В’ячеслав Липинський, лист Володимиру Темницькому Відень, 27 травня 1919
Високоповажний пане товаришу.
Події посліднього часу у нас на Україні, особливо в Західній Області нашої Республіки, спонукають мене висловити Вам в приватній дорозі мої думки про завдання нашої закордонної політики в теперішнім моменті.
Історія української політичної думки перед війною і в часі війни, навіть в часі революції до Берестейського миру, показує, що загал української суспільности на бувшій російській Україні, поза невеличкими виїмками, не мав в своїй програмі державної самостійтности України і прийняв сей постулят тільки тоді, як накинули його нам об’єктивні обставини. Се потверджує нам також практична внутрішня і міжнародна політика нашого Правительства від вибуху російської революції і до січня минулого року.
Події, які мали місце на Україні по заключенню Берестейського миру і які довели Україну до повної анархії і большевицького заливу, а пізнійше занархізували і ослабили відпорну силу наших братів бувшої Австро-Угорської монархії та споводували послідню катастрофу в Галичині, потверджують, що керуючі кола української суспільности, хоч вели тепер корабель української політки під прапором державної самостійности і національного об’єднання, але своєю незрілістю політичною і повним браком організаційного змислу не тільки не наблизили остаточного сповнення сих постулятів національних, але поставили в сумнів осягнення яких-будь політичних здобутків для українського народу.
При найкращій, яку тільки можна собі було представити, міжнародній констеляції ми показали себе повними внутрішніми банкротами і, стиснуті з двох сторін історичними нашими ворогами, шарпаємось з боку на бік, без провідної думки політичної, без продуманого плану політичного ділання внутрі краю і за границею, розгубивши всі сили, які витворив нарід в першім періоді революції. Нас як реальної сили тепер не існує, але обставини міжнародного життя дальше сприяють нашій справі, і коли ми, покоління наше, не хочемо перейти до історії найбільшими злочинцями, мусимо напружити всі наші сили, щоби ті обставини використати, щоби нарід наш за свої жертви хоч що-небудь дістав позитивного.
Ми мусимо ясно визначити свою витичну лінію, по якій має йти наша національна політика, мусимо мати конкретний план практичного політичного ділання в заграничній політиці, бо вона тепер про все рішає. Осягнути повну державну самостійність, з одночасним об’єднаннєм всіх українських земель в потрібних нам границях, ми не можемо, на се у нас нема внутрішніх сил. Якби якась постороння сила нам се зробила, якби знайшлися другі німці і прислали нам для здвигнення нашої держави півмільйонову армію, то повторилася б та сама історія, що була з німцями. Але історія не повторюється. Лекше осягнути нам другу річ, яка при даних обставинах нашого національного і міжнародного життя є для нас важнійша державної самостійности, а саме – доконати об’єднання всіх українських земель. Але сю задачу можемо виконати тільки тоді, коли будемо вести активну міжнародну політику, коли будемо робити се в порозумінню і в союзі з тими народами і державами, які є або можуть бути в сім заінтересовані.
Досі наша політика була пасивна. Досі з жодною европейською державою ми не вміли чи не хотіли увійти в якийсь політичний союз, навіть з иншими народами бувшої Росії, які знаходяться в однаковім з нами положенню, ми не вміли дійти до спільного координованого ділання так на терені бувшої Росії, як і за границею, на підставі якогось плану з ширшим політичним закроєм. Ми топчемось на однім місці і довели себе до такого стану, що взагалі ніякої політики не можемо вести і дригаємо членами свого тіла, як паралітики. І за нас починають політику робити наші історичні вороги – москалі і поляки. В першій мірі між ними, як евентуальними союзниками, маємо вибирати, коли не хочемо, щоб життя перейшло над нами, як окремою національно-політичною індивідуальністю, до порядку дневного. Відтак шукати союзників на Заході. І то робити зараз, не гаючи ані хвилини часу.
Між Польщею і Москвою вибір ясний. Поляки для нас ворог небезпечнійший від москалів. Заслаба польська нація і завелика українська територія, щоби поляки могли нас всіх до себе прибрати, щоби ми мали при них збирати свої землі і з польською державою «унію» робити. Тай поляки на се не підуть. Їм потрібні тільки наші західні землі, досить сполонізовані вже, щоб при помочі власного державного апарату їх цілком зробити польськими. Ніякі автономії, які поляки обіцяють українцям, не заасекурують українських земель, тим скорше се наступить. Для того ані одного кавалка землі під Польщею і иншими сусідніми державами від заходу ми не сміємо лишити, тільки всю історично і етнографічно національну територію злучити разом.
Наступити се може тільки при Москві, в складі того державно-політичного твору, який остаточно постане на руїнах бувшої царської імперії. І щоб се не стало без нас і проти нас, щоб ми в сім новім політичнім творі на сході Европи зайняли своє власне місце, ми мусимо проявити в сім напрямі політичну активність, а коли нас на се стати, то і інціятиву на себе взяти. Підставою нашого правно-державного становища в сій акції може бути Переяславський трактат Богдана Хмельницького з Москвою р[оку] 1654, з поширенням духу і змісту того акту, з узглядненням новочасних політичних і суспільних вимог, на всі об’єднані українські землі.
Треба мати на увазі, що в воєнних цілях розсадженої війною і революцією Росії було між иншим завойовання Галичини, Буковини і Угорської Руси. В сім напрямі держави Антанти, при боці яких боролась Росія, поки не впала, мають супроти неї зобов’язання. Сі зобов’язання переходять, річево беручи справу, на українців і москалів, на ті державні і суспільні органи, що їх сі народи витворили як репрезентантів їх національних змагань. Треба на річи дивитися реально і не забувати сього, що [Сергій] Сазонов і [Василь] Маклаков з товариством є не тільки для будучини, але навіть для теперішнього часу властивими репрезентантами інтересів бувшої і будущої Росії і екзекуторами тих зобов’язань, які Антанта має супроти західних українських земель. І до сих елементів треба нам звернутися, з сими елементами треба робити союз для відновлення федеративної Росії, евентуально створення східноевропейської федерації, і їх використати на міжнародній арені, щоб врятувати Галичину від загибелі.
Коли ми прийдемо до них з платформою федерації і коли при сім будемо домагатися прилучення західних українських земель до тої федерації, то, може, вони з нами почнуть говорити і, не рішаючи остаточно форми тої федерації і змісту наших державних прав, може, підтримають нас тепер же активно перед державами Антанти в справі Галичини. А союз з чехами, про який тепер говориться в Празі, уможливив би нам фактичне посідання західних наших земель і утворення в Галичині бази для очищення України від большевизму.
Такою, на мій погляд, мусить бути наша політика в теперішнім моменті в Парижі, до сеї заграничної політики мусить бути достосована і наша політика внутрішня. Не вдаючись в деталі, вбираю своє становисько в такі точки:
1) В формі, на яку може позволити дотеперішне офіціяльне становисько нашого правительства, заявити державам Антанти, що українці, домагаючись признання державної самостійности України, сим самим не відкидають можливости такого чи иншого правно-державного зв’язку з рештою Росії, коли там повстане признане державами Антанти правительство.
2) З особами, які репрезентують в Парижі ведену під військовим проводом [Олександра] Колчака акцію до запровадження в Росії нового ладу, зробити порозуміння для спільної дипльоматичної акції на платформі федерації, для рятовання західних українських областей і Галичини, Холмщини, Підлясся, Буковини, Угорської Руси, а також инших загрожених областей, як Бессарабія, Крим, Кавказ і пр[очі].
3) Сепаратно від росіян увійти в оборонно-зачіпний союз з чехами, наразі в імени Західної Области нашої Республіки, і при їх помочі та при технічній помочі держав Антанти увільнити від поляків Східну Галичину.
4) Домагатися наперед міжнародного признання для Західної Области нашої Республіки, не комплікуючи сеї справи з міжнародним признанням Наддніпрянської України.
Оці уваги прийміть під розвагу в необов’язуючий приватній спосіб, а роблю їх з тим більшою одвертістю, що сам належу до тих нечисельних українських самостійників, які від десятка літ консеквентно на грунті державної самостійности стояли і практично до посліднього часу в сім напрямі працювали. Міняю свою позицію для того, бо бачу, що здійснення сього постуляту є неможливим, а коли ми хочемо вести реальну політику, то мусимо в своїй практичній діяльности стати на чимсь реальнім.
З високим поважанням В’ячеслав Липинський
***
Друкується за оригіналом, машинопис з автографом / ЦДАВО України Ф. 3696. – Оп. 1. – Спр. 65. – Арк. 14-18.
Опубліковано
Архів Української Народної Республіки. Міністерство закордонних справ. Дипломатичні документи від Версальського до Ризького мирних договорів (1919–1921) / Упоряд.: Валентин Кавунник. – Київ: Інститут української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського, 2016. – С. 691-694.