Логотип Мисленого древа

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

НАУКА

ОСВІТА

ЛІТЕРА
ТУРА

Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Наука / Історія / Козацька Україна 16 – 18 ст.… / 5. Україна козацької доби у… / 5. 7. Висвітлення питань історії України…

Козацька Україна 16 – 18 ст. у французьких історичних дослідженнях

5. Україна козацької доби у працях французьких істориків ХІХ ст.

5. 7. Висвітлення питань історії України ХVІ-ХVІІІ ст. в творчості Казимира Валішевського

Луняк Євген

Говорячи про польську франкомовну історіографію історії України козацького часу було б, мабуть, неправильно не згадати ще одного історика-поляка, котрий жив у Франції, писав переважно французькою мовою, мав успіх й у своїх наукових студіях постійно торкався козацької минувшини. Мова йде про Казимира Валішевського (1849-1935). Хоча обставини й час переїзду цього дослідника до Франції були іншими, ніж у попередніх його земляків, а сам він стояв на проросійських імперських позиціях і не належав до польської політичної еміграції, на нашу думку, було б нелогічно не розглянути екскурсів до української історії в його працях.

Розквіт історичної творчості Валішевського припав на кінець ХІХ – початок ХХ ст. – час найтіснішого політичного союзу між Францією та Росією й великим зацікавленням французів усім російським. Згадаймо, що саме тоді з політичних міркувань підносилися ідеали франко-російського міждержавного єднання, одним з найяскравіших символів якого стала, між іншим, постать дочки Ярослава Мудрого Анни, піднесена з цих мотивів на чільне місце.

Також твори Валішевського були значною мірою віддзеркаленням офіційної російської імперської доктрини минулого, чим пояснюється той факт, що одразу після виходу у Франції вони перекладалися російською й публікувалися в Росії. Варто згадати, що дослідник знаходився під покровительством представника царської сім’ї – великого князя Миколи Михайловича (1859-1919), котрий сам цікавився історичними дослідженнями, був автором багаточисельних наукових праць і згодом головою Російського історичного товариства [2398].

Валішевський створив цілий цикл белетризованих біографій російських (а також і польських) монархів ХVІ-ХІХ ст. під узагальненою назвою «Витоки сучасної Росії», твори з якого багато разів перевидавалися й завдяки якому він здебільшого й відомий у нас. В цих життєписах дослідник не оминав своєю увагою українського чинника в історії Росії та Польщі, зазначеного періоду. Його можна визнати не лише істориком, але й одним з найвідоміших популяризаторів російської історії на заході.

Унікальність Валішевського полягає в тому, що він став фактично першим істориком у Франції, котрий якнайширше був ознайомлений з творчим доробком французької, польської, російської, а також й української історіографій. Як науковець, він в цілому стояв на позиціях позитивістської історіографії, спрямовуючи свій дослідницький потенціал на скрупульозне вивчення історичних джерел, співставлення між собою поданих у них свідчень, виокремлення найбільш вірогідної інформації з них і вмонтування її у цілісну й логічну структуру свого барвистого та витонченого викладу, що подекуди спричиняло звинувачення у ненауковості, упередженості, надмірній белетризації. Стиль його історіописання можна загалом визнати вольтерівським. Та й сам автор дотримувався принципу, висловленого «королем філософів»: всі жанри гарні, крім нудного. Тому й намагався зробити зі своїх історичних праць насамперед цікаві й ефектні твори, що й забезпечувало їхній успіх.

Цю особливість свого стилю Валішевський акцентував і сам: «Один російський історик – перед знанням і талантом якого я в будь-якому разі схиляюся й досі оплакую його смерть – В. О. Більбасов [Василь Олексійович Більбасов (1838-1904) – Є. Л.], назвав мої книги романами. Я готовий сприйняти ці слова за комплімент. Так, викладаючи перед моїми багато чисельними читачами зміст хоча б і дипломатичних документів, я гадаю можливим зробити їх прочитання не менш привабливим, ніж фельєтону» [2399].

Валішевський багато часу витратив на дослідження документів в архівах Парижа, Лондона, Відня, Берліна та Петербурга. Розгортання російської експансії науковець вважав логічним, закономірним й історично обумовленим. Висвітлюючи в своїх творах діяльність російських царів, він яскраво показував поступове підкорення ними козацької України в ХVІІ-ХVІІІ ст.

Звичайно, подібні екскурси до української історії в контексті вивчення минулого Росії та Польщі є цілком виправданими. Так, у своїй роботі, присвяченій Івану Грозному, Валішевський торкається діяльності основоположника запорозького козацтва Дмитра Вишневецького, його співпраці з урядом московського царя та загалом козацького вектору політики останнього [2400]. Ще більш презентабельним у Валішевського, звичайно, є український козацький чинник в роботі про російську Смуту початку ХVІІ ст. [2401]

Цікаво, що щойно згадана праця Валішевського була видана у Франції в 1906 р. під назвою «Революційна криза 1584-1614 рр. (Smoutnoié Vrémia)», тобто в розпал першої російської революції. Вочевидь, така назва була обрана невипадково. Автор проводив прямі аналогії між подіями в Росії, відділеними одні від одних трьома століттями. Валішевський був переконаний, що, як і на початку ХVІІ ст., революційна хвиля, яка вибухнула в теперішній Росії, піде на спад, і імперія Романових відновить свою могутність. Загалом революцію він вважав негативним фактором історії, який, втім, слугував оновленню суспільства. Активними творцями, за термінологією Валішевського, «революційного руху» в Московській державі початку ХVІІ ст. були українські та донські козаки, котрі стали головною збройною силою для самозванців-претендентів на трон і надалі відігравали вагому роль в політичній історії Росії.

В розгляді вивчення Валішевським історії України ХVІІ ст. особливу увагу варто звернути на дві його праці: «Марисенька – Марі де Ла Гранж д’Аркієн, королева Польщі, дружина Собеського» (1898) [2402] та «Колиска однієї династії: перші Романови» (1909) [2403].

Життя королеви Марисеньки, як і її славетного чоловіка, було тісно пов’язане з Україною, що дуже добре відбивається на сторінках присвяченого їй твору. Цікаво, що Україною, а точніше Малоросією чи Малою Руссю, Валішевський вважає також територію Галичини, котра в актуальний йому час входила до складу Австро-Угорщини. Так, Ян Собеський був «родом з Південної Малоросії» [2404]. Також і стосовно знаменитої битви під Підгайцями в 1667 р. автор зауважує, що вона мала місце в Малоросії [2405].

Отже, терени Малоросії-України історик поширює вже не тільки на південно-західні провінції Росії, але й суміжні з ними землі імперії Габсбургів. Варто зазначити, що в російських перекладах праць Валішевського доволі часто зустрічаються неточності при наведенні топонімів. Наприклад, Підгайці тут позначено як «Подгалиц». В іншому творі можемо побачити «Ниж» замість Низу, «Цекору» замість Цецори, «Звонец» замість Жванця [2406]. Нарис про королеву Марисеньку цікавий тим, що дозволяє чітко побачити життя, побут та звичаї королівського двору на землях сучасної Західної України.

Ще більше значення в українознавчому відношенні має праця Валішевського «Колиска однієї династії: перші Романови». Саме тут дослідник розглядає безпосередньо історію України, присвятивши їй кілька розділів. Головну увагу він приділяє висвітленню подій ХVІ-ХVІІ ст., тобто якраз козацького періоду. Змістовний українознавчий екскурс, вміщений тут, дозволяє якомога повніше зрозуміти бачення Валішевським минулого «країни козаків» і їхньої діяльності.

Насамперед треба відзначити, що жоден з попередніх істориків у Франції не був настільки ознайомлений з надбаннями української історіографії. Так, Валішевський у цьому творі не тільки посилається на джерела козацької доби – літописи Самовидця, Грабянки, Величка, але й використовує наукові праці багатох українських дослідників ХІХ – початку ХХ ст.: Дмитра Миколайовича Бантиша-Каменського, Миколи Андрійовича Маркевича (1804-1860), Ізмаїла Івановича Срезневського (1812-1880), Михайла Олександровича Максимовича (1804-1873), Миколи Івановича Костомарова, Пантелеймона Олександровича Куліша, Володимира Боніфатійовича Антоновича, Михайла Петровича Драгоманова, Данила Лукича Мордовцева (1830-1905), Олександра Матвійовича Лазаревського (1834-1902), Івана Михайловича Каманіна (1850-1921), Андрія Володимировича Стороженка (1857-після 1918), Дмитра Івановича Яворницького (1855-1940), Івана Яковича Франка (1856-1916), Михайла Сергійовича Грушевського (1866-1934). Це при тому, що ще краще у нього представлено доробок польських і російських істориків.

Валішевський був також добре ознайомлений з українським фольклором і постійно використовував свідчення, запозичені з місцевих пісень, легенд і переказів. Зокрема, говорячи про найдавніше населення України, він згадує про казкових велетнів (viéletni), котрі начебто колись мешкали в цих краях і могли бути зміфологізованим відображенням реальних тубільців [2407].

Не можна сказати, що в історичному баченні Валішевським України виявляється велика залежність від української історичної думки. Його погляди скоріше є продовженням традицій польської та, мабуть, ще більше російської історіографій. Давню Русь він в цілому розглядає як державу росіян, центр якої було перенесено з Києва до Москви. Автор скептично ставиться до ідей української державності, не досить вдалим прикладом котрої була Гетьманщина, які дуже актуалізувалися в міжнародній політиці напередодні Першої світової війни.

«В наші дні знаходяться малороси, котрі створюють карти, де географічні кордони певної держави більш чи менш автономної – предмету їхніх марень, можливо, химеричних, але хтозна? – поширюються від Дону до Вісли!» – зазначає Валішевський [2408].

Окрему увагу автор приділяє вивченню еволюції поняття «Україна». Він зауважує, що це поняття постійно використовувалося поляками й росіянами для означення прикордонних земель, проте згодом воно міцно закріпилося в уяві за переважно степовими й незаселеними регіонами порубіжжя між Польщею, Росією та Кримом, яке стало ареалом діяльності дніпрового козацтва й надалі твердо асоціювалося з козаками. Перше використання терміну «Україна» в польському діловодстві історик датує 1530-м роком, коли згадане поняття було використане в одній з польських «конституцій» [2409].

З того часу слово «Україна» поступово набуває поширення, однак воно весь час було позбавлене чіткої географічної локалізації, тож межі цієї «України» постійно змінювалися. Більш-менш чіткі обриси, за Валішевським, вони почали набувати лише на початку ХХ ст., коли українські політики заговорили про утворення окремої держави на землях, населених українським народом, котрий раніше фігурував під розрізненими назвами «малоросів, українців, рутенів, черкасів, русинів, хохлів або ж і просто росіян» [2410].

Вважаючи Київську Русь в цілому російською державою, Валішевський, попри все, погоджується з тезою, що українці (найчастіше автор використовує поняття «малороси») можуть бути визнані в якості іншого основного народу цієї держави, як своєрідне відгалуження давньоруської етнічної спільноти, прямими нащадками якої стали великоросіяни [2411]. На його думку, українці-малороси є окремим народом, який тепер

«займає більшу частину давньої «України», половину Галичини й Буковини, Люблінську губернію в Царстві Польському, Волинську, Подільську та Київську губернії, частину губерній Ковенської та Мінської, цілковито Чернігівську, Полтавську, Харківську та Катеринославську губернії й область Війська Донського. Він населяє також в значній мірі Воронезьку, Курську й Херсонську губернії. Його осередки зустрічаються, зрештою, в Саратовській, Астраханській, Самарській та Оренбурзькій губерніях» [2412].

Як можна побачити, уявлення Валішевського про українців є цілком сучасним і досить чітко суперечили переконанням більшості польських істориків попереднього періоду. Втім, опис географічної локалізації українського народу історик майже повністю запозичив у Костомарова [2413].

Говорячи про роль України в світовій історії, Валішевський, по суті, цитує слова Міцкевича, зазначаючи, що її територія стала місцем, де зіштовхувалися європейськість і азіатчина, цивілізація й варварство. Саме звідти до Європи проникали найбільші біди – сарана, кочовики, чума [2414].

Утворення запорозького козацтва у південно-східних окраїнах Речі Посполитої, на думку дослідника, стало результатом взаємодії кількох чинників.

По-перше, грабіжницькі морські походи до Криму та Туреччини він вважає прямим продовженням традицій варязької доби, а «першими козаками», відповідно, називає Рюрика, Діра й Олега, котрі «вказали шлях до Костантинополя майбутнім шукачам багатої поживи» [2415].

По-друге, в помонгольський період панівними тут стали степові кочовницькі традиції, які переймало зі сходу місцеве населення. Так, розглядаючи етнічну сутність севрюків, Валішевський визначає в ньому вплив «туранського елементу» [2416]. Саме тоді зі сходу прийшла як і сама назва «козак», так і багато інших тюркізмів. Цим терміном почали називати людей, які мешкали на нейтральних землях Південного Подніпров’я, займалися мисливством, рибальством і були повсякчас готові до захисту свого життя. Їхнім головним осередком стали острови Дніпра.

По-третє, з посиленням польської експансії на схід козаки почали отримувати все зростаючий потік втікачів з Речі Посполитої – це були колишні кріпаки, які не хотіли змиритися з втратою своєї волі, різноманітні злочинці, котрі тікали від покарання, а також авантюрники різного ґатунку. Валішевський зауважує, що типовим явищем у козацькому середовищі була присутність шляхти, яка на перших порах відігравала провідну роль, а початкові лідери козацтва навіть походили з визначних шляхетських фамілій – Лянцкоронські, Вишневецькі, Ружинські [2417]. Козацтво перетворилося в напівлегітимізовану установу, інституалізовану незабаром Стефаном Баторієм.

На думку Валішевського, козацтво стало для України-Малоросії надійним бар’єром, який захистив її з півдня. Це зумовило швидке економічне зростання даного регіону. Польський уряд підтримував колонізацію пустельних земель і надавав переселенцям господарську свободу та великі пільги. Часто вони були зовсім звільнені від податків та обов’язкових робіт. Спочатку на цих територіях не існувало панщини або ж вона була дуже обмеженою. За короткий час Україна перетворилася в своєрідне польське Ельдорадо [2418].

Як розвиває далі свою думку історик, такий швидкий розвиток економіки цієї країни викликав заздрість у польської шляхти та бажання швидкої наживи. Почалося стрімке закріпачення раніше вільних селян. Кількість податків та примусових робіт сягнула абсурдної межі: було запроваджено податки на хліб, птицю, вулики, рогату худобу, риболовлю, полювання, пасовиська, змелення зерна, навіть на збирання жолудів. За короткий час майже вся Україна вкрилася шляхетськими латифундіями, а магнати утворили тут своєрідні мікродержави [2419].

Валішевський окремо зупиняється на проблемі євреїв-орендарів, поставлених в якості наглядачів польськими землевласниками в Україні. «Не можна навіть приблизно оцінити кількість євреїв, котрі поселилися в цю епоху по обох берегах Дніпра, – занотовує історик. – Нам доводиться звернутися до повідомлень, які, між іншим, свідчать про вкрай швидке зростання цього контингенту: у Вінниці, наприклад, на Поділлі, інвентарі вказують 15 підданих цієї категорії в 1569 р. й 66 родин в 1604 р. На середину ХVІІ ст. діти Ізраїля – ці перші жертви козацьких невдоволень – здається, кишіли повсюди.

Повсюди вони викликали до себе зневагу. Шинкарі, лихварі, крамарі – євреї безжалісно й завзято експлуатували місцеве населення. Проте найбільш одіозними вони стали в якості орендарів» [2420].

Історик наводить факти утисків українців євреями, відображені як в документах тієї доби, так і в українському фольклорі. В якості ілюстрації даного гніту він цитує латинський вірш ХVІІ ст., власний літературний переклад якого ми дозволили собі помістити нижче [2421].

Clarum regnum Polonorum

Est coelum Nobiliorum

Paradisum Iudeorum,

Et infernum Rusticorum

(Славетне королівство Польське

Для шляхти стало небесами,

Юдеям раєм нескінченним,

Русинам пеклом же страшенним).

Отже, за Валішевським, єврейські орендарі несуть спільно з польськими панами відповідальність за нищівний спалах народного невдоволення в Україні середини ХVІІ ст. Єдиною потужною силою, яку народні маси могли закликати собі на допомогу, звичайно, були козаки.

Втім, саме козацтво історик в цілому розглядає як силу деструктивну, анархічну, котра була в постійному протиріччі з цивілізацією, яку намагалася поширювати на схід Річ Посполита. Валішевський не приховує свого негативізму у ставленні до козаків. Для нього вони насамперед «степові варвари», «банди розбійників», «юрби волоцюг», ворожі до кожних проявів культури. Він з іронією ставиться до прославлення звитяг «запорозького лицарства». Успіхи чорноморських походів запорожців дослідник вважає перебільшеними.

«Легенда про султана, котрий дивиться з вікна свого палацу на передмістя Константинополя, де вогнем і мечем пройшли запорожці, не відповідає історичній істині. Насправді козаки потрапили до Босфору тільки один єдиний раз і запалили тоді село Усні-Кіой, яке зовсім не видно з Константинополя» –

резюмує дослідник, ігноруючи при цьому свідчення згаданої епохи, де йшлося про велику пожежу, бачену з османської столиці [2422]. Історик категорично спростовує можливість перебування Хмельницького та козацького корпусу у Франції в 1645-1646 рр. і вважає, що далі розмов про набір козаків на службу Людовіку ХІV справа не пішла [2423].

Водночас він завжди підкреслює цивілізаторську роль своєї батьківщини в українському середовищі, подекуди навіть надмірну, що часто викликало спротив місцевого населення, далекого від зразків європейської культури. Як продовжує історик, значення цивілізаторської місії Польщі змогла усвідомити лише місцева еліта, яка прийняла польську культуру, а разом з нею у переважній більшості й католицизм.

«Дуже ймовірно, що нижчі верстви населення рано чи пізно послідували за рухом, котрий включав вищі класи до польської культури і, як природний наслідок, до католицької релігії. Але то був дуже повільний процес і, на жаль, з кінця ХVІ ст. занадто палкі католики хотіли його прискорити» – резюмує автор [2424].

Головну вину за педалювання релігійного питання в цілком ліберальній і толерантній Речі Посполитій він, як і свого часу Міцкевич, покладає на єзуїтів [2425]. Початком форсованого наступу на православну церкву Валішевський вважає діяльність талановитого релігійного публіциста Петра Скарги. Брестську унію історик називає «тяжкою помилкою як з боку польського уряду, котрий сприяв цьому руху, так і з боку самих єзуїтів, його головних ініціаторів» [2426].

Захист прав своєї традиційної релігії православним населенням України автор вважає природним, логічним і зрозумілим. Він яскраво показує, як на захист віри своїх батьків стали православні братства та з’явилася ціла плеяда обдарованих полемістів – оборонців православ’я: Стефана Зизанія, Іова Борецького, Мелетія Смотрицького. Одним з найвидатніших у цьому середовищі Валішевський визнає Івана Вишенського, палкі заклики якого буквально «електризували» паству [2427].

На захист православ’я стала також частина ще неокатоличеної шляхти, лідером якої був князь Острозький. Аналізуючи мотиви участі в антиунійній боротьбі провідних верств суспільства, історик зазначає, що крім релігійного чинника не останню роль тут відігравав і класовий, оскільки православна шляхта мала безпосередній вплив на діяльність своєї церкви й брала участь у розпорядженні її багатствами [2428]. Втім, процес розчинення української шляхти в польському середовищі ніколи не припинявся й за короткий час всі провідні роди Південної Русі влилися до лона католицької церкви.

Стосовно навернення православного кліру та мирян до унії Валішевський зауважує, що воно велося агресивними, брутальними, насильницькими методами й майже не мало підтримки з боку шляхти, котра, залишаючи православ’я, наверталася одразу до католицтва. Прикладом такої непримиреної й безкомпромісної боротьби історик вважає діяльність канонізованого Ватиканом архієпископа полоцького Йосафата Кунцевича, «більш енергійного, ніж мудрого борця, котрого обставини перетворили на мученика», який спаплюжував православні могили й силою відбирав у схизматиків церкви [2429].

Саме така кваплива та непродумана, на думку Валішевського, релігійна політика польського уряду кінця ХVІ – початку ХVІІ ст. змусила православну еліту звернути свої погляди на Москву, котра завжди підкреслювала свою роль в якості єдиного легітимного спадкоємця Старокиївської держави та найголовнішого оборонця православ’я. Якщо раніше ставлення до Московського царства в колах православного духовенства й української шляхти було скептичним, а часто й відверто ворожим, тепер все змінилося докорінним чином і місцева еліта віднині вже значною мірою пов’язувала свої надії з царською підтримкою. Історик зазначає, що Польща, яка володіла більшістю історичних земель Русі й сперечалася з царями за право на давньоруську спадщину, програла ідеологічну війну, розпочавши наступ на православну віру й кинувши значну частину своїх підданих в обійми Московії. Тепер Річ Посполита стала спільним ворогом і для росіян, і для малоросів-українців [2430].

Як зауважує Валішевський, під впливом гострого міжконфесійного конфлікту, який все більше набував відображення в соціальній і політичній площині, спочатку далекі від церковних питань козаки швидко стали тією грізною силою, котра затято обстоювала інтереси православного населення. За словами історика, в духовному відношенні козаки були здебільшого нігілістами й «у ХVІІ ст. не мали на Січі церкви й не терпіли жодного священика» [2431]. Він доводить тезу про традиційну антирелігійність і навіть безбожність козаків як історичними свідченнями сучасників (Петра Могили, Адама Кисіля, Еріха Лясоти, Іова Борецького), так ще більше прикладами місцевого фольклору: кепкування запорожців з попів, звернення козаками до природних сил тощо. Валішевський підкреслює, що головними фетишами козаків в народному епосі завжди були люлька та шабля [2432].

Однак під впливом агресивного зневаження традиційної віри своїх предків, масового закріпачення селян і посилення польського та єврейського впливу в Україні, козаки все більше виступають на захист народних інтересів, підносячи релігійні мотиви своїх виступів проти Речі Посполитої. Як зауважує Валішевський, роль релігійного чинника в цій боротьбі з часом все більше й більше зростала, а польський уряд уперто не хотів шукати компромісу з українським населенням. Оборона православної віри, яка вперше була піднята на щит прихильниками «Алківіада козацької республіки» Семерина (у російському перекладі – Северина) Наливайка, стала основним гаслом всіх наступних повстань [2433]. Говорячи про Наливайка, дослідник принагідно спростовує популярну в літературі вигадку про спалення цього народного ватажка у мідному бику, при цьому дослідник наголошує на великій міфологізації української історії [2434].

Перші успіхи українців у протистоянні католицькій експансії Валішевський пов’язує з блискучою діяльністю талановитого церковного діяча Іова Борецького, котрий отримав собі в союзники не менш обдаровану особистість – козацького гетьмана Сагайдачного, авторитет якого визнавали польські власті. Завдяки поєднанню зусиль цих видатних провідників й організаторів було відновлено Київську митрополію, існування якої змушена була визнати Польща. Історик наводить відомий факт про те, як гетьман підтримав діяльність Київського братства, записавшись до нього разом зі своїми козаками [2435]. В політично-релігійному тандемі Сагайдачного-Борецького Валішевський знову-таки вбачає прояви промосковського вектору. Цей напрям згодом розвивав і пітримував Ісая Копинський.

Треба зазначити, що Сагайдачного Валішевський вважає найвидатнішим гетьманом України. Він дає йому наступну характеристику:

«Це був дуже завзятий прибічник православ’я, палкий захисник часткової місцевої автономії й по-своєму козак у душі… Хоробрий і вправний солдат, але дуже простого розуму людина, Конашевич, з іншого боку, нічого не тямив у вигідних і привабливих сторонах польської культури, яка на той час була вже просякнута всіма витонченостями італійського Відродження» [2436].

Як бачимо, історик знов-таки обстоює позицію позитивного цивілізаторського впливу Польщі на українське суспільство.

Далі естафету захисту своєї релігії, за словами Валішевського, перейняла ще одна яскрава постать – Петро Могила. Історик пише про нього: «Це був надзвичайно цікавий тип ченця й одночасно честолюбця, непримиреного прибічника православ’я й переконаного західника, який з однаковою пристрастю ставився до обох протилежних тенденцій. Палкий українець, він між тим ненавидів козаків і, будучи завзятим ворогом Риму, в той же час не любив і Москви. В глибині своєї душі він інтелектуально прийомний син Польщі» [2437].

Головною заслугою Могили науковець вважає створення найголовнішого в Україні освітнього осередку європейського рівня, перетвореного згодом на академію. Валішевський зауважує, що стараннями цього релігійного та культурного реформатора західна латинська освіта культивувалася в стінах створеного ним навчального закладу набагато більше, ніж власна православна, а найвидатніші його учні (як-от Інокентій Гізель) відправлялися за кордон для продовження навчання [2438].

На думку історика, саме православне духовенство стало інтелектуальною міццю, тією «головою», яка очолювала козацьке тіло в його антипольських виступах. Церковні ієрархи були духовними лідерами всіх козацько-селянських повстань. Валішевський відзначає між іншим, що активну участь в повстанні під проводом Тараса Трясила брав син Іова Борецького – Степан [2439]. Таким чином, на момент появи на історичній авансцені Хмельницького вектори української політики були вже в цілому визначені його попередниками. В той же час Валішевський наголошує на визначному впливі на цього гетьмана спадкоємця Могили – Сильвестра Косова [2440].

Ставлення дослідника до знаменитого козацького вождя не просто негативне, а відверто зневажливе. На відміну від переважної більшості істориків, котрі вважали Хмельницького постаттю видатною, Валішевський не вбачає в його діях нічого видатного. Навпаки, він всіляко підкреслює нікчемність цієї особистості, подаючи очільника України свавільним навіженим хронічним алкоголіком і психопатом. Принизливі характеристики вчинків Хмельницького густо рясніють на сторінках твору Валішевського. «Напівбожевільний» гетьман тут «завжди п’яний», а «всі його дії несуть у собі характер непослідовності та крайньої нерозумності».

Історик зазначає, як, спочиваючи на лаврах своїх перемог, які були більше наслідком безладності та недбалості його ворогів, ніж його власного генія, Хмельницький безжурно п’є горілку, зовсім не дбаючи про народ, котрий поклав на нього відповідальну визвольну місію. Валішевський згадує факт, як розлючений і хмільний Хмельницький наказав повісити польських посланців, які прибули до нього, а потім «знову продовжив випивати й ліг спати». Історик зауважує, що цей безглуздий наказ був скасований мудрим радником гетьмана Виговським [2441]. Загалом факти з життєпису Хмельницького Валішевський переважно запозичив у Костомарова [2442], проте подав їх у власному трактуванні.

Відома промова Хмельницького, адресована до представників Речі Посполитої, наведена Валішевським, виглядає мареннями гоноровитого п’яниці:

«Завтра! Приходьте завтра! Сьогодні я дуже багато випив! Та й ці переговори ні до чого не приведуть! За чотири дні я вирушу в похід, і всіх вас перевішаю! Я вас розчавлю й завершу тим, що передам вас султану!.. Король? Що мені до короля? Я сам вартий більше, ніж він, бо не маю шляхти, котра нав’язує мені свої бажання. Я сам руський правитель і самодержець… Сидіть, ляхи! Мовчіть, ляхи!» [2443].

Як резюмує далі історик:

«З людиною, здатною на такі виверти думки й слова, не було про що говорити. Навіть зранку Хмельницький не вмів надати своїм честолюбним задумам раціональної форми» [2444].

Однак така оцінка інтелектуальних здібностей Хмельницького не завадила франко-польському досліднику приписати йому авторство популярної в народі пісні про чайку, яку частіше пов’язують з ім’ям Мазепи [2445].

Валішевський наголошує, що одним з визначальних чинників, які зумовили виступ Хмельницького проти Польщі, стало його палке кохання до жінки, віднятої в нього Чаплинським. Автор підкреслює, що першою справою тріумфатора в 1648 р. після повернення до Києва стало його одруження з цією жінкою. Про це весілля історик зазначає наступне:

«Пишно одягнена пані Хмельницька роздавала оковиту козакам у золотих кубках і пиячила разом з ними. Для грубої натури гетьмана це являло надзвичайне задоволення» [2446].

На думку дослідника, подружня зрада з боку дружини гетьмана негативно вплинула на того напередодні Берестечка, ставши однією з непрямих причин поразки козаків. Моральний стан українського лідера в той час Валішевський схарактеризував так:

«Похмурий, розчавлений, він пиячив більше, ніж зазвичай, заливаючи горілкою своє домашнє горе. Пані Хмельницька щойно зрадила йому з простим годинникарем, і того було наказано повісити спільно з його спільницею, причому винні були зв’язані разом sicut erant in actione adulterii [лат. «як були в стані перелюбу» – Є. Л.]» [2447].

За словами Валішевського, вся політика Хмельницького – черга непослідовних хитань між Польщею, Росією та Туреччиною. В добу своїх несподіваних, насамперед для себе, перемог той, дослухаючись до улесливих слів єрусалимського патріарха Паїсія й сидячи в Києві, уявляв себе відроджувачем слави князівської Русі, а після поразок 1651-го повзав перед переможною шляхтою на колінах, лицемірно заливаючись сльозами [2448].

Карколомні успіхи козаків в середині ХVІІ ст. Валішевський відносить не до персональних заслуг їхнього вождя, а до чисельної переваги бунтівників, здібностей видатних командирів гетьмана – Кривоноса, Виговського, Нечая – і до слабкості та бездарності польського військового керівництва. Так, поразки поляків у травні 1648 р. історик вважає наслідками цілого ланцюга безглуздих рішень: непродуманим стало розділення війська, абсурдним було складення передових загонів з реєстровців під проводом близького до Хмельницького Кричевського, шляхтичі готувалися не стільки до запеклої війни, скільки до веселої прогулянки і т. д.

Саме ці перші перемоги козацької зброї дозволили Хмельницькому стати тим, ким він увійшов до історії. Як зауважує автор, до того гетьман «був лише другим Наливайком, другим Павлюком, тобто потенційно являв майбутню здобич для варшавських катів». Тепер же після тріумфів під Жовтими Водами та Корсунем він «виріс, раптово ставши істотою надприродною, визначеною долею» [2449].

Отже, за словами історика, перемоги сколихнули всю Україну, яка давно вже внутрішньо була готова до прояву непокори; тим більше, що цей революційний (за термінологією Валішевського) виступ припав на сприятливий для цього час міжкоролів’я. Хмельницького винесла нагору потужна хвиля народного гніву. Він став дивовижною іграшкою долі. Перемога під Пилявцями закріпила за ним реноме «напівбога» [2450].

Валішевський погоджується з тезою про те, що козацький бунт в Україні був багато в чому підготовлений урядом мрійливого, войовничого й недалекоглядного Владислава ІV, котрий хотів таким чином розв’язати війну з Туреччиною, посилити авторитет короля й приборкати свавілля шляхти. За словами дослідника, цей смертельно хворий монарх перебував у полоні галюцинацій і довіряв словам «свого астролога про повну перемогу та гарну долю своєї дружини Марії Гонзаги, котрій віщуни передрікали спадок Палеологів» [2451]. Підтримуючи на словах Хмельницького, вмираючий король видав козакам таємний дозвіл про будівництво чайок для майбутнього морського походу. Валішевський відмічає, що саме цей документ Хмельницький підступно викрав у полковника Барабаша й використав у своїх інтересах, переконавши темні козацькі маси у королівській підтримці своїх дій [2452].

Аналізуючи суспільну ситуацію в Речі Посполитій, король якої вмирав, а спадкоємця не було визначено, історик наводить цікаве повідомлення з «Газетт де Франс» за 10 лютого 1648 р. про містичне видіння, бачене в Торуні, суть якого полягала у битві двох небесних армій. Це дурне передзнаменування спричинило тривогу в суспільстві, вихованому в середньовічних забобонах, і сприяло посиленню паніки серед поляків при звістках про перші перемоги Хмельницького [2453].

При висвітленні дій повстанців Валішевський дотримується ворожої та зневажливої до них позиції. Він тенденційно наводить численні факти звірств бунтівників над поляками та євреями, згадуючи як нещасних людей розчавлювали між дошками, виколювали їм очі, спалювали живцем, здирали з них шкіру, нацьковували собак, примушували шляхтичів до найтяжчих робіт, вчиняли наругу над католицькими та юдейськими святинями й духовенством, ґвалтували черниць і шляхтянок, розпорювали животи вагітним жінкам, викидаючи ненароджених немовлят і зашиваючи замість них котів, відрубаючи цим жертвам руки, щоб ті не могли звільнитися від нестерпних мук. В той же час у Валішевського відсутні будь-які звістки про аналогічні дії з протилежного боку. Є тільки туманні згадки про репресії, влаштовані Яремою Вишневецьким, вік якого Валішевським визначено в 23 роки й хоробрість і полководницький талант якого автор всіляко підносить [2454]. Така тенденційність історика знов-таки підкреслює його уявлення про цю війну, як змагання між західною цивілізацією та східним варварством.

Факти подібних звірств, але майже виключно з українського боку, Валішевський наводитиме й далі. Наприклад, згадуючи про антиросійське повстання в Україні в 1668 р., він повідомляє як бунтівні козаки «дружину гадяцького воєводи Огарьова водили напівроздягненою вулицями, після чого відрубали їй одну грудь» [2455]. За сто років потому безчинства такого ж роду творитимуть у Речі Посполитій гайдамаки – «ці українські хулігани ХVІІІ ст.» [2456]. Такі свідчення дозволяли історику обґрунтувати свою основну тезу про дикість і брутальність українського козацтва та позитивне значення його знищення, розпочатого Петром І й закінченого Катериною ІІ – великими російськими монархами.

Загалом вся військова та державна діяльність Хмельницького постає у франко-польського дослідника в спрощеному й утрируваному вигляді. Зміни зовнішньополітичних орієнтирів гетьмана, в яких багато-хто з істориків бачив мудрість і хитрість, Валішевський кваліфікує як непослідовність і нерішучість. Молдавські походи, за його словами, вождь України проводив лише, щоб дати розраду своїм козакам, котрі скніли без діла, а Батозька (як згодом і Жванецька) битва представлена в творі як малозначний епізод козацько-польської війни [2457]. Валішевський не наводить жодного прикладу героїзму з боку повстанців, хоча деякі з таких фактів, як, наприклад, загибель трьохсот козаків під Берестечком, вже стали хрестоматійними.

Принагідно, дослідник намагається спростувати чи, принаймні, поставити під сумнів деякі свідчення з життєпису Хмельницького, які йому здавалися недостовірними. Наприклад, Валішевський намагається довести нешляхетність походження майбутнього керманича України. Він називає того «плебеєм» і зазначає, що той сам кілька разів підкреслював своє простолюдинство, й лише прагнення вивищітися над іншими змусило гетьмана «відшукати» своє аристократичне коріння й добиватися його визнання від королівської влади [2458].

Спростовуючи шляхетство Хмельницького, Валішевський наводить, щоправда, не довіряючи йому, свідчення польського поета й музиканта, представника «української школи» Томаша (Тимка) Падури (1801-1871) про те, що

«батьком «князя України» став єврей, м’ясник з міста Хмільника на Поділлі, якого звали Берко і який був охрещений під іменем Михайла. Оселившись на хуторі Суботові й утримуючи там шинок, цей ренегат став таким огидним для місцевих мешканців, що ті найняли татар, котрі увезли його разом з сином. Звідси перебування в Криму, вказане в біографії Хмельницького, і близьке знайомство з мусульманським світом, яке відіграло таку велику роль в його кар’єрі» [2459].

Ще раз підкреслимо, що Валішевський не висловлює жодної довіри словам Падури, проте використовує їх для того, щоб знову підкреслити сумнівність походження Хмельницького. Теза про «плебейство» українського гетьмана дозволяє історику розвинути ще одне твердження: оскільки землевласниками в Речі Посполитій могли бути тільки особи шляхетського стану (що, за словами автора, звичайно, було несправедливим, але відповідало тогочасній букві закону) в конфлікті Хмельницького з Чаплинським більше юридичних прав на володіння Суботовом мав саме останній, а, отже, рішення шляхетської юриспруденції не на користь козака мало чітке правове обгрунтування [2460].

Та й сама судова тяганина з приводу земельного конфлікту й порушення майнових прав була буденною справою в тогочасній Польщі. Також франко-польський історик ставить під сумнів блискучу освіту й високий культурний рівень гетьмана. Пройшовши початковий шкільний курс у львівських єзуїтів і трохи розуміючись на латині, за саркастичним визначенням Валішевського, Хмельницький міг здатися справжнім інтелектуалом хіба що для дніпровської голоти, котра не вміла читати [2461].

Вже зазначалося, що Валішевський спростовував участь Хмельницького та козаків у битвах Тридцятирічної війни на теренах Франції. Історик також висловлював недовіру твердженню про існування листа до українського гетьмана від Кромвеля й вважав, що, якщо такий документ навіть й існував, то мав апокрифічний характер [2462].

Досить обґрунтованими виглядають твердження Валішевського про постійні перебільшення військових сил Хмельницького сучасниками. Історик зауважує, що в реальності вони були, принаймні, вдвічі скромнішими [2463].

Українсько-російську угоду 1654-го року, яка гарантувала юридичне оформлення автономії Гетьманщини, франко-польський дослідник вважає для Хмельницького вимушеною й «дуже щедрою» з царського боку. На його переконання, царат дав тоді козакам занадто багато прав і привілеїв, котрі з великими зусиллями потім відбирав майже півтора століття [2464]. Утримання російського панування в «країні козаків» залишалося постійним головним болем для царського уряду до кінця ХVІІІ ст.

Хоча до України було введено російські залоги, сам гетьман ще розглядав себе в якості суверенного правителя й навіть продовжував дипломатичну діяльність, заборонену його угодою з царем. Як зауважує Валішевський, вже під час перших переможних зіткнень із знекровленими польськими військами, між московитами й козаками проявився конфлікт: у Білорусії справа дійшла навіть до того, що останні виганяли царських стрільців із зайнятих ними міст. Це, на думку історика, стало однією з причин укладення перемир’я між Московією та Річчю Посполитою [2465].

Смерть Хмельницького, датовану 27 липня 1656 р. (важко сказати чи це помилка друку, чи самого автора), франко-польський дослідник вважає наслідком природного чинника й сумнівається в можливості отруєння гетьмана підступним польським шляхтичем, котрий сватався до його дочки, як про це йшлося в народних переказах [2466].

Виставляючи Хмельницького нікчемою та нездарою, Валішевський, здається, більше симпатій має до пропольськи налаштованого Виговського. Проте, характеризуючи укладений ним з урядом Яна ІІ Казимира в 1658 р. Гадяцький трактат, історик визнає той нежиттєздатним і називає «політичним заповітом Польщі ХVІІ-го століття», «прекрасною пам’яткою властивого їй благородного духу», але водночас і «справжньою химерою» [2467]. Втім, нежиттєздатною була й сама козацька держава. Валішевський яскраво показує, як переможець московитів під Конотопом, Виговський, маючи перед собою потужну опозицію в середовищі самих козаків, не мав ні сил, ні можливостей досягти хоча б рівня влади Хмельницького.

Всі наступні гетьмани мали ще менше успіхів і пересварилися між собою за володіння булавою. Валішевський зазначає, що продовжувачем справи «великого Богдана» намагався подати себе Дорошенко, який однак «був наділений меншими талантами, хоча й тим же духом гарячкової інтриги й безперервної мінливості» [2468]. Зауважимо від себе, що слова Валішевського про Дорошенка як «менш талановитого» наступника Хмельницького при характеристиці останнього, як цілковитого нездари, виглядають дещо кумедно.

Період міжусобних чвар української минувшини після Хмельницького франко-польський історик, слідом за Костомаровим, іменує Руїною [2469]. «Від будівлі, розхитаної Богданом Хмельницьким і відновленої на іншій основі Гадяцьким актом, не залишилося тепер нічого. Українське суспільство розкололося тепер надвоє» – резюмує автор [2470]. Андрусівська угода, за словами Валішевського, стала першим передзнаменуванням майбутніх поділів Польщі. На його думку, обіцяючи полякам повернення Києва незабаром, московська сторона вже тоді була впевнена, що цієї домовленості ніколи не буде дотримано [2471].

Своїм успіхом в Україні, згідно Валішевському, московські царі були зобов’язані не стільки потужній військовій силі, скільки упокоренням своїй владі місцевого духовенства. Не визнаючи опозиційних церковних ієрархів (Сильвестра Косова, Йосипа Тукальського), підтримуючи лояльних до себе (наприклад, ніжинського протопопа Мефодія-Максима Филимоновича, Лазаря Барановича, Інокентія Гізеля) й завжди спекулюючи гаслами захисту православної віри, мудра й далекоглядна Москва зробила те, чого колись не змогли зрозуміти, щоб скористатися, недолугі польські власті: приручила духовну еліту України – справжнього мотиватора всіх політичних процесів у цій країні. Це не лише передало під її контроль всю Лівобережну Україну та Київ, але й підвищило культурно-освітній рівень самої Московської держави й створило підґрунтя для її подальшої експансії на Правобережжі [2472].

Завершуючи огляд українських справ кінця ХVІІ ст., Валішевський наголошує на майже абсолютному поглинанні Росією Гетьманської України й ілюзорному характері влади її очільників. За його словами, коли війну в Україні в цілому було закінчено, а між Московським царством і Річчю Посполитою укладено Вічний мир, гетьмани Самойлович і його наступник Мазепа побачили себе «під суворим наглядом московських воєначальників й урядовців, маючи лише тінь примарної влади, що прикривала їхню цілковиту нікчемність» [2473]. Таким чином, Валішевський підводить читача до думки про необхідний і закономірний характер скасування української автономії царизмом і знищення ним козацтва як соціального стану й значної військово-політичної сили.

В своїх роботах, присвячених знаменитим російським монархам Петру І [2474], Єлизаветі Петрівні [2475] та Катерині ІІ [2476], історик, не зосереджуючи головної уваги на подіях в Україні, показує поступове випаровування в ній підвалин козацької автономії аж до цілковитого зведення їх нанівець стараннями останньої. В українознавчому плані ці праці не вирізняються особливою новизною й оригінальністю.

Так, висвітлення образу Мазепи та його діяльності на сторінках «Петра Великого» виявляє майже повну залежність автора від традиційних історичних, переважно російських імперських, міфів. Як і свого часу в постаті Хмельницького, Валішевський не бачить в Мазепі нічого видатного. В його творі постає брехливий хитрий хтивий старець, котрий з вузькоегоїстичних інтересів зраджує свого законного монарха й переходить на бік його ворога. В дослідницькому плані історик зауважує лише дискусію навколо віку Мазепи, навівши кілька суперечливих свідчень стосовно цього [2477].

Неодноразово показуючи брутальне введення російських імперських порядків в Україні в правління Петра І, всупереч домовленостям між його батьком і Хмельницьким у 1654 р., Валішевський недвозначно симпатизує саме російській стороні. Він без жодних коментарів подає інформацію, про те як царський фаворит Меншиков силою відбирав землі у козацької старшини, не гребуючи для доведення своєї правоти й шибеницею [2478].

Говорячи про Мазепу, історик повсякчасно наголошує на його аморальності. Саме тому він зосереджує свою увагу на історіях пані Фальбовської, Дольської й особливо юної Мотрі Кочубей, зваблення й розбещення якої старим ловеласом мало стати найкращою ілюстрацією його моральної ницості [2479]. Валішевський повністю сприймає на віру свідчення російської імперської пропаганди про те, що зрадливий гетьман був готовий «віддати Польщі Україну та Білу Русь, шведам – фортеці Мглин, Стародуб і Новгород-Сіверський, але вимагав для себе Полоцьк, Вітебськ і Курляндію, обернуті на його феод», а згодом, потрапивши у глухий кут, начебто завів таємне листування з Петром І, обіцяючи тому видати Карла ХІІ в обмін на прощення [2480]. Як веде далі Валішевський, після облоги Веприка (в російському перекладі – Веспжика) гетьман-зрадник, від якого відсахнулася вся Україна, окрім хіба що дикунів-запорожців, вважав свою справу програною й навіть рекомендував Карлу ХІІ відступати, не гаючи час під Полтавою. Після поразки Мазепа одразу перетнув Дніпро, переправляючи з собою дві діжки з золотом [2481].

Таке трактування діяльності Мазепи є суто суб’єктивним, тенденційним, майже позбавленим опертя на реальні історичні джерела тогочасної доби й являє собою цікавість хіба що в плані зразка історичної думки рубежа ХІХ-ХХ ст. Дещо більшу цікавість і краще знання документів епохи можна побачити в іншій біографічній розвідці Валішевського, присвяченій постаті Єлизавети Петрівни. Зазначимо цікаву деталь. Цей твір вийшов у Франції в 1902 р. під назвою «La Dernière des Romanov, Élisabeth I, impératrice de Russie» («Остання з Романових. Єлизавета І, імператриця російська»). Готуючи публікацію перекладу цієї книги в Росії у 1911 р., таку назву напередодні гучного святкування 300-річчя дому Романових розсудливо визнали неполіткоректною й змінили. Російське видання носило заголовок «Дочь Петра Великого». Необхідно відмітити також, що дана публікація стала єдиним авторизованим перекладом праць франко-польського автора.

В цьому творі Валішевський побіжно висвітлює процес злиття номінально поки що автономної Малоросії з Російською імперією та вростання її еліти в російське дворянство. Звичайно, головним чином автор зупиняє свою увагу на родині Розумовських, вкотре повторюючи вже досить відомі факти про фавор братів Олексія та Кирила при дворі цариці Єлизавети. Відновлення гетьманства, якого так добивалася від Петербурга козацька старшина, історик вважає в політичному плані дуже шкідливим для Росії та вмотивованим лише особистими чинниками цариці, котрі ознаменували частковий відступ від державних заповітів її великого батька.

Уряд Розумовського замінив собою діяльність Малоросійської комісії з шести членів, російська половина якої практично витіснила з політичного життя провінції українську. За саркастичним зауваженням Валішевського, створена після смерті Апостола, «ця тимчасова установа загрожувала перетворитися на вічну». Автор показує, як всупереч новим реаліям імперії гетьман Розумовський силувався відродити велич і престиж своєї країни, намагався сприяти її економічному та культурному розвитку, утримував при собі італійську оперу та французький театр, прагнув відкрити в Батурині університет тощо [2482]. Ця діяльність викликала схвалення місцевого суспільства та піднесення патріотичного духу в Малоросії. Проте життя й побут селян, які складали основу населення, майже не змінилися.

Втім, на думку Валішевського, існування української автономії та патріотичні потуги Розумовського були хоч і шляхетними, але все ж таки пережитками минулого. Гетьманщина та Запоріжжя в Російській імперії давно вже стали анахронізмами, котрі незабаром мали піти в небуття. За словами історика, малоросійському гетьману, зважаючи на те, що його брат був морганатичним чоловіком цариці, дозволяли «бавитися в ролі адміністратора», однак під пильним наглядом з Петербурга. Зрештою, Розумовський і сам зневірився у своїх намірах, повернувся до столиці й зажив типовим життям російського аристократа високого рангу.

Валішевський зауважує, що навіть загалом прихильний до України єлизаветинський уряд, визнаючи автономію Гетьманщини, постійно обмежував її права. Так, офіційним наглядачем за діяльністю Розумовського та його ментором був Теплов, котрий, за образним висловом автора, один «коштував трьох російських членів колишньої комісії, разом узятих» [2483]. А перепідпорядкування Києва, котрий раніше перебував в юрисдикції гетьмана, петербурзькому Сенату в 1761 р. історик порівнював з обезголовленням України [2484].

Валішевський показує також, як, не вагаючись, Петербург звужував права запорожців. Найголовнішим проявом наступу на їхні давні вольності та привілеї стало утворення Нової Сербії та Слов’яно-Сербії, яке автор висвітлює в загальних рисах. Отже, не скасовуючи формально автономних інституцій в Україні, російський уряд остаточно повернувся до централізаторської політики попередніх часів. «Геній Петра Великого здобув тріумф над помилками його наступників» – резюмує Валішевський. Торжество імперської політики в Україні показано в праці про Катерину ІІ. Діяльність цієї правительки стала логічним завершенням тривалого процесу інкорпорації українських земель в єдину російську структуру.

Характеризуючи в цілому українознавчі аспекти творчого спадку Валішевського, зазначимо, що, хоча він і не приділяв виключної уваги саме історії України, його науково-популярні нариси, присвячені знаменитим монархам, які багато разів перевидавалися, певною мірою сприяли підтриманню інтересу до козацької минувшини у Франції. Судження цього дослідника про українську історію часто є занадто поверховими, спрощеними й мало вмотивованими. Добре ознайомлений з українською історіографією, він в той же час у більшості випадків солідаризувався з твердженнями російських істориків консервативного напряму, які найбільше відповідали його науковим концепціям і політичному світогляду.

Внесок Валішевського у розвиток історичних досліджень про Україну козацької доби виглядає не досить значним і подекуди сумнівним. Бачення ним діяльності українських гетьманів і козацтва в цілому несе в собі чіткі сліди політичної заангажованості й суб’єктивізму. Виходячи з уявлення про тотальну нецивілізованість і варварство козаків, історик відкидав факти, які могли б доводити протилежне. Польща, а згодом і Росія стали для нього тими носіями високої культури, які відіграли позитивну роль у наверненні України, цього перехрестя сходу й заходу, до європейської цивілізації. Ідеї української державності, які так актуалізувалися в міжнародній політиці часів, коли Валішевський писав свої праці, на його думку, яскраво виявили свою нежиттєздатність ще в ХVІІ-ХVІІІ ст.

Разом з тим він не відкидав існування українців у якості окремої нації й навіть змальовував її етнічні кордони. Він також погоджувався з тезою про те, що український народ має свою окрему самобутню історію, яка, втім, важко відділяється від історії Польщі та Росії. Валішевського, який створював свої роботи на рубежі ХІХ-ХХ ст., можна вважати останнім видатним представником польської еміграційної історіографії у Франції ХІХ ст., праці якого були пов’язані з вивченням козацької України. В подальший період польська наукова діаспора продовжувала відігравати помітну роль в розвитку українознавчих досліджень у Франції, проте роль її була тепер набагато меншою, зважаючи на активну діяльність в цій країні українських істориків, котрі в ХХ ст. отримали пальму першості у вивченні історії України козацької доби.


Примітки

2398. Валишевский К. Марысенька королева Польши. Репринтное воспроизведение издания 1912 года. – М.: СП «ИКПА», 1989. – 367 с. – Р. 356.

2399. Waliszewski K. La Derniere des Romanov, Elisabeth I, imperatrice de Russie, 1741-1762, d’apres des documents nouveaux et en grande partie inedits puises aux archives des Affaires etrangeres de Paris, aux archives secretes de Berlin et de Vienne et dans divers autres depots ainsi que dans les publications russes et etrangeres les plus regentes. – Р.: Plon-Nourrit et С-ie., 1902. – ХІІI+552 р. – Р. ХІІ; Валишевский К. Дочь Петра Великого. Репринтное воспроизведение издания 1911 года / Вступительная статья Е. В. Анисимова. – М.: «Книга» – СП «Внешиберика», 1990. – ХХХ+562 с. – С. XXV.

2400. Waliszewski K. Les origines de la Russie moderne: Ivan le Terrible. – Р.: Plon-Nourrit et С-ie., 1904. – VI+568 р. – Р. 229-231; Валишевский К. Иван Грозный: Исторические сочинения: Перевод с французького. – М.: РИПОЛ класик, 2005. – 560 с. – С. 251-252.

2401. Waliszewski K. Les origines de la Russie moderne: La crise revolutionnaire, 1584-1614 (Smoutnoie Vremia). – Р.: Plon-Nourrit et С-ie., 1906. – IV+501 р.; Валишевский К. Смутное время. – М.: ТЕРРА-Книжный клуб, 2003. – 335 с.

2402. Waliszewski K. Marysienka, Marie de la Grange d’Arquien, reine de Pologne, femme de Sobieski. 1641-1716. – Р.: Plon-Nourrit et С-ie., 1898. – ХІ+383 р.; Валишевский К. Марысенька королева Польши…

2403. Waliszewski K. Les origines de la Russie moderne: le berceau d’une dynastie. Les premiers Romanov. 1613-1682. – Р.: Plon-Nourrit et С-ie., 1909. – VI+596 р.; Валишевский К. Первые Романовы / Под общ. ред. Е. И. Мосиной; Перевод с французского. – Воронеж: «Факт-Федор Андреевич Киселев со Товарищи», 1993. – 432 с.

2404. Waliszewski K. Marysienka, Marie de la Grange d’Arquien, reine de Pologne… – Р. 93; Валишевский К. Марысенька королева Польши… – С. 102.

2405. Waliszewski K. Marysienka, Marie de la Grange d’Arquien, reine de Pologne… – Р. 175; Валишевский К. Марысенька королева Польши… – С. 176.

2406. Валишевский К. Первые Романовы… – С. 203, 227, 235, 266.

2407. Waliszewski K. Les origines de la Russie moderne: le berceau d’une dynastie. Les premiers Romanov… – Р. 245-246; Валишевский К. Первые Романовы… – С. 197.

2408. Waliszewski K. Les origines de la Russie moderne: le berceau d’une dynastie. Les premiers Romanov… – Р. 283; Валишевский К. Первые Романовы… – С. 223-224.

2409. Waliszewski K. Les origines de la Russie moderne: le berceau d’une dynastie. Les premiers Romanov… – Р. 245; Валишевский К. Первые Романовы… – С. 196.

2410. Waliszewski K. Les origines de la Russie moderne: le berceau d’une dynastie. Les premiers Romanov… – Р. 247; Валишевский К. Первые Романовы… – С. 198.

2411. Waliszewski K. Les origines de la Russie moderne: le berceau d’une dynastie. Les premiers Romanov… – Р. 247; Валишевский К. Первые Романовы… – С. 198.

2412. Waliszewski K. Les origines de la Russie moderne: le berceau d’une dynastie. Les premiers Romanov… – Р. 247; Валишевский К. Первые Романовы… – С. 198.

2413. Костомаров Н. И. Богдан Хмельницкий. – СПб.: Издание книгопродавца Д. Е. Кожанчикова, 1859. – Т. 1. – XVIII+459 c. – C. 1.

2414. Waliszewski K. Les origines de la Russie moderne: le berceau d’une dynastie. Les premiers Romanov… – Р. 243-244; Валишевский К. Первые Романовы… – С. 195.

2415. Waliszewski K. Les origines de la Russie moderne: le berceau d’une dynastie. Les premiers Romanov… – Р. 133; Валишевский К. Первые Романовы… – С. 111.

2416. Waliszewski K. Les origines de la Russie moderne: le berceau d’une dynastie. Les premiers Romanov… – Р. 250, 264-265; Валишевский К. Первые Романовы… – С. 200, 210-211.

2417. Waliszewski K. Les origines de la Russie moderne: le berceau d’une dynastie. Les premiers Romanov… – Р. 130; Валишевский К. Первые Романовы… – С. 109.

2418. Waliszewski K. Les origines de la Russie moderne: le berceau d’une dynastie. Les premiers Romanov… – Р. 268; Валишевский К. Первые Романовы… – С. 213.

2419. Waliszewski K. Les origines de la Russie moderne: le berceau d’une dynastie. Les premiers Romanov… – Р. 269-270; Валишевский К. Первые Романовы… – С. 212-214.

2420. Waliszewski K. Les origines de la Russie moderne: le berceau d’une dynastie. Les premiers Romanov… – Р. 270-271; Валишевский К. Первые Романовы… – С. 213-215.

2421. Waliszewski K. Les origines de la Russie moderne: le berceau d’une dynastie. Les premiers Romanov… – Р. 272; Валишевский К. Первые Романовы… – С. 215.

2422. Валишевский К. Первые Романовы… – С. 207. У французькому оригіналі, яким користувався автор цих рядків, не було знайдено вказаних слів, мабуть, це пізніша вставка, зроблена Валішевським тут: Waliszewski K. Les origines de la Russie moderne: le berceau d’une dynastie. Les premiers Romanov… – Р. 260-261.

2423. Waliszewski K. Les origines de la Russie moderne: le berceau d’une dynastie. Les premiers Romanov… – Р. 305-306; Валишевский К. Первые Романовы… – С. 239-240.

2424. Waliszewski K. Les origines de la Russie moderne: le berceau d’une dynastie. Les premiers Romanov… – Р. 277; Валишевский К. Первые Романовы… – С. 219-220.

2425. Waliszewski K. Les origines de la Russie moderne: le berceau d’une dynastie. Les premiers Romanov… – Р. 277; Валишевский К. Первые Романовы… – С. 219-220.

2426. Waliszewski K. Les origines de la Russie moderne: le berceau d’une dynastie. Les premiers Romanov… – Р. 279; Валишевский К. Первые Романовы… – С. 220-221.

2427. Waliszewski K. Les origines de la Russie moderne: le berceau d’une dynastie. Les premiers Romanov… – Р. 280; Валишевский К. Первые Романовы… – С. 222.

2428. Waliszewski K. Les origines de la Russie moderne: le berceau d’une dynastie. Les premiers Romanov… – Р. 279-280; Валишевский К. Первые Романовы… – С. 221-222.

2429. Waliszewski K. Les origines de la Russie moderne: le berceau d’une dynastie. Les premiers Romanov… – Р. 292; Валишевский К. Первые Романовы… – С. 230.

2430. Waliszewski K. Les origines de la Russie moderne: le berceau d’une dynastie. Les premiers Romanov… – Р. 281-282; Валишевский К. Первые Романовы… – С. 221.

2431. Waliszewski K. Les origines de la Russie moderne: le berceau d’une dynastie. Les premiers Romanov… – Р. 261; Валишевский К. Первые Романовы… – С. 208.

2432. Waliszewski K. Les origines de la Russie moderne: le berceau d’une dynastie. Les premiers Romanov… – Р. 262; Валишевский К. Первые Романовы… – С. 208-209.

2433. Waliszewski K. Les origines de la Russie moderne: le berceau d’une dynastie. Les premiers Romanov… – Р. 284-285; Валишевский К. Первые Романовы… – С. 224.

2434. Waliszewski K. Les origines de la Russie moderne: le berceau d’une dynastie. Les premiers Romanov… – Р. 285; Валишевский К. Первые Романовы… – С. 225.

2435. Waliszewski K. Les origines de la Russie moderne: le berceau d’une dynastie. Les premiers Romanov… – Р. 287-288; Валишевский К. Первые Романовы… – С. 229.

2436. Waliszewski K. Les origines de la Russie moderne: le berceau d’une dynastie. Les premiers Romanov… – Р. 287-288; Валишевский К. Первые Романовы… – С. 226-227.

2437. Waliszewski K. Les origines de la Russie moderne: le berceau d’une dynastie. Les premiers Romanov… – Р. 294; Валишевский К. Первые Романовы… – С. 231.

2438. Waliszewski K. Les origines de la Russie moderne: le berceau d’une dynastie. Les premiers Romanov… – Р. 294; Валишевский К. Первые Романовы… – С. 231.

2439. Waliszewski K. Les origines de la Russie moderne: le berceau d’une dynastie. Les premiers Romanov… – Р. 296-297; Валишевский К. Первые Романовы… – С. 233.

2440. Waliszewski K. Les origines de la Russie moderne: le berceau d’une dynastie. Les premiers Romanov… – Р. 343-344; Валишевский К. Первые Романовы… – С. 268.

2441. Waliszewski K. Les origines de la Russie moderne: le berceau d’une dynastie. Les premiers Romanov… – Р. 332-333; Валишевский К. Первые Романовы… – С. 260.

2442. Костомаров Н. И. Богдан Хмельницкий… – Т. 1. – XVIII+459 c.; Т. 2. – ІХ+550 с.

2443. Waliszewski K. Les origines de la Russie moderne: le berceau d’une dynastie. Les premiers Romanov… – Р. 326-327; Валишевский К. Первые Романовы… – С. 256.

2444. Waliszewski K. Les origines de la Russie moderne: le berceau d’une dynastie. Les premiers Romanov… – Р. 327; Валишевский К. Первые Романовы… – С. 256.

2445. Waliszewski K. Les origines de la Russie moderne: le berceau d’une dynastie. Les premiers Romanov… – Р. 351; Валишевский К. Первые Романовы… – С. 273.

2446. Waliszewski K. Les origines de la Russie moderne: le berceau d’une dynastie. Les premiers Romanov… – Р. 325; Валишевский К. Первые Романовы… – С. 254.

2447. Waliszewski K. Les origines de la Russie moderne: le berceau d’une dynastie. Les premiers Romanov… – Р. 335; Валишевский К. Первые Романовы… – С. 262.

2448. Waliszewski K. Les origines de la Russie moderne: le berceau d’une dynastie. Les premiers Romanov… – Р. 325, 337; Валишевский К. Первые Романовы… – С. 254-255, 263.

2449. Waliszewski K. Les origines de la Russie moderne: le berceau d’une dynastie. Les premiers Romanov… – Р. 315; Валишевский К. Первые Романовы… – С. 246-247.

2450. Waliszewski K. Les origines de la Russie moderne: le berceau d’une dynastie. Les premiers Romanov… – Р. 323; Валишевский К. Первые Романовы… – С. 253.

2451. Waliszewski K. Les origines de la Russie moderne: le berceau d’une dynastie. Les premiers Romanov… – Р. 308; Валишевский К. Первые Романовы… – С. 241-242.

2452. Waliszewski K. Les origines de la Russie moderne: le berceau d’une dynastie. Les premiers Romanov… – Р. 311; Валишевский К. Первые Романовы… – С. 242.

2453. Waliszewski K. Les origines de la Russie moderne: le berceau d’une dynastie. Les premiers Romanov… – Р. 317; Валишевский К. Первые Романовы… – С. 248-249.

2454. Waliszewski K. Les origines de la Russie moderne: le berceau d’une dynastie. Les premiers Romanov… – Р. 319; Валишевский К. Первые Романовы… – С. 250.

2455. Waliszewski K. Les origines de la Russie moderne: le berceau d’une dynastie. Les premiers Romanov… – Р. 371; Валишевский К. Первые Романовы… – С. 288.

2456. Waliszewski K. Les origines de la Russie moderne: le berceau d’une dynastie. Les premiers Romanov… – Р. 378; Валишевский К. Первые Романовы… – С. 293.

2457. Waliszewski K. Les origines de la Russie moderne: le berceau d’une dynastie. Les premiers Romanov… – Р. 338-339; Валишевский К. Первые Романовы… – С. 264.

2458. Waliszewski K. Les origines de la Russie moderne: le berceau d’une dynastie. Les premiers Romanov… – Р. 298-299; Валишевский К. Первые Романовы… – С. 234-235.

2459. Waliszewski K. Les origines de la Russie moderne: le berceau d’une dynastie. Les premiers Romanov… – Р. 299-300; Валишевский К. Первые Романовы… – С. 235.

2460. Waliszewski K. Les origines de la Russie moderne: le berceau d’une dynastie. Les premiers Romanov… – Р. 300-303; Валишевский К. Первые Романовы… – С. 235-238.

2461. Waliszewski K. Les origines de la Russie moderne: le berceau d’une dynastie. Les premiers Romanov… – Р. 300; Валишевский К. Первые Романовы… – С. 236.

2462. Waliszewski K. Les origines de la Russie moderne: le berceau d’une dynastie. Les premiers Romanov… – Р. 334-335; Валишевский К. Первые Романовы… – С. 261.

2463. Waliszewski K. Les origines de la Russie moderne: le berceau d’une dynastie. Les premiers Romanov… – Р. 324, 335; Валишевский К. Первые Романовы… – С. 254, 262.

2464. Waliszewski K. Les origines de la Russie moderne: le berceau d’une dynastie. Les premiers Romanov… – Р. 342-343; Валишевский К. Первые Романовы… – С. 266-268.

2465. Waliszewski K. Les origines de la Russie moderne: le berceau d’une dynastie. Les premiers Romanov… – Р. 348-349; Валишевский К. Первые Романовы… – С. 271-272.

2466. Waliszewski K. Les origines de la Russie moderne: le berceau d’une dynastie. Les premiers Romanov… – Р. 356; Валишевский К. Первые Романовы… – С. 277.

2467. Waliszewski K. Les origines de la Russie moderne: le berceau d’une dynastie. Les premiers Romanov… – Р. 360; Валишевский К. Первые Романовы… – С. 280.

2468. Waliszewski K. Les origines de la Russie moderne: le berceau d’une dynastie. Les premiers Romanov… – Р. 367; Валишевский К. Первые Романовы… – С. 285.

2469. Waliszewski K. Les origines de la Russie moderne: le berceau d’une dynastie. Les premiers Romanov… – Р. 374; Валишевский К. Первые Романовы… – С. 290.

2470. Waliszewski K. Les origines de la Russie moderne: le berceau d’une dynastie. Les premiers Romanov… – Р. 369; Валишевский К. Первые Романовы… – С. 286.

2471. Waliszewski K. Les origines de la Russie moderne: le berceau d’une dynastie. Les premiers Romanov… – Р. 368; Валишевский К. Первые Романовы… – С. 285-286.

2472. Waliszewski K. Les origines de la Russie moderne: le berceau d’une dynastie. Les premiers Romanov… – Р. 369-374; Валишевский К. Первые Романовы… – С. 286-290.

2473. Waliszewski K. Les origines de la Russie moderne: le berceau d’une dynastie. Les premiers Romanov… – Р. 378; Валишевский К. Первые Романовы… – С. 293.

2474. Waliszewski K. Pierre le Grand: l’education, l’homme, l’oeuvre d’apres des documents nouveaux. 1613-1682. – Р.: Plon-Nourrit et С-ie., 1905. – VІІI+633 р.; Валишевский К. Петр Великий. – М.: Московское книгоиздательское товарищество «Образование», 1909. – 154 с.; Валишевский К. Петр Великий. Книга первая. Воспитание; Книга вторая. Личность. Репринтное воспроизведение издания 1911 года. – М.: СП «ИКПА», 1990. – 424 с.; Валишевский К. Петр Великий. Книга третья. Дело. Репринтное воспроизведение издания 1911 года. – М.: СП «ИКПА», 1990. – 414 с.; Валишевский К. Петр Великий. Историческое исследование. – М.: АСТ-Астрель, 2002. – 480 с.

2475. Waliszewski K. La Derniere des Romanov, Elisabeth I, imperatrice de Russie… – ХІІI+552 р.; Валишевский К. Дочь Петра Великого… – ХХХ+562 с.

2476. Waliszewski K. Autour d’un trone, Catherine II de Russie: ses collaborateurs; ses amis; ses favoris. – Р.: Plon-Nourrit et С-ie., 1894. – VII+472 р.; Валишевский К. Вокруг трона: Екатерина ІІ, императрица всероссийская. – М.: Терра-Книжный клуб, 2004. – 312 с.

2477. Waliszewski K. Pierre le Grand: l’education, l’homme, l’oeuvre… – Р. 346; Валишевский К. Петр Великий. Книга третья. Дело… – С. 45.

2478. Waliszewski K. Pierre le Grand: l’education, l’homme, l’oeuvre… – Р. 227; Валишевский К. Петр Великий. Книга первая. Воспитание; Книга вторая. Личность… – С. 302.

2479. Waliszewski K. Pierre le Grand: l’education, l’homme, l’oeuvre… – Р. 345-347; Валишевский К. Петр Великий. Книга третья. Дело… – С. 44-46.

2480. Waliszewski K. Pierre le Grand: l’education, l’homme, l’oeuvre… – Р. 348, 351; Валишевский К. Петр Великий. Книга третья. Дело… – С. 47, 51.

2481. Waliszewski K. Pierre le Grand: l’education, l’homme, l’oeuvre… – Р. 350-355; Валишевский К. Петр Великий. Книга третья. Дело… – С. 51-51.

2482. Waliszewski K. La Derniere des Romanov, Elisabeth I, imperatrice de Russie… – Р. 80-81, 154-156; Валишевский К. Дочь Петра Великого… – С. 116-117, 186-187.

2483. Waliszewski K. La Derniere des Romanov, Elisabeth I, imperatrice de Russie… – Р. 155; Валишевский К. Дочь Петра Великого… – С. 187.

2484. Waliszewski K. La Derniere des Romanov, Elisabeth I, imperatrice de Russie… – Р. 156; Валишевский К. Дочь Петра Великого… – С. 187.

Подається за виданням: Євген Луняк Козацька Україна 16 – 18 ст. у французьких історичних дослідженнях. – К.-Ніжин: Видавець Лисенко М.М., 2012 р., c. 565 – 585.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1999 – 2019 Група «Мисленого древа», автори статей

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на наш сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 1992

Модифіковано : 6.12.2015

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.