Мінські переговори про розмир

Мінські переговори про розмир. Керуючись повним довір’ям до свойого союзника та бажаючи по можности усунути труднощі, рішив Уряд Української Народної Республіки, з зазначених причин, не настоювати на приняттю безпосередньої участи Делегації Української Народної Республіки в перемирних переговорах в Мінську. В переданій мною ноті від 30-го серпня м[инулого] р[оку] Міністру закордонних справ Польської Речі Посполитої зазначено становище Уряду Української Народної Республіки до переговорів про розмир в Мінську.

Бажаючи усунути труднощі, які могли б виявитися наслідком безпосередньої співучасти представників Уряду Української Народної Республіки в переговорах Уряду Польської Речі Посполитої з совітським Правительством Росії про заключення розмиру та миру, та щоби не допустити до яких-небудь перепон в ході зазначених переговорів, Уряд Української Народної Республіки рішив не настоювати на своїй безпосередній співучасти в тих переговорах, глибоко переконаний, що всі принципові та справедливі інтереси союзної держави будуть Урядом Польської Речі Посполитої взяті під увагу і належно боронені. Уряд Української Народної Республіки звернув також увагу польського Уряду на те, що по певним відомостям російське совітське Правительство задумує вжити маневра, який спрямований проти національної української самостійности та її державного устрою і впровадити як співучасника в переговорах про розмир і мир також большовицько-окупаційну владу, яка видає себе за Уряд Української Радянської Республіки і на чолі стоїть румунський емігрант [Християн] Раковський. Знаючи всі методи і маневри большовицької дипльоматії, Уряд Української Народної Республіки мав поважні підстави вважати всі ці відомості правдивими і тому звернувся до польського Уряду, покликуючись на квітневий Політичний Договір, з проханням не признати в ніякій формі співучасти представництва Української Соціялістичної Радянської Республіки в розмирних та мирових переговорах.

Офіціяльної відповіди на ту ноту Урядом Української Народної Республіки не отримано, і, як вияснилося із ходу переговорів в Мінську, польська Делегація не виявила відносно цього питання відповідної енергії та послідовности. Щоби, одначе, по можности піти назустріч нашим домаганням, польська Делегація використала момент обосторонньої провірки уповноважень, та зложила заяву, що відношення Правительства Совітської Росії до Української Соціялістичної Радянської Республіки не є для неї ясним, тим більше, що, на її думку, Українська Радянська Республіка являється складовою частю Совітської Росії. Це спонукало [Георгія] Чичеріна до зложення заяви, що «Українська Радянська Республіка не є частиною Російської. Навіть тоді, коли федеративний зв’язок усталиться точно, існувати будуть між обома Республіками лише тісні взаємини при захованню самостійності обох держав».

Стратегичні успіхи польських і українських військ на фронті під час переговорів в Мінську зміцнили політичне становище Польської Речі Посполитої. Польський Уряд зажадав перенесення місця переговорів з совітської території на невтральне місце, себто до Риги. Про прийняття Польщею умов, поставлених їй Совітською Росією, якої внутрішнє положення ставало в міру розгрому большовицьких армій на фронті дуже скрутне і майже катастрофічне, не могло бути і мови. Правительство Української Народної Республіки могло при такому сприятливому ходові подій одмовитися од присутности своєї Делегації на розмирних переговорах і зажадало, за посередництвом польського Правительства, участи Делегації Української Народної Республіки в цих переговорах як рівноправної сторони.

В ноті, переданій польському Урядові головою української дипльоматичної Місії в Польській Речі Посполитій, вказав Уряд Української Народної Республіки на шкідливість відсутности української Делегації в перемирних та мирових переговорах в Ризі, що загрожувало найбільш життьовим інтересам Української Держави, та рішучо обстоював допущення своєї делегації до цих переговорів. Уряд Української Народної Республіки мав надію, що польський Уряд, який заняв наслідком стратегічних побід на фронті диктуюче становище, зробить енергійні заходи для корисного вирішення піднятого питання.

Відповідно нашим намаганням польський Уряд віднісся до совітського Уряду з пропозицією допущення нашої Делегації до переговорів в Ризі. Як можна було сподіватись, відповідь [Георгія] Чичеріна була не лише негативна, але вистилізована в тоні невідомім в звичайній дипльоматичній переписці. Цьому становищу Правительства Совітської Росії український Уряд не надавав великого значіння з огляду на те, що мілітарне становище Польщі було стільки сильне, що забезпечувало їй повну свободу ставленню умов миру та перемир’я переможеному противникові – Совітській Росії – що положення російського совітського Уряду, викликане програною війною, було дуже невідрадне, як також з огляду на ті позитивні сліди конференції дипльоматичного представництва Української Народної Республіки з представниками польського Уряду, які велись тоді саме в Варшаві. Наш Уряд мав підстави сподіватись, що польська мирова Делегація в повному розумінні високої ваги і обосторонньої цінности польсько-українського договору від 21-го квітня 1920 року доложить з свойого боку при мирових переговорах з Росією належних трудів і старань не лиш в напрямі охорони прав та інтересів Української Народної Peспубліки як свого союзника, але по можности також і придбання для неї відповідних політичних користей.

Уряд Української Народної Республіки, виходячи з такого погляду про союзні відносини і допускаючи можливість, що переговори про розмир, які велись в Мінську, а опісля в Ризі, можуть потягнути за собою і мирові переговори між Польською Річу Посполитою і російським совітським Урядом, вважав потрібним подати польському Уряду ще в місяці серпні меморандум, в якому просив приняти на увагу в можливих мирових переговорах і думки та погляди на відносини між Українською Народною Республікою і Совітською Росією.

Опубліковано

Архів Української Народної Республіки. Міністерство закордонних справ. Дипломатичні документи від Версальського до Ризького мирних договорів (1919–1921) / Упоряд.: Валентин Кавунник. – Київ: Інститут української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського, 2016. – С. 43-45.