційну лінію, котра, грубо її накреслюючи, проходить по р[ічці] Збруч, далі переходить на Волинь, де поляки займають ст[анцію] Славуту (ми Шепетівку), і йде на північ до Сарни – Лунінець, і переходить до Білорусії. Можна одмітити також ніби бажання з їх боку дійти до тіснійших порозумінь, головним чином на полі економично-торговельнім. Так, перебуває вже в дорозі польська торговельно-економічна Місія, і одержані відомости, що вслід за цею місією на ст[анцію] Гусятин прибувають для нас з Польщі товари. Взагалі можна сказати, що наше військове становище примушує миритися з тими тимчасовими втратами, що ми вже маємо, а також і з тими відносинами польської влади до української людности, що існують в зайнятих поляками місцевостях і носять характер виключної жорсткости і варварства до українців. З донесень, що маємо помимо всяких реквізицій до останнього, які носять характер нічим не прикритих грабунків, видно ще і наруги над усім найдорожчим людині. Взагалі, заборона в школах мови, розгон вчителів, арешти духовенства й інтернування його, всякі здирства й насильства з позбавленням життя – переходять большовицькі звірства, а найбільше – це не чувана досі річ – запрягання в вози інтелігенції української для ріжних робіт. Це провадиться головним чином в Галичині, але й не краще по лінії демаркаційній і за нею, котра раз у раз порушується поляками.

Як вже сказано, з цим тимчасом приходиться миритися, бо наша військове становище не позволить нам битись на три фронти, маючи на увазі, окрім большовиків, ще й [Антона] Денікіна. Але, разом з тим, треба нашим представництвам ввійти з польським й румунським представниками в тіснійші зносини, з останніми має бути більш дружній характер і, разом з тим, вповні щирі відносини встановити з представниками Чехії, Грузії, Кубані, Латвії, Литви, Естляндії, Азербайджану, Білорусії та Дону. В разі відсутности таких представництв нав’язати зносини з окремими невеликими громадськими діячами цих країн. Більш докладнійші й вичерпуючі відомости будуть подані пізнійше й незабаром.

А[ндрій] Лівицький,

керуючий Міністерством закордонних справ

Української Народньої Республіки

Д[окто]р [Михайло] Кочерга,

в[иконуючий] о[бов’язок] директора Департаменту [чужоземних зносин]

***

Друкується за примірником Місії УНР у Швейцарії, машинопис завірений Миколою Левицьким / ЦДАВО України Ф. 4211. – Оп. 1. – Спр. 15. – Арк. 20-21.

Опубліковано

Архів Української Народної Республіки. Міністерство закордонних справ. Дипломатичні документи від Версальського до Ризького мирних договорів (1919–1921) / Упоряд.: Валентин Кавунник. – Київ: Інститут української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського, 2016. – С. 209-211.