Логотип Мисленого древа

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

НАУКА

ОСВІТА

ЛІТЕРА
ТУРА

Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Наука / Історія / Козацька Україна 16 – 18 ст.… / 5. Україна козацької доби у… / 5. 9. Наукові розвідки з історії українського…

Козацька Україна 16 – 18 ст. у французьких історичних дослідженнях

5. Україна козацької доби у працях французьких істориків ХІХ ст.

5. 9. Наукові розвідки з історії українського козацтва Проспера Меріме та козацькі зацікавлення у Франції в 1850-1860-х рр.

Луняк Євген

Якщо великий історик Мішле не створив цілісного твору, присвяченого українсько-козацькій тематиці, то його інший видатний земляк відзначився саме тим, що написав твори, пов’язані з конкретними історичними проблемами історії України козацької доби. Мова йде про відомого письменника й історика Проспера Меріме.

21-23 червня 1854 р. в газеті «Le Moniteur universel» («Ле Монітор універсель» – «Всесвітній оглядач») була опублікована розвідка Меріме «Українські козаки та їхні останні отамани», яка незабаром кілька разів була перевидана. В цій роботі історик розглядав еволюцію українського козацтва від зародження його перших осередків на Дніпрі до поразки державницьких змагань Мазепи та його смерті [2543]. В українському перекладі назву цієї розвідки подають як «Українські козаки та їхні останні гетьмани», що більше відповідає логіці твору [2544]. Проте ми використовуватимемо надалі автентичну назву праці Меріме, де в назві зазначено саме поняття «отамани» – «Les Cosaques d’Ukraine et leurs derniers atamans».

Політична обумовленість цієї розвідки безсумнівна. Починалася війна на чорноморському узбережжі Російської імперії, відома згодом як Кримська. Терени, на яких велися бойові дії, колись входили до сфери активної діяльності українського козацтва. Та, власне кажучи, це був останній випадок в історії, коли французьким солдатам довелося зустрітися в безпосередніх бойових зіткненнях з нащадками славетних запорожців – чорноморськими й азовськими козаками. Особливо відзначилися тоді пластуни – неперевершені розвідники й охоронці [2545]. Отже, саме на період Кримської війни припадає останній ренесанс козацьких зацікавлень у Франції, викликаний політичними чинниками.

Одним з проявів такої політичної кон’юнктури став нарис військового аналітика й історика Шарля-Іпполіта Баро-Рулона (1788 – після 1854) «Небезпека для Європи. Походження, розвиток і сучасний стан російської могутності. Східне питання з політичної, релігійної та військової точки зору», нашвидкуруч підготовлений і виданий у Парижі в 1854 р. в канун початку війни. Свою працю Баро-Рулон розглядав як своєрідне продовження роботи Лезюра «Про посилення могутності Росії від її витоків до початків ХІХ ст.». Та й сторював цей автор свій нарис у подібних умовах. Тож не випадково його «Небезпека для Європи» рясніє запозиченнями з щойно згаданого твору Лезюра. Якщо Лезюр писав на замовлення Наполеона І, то його наступник виконував доручення іншого імператора – Наполеона ІІІ.

Головна мета публікації, чітко позначена у творі, довести варварство, агресивність і небезпечність «імперії царів» для європейської цивілізації. Задля цього автор не гребує ніякими доводами. Він щедро черпає цитати з маркіза де Кюстіна. Не забуває Баро-Рулон навести й текст «заповіту Петра Великого», як один з аргументів російської загрози для Європи [2546].

Діяльності козаків, цієї «бурхливої раси», яку добре спізнали у Франції в добу наполеонівських війн, Баро-Рулон приділяє значну увагу. Він чітко розрізняє українських (малоросійських) і великоросійських козаків. Говорячи про перших, він згадує основні віхи їхньої історії, підкреслюючи волелюбність українського козацтва, а особливо запорожців. Автор зауважує, що «ці козаки не мають нічого російського» [2547].

На сторінках його твору українські козаки постають як потужна, але малокерована військова сила, котра, незважаючи на утиски з боку російських царів, стала надійною опорою їхньої влади. Він зауважує, що в 1768 р. саме запорожці спричинили безлад в Речі Посполитій і спровокували війну з Османською імперією, влаштувавши погром у Балті. Автор наводить текст секретного наказу Катерини ІІ Залізняку (так званої «Золотої грамоти») про винищення євреїв і поляків, як ще один доказ підступності, жорстокості та кровожерливості царату [2548]. Баро-Рулон підкреслює, що козаки стали слухняними виконавцями волі царів у розгортанні їхньої експансії.

Виклад подій автором доведено до актуального йому часу, тобто до початку Кримської війни. Передбачаючи участь козаків на боці Росії у майбутньому збройному конфлікті, він подає стислу характеристику козацьких військ імперії Романових. Зокрема, Баро-Рулон зазначає, що українське козацтво представлене на даний момент трьома військовими угрупованнями: Чорноморським, Азовським і Дунайським козацькими військами, з яких перші два є окремими відгалуженнями запорожців, а третє являє собою «сукупність різнорідних елементів» [2549].

Вочевидь, значною мірою політичними чинниками обумовлений вихід у 1855 р. цікавого та важливого джерела з історії Хмельниччини, перекладених французькою спогадів рабина із Заслава, опублікованих під назвою «Чотири роки війни поляків проти росіян і татар (1648-1652). Переслідування ізраїльтян у Польщі» [2550]. Між іншим, на підставі цього французького видання Антоновичем був згодом підготовлений російський переклад цього історичного документу [2551].

Про російську, і навіть козацьку, загрозу напередодні Кримської війни з тривогою писав французький історик і політичний оглядач Франсуа-Жозеф-Франциск Буве (1799-1871) у своїй праці «Туреччина та європейські кабінети від ХV ст., або Східне питання», виданій в 1853 р. Він, зокрема, відзначав важливу роль козаків в історії чорноморського регіону. Буве нагадував, що саме козаки відіграли головну роль у війні, що спалахнула на північ від Чорного моря між Туреччиною, Польщею та Московією й призвела до послаблення Речі Посполитої та зростання могутності «імперії царів», а згодом і до знищення польської державності та загрози втрати турецького суверенітету [2552].

В той же час царизм знищив і незалежність самих козаків, хоча їхня підтримка дозволила Романовим створити величезну імперію, яка претендує на роль світової [2553]. Апелюючи до ідей Наполеона І і його доби, безпосереднім свідком якої Буве був, він наголошує:

«Я бачив, як Росія, всупереч договорам, поглинула Польщу, розчавила Краківську республіку, привела свої війська до Дунайських провінцій, брутально погрожувала й розгромила Туреччину; я бачу, як вона в цю мить повчає Австрію та Прусію і з видом сюзерена трактує Данію та Швецію.

Ось чому я не побоюся сказати, що прийшов час навести лад у подібному стані речей, інакше світова імперія стане дійсністю на підставі матеріальної сили, і передбачення Наполеона І реалізується: Європа буде козацькою!» [2554].

Про українських козаків і їхнє минуле неодноразово згадує у своїх повідомленнях за 1854 р., опублікованих спочатку в журналі «Le Spectateur militaire» («Ле Спектатер Мілітер» – «Військовий оглядач»), а незабаром і у вигляді окремої книги, військовий чиновник Фердинан Дюран. Він вважає козаків однією з найбільш боєздатних частин царської армії, яка, на його думку, несе в собі постійну загрозу для Європи. При цьому Миколу І автор називає новим Аттілою» [2555].

Втім, його уявлення про історію українського козацтва доволі поверхові й подекуди неточні. Так, дещо кумедно виглядає згадка Дюрана про те, що генерал Суворов «являє собою сорт козака, народженого в Україні» [2556]. Таке дивне твердження, вочевидь, походить від свідчень французьких авторів про те, що Суворов любив козаків і радо вирушав з ними у свої походи, як про це повідомляв, наприклад, Массон. Виключно Суворову Дюран приписує російське завоювання Криму [2557].

Літератор, перекладач і мандрівник Ксав’є Марм’є (1808-1892) в 1854 р. створив публіцистичну розвідку «Країна козаків», де підкреслював ту важливу роль, яку відіграли козаки Дніпра, Дону та Волги для зростання могутності та впливу Російської імперії, а також наголошував на тому, що царі не були дуже вдячними стосовно цієї своєї підмоги. Зокрема, автор згадує про утиски українського козацтва: обмеження його прав і свобод, знищення Січі, примусове переселення на Кубань тощо [2558]. Втім, минуле українського козацтва йому уявлялося доволі непевно. Так, говорячи про Кирила Розумовського, письменник згадує, що Катерина ІІ поставила над козаками «гетьманом одного зі своїх придворних, Кирила Розумовського, дуже милого співака», потім сама ж забрала в нього цю посаду [2559]. Історичні неоковирності тут очевидні.

Про варварство козаків, яскраво продемонстроване французам у 1814 р., нагадував у своїй праці «Філологічні, географічні та етнологічні цікавинки», опублікованій у 1855 р., історик та етнограф Леон де Ваї (1804-1863) [2560]. Автор стисло висвітлює минуле українського козацтва, яке сприймає у вигляді окремої нації. Він зазначає, що, з’явившись не раніше ХIV ст., «ця нація швидко розселилася далі по всій Україні» [2561].

Говорячи про утворення Запорозької Січі, її порядки, й згадуючи, що перша з Січей з’явилася на Хортиці, де Ваї досить скептично оцінює організаційну структуру Запоріжжя, називаючи спосіб управління тут «мілітарною демагогією» [2562]. Як і багато інших авторів, він не забуває підкреслити парадоксальну річ: запорожці, які не терпіли жінок, жили на землях, населених раніше амазонками [2563].

В той же час, незважаючи на підкреслення козацької дикості, де Ваї не приховує певного співчуття до долі запорожців, котрі добровільно визнали «протекцію Росії, яка нею скористалася для їхнього поневолення у свою чергу і яка їх безжалісно винищувала, коли ті хотіли відновити свою незалежність» [2564]. Називаючи чорноморських козаків, чисельність яких він визначає у 112 000 чоловік, нащадками запорожців і одним з найбоєздатніших відгалужень козацтва, автор наголошує, що російське панування негативно відбилося на його сутності:

«Сьогодні, коли їхні права, їхні вольності, їхня власність, їхня національність – все це забрано, дуже важко впізнати в цих знедолених людях нащадків тих гордовитих запорожців» [2565].

Pоль козацького чинника в період Кримської війни розглядається в «Короткому викладі кількох дипломатичних і військових ілюзій західних могутніх держав під час Східної війни та їх вимушених наслідках, незважаючи на взяття Севастополя», створеному анонімним політичним оглядачем одразу після падіння Севастополя (текст датовано 17 вересня 1855 р.) й опублікованому в Брюсселі у 1856 р. [2566]

Головна думка твору, яку всіляко намагається наголосити його автор (можливо, поляк), це те, що для утворення рівноваги в Європі конче необхідно відновлення незалежності Польщі. Місце опублікування «Короткого викладу» наводить на думку, що його автор міг належати до оточення Лелевеля, який мешкав тоді саме в бельгійській столиці. У даному огляді історичний козакознавчий аспект відображено схематично, побіжно й не завжди точно. Так, наприклад, згадуючи про знищення Січі в 1775 р. Катериною ІІ і відхід частини козаків за Дунай, автор змішує запорожців з некрасівцями [2567].

Проте ближче до сучасності автор висвітлює події, уникаючи помилок. Він вважає, що дух козацької вольності продовжує жити в Україні, незважаючи на утиски з боку царату. При цьому він згадує поміж іншого як доказ цього твердження діяльність Кирило-Мефодіївського товариства, або в його термінології «змови Шевченка»:

«Все це населення марить національним утворенням під назвою Малоросії. Російський уряд був серйозно стривожений, викривши таку змову, що викликало відставку генерал-губернатора цих провінцій князя Рєпніна. Друга змова, складена національним поетом Шевченком, виявилася не менш загрозливою для царя. Зрештою, були й інші спроби, й навіть зовсім недавно, що дозволило визначити, наскільки російське домінування є ненависним для цього люду. Теперішній рух українського селянства [йдеться про Київську козаччину в 1855 р. – Є. Л.], його завзятий опір російським властям є нічим іншим як відлунням сентиментів, які надихали козаків» [2568].

Анонімний автор наголошує, що козацький фактор неминуче має бути врахований урядами союзних держав. Утворення султаном козацьких загонів під проводом Чайковського, він вважає доволі вдалим і продуманим політичним кроком, що могло б знайти співчуття серед українців.

«Це населення, – читаємо в творі, – відчуваючи суворе ставлення до себе уряду [Росії – Є. Л.], могло б через це висловити симпатії успіху альянтів. В цьому відношенні, відбулося формування нових козацьких полків султаном, очолюваних, щоправда, мусульманином, але поляком від народження; це утворення створювалося з метою у вищій мірі політичною» [2569].

Втім, автор тут же зазначає, що дані козацькі формування себе майже ніяк не проявили, завжди були під підозрою, бо могли стати жертвою російської пропаганди, й згодом були виведені з театру військових дій, що було доцільним, оскільки існував прецедент, коли в 1828 р. задунайські козаки Гладкого (Hlatko) перейшли на бік росіян [2570]. Треба відмітити, що про «султанських козаків» згадував і особистий учасник Кримської війни поляк Танський [2571].

Між іншим, про те, що під час Кримської війни козаки знаходилися по обидва боки фронту зазначають такі французькі автори як Себастьєн Кауфман (1800-1868) та Еміль де ла Бедольєр (1812-1883). Так, перший з них згадує, що на Кавказькому театрі військових дій активну участь у боях з російського боку брали козаки-чорноморці – «онуки запорожців» [2572]. В той же час в іншому місці Кауфман зауважує буквально наступне: «Війна з росіянами викликала ентузіазм у турецьких провінціях: запорозькі козаки поспішили запропонувати свої послуги, іррегулярні частини з різних країн приходили найматися до війська» [2573].

Зрозуміло, що тут йдеться про козаків Чайковського, основу яких складали поляки, яких дуже важко визнати «запорожцями». Про це прямо свідчить, наприклад, інший автор – Бедольєр, котрий згадує про військовий корпус, що мав «назву оттоманських козаків, хоча складався виключно з поляків» [2574]. Бедольєр відмічає, що корпус оттоманських козаків діяв восени 1855 р. в районі Керчі, проте незабаром був повернутий до Константинополя [2575].

Звичайно, набагато більше Бедольєр пише про козаків з російського боку, як вартових, патрульних, розвідників, конвоїрів, диверсантів. Дуже часто він згадує, що солдати альянтів були взяті в полон саме козаками, а кур’єри окупаційного корпусу постійно боялися раптових козацьких наскоків в тилу своїх сил [2576].

Прикметно те, що в творі дуже часто згадуються не просто козаки, а конкретні козацькі війська: донські, чорноморські, азовські, лінійні, бузькі. Поміж іншого, тут згадується про діяльність морської флотилії, сформованої з азовців, на Сиваші й Азовському морі в районі Геничеська [2577]. Перед цим автор говорив про запорожців, котрих названо у творі «людьми-амфібіями, які практикували піратство як на морі, так і на землі» [2578]. Як відомо, Азовське козацьке військо було останнім реліктом запорозьких традицій на теренах сучасної України.

Як можна побачити, Кримська війна, як і раніше наполеонівські війни, сколихнула у Франції інтерес до козацтва. Проте було б абсолютно неправильно вважати, що козацька тематика в історичних дослідженнях Меріме була вмотивована лише політичними подіями. Вочевидь, витоки інтересу науковця до козаків, як і у випадку з Мішле, слід віднести до його дитячих років, коли він з острахом і цікавістю спостерігав за тріумфальним в’їздом і перебуванням козацьких підрозділів армії Олександра І у французькій столиці, про що сам згодом згадував [2579].

Меріме не раз висловлював свою цікавість до російської історії та культури й серйозно студіював російську мову, щоб читати твори, написані нею, в оригіналі. Як повідомляв у 1847 р. знайомий з ним слов’янофіл Чижов, притягнутий до таємного процесу над кирило-мефодіївцями, французький історик у розмовах з ним висловлював велике зацікавлення минулим Росії, російською мовою та культурою. Чижов пригадував цікавий момент, коли Меріме висловив припущення, що термін «князь» походить від слова «кнут», російський співбесідник зауважив, що з таким же успіхом поняття «французи» можна вивести від слова «fripon» («шахраї») [2580].

В 1851 р. в «Ревю де Де Монд» історик публікує літературознавчу розвідку, присвячену аналізу творчості Гоголя. Розглядаючи повість останнього «Тарас Бульба», яку Меріме вважає найяскравішою картиною славетного козацького минулого, французький автор наводить кілька штрихів з історії запорожців, котрих порівнює з флібустьєрами. Меріме зазначає, що життя запорозьких козаків, згаданих кількома рядками у відомій вольтерівській «Історії Карла ХІІ», показано Гоголем в усій його правдивості та дикій привабливості. В цій же розвідці французький дослідник торкається питань відображення української міфології в іншій повісті Гоголя – «Вій» [2581]. За твердженнями Савченка, Борщака та Жуковського, Меріме мав особисте знайомство з Гоголем, коли той перебував у Парижі в 1837 р. [2582]

Безпосередньо до висвітлення козацької тематики Меріме підійшов у своєму історичному нарисі «Епізод російської історії. Лжедмитрії» (1852) [2583]. Тут автор не лише здійснює короткий екскурс до історії українського козацтва, але й намагається обґрунтувати свої припущення з низки ключових питань козацької історії. Наприклад, він зупиняється на проблемі походження козацтва й ставить під сумнів поширену в літературі ХVІІІ ст. хозарську теорію. Меріме наголошує, що малоймовірно, щоб козаки мали хозарське коріння, адже в середньовічних анналах Польщі й Росії вони фігурують лише як слов’яни [2584].

Історик зазначає, що згодом «козаки утворювали багато республік, які носили назву «Військо» і з яких одні визнавали сюзеренітет Росії, а інші – Польщі» [2585]. Цікаво, що порівнюючи знов-таки козаків загалом з флібустьєрами та корсарами, безпосередньо запорожців Меріме співставляє зі спартанцями античних часів і згадує про суворі випробування на Січі для новаків, котрі хотіли долучитися до цього славетного гурту [2586].

Не обмежуючись козакознавчим екскурсом в самому творі «Епізод російської історії. Лжедмитрії», автор додає ще й окрему нотатку, присвячену минулому українського козацтва, де розглядає життя, побут і військову майстерність козаків, переважно спираючись на свідчення Боплана [2587]. Однак Боплан був не єдиним автором, з твором якого про Україну та козаків був ознайомлений Меріме. В його праці ми бачимо, зокрема, посилання на праці Маржере, Ле Лабурера, Лезюра та інших авторів, в тому числі й російських, котрих дослідник читав в оригіналі.

В 1854 р. у своїй літературознавчій розвідці, присвяченій «Запискам охотника» Тургенєва, з яким пізніше мав особисте знайомство й дружні взаємини, аналізуючи антикріпосницький світогляд російського письменника та співставляючи його з поглядами Гоголя, Меріме знову зауважує, що в історичному плані одним з найяскравіших виразників волелюбного народного духу в минулому Росії була «маленька Запорозька республіка» [2588].

Вже в цих перших зверненнях до історії українського козацтва Меріме можна чітко побачити риси ідеалізації його минулого, притаманні загалом романтичній історіографії. Французький автор вбачає у степовому товаристві прояв «усіх чеснот варварських воїнів» [2589]. Звернімо також увагу на те, що «Епізод російської історії. Лжедмитрії» був написаний вже після ознайомлення Меріме з «Тарасом Бульбою» і значною мірою ніс на собі відбиток відомого гоголівського твору.

Однак не варто й перебільшувати ступінь знання Меріме української історії. Користуючись переважно свідченнями французьких авторів, у своєму найвідомішому українознавчому творі того періоду «Українські козаки та їхні останні отамани» дослідник повторює цілу низку хибних тез, популярних у французькій історіографії. Так, він наводить ефектну сцену вбивства Чаплинським дружини Хмельницького; повторює твердження про смерть цього Богданового кривдника до початку Хмельниччини; припускає, що український гетьман дійсно міг мати під своєю орудою 300-400-тисячне військо, як про це свідчили тогочасні хроністи; слідом за де ла Круа, повідомляє про загибель Юрія Хмельницького від рук запорожців Сірка у 1679 р.; вважає, що союз Мазепи з Карлом ХІІ однією з причин мав бажання здобути трон Речі Посполитої для своєї коханки-княгині Дольської тощо [2590].

В той же час Меріме, виявляючи неабияку прозорливість, спростовує один з найпоширеніших міфів європейської історіографії, котрий здобув вже чітку матеріалізацію в культурі: екстравагантне потрапляння Мазепи до козаків. Автор зауважує, що любовна історія, у якій «дикий кінь відніс Мазепу до запорожців, – це тільки дуже гарний переказ, котрий, на жаль, не підтверджується жодним сучасним свідченням, гідним уваги» [2591]. В цьому випадку дослідник виявляє більшу схильність довіряти авторитетному свідченню сучасника Мазепи Нордберга, котрий викривав хибне твердження Вольтера про голого Мазепу, прив’язаного до коня, на відміну від Лезюра, котрий надав більшої ваги «одностайному твердженню інших істориків», ніж шведському очевидцю [2592].

Досить чітко проявляються в «Українських козаках та їхніх останніх отаманах» народницькі симпатії Меріме [2593]. Автор не тільки підносить наддніпрянське козацтво, як найвизначнішого репрезентанта волелюбного духу народу України, але й постійно підкреслює простоту й невибагливість побуту козаків на відміну від показної пишності польської шляхти. Він згадує, як, вирушаючи в 1648 р. на бунтівних козаків, польське військо тягло за собою величезний обоз з «похідними наметами, підбитими шовком», а сідла шляхтичів були часто «окуті золотом, оздоблені перлами та коштовностями» [2594]. Меріме справедливо вбачає у Хмельниччині прояв революційного духу, який ледь не призвів в Україні до виникнення самостійної держави й яскраво окреслив початок занепаду Речі Посполитої [2595]. Історик вважає, що саме незалежність України була головною метою політичної програми Хмельницького, котру згодом намагався здійснити Мазепа [2596].

Меріме зазначає, що незадовго до своєї смерті в 1657 р., спричиненої природними факторами, а не отруєнням, Хмельницький зневірився у союзі з Москвою й тяжко переживав через приведення України під «важкий сюзеренітет царя» [2597]. «Останнім з українських отаманів, котрий намагався відвоювати незалежність для своєї нації, став Мазепа» – продовжує Меріме [2598].

Отже, на думку історика, справи Хмельницького та Мазепи означали два рубежі епохи незалежницьких прагнень українського народу, котрі в кінцевому підсумку зазнали невдачі. Водночас Меріме зауважує про різне ставлення в Росії до обох виконавців спільної програми: прославляння Хмельницького та зневажання Мазепи. Критерієм, що визначив таке сприйняття, стала персональна лояльність кожного з цих гетьманів до царя. Згадуючи про анафему Мазепі, яку оголосила російська церква, Меріме пише:

«Серед усіх християнських громад тільки Російська православна церква проклинає тих людей, котрі мали нещастя не сподобатися правителям. Ось одна з політичних переваг релігії, у якій імператором є папа» [2599].

Як і багато істориків, Меріме акцентує той факт, що перехід козацтва під владу царя дав поштовх до зростання могутності Росії й руйнування Польщі. Водночас занепад Речі Посполитої, спричинений козаками, відбився й на занепаді ролі самої української автономії, котра була зведена нанівець майже одночасно з припиненням існування польської держави [2600].

Звичайно, у великій роботі з російськомовними джерелами французький історик потребував допомоги. Таким вірним помічником для нього став друг – російський літератор і бібліофіл, близький приятель Пушкіна, Сергій Олександрович Соболевський (1803-1870). Саме він знайомив Меріме з новинками в світі російської літератури, розтлумачував йому проблемні поняття. На самому початку 1860-х рр. історик, за сприяння свого російського приятеля, ознайомився з монографією Костомарова про Хмельницького [2601].

Ще одним впливовим і яскравим помічником для французького історика згодом став Тургенєв, котрий знав Костомарова особисто [2602]. Як зазначає дослідник творчості Меріме Ксав’є Даркос (нар. 1947), Тургенєв допомагав тому також у проясненні сенсу складних для його розуміння російських архаїзмів, діалектизмів, а також українських слів [2603]. Меріме підтримував з російським письменником дружні взаємини до останніх днів життя [2604].

Написане на ретельному вивченні величезного масиву історичних джерел капітальне дослідження Костомарова одразу привернуло увагу його французького колеги. Воно яскраво відбивало народницький підхід до вивчення історії, котрий так імпонував Меріме. Той загорівся ідеєю написати нову розвідку, присвячену маловідомому в його країні українському герою, котрий ледь не зруйнував вщент могутню Річ Посполиту, до постаті якого вже звертався раніше. Також ознайомлення з роботою російського науковця дозволяло французькому автору виправити ті хибні думки, які він зазначив у своїй попередній праці: про дружину Хмельницького, про Чаплинського, про чисельність козацько-татарських військ тощо.

До роботи над життєписом Хмельницького Меріме приступив одразу після завершення біографічного нарису про ще одного видатного козацького ватажка ХVІІ ст. – Степана Разіна. Разін і Хмельницький уявлялися досліднику найвизначнішими повстанськими лідерами тієї доби, в діяльності яких якнайкраще знайшли відображення сподівання народних мас. Життєписи цих двох постатей Меріме поєднав в своєрідній дилогії під назвою «Козаки давніх часів».

В січні-липні 1863 р. на сторінках шести номерів поважного наукового часопису «Журналь де саван» був надрукований біографічний нарис Меріме «Козаки давніх часів. Богдан Хмельницький». За два роки потому цей твір було перевидано у вигляді окремої книги. Цей нарис став і до сих пір залишається у Франції найкращим і найповнішим життєписом видатного гетьмана. Проте, маючи певний успіх за життя Меріме, його «Богдан Хмельницький» не користувався надалі значною популярністю [2605]. Коли в 2007 р. анонсувалося перевидання цього твору видавництвом «Арматтан» через майже півтора століття після його написання, в рекламному оголошенні зазначалося, що «Богдан Хмельницький» є «одним з найменш відомих творів Проспера Меріме» [2606].

Але сам автор надавав своєму «Богдану Хмельницькому» і взагалі козацькій тематиці великого значення. Досліджуючи козацтво, він настільки вживався в його епоху та діяльність, що в одному з листів занотовував: «Ви знаєте, по-моєму, я сам козак» [2607]. Одним з найголовніших джерел, котре якнайточніше могло висвітлювати всі сторони народного світогляду та життя, Меріме вважав усну народну творчість. Саме тому він не тільки ретельно збирав зразки козацького фольклору, але й намагався якнайточніше зрозуміти їхній зміст. В листі, адресованому своєму давньому приятелю-літератору та редактору «Журналь де саван» П’єру-Антуану Лебрену (1785-1873), Меріме писав:

«Мене непокоїть сенс одного козацького вірша; ніхто не може мені його розтлумачити. Найважливіше, це те, що ця нісенітниця може бути пояснена лише козаком, а скількох з них ви маєте серед ваших передплатників на берегах Дону й Волги?» [2608].

Повідомляючи Лебрена про завершення свого нарису, присвяченого Хмельницькому, Меріме в листопаді 1862 р. з певною долею притаманного йому гумору зазначав стосовно своєї «невеличкої кумедної козацької історії»: «Вона буде доволі довгою і не дуже веселою, тут людей саджатимуть на палю, здиратимуть з них шкіру й вішатимуть без розбору» [2609]. У грудні того ж року історик зізнавався своїй багаторічній подрузі Жанні Дакен (1811-1895): «Знову взявся за статтю про козаків, боюсь, що вона вийде дуже довга» [2610]. Перед цим він жартома бідкався їй на занадто складне ім’я свого героя [2611]. Згодом він наполегливо рекомендував жінці прочитати його щойно завершений твір:

«Даремно ви не прочитали «Саламбо» Флобера. Немає сумніву, книжка ця божевільна, у ній більше тортур, усіляких жахів, ніж у «Житті Хмельницького»… Хотілося б змусити вас прочитати ще другу частину «Хмельницького», коректуру якого я виправив, поки лежав на спині. Ви побачите там козаків, посаджених на кіл, і євреїв, з яких живцем здирають шкіру» [2612].

Своїй іншій знайомій – графині Клер-Луїзі-Августині-Феліції-Мальгораті де ла Рошжаклен (1798-1883) – в листі від 28 лютого 1863 р. він писав про постать своїх студій: «Цей великий чоловік волів визволити малоросів або козаків, своїх земляків, з-під ярма поляків, котрі в ті часи чинили всілякі можливі здирства стосовно селян власної країни» [2613].

Як вже зазначалося, активну допомогу Меріме при роботі над «Богданом Хмельницьким» надавав Тургенєв [2614]. Коли нарешті почався друк «Богдана Хмельницького» в «Журналь де саван», історик скаржився у листі від 9 січня 1863 р. своєму другу Соболевському на Костомарова, котрий «вставив стільки малоросійської мови до своєї книги», й додавав, що «без допомоги Тургенєва я ніколи б з цим не впорався» [2615]. А 24 лютого 1863 р. Меріме жалівся Тургенєву: «Костомаров уявив собі, що весь світ повинен знати козацьку мову» [2616].

Ще раз підкреслюючи важливість праці Меріме в контексті вивчення життя та діяльності Хмельницького й у цілому Хмельниччини у Франції, зауважимо, що інформативна оригінальність цього твору була не досить значною, оскільки майже весь фактаж французьким істориком був запозичений у Костомарова. Та, власне кажучи, й сам Меріме не приховував факт цього запозичення, про що зазначав у перших же рядках свого нарису [2617]. У перевиданні «Богдана Хмельницького» 2007-го року в передмові стосовно твору Меріме зазначено, що тут «йдеться насправді про адаптацію тексту українського історика Миколи Костомарова» [2618]. Фактично можна говорити про скорочений переказ Меріме однойменної праці Костомарова, пристосований до сприйняття французької публіки. Оригінальність французького автора тут проявляється здебільшого у його неповторному стилі, котрий завжди викликав захват у читацької аудиторії.

Отже, саме завдяки талановитому посередництву Меріме твір і погляди Костомарова стали доступними французьким читачам. Проте зводити доробок французького історика до простого переказу тверджень його колеги було б теж несправедливо. Подекуди, наводячи свідчення Костомарова про певні історичні події та явища, Меріме одразу бере їх під сумнів і намагається запропонувати своє бачення, на його думку, більш вірогідне. Так, подаючи інформацію про те, як «після взяття Бара Кривонос наказав здерти живцем шкіру з 15 000 євреїв», французький автор ставиться з недовірою до такої кількості жертв жахливої розправи, вважає це число занадто завищеним й апелює при цьому до здорового глузду.

«Те, що ці люди [повстанці – Є. Л.] були доволі розлючені, щоб вдатися до подібних тортур, є цілковито прийнятним, – пише він. – В 1610 р. паризькі живодери запропонували парламенту здерти шкіру з Равальяка, так старанно, щоб змусити його прожити ще три дні. Але тут, в місті взятому штурмом, здерти шкіру з 15 000 осіб, я оголошую цю річ неможливою не стільки через жорстокість, скільки через брак терпіння найдурніших з цих дикунів» [2619].

Зупиняючись на дискусійній затримці Хмельницького під Львовом, а далі під Замостям, про які й досьогодні не стихають суперечки, Меріме вважає малоймовірним пояснення Костомарова таких дій гетьмана «сентиментом патріотичного жалю» до Польщі, котрого Хмельницький не зміг перебороти в собі [2620]. Спростовуючи дану тезу Костомарова, французький історик зауважує, що навряд чи цей «вождь селянської нації зберігав якісь доброзичливі почуття до аристократії-гнобительки» [2621].

Хмельницький до цього показував себе завзятим захисником православної віри, нещадно вирізував католиків і не шкодував переможених поляків. На думку Меріме, головним мотивом, що зупинив переможний рух повстанського лідера на захід, було збереження Речі Посполитої як слабкої надбудови, котрій формально мала підпорядковуватися де факто незалежна Україна під його проводом. Меріме наголошує, що, поставивши на чолі Польщі Яна ІІ Казимира, розсудливий Хмельницький сподівався мати в руках покірного своїй волі монарха, якому, знов-таки формально, гетьман всіляко виявлятиме свою повагу, але при цьому проводитиме політику на власний розсуд [2622]. Отже, збереження традиційного укладу ослабленої Речі Посполитої, на думку дослідника, було актом легітимізації влади Хмельницького в Україні.

Оригінальністю вирізняється й бачення Меріме обставин укладення Зборівської угоди, до якої Хмельницького, по суті, було присилувано. Історик зауважує, що підписання цього договору стало проявом не слабкості очільника України, а навпаки – найбільшої його могутності, яка налякала навіть союзника козаків кримського хана. Саме небажання нового тріумфу Хмельницького й цілковитого розгрому Речі Посполитої змусило Іслам-Гірея зрадити українську сторону, що він робитиме згодом не раз, й підтримати поляків [2623].

Відзначаючи, що Хмельницький був справжнім народним героєм, постать якого в Україні Меріме уподібнює до особи популярного серед французів Генріха ІV, дослідник обстоює помилковість тези про захист українським лідером інтересів нижчих верств суспільства. Історик вважає, що домінантними в політиці Хмельницького завжди були прагнення козацької старшини, а потім низового козацтва. Турботи селян для гетьмана були на останньому місці, хоча він на словах завжди їх підтримував і дійсно сприяв покращенню становища народних мас. В той же час, як зауважує Меріме, Хмельницький прагнув утворити нову шляхту, більш демократичну, ніж польська, але все ж таки аристократію, доступ до якої отримували б поважні козаки [2624]. За словами французького дослідника, саме в добу Хмельницького Україна мала реальний шанс стати дійсно незалежною державою, який однак не було реалізовано [2625].

Загалом історіописання Меріме характеризується значним рівнем об’єктивності та політичною незаангажованістю. Кожна його теза характеризується обдуманістю й обґрунтованістю. Своє пізнавальне значення в ракурсі українознавства у Франції дані твори, особливо «Богдан Хмельницький», зберігають і нині.

Науково-популярні праці Меріме з козакознавчої тематики можна вважати визначною віхою в розвитку французькою історіографії історії України козацького періоду. Мабуть, цілком слушною є думка видавців «Богдана Хмельницького» 2007-го року, що Меріме варто визнати «першим великим французьким автором, який звернувся до серйозного вивчення українського козацтва» [2626]. Привабливу силу творчого генія Меріме, яскраво проявлену ним у своїх козакознавчих нарисах, відзначав дослідник його творчості літературознавець П’єр-Марі-Огюстен Філон (1841-1916). У своїй розвідці, присвяченій аналізу творчого доробку Меріме, він, зокрема, зазначав:

«Богдан Хмельницький і Стенька Разін. Це історія змішана: напівдокументальна, напівдраматична, перемежована промовами на кшталт Тита Лівія чи Сен-Реаля [Сезар-Вішар де Сен-Реаль (1643-1692) – відомий французький історик – Є. Л.]… Коли читаєш «Козаків давніх часів» дуже чітко бачиш перед собою цю мілітарну демократію, чинники, які вмить створили її такою грізною та згодом завадили формуванню козацької імперії. Це був Рим, приречений не вирости» [2627].

Заглиблений в українознавчі дослідження Меріме вважав історію України несправедливо обійденою увагою. Будучи не тільки літератором і науковцем, а також і сенатором Другої імперії та близькою людиною до імператриці Євгенії де Монтіхо (1826-1920), він сприяв ознайомленню з українською минувшиною суспільства Франції. В 1869 р. певний резонанс у культурних колах викликав виступ колеги Меріме по сенатському корпусу Казимира Делямара (1797-1870), у якому останній наполягав на відокремленні в навчальних програмах загальноосвітніх шкіл історії рутенів-українців від історії росіян-московитів, про що було прийняте відповідне рішення сенату [2628]. В якості обґрунтування своїх тверджень Делямар використовував згадувані вище ідеї Духінського, які незабаром розвинув у брошурі «Що таке росіянин? Етнографічний етюд за Вікенелем» [2629]. Проте вже наступного року перед Францією постали набагато важливіші проблеми. Друга імперія перестала існувати, що майже збіглося в часі зі смертю самого Меріме.

Зауважимо, що згаданий Делямаром Огюст Вікенель (1800-1867) був доволі відомим на той час мандрівником, географом та етнографом. Захопившись ідеями Духінського, він написав кілька праць про походження поляків, рутенів і московитів, зокрема, розвідку «Поляки, рутени та литовці. Побіжний огляд історії рутенської церкви та групи малоросійських козаків», видану в Ліоні в 1865 р. [2630]

Ще одним з найвизначніших французьких апологетів історичних ідей Духінського був науковець і політик, член Французької академії Анрі Мартен (1810-1883). 3 березня 1864 р. стурбований перебігом польського повстання Мартен писав у листі Духінському, що «справжня Європа» кінчається Дніпром, а москвини, «туранці расою і генієм», завжди будуть турбувати спокій, підкоряючись «заповіту Петра Великого» [2631]. В 1866 р. він опублікував велику та змістовну працю «Росія та Європа», в якості епіграфу до якої поставив промовисте гасло: «Європа – європейцям!» [2632].

Аналізуючи розвиток східноєвропейських країн у відповідності до концепції протистояння арійської та туранської рас, Мартен наголошує на тому, що «русини», «рутени» чи «малороси» є єдиним народом, тісно спорідненим з поляками, і представляють собою останній форпост європейської цивілізації на кордонах Азії.

«Не існувало, як ми вже побачили, жодної відмінності в походженні між Польщею та Рутенією: слов’яни Дніпра та Дністра мали ту ж саму колиску, що й слов’яни Вісли… Малоросія на захід від Дніпра (Київ, Західна Україна, Волинь, Поділля) була чистішою в плані слов’янському та європейському; Малоросія ж на схід від цієї ріки (Сіверщина, Чернігівщина, Полтавщина) була більше змішана з чужоземними елементами; однак, зрештою, не існувало ніякого протиставлення в расовому відношенні між русинськими масами й поляками», – зауважує французький історик [2633].

Наголошуючи, що головною причиною розмежування між русинами та поляками став конфесійний фактор, Мартен зазначає, що з ХVІ ст. спостерігалося масове перетікання руської знаті до польської культури та католицької релігії. При цьому науковець підкреслює, що процес полонізації та католизації місцевої еліти був сугубо добровільним, хоча й заохочувався урядом Речі Посполитої [2634]. В той же час історик акцентує увагу на тому, що хоча в руських провінціях Польщі домінувала «грецька» релігія, подібно до Московії, вона мала від московської кардинальну відмінність. У Польській Русі свято зберігалися традиції візантійської ортодоксії, яка неодноразово шукала порозуміння з Ватиканом, яскравим прикладом чого була Флорентійська унія, з огидою відкинута в Москві. Утворення московськими князями власного патріархату стало наслідком еволюції тут азіатських деспотичних традицій. «Релігійна незалежність Московії була в дійсності нічим іншим як розвитком деспотизму», – підсумовував Мартен [2635].

Вважаючи русинів-українців слов’янами, Мартен, як і Духінський, відмовлявся визнавати такими козаків, західний авангард туранської раси. Щодо походження козацтва він зазначав наступне:

«Крім шляхти, польської за мовою та духом, і русинського чи рутенського народу, існував у цих краях ще й третій елемент великої важливості, завдяки своїм військовим якостям, – козаки. Вони, як показує їхнє татарське ім’я «козаки», «кайсаки», не мали жодного слов’янського коріння, й народне відчуття в нас не помиляється, використовуючи слово «козак», як синонім «варвара», чужого Європі… Дніпровські козаки брали своє походження від банд торків (турків) і берендеїв, що осіли на цій річці, несучи службу князям-Рюриковичам» [2636].

Щоправда, Мартен уточнював, що з ХVІ ст. дніпровські козаки отримували постійне масове підживлення слов’янськими рекрутами, що призвело до їхньої майже цілковитої слов’янізації. В даному випадку французький історик проводить аналогію з азійськими кочовиками-угорцями, котрі, потрапивши в центр Європи й будучи оточені європейськими народами, дуже швидко й самі європеїзувалися [2637].

Отже, українські козаки ХVІІ-ХVІІІ ст., на думку Мартена, вже були більше європейцями, ніж азіатами. Саме козацтво стало найяскравішим репрезентантом державницьких прагнень русинів у середині ХVІІ ст., до посилення яких призвели своїми здирствами самі поляки. Дослідник акцентує увагу на тому, що Хмельницький, уклавши в 1654 р. угоду про підданство з Москвою, розглядав цей акт тільки як тимчасовий ситуативний крок, не бажаючи назавжди залишатися під владою царів. Мартен пише:

«Богдан Хмельницький шукав засобів вивільнитися від господаря, якому він піддався, й керувати козаками незалежно, утворивши з них державу між Польщею та Московією. Він помер, і його мрія була похована разом з ним (1657)» [2638].

Подібними ж мотивами, згідно автору, була просякнута й політика Мазепи, котрий прагнув «вирвати козаків з-під ярма Московії» [2639]. Однак діяльність Мазепи припала на час стрімкого посилення Московії, котра перебрала на себе ім’я Русі, й зазнала поразки.

Характерною рисою твору Мартена є те, що, аналізуючи імперську діяльність Петра І, він цілковито сприймає на віру так званий «заповіт Петра Великого» й повністю наводить його текст [2640]. В найбільш синтезованому вигляді погляди Мартена на українців викладено в окремому підрозділі книги, що має назву «Про козаків, малоросів і рутенів» [2641]. Розвиваючи тут ідею туранського походження козацтва, історик припускає, що козаків можна уподібнити до скіфів-кочовиків Геродота, тоді як наддніпрянських слов’ян до скіфів-орачів. Протягом століть козаки вбирали в себе, як губка, різнорідний кочовий компонент, а з ХVІ ст. швидко почали слов’янізуватися. Запорожців на момент ліквідації Січі Катериною ІІ, а також їхніх нащадків – чорноморських козаків, на думку автора, вже можна рахувати слов’янами [2642].

Прикметно те, що, обґрунтовуючи окремішність русинів-малоросів від росіян, Мартен спирається на твердження інтелектуальних лідерів перших – Куліша, Костомарова, Білозерського. Французький дослідник наголошує, що в Малоросії великого розвитку набуває рух «хохломанів або українофілів» (les Hohlomans ou les Ukrainophiles), який виступає на захист національних прав своєї країни. Це змушує царизм вдаватися до репресивних заходів, одним з яких є боротьба з малоросійською мовою в літературі [2643]. Мартен зауважує, що подібний до малоросійського процес відбувається в Галичині та Угорській Русі, де місцеві русини також висувають гасло національної автономії [2644].

Оскільки головною метою праці Мартена було пропагування ідей захисту європейської цивілізації проти натиску туранської раси на чолі з Романовими, основним засобом цього автор, природно, вважав відродження польської державності. Однак отримання незалежності поляками він узалежнював від вивільнення русинів з-під влади царів. За його словами, Польща стане вільною тільки тоді, коли стане вільною Рутенія-Русь [2645].

Необхідно відмітити, що дана праця була створена й опублікована одразу після польського повстання 1863-1864 рр., коли у французькому суспільстві були ще дуже сильними пропольські симпатії. Між іншим, автор підкреслює солідарність своїх поглядів з міркуваннями Мішле про історичні взаємини Росії та Польщі [2646].

В українознавчому відношенні твердження Мартена являють собою фактично лише ретрансляцію згаданих ідей Духінського, які незабаром майже цілковито були зведені нанівець в історичній науці з падінням Другої імперії. Втім, праця «Росія та Європа» стала єдиною серйозною розвідкою, де Мартен звертався до історії України. В подальшому він до розгляду цього питання вже не повертався. Це докорінним чином відрізняє його від Меріме, який до історії козацької України звертався постійно і впродовж багатьох років досліджував це питання.


Примітки

2543. Merimee P. Les Cosaques d’Ukraine et leurs derniers atamans… – P. 61-89.

2544. Боплан Гійом Левассер де. Опис України; Меріме П. Українські козаки та їхні останні гетьмани; Богдан Хмельницький. – 1990. – С. 115-141.

2545. Соколюк С. Українці в Кримській (Східній) війні 1853-1856 рр. // Воєнна історія. – 2009. – № 2 (44). – С. 18-29.

2546. Barault-Roullon Ch.-H. Dangers pour l’Europe. Оrigine, progres et etat actuel de la puissance russe : question d’Orient au point de vue politique, religieux et militaire. – P.: Librairie militaire, maritime et polytechnique de J. Correard, 1854. – XVI+519 р. – Р. 478-482.

2547. Ibid. – P. 333.

2548. Ibid. – P. 76-78.

2549. Ibid. – P. 334.

2550. Quatre annees de guerre des Polonais contre les Russes et les Tartares (1648-1652). Persecutions des Israelites de la Pologne / traduit de l’hebreu Javan Messoula par Daniel Levy. – P.: Tlemcen; Impr. des Ageux, 1855. – 69 p.

2551. Антонович В. Б. Четыре года войны поляков с русскими и татарами или преследование польских израильтян. – Оттиск из газеты «Киевские Губернские Ведомости» за 1868. – № 94-96, 98-101. – 47 с.

2552. Bouvet F.-J.-F. La Turquie et les cabinets de l’Europe depuis le XVe siecle, ou la Question d’Orient. – P.: D. Giraud, 1853. – ХІІ+287 р. – Р. 27-32, 42, 54.

2553. Ibid. – P. 154.

2554. Ibid. – P. 154-155.

2555. Durand F. (Commandant). Lettres sur les evenements politiques et militaires contemporains, par le commandant Ferdinand Durand. Extrait du Spectateur militaire. – P.: Ch. Tanera, 1854. – 284 p. – Р. 82.

2556. Ibid. – P. 75.

2557. Ibid.

2558. Marmier X. Le pays des Cosaques // Marmier X. Du Danube au Caucase: voyages et litterature. – P.: Garnier freres, 1854. – 385 p. – P. 335-385.

2559. Ibid. – P. 350.

2560. Wailly L. de. Curiosites philologiques, geographiques et ethnologiques. – P.: Paulin et le Chevalier, 1855. – 370 p. – Р. 316.

2561. Ibid.

2562. Ibid. – P. 317-318.

2563. Ibid. – P. 318.

2564. Ibid.

2565. Ibid. – P. 319.

2566. Apercu sur quelques illusions diplomatiques et militaires des puissances occidentales, pendant la guerre d’Orient, et de leur consequence forcee, malgre la prise de Sebastopol. (17 septembre 1855.) – Bruxelles: Typographie de Ch. Vanderauwera, 1856. – 54 p. ;

2567. Ibid. – P. 35.

2568. Ibid. – P. 35-36.

2569. Ibid. – P. 37.

2570. Ibid. – P. 35, 38.

2571. Tanski J. La Pologne devant l’Europe… – Р. 156.

2572. Kauffmann A.-S. La Russie et l’Europe, histoire de la guerre d’Orient. Deuxieme serie. – P.: Gustav Barba, 1865. – 84 p. – Р. 76.

2573. Ibid. – P. 81.

2574. Bedolliere E. de la. Kinburn. Histoire de la guerre d’Orient. Huitieme serie illustree par Janet-Lange. Ornee d’une carte de Nicolaieff, Cherson, Kinburn et les bouches du Dniepres. – P.: Publie par Gustave Barba, [s.a.]. – 96 p. – Р. 58.

2575. Ibid.

2576. Ibid. – P. 77.

2577. Ibid. – P. 53.

2578. Ibid. – P. 40.

2579. Merimee P. Les Cosaques d’Ukraine et leurs derniers atamans… – P. 63; Боплан Гійом Левассер де. Опис України; Меріме П. Українські козаки та їхні останні гетьмани; Богдан Хмельницький. – 1990. – С. 116.

2580. Кирило-Мефодіївське товариство… – Т. 3. – С. 229-230, 251.

2581. Merimee P. La litterature en Russie. Nicolas Gogol // Revue des Deux Mondes. – 1851. – T. 12. – P. 627-650.

2582. Савченко Ф. Козаччина у французькому письменстві та козакофільство Меріме… – С. 133; Борщак І. Марко Вовчок та її зв’язки в Парижі // Україна. – 1949. – Ч. 1. – С. 4; Joukovsky A. Prosper Merimee et la question ukrainienne… – P. 22.

2583. Merimee P. Episode de l’histoire de Russie, les Faux Demetrius. – P.: Michel Levy Freres, 1853. – 452 p.

2584. Ibid. – P. 71-72.

2585. Ibid. – P. 71.

2586. Ibid. – P. 71-76.

2587. Ibid. – P. 432-435.

2588. Merimee P. La litterature et le servage en Russie. Memoires d’un Chasseur russe, par M. Ivan Tourguenief // Revue des Deux Mondes. – 1854. – T. 7. – Р. 187.

2589. Merimee P. Episode de l’histoire de Russie, les Faux Demetrius… – P. 75-76.

2590. Merimee P. Les Cosaques d’Ukraine et leurs derniers atamans… – P. 73-74, 76, 77, 84, 86; Боплан Гійом Левассер де. Опис України; Меріме П. Українські козаки та їхні останні гетьмани; Богдан Хмельницький. – 1990. – С. 126, 128, 129, 135, 138.

2591. Merimee P. Les Cosaques d’Ukraine et leurs derniers atamans… – P. 85; Боплан Гійом Левассер де. Опис України; Меріме П. Українські козаки та їхні останні гетьмани; Богдан Хмельницький. – 1990. – С. 135.

2592. Lesur Ch.-L. Histoire des Kosaques… – Т. 2. – P. 68-69.

2593. Савченко Ф. Козаччина у французькому письменстві та козакофільство Меріме… – С. 128-147.

2594. Merimee P. Les Cosaques d’Ukraine et leurs derniers atamans… – P. 75; Боплан Гійом Левассер де. Опис України; Меріме П. Українські козаки та їхні останні гетьмани; Богдан Хмельницький. – 1990. – С. 127.

2595. Merimee P. Les Cosaques d’Ukraine et leurs derniers atamans… – P. 72-73; Боплан Гійом Левассер де. Опис України; Меріме П. Українські козаки та їхні останні гетьмани; Богдан Хмельницький. – 1990. – С. 127.

2596. Merimee P. Les Cosaques d’Ukraine et leurs derniers atamans… – P. 76-77, 86; Боплан Гійом Левассер де. Опис України; Меріме П. Українські козаки та їхні останні гетьмани; Богдан Хмельницький. – 1990. – С. 128-129, 136, 138.

2597. Merimee P. Les Cosaques d’Ukraine et leurs derniers atamans… – P. 83; Боплан Гійом Левассер де. Опис України; Меріме П. Українські козаки та їхні останні гетьмани; Богдан Хмельницький. – 1990. – С. 134.

2598. Merimee P. Les Cosaques d’Ukraine et leurs derniers atamans… – P. 84-85; Боплан Гійом Левассер де. Опис України; Меріме П. Українські козаки та їхні останні гетьмани; Богдан Хмельницький. – 1990. – С. 135.

2599. Merimee P. Les Cosaques d’Ukraine et leurs derniers atamans… – P. 89; Боплан Гійом Левассер де. Опис України; Меріме П. Українські козаки та їхні останні гетьмани; Богдан Хмельницький. – 1990. – С. 141.

2600. Merimee P. Les Cosaques d’Ukraine et leurs derniers atamans… – P. 89; Боплан Гійом Левассер де. Опис України; Меріме П. Українські козаки та їхні останні гетьмани; Богдан Хмельницький. – 1990. – С. 141.

2601. Joukovsky A. Prosper Merimee et la question ukrainienne… – P. 26.

2602. Боплан Гійом Левассер де. Опис України; Меріме П. Українські козаки та їхні останні гетьмани; Богдан Хмельницький. – 1990. – С. 11-12; Энциклопедия жизни и творчества Н. И. Костомарова (1817-1885) / Председатель редакционной коллегии В. А. Смолий; заместитель председателя, научный редактор и руководитель авт. коллектива Ю. А. Пинчук. – К.: Институт истории Украины; Донецк: Юго-Восток, 2001. – 570 с. – С. 476.

2603. Darcos X. Merimee, slavophile… – P. 9-32.

2604. Янковський Ю. З. Проспер Меріме. Життя і творчість… – C. 118-123.

2605. Там само. – С. 105.

2606. Merimee P. Bogdan Chmielnicki. (1865); 04/06/2011.

2607. Савченко Ф. Козаччина у французькому письменстві та козакофільство Меріме… – С. 128, 145-146.

2608. Darcos X. Merimee, slavophile… – P. 9-32.

2609. Ibid.

2610. Боплан Гійом Левассер де. Опис України; Меріме П. Українські козаки та їхні останні гетьмани; Богдан Хмельницький. – 1990. – С. 12.

2611. Cadot M. Merimee s’est-il interesse a l’Ukraine?.. – P. 125.

2612. Любов славетних письменників у листах і в житті: Збірник художньо-документальних нарисів / Авор-упорядник В. О. Кирилюк. – К.: Криниця, 2008. – 496 с. – С. 249.

2613. Cadot M. Merimee s’est-il interesse a l’Ukraine?.. – P. 125.

2614. Filon A. Merimee et ses amis. – P.: Hachette et C-ie, 1909. – ХХ+412 p. – P. 302-303.

2615. Cadot M. Merimee s’est-il interesse a l’Ukraine?.. – P. 126.

2616. Ibid.

2617. Merimee P. Bogdan Chmielnicki. Fac-simile de l’edition originale (1865)… – P. 1; Боплан Гійом Левассер де. Опис України; Меріме П. Українські козаки та їхні останні гетьмани; Богдан Хмельницький. – 1990. – С. 142.

2618. Merimee P. Bogdan Chmielnicki. Fac-simile de l’edition originale (1865)… – P. IX.

2619. Merimee P. Bogdan Chmielnicki. Fac-simile de l’edition originale (1865)… – P. 62; Боплан Гійом Левассер де. Опис України; Меріме П. Українські козаки та їхні останні гетьмани; Богдан Хмельницький. – 1990. – С. 174-175.

2620. Костомаров Н. И. Богдан Хмельницкий… – Т. 1. – С. 246; Merimee P. Bogdan Chmielnicki. Fac-simile de l’edition originale (1865)… – P. 83-84; Боплан Гійом Левассер де. Опис України; Меріме П. Українські козаки та їхні останні гетьмани; Богдан Хмельницький. – 1990. – С. 186-187.

2621. Merimee P. Bogdan Chmielnicki. Fac-simile de l’edition originale (1865)… – P. 83-84; Боплан Гійом Левассер де. Опис України; Меріме П. Українські козаки та їхні останні гетьмани; Богдан Хмельницький. – 1990. – С. 186-187.

2622. Merimee P. Bogdan Chmielnicki. Fac-simile de l’edition originale (1865)… – P. 83-84; Боплан Гійом Левассер де. Опис України; Меріме П. Українські козаки та їхні останні гетьмани; Богдан Хмельницький. – 1990. – С. 186-187.

2623. Merimee P. Bogdan Chmielnicki. Fac-simile de l’edition originale (1865)… – P. 139-140; Боплан Гійом Левассер де. Опис України; Меріме П. Українські козаки та їхні останні гетьмани; Богдан Хмельницький. – 1990. – С. 218-219.

2624. Merimee P. Bogdan Chmielnicki. Fac-simile de l’edition originale (1865)… – P. 293; Боплан Гійом Левассер де. Опис України; Меріме П. Українські козаки та їхні останні гетьмани; Богдан Хмельницький. – 1990. – С. 300.

2625. Merimee P. Bogdan Chmielnicki. Fac-simile de l’edition originale (1865)… – P. 293; Боплан Гійом Левассер де. Опис України; Меріме П. Українські козаки та їхні останні гетьмани; Богдан Хмельницький. – 1990. – С. 300-301.

2626. Merimee P. Bogdan Chmielnicki. Fac-simile de l’edition originale (1865)… – P. IX.

2627. Filon A. Merimee et ses amis. – P.: Hachette et C-ie, 1909. – ХХ+412 p. – P. 303-304.

2628. Боплан Гійом Левассер де. Опис України; Меріме П. Українські козаки та їхні останні гетьмани; Богдан Хмельницький. – 1990. – С. 14; Delamarre C. Un peuple europeen de quinze millions oublie devant l’histoire. Petition au Senat de l’Empire demandant une reforme dans l’enseignement de l’histoire. – P.: Amyot, 1869. – 24 p.; Делямар К. П’ятнадцятимільйонний європейський народ, забутий в історії // Історія України. – 2000. – № 7. – С. 1-4.

2629. Delamarre C. Qu’est-ce qu’un Russe?: etude ethnographique d’apres Viquesnel. – P.: Delagrave, 1871 – 48 р.

2630. Viquesnel A. Les Polonais, les Ruthenes et les Lithuaniens. Coup d’oeil sur l’histoire de l’Eglise Ruthene, le groupe des Cosaques petits-russiens. – Lyon: Pincer, 1865. – 91 p.

2631. Борщак І. Україна в Парижі. Францішек Духінський… – С. 706.

2632. Martin H. La Russie et l’Europe. – P.: Furne, Jouvet et C-ie, 1866. – VI+426 р.

2633. Ibid. – P. 54.

2634. Ibid. – P. 55.

2635. Ibid. – P. 57.

2636. Ibid. – P. 58-59.

2637. Ibid. – P. 59.

2638. Ibid. – P. 63.

2639. Ibid. – P. 72.

2640. Ibid. – P. 59.

2641. Ibid. – P. 356-369.

2642. Ibid. – P. 356-358.

2643. Ibid. – P. 360-362.

2644. Ibid. – P. 364-367.

2645. Ibid. – P. 368.

2646. Ibid. – P. 410-411.

Подається за виданням: Євген Луняк Козацька Україна 16 – 18 ст. у французьких історичних дослідженнях. – К.-Ніжин: Видавець Лисенко М.М., 2012 р., c. 598 – 616.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1999 – 2018 Група «Мисленого древа», автори статей

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на наш сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 5469

Модифіковано : 6.12.2015

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.