Григорій Сидоренко, справоздання Андрію Лівицькому Відень, 12 березня 1920
По приїзді моїм до Відня, з 3 грудня 1919 р[оку] вступив я до виконання обов’язків Посла УНР у Відні і був зайнятий підготовчими роботами і ознайомленням з місцевими обставинами. Початок моєї офіціяльної дипльоматичної праці датується днем 24 грудня м[инулого] р[оку], в який я вручив вірительні грамоти австрійському Урядові, в той же самий день мені було зроблено одвітну візиту. В початку січня я відвідав представників всіх чужих держав у Відні, які відповіли мені також візитами; між иншим відвідав мене і Амбасадор Франції [Henri] Allizé.
На загальний прийом закордонних послів у Державного Канцлера [Karl’а] Renner’а був запрошений між иншими послами і я і був на нім присутній, яко Посол Української Народної Республіки. Голови бувшого Посольства Західно-Української Республіки п[ана] [Володимира] Сингалевича на прийому не було. Наше відношення до галицького представництва з’ясовується мною в тім напрямі, що воно являється тепер відділом Посольства УНР у Відні, ліквідуючим справи бувшої Австро-Угорської монархії. Діяльність сього відділу тепер зменшена до мінімума тим, що австрійське Правительство розв’язує всі ліквідаційні уряди разом з їх українськими відділами. В сей час проводяться мною окремі побачення з акредитованими тут послами для пертрактації про українську справу.
Українська колонія у Відні живо цікавиться політичним життям на Україні, доказом чого є вихід тут декількох українських органів. Окрім урядової української республіканської самостійницької течії, існують тут групи українських монархістів і українських комуністів. Гетьманська течія, яка зв’язана з постулятом федерації, в останні часи сильно ослабла, позаяк монархістична течія також, як і комуністична, є за самостійність Української Держави. Монархістична течія є тим слаба, що не має властиво зв’язків з Україною, хоч і старається їх нав’язати. Фондів на розвиток своєї діяльности вони не мають.
При моїм приїзді провадилась тут агітація, направлена на підкопання самостійности Української Держави і її тутешнього представництва. Розповсюджувались чутки, що цілу Україну зайняли большевики, до яких перейшло і українське правительство. Фонди на сю агітацію видавалися повидимому в значній мірі з російських жерел, і провадилась вона переважно людьми, які сподівалися використати замішання, яке повстало б при усуненню Посольства, для особистих інтересів. Сі всі заходи протидержавних елементів були розбиті фактом вручення мною вірительних грамот яко Послом УНР від її законного Уряду і скріпленням впливів тутешнього українського Посольства.
Комуністична течія була до останнього часу слабкою, але тепер сконсолідувалася і почала видавати часопись «Нова доба». Тіснійших зв’язків з Україною тутешні комуністи не мають і теж стараються нав’язати їх. Великих фондів не мають. Теперішній зріст комунізму між закордонними українцями з’ясовується в значній мірі їх одірваністю від життя на Україні і непоінформованістю про дійсний стан тамошних відносин і настроїв, а також демагогічними деклараціями російських большевиків та їх перебільшеними повідомленнями про свої перемоги.
Політика тутешніх галицьких українців відзначається великою розбіжністю. По своїм повороті з України [Євген] Петрушевич старався перевести на Національній Раді резолюцію на користь [Антона] Денікіна, але не спромігся сього зробити. За [Євгеном] Петрушевичем і за федерацією стоїть лише частина Галичан, друга частина стоїть за самостійність України. До комунізму ставляться прихильно хіба деякі галичани, а поза тим большевики можуть впливати на галичан лише остільки, оскільки вони будуть виступати проти Польщі. Серйозної політичної акції в смислі федерації з Росією галичане у Відні розвинути не можуть.
в[иконуючий] о[бов’язки] Посла УНР у Відні
п[ан] [Григорій] Сидоренко
***
Друкується за копією, машинопис / ЦДАВО України Ф. 3581. – Оп. 1. – Спр. 11. – Арк. 67а-67б.
Опубліковано
Архів Української Народної Республіки. Міністерство закордонних справ. Дипломатичні документи від Версальського до Ризького мирних договорів (1919–1921) / Упоряд.: Валентин Кавунник. – Київ: Інститут української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського, 2016. – С. 694-695.