Америка

Становище З’єднаних Держав в европейській політиці. З’єднані Штати не мають в Европі своїх економічних інтересів, і тому після світової війни вони не претендували на вплив в вирішенню чисто европейських справ, хоч забирали в них свій голос, базуючись головним робом на своїм моральнім авторитеті, більш-менш солідаризувалися з своїми союзниками, але часто й розходились з ними в питаннях більшої ваги, наприклад, Ліги Націй і справи б[увшої] Росії.

Становище З’єднаних Держав в російському питанню. В цім останнім питанню З’єднані Держави зацікавленні через те, що воно є питанням не тільки Сходу Европи, але й північно-східної Азії, і зайняли зразу та тримаються і досі певної і ясної позиції, заснованої на принципі збереження цілости Росії. Таке відношення до справ б[увшої] Росії є наслідком інтересів З’єднаних Держав в східнім Сибиру, де вкладено значні американські капітали в експлуатацію мінеральних скарбів і яким загрожує тепер Японія. Щоб вдержати концесії і не лише продовжувати, але й поширити дотеперішні експлуатації, мати терен для використання тих величезних фінансових коштів, які придбали під час війни американські капіталісти, вашингтонський Уряд держиться принципу непорушности російської території і змагається зберегти його, щоб не допустити до загарбання східного Сибіру Японією, що, по думці З’єднаних Штатів, може статися внаслідок розпаду і знесилення Росії. До цього треба додати також слабу освідомленість в справах Східної Европи, як і те, що З’єднані Штати рахують найкращою для Европи свою політичну державну систему – з’єднаних в федерацію держав. Цим пояснюється вся політика вашингтонського Уряду відносно Росії; за це висловлювався він постійно, а особливо ясно в ноті до італійського представника в Вашингтоні (нота Уряду З[’єднаних] Д[ержав] 10.VIII.1920 р[оку]). Для нових держав, що повстали на території б[увшої] Росії, в тому числі і до Української Держави, вашингтонський Уряд ставиться негативно і визнає тільки самостійність Польщі, Фінляндії та Арменії (та ж нота). Вашингтонський Уряд готовий визнати нові державні формації на території б[увшої] Росії, як Сполучені Держави Росії на взірець З’єднаних Штатів Америки, з одною зовнішньою політикою і єдиною мілітарною силою (розуміється, для вдержання тої ж Японії за межами Росії, отже і Сибіру). Таке принципіяльне становище вашингтонського Уряду супроти російського питання. До инших планів він ставиться байдуже.

Можна все ж думати, що, якби можна було забезпечити американському капіталові його інтереси в Сибіру якимись иншими способами, не конче через вдержання непорушности території б[увшої] Росії, можливо, що вашингтонський Уряд був би індиферентний, якщо не прихильний, до новопоставших держав Сходу Европи. В згаданій ноті до Італії З’єднані Держави висловлюють своє відношення й до російського совітського Уряду в такий спосіб: Уряд Сполучених Держав не вважає можливим визнати сучасних кордонів Росії як Уряд, з яким могли б бути підтримувані взаємини, як поміж двома заприязненими урядами. Причини, які спонукають до цього уряд З[’єднаних] Держав не мають нічого спільного зі справами політичного або соціяльного напрямку, який би російський нарід вибрав при відбудові держави; вони спираються на цілком инших фактах. Ці факти переконали Уряд Сполучених Держав, що сучасний режим в Росії базується на запереченню принципу чести, моралі та доброї волі, а також кожного взаємного порозуміння, яке ставить підставу міжнародного права. Провідники большовицького режиму виявляють намір складання договорів з другими державами, не маючи наміру додержуватись цих договорів чи контрактів. Вони просто виявляють свої наміри викликати у всіх державах, як також і в Сполучених Державах, соціяльну революцію. По думці Уряду Сполучених Держав, не мається спільної бази, на якій він міг би зійтися з Правительством, якого погляди і міжнародні зв’язки йому цілком чужі, а в своїй моралі просто осоружний. Необхідно забезпечити цілість Росії, за виїмком Польщі, Фінляндії та Арменії, всіма союзними державами і цим позбавити большовиків можливости фальшивого, але багатого наслідками заклику до російського націоналізму, а совітський Уряд змусити до розваги та пошанування загальноприйнятих прав…

Як відомо, З’єднані Держави не забороняють приватним особам і предприємствам входити в торговельні зносини з Совітською Росією, але не беруть на себе відповідальности в разі порушення інтересів цих осіб та предприємств.

Цікава заява [Володимира] Леніна в кінці мин[улого] року на однім зібранню в Москві про слідуюче: радянський Уряд згодився дати одній американській фірмі концесії на Камчатці на 10 років. Американці цілком одверто заявили, що Сполучені Держави мусять мати в Східній Азії базу на випадок війни з Японією. Радянському Урядові разом з тим було дано зрозуміти, що Америка визнає радянський лад, якщо Камчатка буде продана Америці. На це радянський Уряд не згодився; можна вірити і не вірити [Володимиру] Леніну, але нічого неможливого в його заяві нема, коли взяти на увагу відношення між Америкою і Японією.

Відношення до України. Відношення до Української Держави, як було вже зазначено, є цілком негативне, поінформованість американців в наших справах дуже слаба, зв’язків з офіціяльними колами нема. Такі зв’язки маються тілько з дипльоматичними представниками Америки в деяких державах Европи. Треба признати, що в становищі нашої справи в Сполучених Державах винен також невлучний вибір нашого представництва, яке не тільки нічого не зробило для нашої справи, а ще й досить скомпромітувало себе відомим процесом Ю[ліан] Бачинський – Імханицький. Міністерство закордонних справ кілька часу тому назад запропонувало п[ану] [Юліану] Бачинському ліквідувати свої службові справи і звільняє його від обов’язків представника України, а також ввійшло в зносини з Українським національним комітетом в справі умов, які треба поставити до особи Посла в Сполучених Державах відповідно до місцевих політичних і суспільних обставин.

Опубліковано

Архів Української Народної Республіки. Міністерство закордонних справ. Дипломатичні документи від Версальського до Ризького мирних договорів (1919–1921) / Упоряд.: Валентин Кавунник. – Київ: Інститут української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського, 2016. – С. 125-127.