Логотип Мисленого древа

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

НАУКА

ОСВІТА

ЛІТЕРА
ТУРА

Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Наука / Історія / Козацька Україна 16 – 18 ст.… / 5. Україна козацької доби у… / 5. 2. Козацька тематика у французьких наукових…

Козацька Україна 16 – 18 ст. у французьких історичних дослідженнях

5. Україна козацької доби у працях французьких істориків ХІХ ст.

5. 2. Козацька тематика у французьких наукових студіях наполеонівської доби

Луняк Євген

Французька історіографія ХІХ ст., присвячена дослідженням України козацького періоду, виглядає скромнішою на фоні творів ХVІІ-ХVІІІ ст. Тепер політичні чинники майже не зумовлювали дослідження українського козацтва (окрім хіба що періоду наполеонівських війн і Кримської війни), котре вже майже не можна було досліджувати вживу.

Гіпертрофовані уявлення про козацьку загрозу для Франції та спотворений образ козака наприкінці ХVІІІ ст. віддзеркалював ще Массон. Однак саме постійні війни Наполеона з Росією слугували сприятливим підґрунтям для популяризації козацької тематики у французькій публіцистиці початку ХІХ ст. Наполеонівський уряд надавав козацькому фактору неабиякої ваги й враховував його у своїй зовнішній політиці. Розбіжності в уявленнях оточення керівництва Першої імперії щодо українського козацтва та можливої політики Франції стосовно нього та України в цілому досить грунтовно були проаналізовані Ададуровим [1804].

Відповідаючи на суспільний попит, на початку ХІХ ст. у Франції масовими накладами виходили твори, переважно з історії Росії, як давніших авторів, так і сучасників, які тією чи іншою мірою торкалися минулого козацької України. Це, наприклад, «Історія Карла ХІІ» Вольтера, «Історія анархії в Польщі та розчленування цієї Республіки» де Рюльєра, історичні розвідки про Росію Левека, Кастера, Массона, а також переклад 6-томної «Історії Російської імперії в правління Катерини ІІ та наприкінці ХVІІІ ст.» англійця Тука, мемуари принца де Ліня і т. д.

На підставі опублікованих робіт створювалися нові узагальнюючі праці, присвячені Російській імперії. В цьому контексті варто відзначити 2-томний «Генеральний опис сучасної Росії та політичної ситуації в цій імперії на початку ХІХ ст.» Віктора Дельпюша де Комера (1733-1805), виданий у Парижі в 1802 р. Автор намагався акумулювати весь політичний, економічний, географічний, топографічний, статистичний, етнографічний матеріал про тогочасну Росію та її провінції. Дуже часто ці дані він перемежає з історичними довідками. Фактично цей двотомник є найповнішою енциклопедією тодішньої Російської імперії.

Пояснюючи причини, що змусили його взятися за написання такого великого твору, де Комера підкреслював важливість і водночас небезпеку, яку має для Франції та й для всієї Європи далека «імперія царів».

«Росія, що народилася для Європи протягом одного століття, – пише він, – не припиняє її турбувати. Замість того, щоб підтримувати її в рівновазі, вона лише її збурює. Скільки разів треба їй [Європі – Є. Л.] нагадувати про ці загрозливі речі… Росія, що сто років тому була імперією малознаною та малозначною, з’явилася раптом у блиску слави в театрі Європи на початку ХVІІІ ст. й після короткого випробування своєї могутності стала арбітром півночі. Вся європейська система відтоді отримали інший вигляд» [1805].

Торкаючись опису України, як однієї з найголовніших провінцій Росії, де Комера спирається, зокрема, на свідчення Вольтера, Левека, Леклерків-батька і сина, Шерера, Масона та ін. В основу його українознавчих відомостей головним чином лягли матеріали з ІІІ тому «Фізичної, моральної, цивільної та політичної історії сучасної Росії» Леклерка-сина [1806]. Говорячи про освоєння росіянами земель Північного Причорномор’я, де Комера не забуває й загадати популярний в Європі анекдот, пов’язаний з «потьомкінськими селами», баченими під час подорожі Катерини ІІ Україною в 1787 р.:

«Береги Дніпра були вкриті будинками, які були зведені навмисно для цієї оказії. Селяни, елегантно одягнені, численні стада худоби – все це знаходилося в тих місцях путі, які перетинав флот і де він зупинявся поблизу берегів, і все це безкінечно повторювалося перед очима подорожніх. Потьомкін не занедбав легкого мистецтва обманювати марнославство жінок і королів. І, щоб відняти свою государиню у суперників, які хотіли його згубити, він влаштував їй цей тріумфальний марш по нових володіннях, сподіваючись засліпити її очі своїм шарлатанством, запаморочити голову швидкістю ходи, круговертю палаців, військ і людей різних родів і мастей, здобути пошану багатьох правителів і сп’янити сяйвом чарівності, як він умів це робити» [1807].

Втім, власного доробку автора в даній праці, скомпільованій переважно з уривків, запозичених з творів інших авторів, обмаль. Часто де Комера наводить вже застарілу інформацію, як-от повідомлення про те, що «губернатор України має титул козацького гетьмана», про поділ імперії на намісництва, серед яких і Катеринославське (на той час Катеринослав було перейменовано Павлом І в Новоросійськ) тощо [1808]. Та й саме його уявлення про Україну, як «козацьку країну» для початку ХІХ ст. виглядає традиційним, але вже архаїчним. На цей час виросло, принаймні, ціле покоління українців, для яких славетне українське козацтво було яскравою сторінкою минулого, але аж ніяк не сьогодення. Проте у французькому суспільстві ще продовжувала існувати міцна асоціація про Україну, як «країну козаків».

Подаючи у творі інформацію з різних джерел і не узгоджуючи її між собою, де Комера подекуди, не помічаючи цього, суперечить сам собі. Наприклад, у І томі свого «Генерального опису сучасної Росії» він свідчить, що козаки, зазвичай, високого зросту, а ось у ІІ томі, що вони, як правило, низькі на зріст [1809].

Зважаючи на те, що щойно закінчилася війна з Росією, де Комера вважає за доцільне подати інформацію про стан російської армії. Значне місце він відводить козацьким загонам. Проте свідчення, наведені ним, є просто скороченим переказом повідомлень Массона [1810]. Знаменно те, що де Комера уникає зневажливих оцінок свого попередника стосовно військових вмінь і навичок козаків вести бої з частинами регулярних військ.

В той же час де Комера передбачає, що воєнні дії між Францією та Росією можуть відновитися. Всю вину за нове можливе кровопролиття автор у массонівському дусі покладає на російський царизм, який, на його думку, буде розширювати свою імперію, доки не зазнає цілковитою катастрофи.

Вражає своєю прозорливістю тривожне передбачення де Комера про посилення двох потужних держав з відмінним суспільно-політичним ладом, що знаходяться на протилежних точках світу – США і Росії. Саме воно завершує його твір:

«Світ являє сьогодні нашим поглядам дві держави, розташовані на крайніх протилежностях, з яких одна перебуває під абсолютним управлінням, тоді як інша керується республіканськими засадами. Обидві мають унікальне положення на землі: щоб збільшуватися, їм не дуже потрібні війська. Вони повинні лише чекати та розуміти, як краще скористатися обставинами. Бідування Європи, її постійні потрясіння мають постійно додавати могутності Росії та Сполученим Штатам Америки. Коли ж прийде той час, щоб рух, котрий все це створює, загальмувався й рівновага нарешті відновилася!» [1811].

В цей час активно друкуються праці французьких науковців, дипломатів, мандрівників і негоціантів, які відвідали Росію в останні десятиліття. Серед подібних робіт можна згадати твір барона Жана-Жака Рако де Реї (1780-1810) «Подорож до Криму та на береги Чорного моря в 1803 р.», опублікований в Парижі у 1806 р. Як видно з інформації, позначеній на титульній сторінці книги, її автор був тоді аудитором державної ради Франції та суассонським супрефектом. Очевидно, саме тому його цікавили, передусім, економічні можливості південних провінцій Росії та перспективи розвитку франко-російських торгівельних відносин.

До своєї детальної розповіді про подорож до Криму де Реї додав також «Мемуар про комерцію на Чорному морі» та «Нотатки про головні торгівельні порти Чорного моря», де аналізується господарський і торгівельний потенціал таких портових міст як Одеса, Миколаїв, Херсон, Кафа, Козлов-Гезлев, Таганрог, їхній стрімкий розвиток від моменту заснування до сьогодення [1812]. Значну увагу приділено також розбудові Севастополя [1813].

У своїй книзі автор також досить часто торкається історії Криму, проте основні кримознавчі повідомлення ним були запозичені з розвідок Пейссонеля, де Тотта, де Гіня, Палласа, Тунманна, Габліца, Вольнея. Однак головним джерелом історичної інформації для де Реї стала франкомовна «Історія Тавриди» («Історія царства Херсонеса Таврійського») відомого польського релігійного, культурного та наукового діяча Станіслава Богуша-Сестренцевича (1731-1826), опублікована у Петербурзі в 1800 р. і згодом багаторазово перевидавана [1814].

Цікаво, що, розповідаючи про свою подорож до Криму, де Реї повідомляє про своє знайомство з козаками, котрі слугували йому в якості провідників і дуже допомагали в степу, відшукуючи воду для коней. Барон мимохідь згадує про свою бесіду з одним з цих козаків, котрий нещодавно повернувся з французького полону, до якого потрапив в Італії. Вочевидь, саме там цей чоловік трохи вивчив французьку, настільки щоб розмовляти нею з де Реї. Наполеонівський емісар відмічає, що козак був у захваті від французького полону, і навіть наводить його слова: «Мені здавалося, що я в раю» [1815]. До речі, в 1808 р. французький імператор призначив де Реї префектом департаменту Арно, що в Північній Італії. Це була якраз та область, де за десятиріччя до того вів свої військові дії експедиційний корпус Суворова, внаслідок яких і потрапив у полон згаданий козак.

Між іншим, подаючи демографічну довідку про кількісний соціальний, національний і конфесійний стан населення Криму на 1793 р., де Реї відзначає значне представництво там чорноморських козаків. За його даними, з 157 133 осіб, які населяли тоді цей регіон, чорноморський козацький корпус складав там 5 803 чоловіка, являючи собою тоді один з найголовніших компонентів християнського населення Криму [1816]. В той же час французький емісар, як перед тим і Леклерк-син, зауважував, що російське управління негативно відбилося на демографічній ситуації на півострові, населення якого перед цим сягало майже півмільйона душ [1817].

Звичайно, праця де Реї не є науковим дослідженням, проте вона являє собою цікаве джерело з історії південних земель сьогоднішньої України й, насамперед, Криму.

В українознавчому плані цікавість представляє також «Історичне есе про чорноморську комерцію та навігацію» вже згаданого раніше Антуана-Ігнаса Антуана де Сен-Жозефа, засновника французького торгівельного представництва в Херсоні, де той розглядав еволюцію та стан франко-російської морської торгівлі через порти Чорного моря [1818]. Варто зауважити, що Антуан де Сен-Жозеф був не просто купцем і дипломатом, він відігравав значну роль в політиці Французької імперії й у 1805-1813 рр. був мером Марселя, а через свою дружину Марі-Роз Кларі був споріднений з домом Бонапартів (молодша сестра Марі-Роз Кларі – Дезіре – була спочатку нареченою Наполеона Бонапарта, а згодом стала дружиною його маршала Бернадота та королевою Швеції. Ще одна сестра – Жюлі – вийшла заміж за Жозефа Бонапарта й була деякий час королевою Іспанії).

В 1806 р. в Парижі була видана праця згаданого раніше Дюбуа де Жансін’ї «Про французьку комерцію за нинішнього стану в Європі, або спостереження з комерцією Франції в Італії, Леванті, Росії та на Чорному морі» [1819]. В контексті розгляду франко-російської торгівлі автор дуже важливе місце відводить Україні, господарство якої постачало до наполеонівської імперії великий обсяг різноманітної продукції та відігравало значну роль в економіці Росії. Дюбуа де Жансін’ї аналізує регіональні особливості економічного розвитку України та підкреслює вагоме значення чорноморської торгівлі з Росією для Франції [1820].

На фоні все наростаючого інтересу французького суспільства до східноєвропейських справ у 1807 р. в Парижі виходять дві праці, присвячені розгляду історії та сучасності даного регіону. Автором однієї з них став французький політик, який кілька років прожив у Росії, де опікувався справами німецьких колоністів на Волзі, Жан-Батіст Леруа де Флажі (1735-1824). Його праця носила назву «Політичний, цивільний і військовий стан Російської імперії» та була якнайбільше актуальною для тогочасних французів, які з тривогою спостерігали за перебігом військових кампаній Наполеона у Східній Європі [1821].

Іншою працею, пов’язаною з цими військово-політичними подіями, стала книга видатного французького науковця-географа, данця за походженням, винахідника терміну «Океанія» та одного з зачинателів сучасної географічної науки, Конрада Мальт-Брюна (1775-1826) «Огляд давньої та сучасної Польщі». Повна назва книги Мальт-Брюна виглядає так:

«Огляд давньої та сучасної Польщі, який містить опис цієї країни, її гір, рівнин, річок, боліт, клімату, тварин, рослин і мінералів; топографію Верхньої та Нижньої Польщі, Прусії, Курляндії, Литви, Русі Білої, Чорної та Червоної, Волині й України, із вказуванням міст, містечок, будівель і пам’яток; політичний опис або розгляд польського ладу, релігій, законів, цивільного та судового управління, звичаїв, війська, населення та доходів, системи мір ваги, величини та монетного обігу як у Польщі, так і у Данцигу, від найдавніших часів до наших днів; розвідки про походження слов’ян і сарматів, а також з зазначенням решток сарматської мови. Складений головним чином з нотаток, повідомлених поляками й авторами цієї самої країни, у якості доповнення до «Історії Польщі» мсьє де Рюльєра» [1822].

Хоча у своїй праці Леруа де Флажі подекуди торкався українських справ і минулого України, здебільшого в нього йшлося про сучасний політичний і соціально-економічний стан Російської імперії та її військову потужність. Звичайно, поміж іррегулярних військових частин Росії автор згадує й козаків [1823]. Втім, Україні та українцям він в цілому приділяє незначну увагу, щоправда, певну цікавість викликає незвична французька передача в нього цих назв – «l’Uckraine» et «les Uckrainiens» [1824]. Варто зауважити також, що Леруа де Флажі відзначає утворення в колишній «країні козаків» маєтків російських чиновників та офіцерів і наголошує на тому, що ці «дрібні тирани» зовсім не дбають про економічний розвиток даної провінції [1825].

Українознавчий аспект в «Огляді давньої та сучасної Польщі» Мальт-Брюна є набагато презентабельнішим. Свою працю цей науковець написав як доповнення до 4-томної «Історії анархії в Польщі та розчленування цієї Республіки» де Рюльєра, виданої у Парижі того ж 1807-го року за особистим наказом Наполеона й підготовленої до друку саме Мальт-Брюном. Зважаючи на те, що робота вже покійного де Рюльєра доводила події лише до 1774 р., а з того часу минуло вже більш ніж три десятиліття, впродовж яких у Європі відбулися радикальні зміни, й вона була вже застарілою, вочевидь, на замовлення наполеонівського уряду Мальт-Брюн написав нову працю, присвячену польському питанню. Нагадаємо, що саме в 1807 р. Наполеоном було на короткий час відновлено польську державність у вигляді герцогства Варшавського.

Однією з важливих заслуг Мальт-Брюна стало те, що в основу своєї праці він поклав переважно свідчення поляків. Серед своїх безпосередніх інформаторів він називає й вихідця з України, вочевидь, також поляка [1826]. Звичайно, крім польських авторів, уважний аналіз творчого доробку яких він зробив (Мальт-Брюн використовував, зокрема, праці Кромера, Гваньїні, Стрийковського, Меховського, Длугоша та ін.), дослідник ретельно вивчив свідчення про Польщу, а у її складі й Україну, й французів, між іншим, Блеза де Віженера, де Ту, Ле Лабурера, Боплана, де Рюльєра, Антуана, а також німців – Баєра, Міллера, Бюшинга, Шторха, росіянина Ломоносова тощо.

Української минувшини автор торкається в багатьох місцях, що є природним в контексті вивчення історії Польщі. В «Огляді давньої та сучасної Польщі» бачимо згадки про давньоруську добу, встановлення на південноруських землях польського панування, Хмельниччину, посилення російського впливу в регіоні після Полтавської битви й, зрештою, розчленування Речі Посполитої в правління Катерини ІІ.

Однак головним чином Україні, назву якої Мальт-Брюн традиційно виводить від поняття «окраїна», «прикордоння», в його нарисі присвячено ХVІ главу, що має назву «Україна, Волинь, Червона Русь». Звернімо увагу на те, що ці три колишні провінції Речі Посполитої, винесені в назву глави, автор розглядає як єдину сукупність, населені, по суті, єдиним народом. Гадаємо, буде доречним подати тут слова французького науковця стосовно українців:

«Українці називаються малоросами, тобто малоросіянами. Згідно з загальноприйнятою історичною системою, вони є нащадками київських росіян (Les Ukrainois s’appèlent Malo-Rosses, c’est-à-dire Petits-Russes. D’après le système historique généralement adopté, ils sont des descendans des Russes de Kiowie). Ці краї, довгий час підкорені Польщею, просто повернулися під владу давньої метрополії» [1827].

Розглядаючи тогочасну «Україну», Мальт-Брюн не забуває конкретизувати, який власне географічний регіон варто розуміти під даною назвою. «Київщину, Брацлавщину та Верхнє Поділля досить часто розглядають під назвою «України», тобто окраїнних провінцій», – занотовує він [1828].

Також французький географ був одним з перших дослідників, хто наголошував на фактичній етнічній єдності населення від Карпат до меж Великоросії. Щоправда, до цієї етнічної сукупності Мальт-Брюн відносив не лише українців заходу та сходу, але й білорусів. Він писав:

«Мешканці Червоної Русі, Білої Русі та України є за своїм походженням і мовою у спорідненості з населенням Малоросії. Ці народи також настільки подібні між собою зовнішньо, що при зустрічі з ними, на перший погляд, могли б бути сприйняті за земляків, якби відмінність в одязі не була такою вражаючою» [1829].

Сьогоднішньому читачеві «Огляду давньої та сучасної Польщі» кидається в очі той факт, що зазначена глава з праці Мальт-Брюна охоплює в регіональному вимірі фактично весь простір теперішньої України, розділеної тоді між двома імперіями.

Постійно підкреслюючи спорідненість населення колишніх південно-східних провінцій Речі Посполитої з мешканцями Малоросії, дослідник наголошує на відмінності цих людей від природних великоросіян. Мальт-Брюн неодноразово акцентує увагу на тому, що представники південноросійської етнічної спільноти, яких він синонімічно називає малоросіянами чи українцями, мають прикметні відмінності від великоросіян у господарстві, побуті, звичаях. Він, як свого часу Массон, відзначає, наприклад, що малоросіяни-українці «кращі господарі від великоросіян, …мають краще землеробське знаряддя ніж великоросіяни», живуть у хатках, які обсаджують деревами тощо [1830].

Французький науковець також зазначає, що мешканців Червоної Русі часто ототожнюють з росіянами через подібність назв, хоча це різні народи.

«Переходячи на південь, – пише Мальт-Брюн, – ми знайдемо Червону Русь, яка складає сьогодні більшу частину Східної Галичини. Поляки її називають просто «Русь», а її мешканцям дають назву «русинів» або «руснаків» у протилежність «росіянам» або «москалям», котрі є мешканцями Російської імперії (Les Polonais la nommaient simplement Russie et ils donnaient aux habitans le nom de Russinié ou Rusniaques en opposition aux Rosziénié ou Moscowale qui sont les habitans de l’empire Russe)» [1831]. Виділення наведено слідом за оригінальним текстом.

Розглядаючи питання про походження південноруського народу, щодо частин якого вживалися назви «малоросіяни», «русини», «українці», Мальт-Брюн наголошує, що той є автохтонного походження, мешкає на своїй території з часів Київської держави й краще зберіг свій традиційний «руський» етнотип у порівнянні з великоросіянами. «Характер давньоруського населення гірше зберігся у Великоросії, ніж по берегах Дніпра, Прип’яті та верхів’їв Дністра» – занотовує дослідник [1832]. В іншому місці він зауважує:

«Більше двох третин селянства Червоної Русі, тобто Східної Галичини, є руськими за походженням. Їхня мова досить сильно відрізняється від польської й вони мають також відмінний ритуал у своєму культі» [1833].

Вражає увагу той факт, що Мальт-Брюн майже не використовує широко вживаних до того на заході понять як «козацький народ», «козацька нація», «країна козаків». В його розумінні, козаки – це не стільки етнічна спільнота, скільки соціальна. Про козаків автор згадує вкрай рідко. Втім, вказаний факт не повинен дивувати, зважаючи на те, що одними з головних інформаторів Мальт-Брюна були польські сучасники, деякі з яких походили з України й знали реальний стан українського козацтва сьогодення.

Хоча, звичайно, проігнорувати козацький чинник в польській історії було б просто неможливо. Сам Мальт-Брюн зауважує, що занепад Речі Посполитої почався з народного виступу в Україні під проводом «козацького генерала» Хмельницького [1834].

Доводячи свій опис розділеної між великими сусідніми державами Польщі до актуального йому часу, Мальт-Брюн дає оглядову характеристику політичному, соціально-економічному та релігійному становищу колишніх провінцій Речі Посполитій. Як уже зазначалося, правобережну Підросійську Україну автор розглядає у поєднанні з Підавстрійською. Він характеризує ці землі у відповідності до регіональної специфіки, починаючи від Дніпра й просуваючись на захід. Оскільки «Київщину, Брацлавщину та Верхнє Поділля» дослідник сприймає під узагальненою назвою «України», серед інших регіонів згаданої території він вказує Волинь, Холмщину, Галичину (частиною якої вважає Червону Русь), Покуття та Буковину.

Мальт-Брюн наводить короткі відомості про найголовніші міста, розташовані тут. Крім Києва, історію якого автор побіжно згадує, відзначаючи, що ця стародавня столиця Південної Русі налічує нині 22 000 мешканців, він подає інформацію про такі міста як Житомир (друге місто на Київщині), Немирів (де є мануфактури з шкіряного і вовняного виробництва та гарна торгівля), Тульчин («де французи влаштували мануфактуру з виробництва вогнепальної зброї, яка експортується головним чином через Херсон»), Торговицю («відому завдяки конфедерації»), Умань (де закінчується лісостеп і починається степ), Кам’янець («котрий знаходиться у 3 льє від турецького Хотина, що в Молдавії, і має замок зведений на скелі», тут є 5 660 мешканців), Шаргород (число мешканців якого складає 6 740), Бар («відзначений тим, що був місцем осідку відомої конфедерації»). Серед головних міст Волині Мальт-Брюн називає Дубно, Луцьк («старовинну столицю»), Новоград-Волинський («нову столицю Волині»), Ізяслав (який населяє 5 060 чоловік і де є розвинена промисловість ), Острог (котрий має 4 600 мешканців і також гарну промиловість), Олику (що є власністю Радзивіллів), Чорторийськ («відомий тим, що дав початок славетному роду») [1835].

Торкаючись розгляду західної околиці південноруських земель, об’єднаних на той час у складі «королівства Галіції та Лодомерії» (le royaume de Galitzie et Lodomerie) під владою імперії Габсбургів, Мальт-Брюн зауважує, що «поняття «Лодомерія» є витвором дипломатії й його неможливо відшукати на картах» [1836]. Він висвітлює виникнення цього терміну та мотиви загарбання цих земель австрійцями в 1772 р., котрі лицемірно пояснювали свої дії начебто поверненням території, відібраної поляками в Угорщини ще в ХІV ст. Як вже можна було побачити, дослідник вважав цю територію частиною єдиного етнічного регіону, населеного, по суті, одним народом, щодо якого використовувалися різні назви. Він зазначає, що саме тут існував потужний уламок Давньоруської держави, зміцнений князем Романом, а згодом його сином Данилом. З падінням об’єднаного князівства Галичини та Волині на цих землях було втрачено самобутню державність, а самі вони поступово були загарбані польською шляхтою [1837].

Характеризуючи міста даного регіону, автор, природно, головну увагу приділяє Львову. Він був одним з небагатьох дослідників, хто правильно ідентифікував всі різнорідні варіанти назви цього міста – Lemberg, Lwow, Leopolis, зазначаючи, що всі ці назви походять від імені засновника міста – князя Лева. В основному географ користується у визначені Львова німецьким варіантом його назви – Лемберг. Мальт-Брюн згадує, що крім русинів і поляків, традиційних мешканців цих земель, тут також можна знайти євреїв і вірмен, які активно займаються торгівлею, переважно з Росією та Туреччиною. В той же час він зауважує, що після 1772 р. сюди почали потроху переселятися й німці. Великий подив у французького дослідника викликає типово європейський вигляд цього старовинного міста з чудовими будівлями та брукованими вулицями [1838].

Серед інших тутешніх міст, на яких зупиняє свою увагу дослідник, можна згадати Броди, які він називає «другим містом у Східній Галичині» й визначає їх чисельність у 5 000 християн і 15 000 євреїв. Мальт-Брюн занотовує, що тут відбувається жвава торгівля та є потужний замок. Менш важливими, але визначними містами, на його думку, є Перемишль (який має 5 400 душ і «розташований на річці Сян, де вона стає судоходною»), Ярослав («квітуче місто»), Самбір (з 3 000 мешканців і кількома мануфактурами), Белз (де існує фабрика з виробництва поташу), Галич (старовинна столиця цих земель, де мешкає нині заледве 4 000 душ), Снятин («квітуче місто на Покутті», що має 6-7 тисяч мешканців і де щорічно відбуваються великі ярмарки) [1839].

Незважаючи на кровну спорідненість між західною та східною частинами південноруських земель, на думку автора, одним з чинників, що сприяє їхній окремішності, є релігія. Церковним питанням він приділяє багато місця, зокрема, розглядаючи підґрунтя Брестської унії та умови на яких православні ієрархи погодилися її визнати. Мальт-Брюн зауважує, що після того як одна частина «греків Червоної Русі та України поєдналася з римською церквою» і стала уніатами (les Grecs unis), між цими людьми виникла незгода з тими, хто залишився вірним релігії своїх предків (les Grecs non unis). Дослідник відзначає велику місіонерську діяльність на користь греко-католиків ордену Святого Василя, фактично єдиної дієвої сили на захисті своєї церкви [1840].

Загалом, варто зазначити, що, хоча написання «Огляду давньої та сучасної Польщі» було зумовлене політичними мотивами – утворенням герцогства Варшавського, Мальт-Брюн сумлінно поставився до виконання замовленого йому дослідницького завдання. Звичайно, він не забуває підкреслити роль свого імператора в якості доброчинця Польщі, а його книга закінчується панегіриком на честь слави Наполеона І, який повинен принести «щастя роду людському» й має «вірні армії, готові слідувати за ним, хоч на край світу»; і цей «великий чоловік», на стороні якого Бог і Провидіння, має виконати відповідальну місію: провести новий кордон, що відділить Росію від Європи [1841].

В той же час політична обумовленість не завадила Мальт-Брюну, як справжньому науковцю, на підставі широкого кола джерельних свідчень, створити об’єктивне бачення минулого та сучасності земель, що входили до Речі Посполитої до 1772 р. В українознавчому відношенні значну увагу викликає його теза, про фактичну тотожність населення від Карпат і до Наддніпрянщини включно. За винятком одягу та релігійного розколу, що мав місце в 1596 р., народ цих областей являє собою єдину сукупність, регіональні частини якої в Польщі звикли називати «русинами», в Росії «малоросіянами», а на заході «українцями». Саме це населення, на думку французького географа, було корінним населенням південноруських земель, яке краще зберегло свою самобутність, ніж мешканці Великоросії. Майже повне ігнорування діяльності українського козацтва на сторінках праці Мальт-Брюна може пояснюватися як доброю висвітленністю цього питання в західних публікаціях, так і тим, що воно, по суті, на той час в Україні вже зійшло з історичної арени.

«Огляд давньої та сучасної Польщі» мав велику популярність у Франції й у подальшому витримав кілька перевидань.

Ведучи війни з Росією, Наполеон потребував чіткої та правдивої інформації про своїх ворогів. Як зазначає Ададуров, французький імператор, розробляючи стратегію своїх дій у Східній Європі уважно ознайомлювався з дослідженнями, які проливали світло на поширення російської експансії. Зокрема, прочитавши «Історію анархії в Польщі та розчленування цієї Республіки» де Рюльєра, він наказав опублікувати цю працю за державний кошт і приписував обов’язково ознайомитися з нею, як з дуже корисною, своїм представникам у Варшаві [1842]. Як відомо, однією з важливих складових праці де Рюльєра був саме український компонент.

Відомості про колишню «країну козаків», яка могла потрапити в орбіту французького впливу, Наполеон міг почерпнути і з вольтерівської «Історії Карла ХІІ» [1843]. Особливо важливим досвід походу шведського короля столітньої давнини став після початку підготовки російської кампанії 1812 р. Французький імператор прагнув реалізувати нездійснений задум свого шведського попередника, захопивши Москву та продиктувавши в ній російському царю ті мирні умови, які сам забажає. З цією метою його військове оточення здійснювало аналіз кампанії 1708-1709 рр.

Втім, отримати корисну інформацію про сучасну Україну з праці Вольтера було б досить непросто. Свідчення «короля філософів» стосовно реалій «країни козаків» не вирізнялися особливою точністю вже тоді і безнадійно застаріли тепер. Саме тому французький уряд потребував якнайсвіжішої інформації про території, які в недалекому майбутньому могли стати ареною запеклих бойових дій. Таку інформацію постачали агенти, що діяли на сході. Один з них П’єр Парандьє в 1807 р. подав своєму уряду три «Меморандуми про Польщу», які охоплювали період 1784-1794 рр. На «країні козаків» Парандьє зупинявся окремо й зазначав, що східна частина Волині, а також Київське, Брацлавське та Подільське воєводства заселені майже виключно козаками [1844].

В 1808 р. високопоставлений чиновник Міністерства закордоних справ граф Луї-Ніколя-Марен Леклерк-Дезессар (1770-1820) склав детальний «Меморандум» про причини могутності Росії та засоби щодо її послаблення, з яким уважно ознайомився Наполеон. В цьому документі з метою протистояння експансії «імперії царів» пропонувалася ідея відродження незалежної Польщі. На думку Борщака, цей Леклерк був саме тим особистим лікарем Розумовського, який проживав певний час в Україні та досліджував її [1845].

Цілком справедливо ставлячи під сумнів особисте знайомство наполеонівського урядовця з Україною, історик Ададуров спочатку не помітив помилки Борщака, викликаної подібністю прізвищ (Леклерк доволі поширене у Франції родове ім’я) і частково імен двох різних людей, підтвердженням чого є відповідний пасаж в його статті «Народження одного історичного міту: Проблема «Наполеон і Україна» у висвітленні Ілька Борщака» [1846]. Щоправда, незабаром у своїй монографії Ададуров зрозумів недолугість такого ототожнення і зняв відповідну згадку, приділивши значну увагу Леклерку – лікарю Розумовського [1847]. Звичайно, Ніколя-Габріель Леклерк, автор «Фізичної, моральної, цивільної та політичної історії давньої та сучасної Росії», який помер в 1798 р,. не міг бути цим чиновником.

Зважаючи на придушення українського козацтва Катериною ІІ, французький уряд сподівався побачити в українських козаках, яких продовжували сприймати в традиційних дефініціях авторів попередніх поколінь, своїх союзників у боротьбі з Росією. Як загальновідомо, в Парижі навіть розглядалися різні варіанти утворення певної «козацької держави» на теренах України під французьким протекторатом. Ададуровим було опубліковано низку відповідних документів з архівів канцелярії Першої імперії, де приділялася увага й історичному аспекту козацької України [1848].

Інформацію, зібрану французами, доповнювали свідчення німецьких науковців, які досліджували історію, географію, економіку та соціально-побутове життя Російської імперії на рубежі ХVІІІ-ХІХ ст. Ці твори були оперативно перекладені і видані французькою мовою. Йдеться про таких дослідників, як Генріх-Фрідріх фон (Андрій Карлович) Шторх (1766-1835), Фрідріх-Фердинанд Гемпель (1778-1836), Християн-Готфрід-Генріх Гейслер (1770-1844), Петер-Сімон Паллас [1849]. В оглядових нарисах цих авторів значне місце відведено й Україні. Інформація, подана згаданими німецькими науковцями була набагато точнішою, ніж та, що належала французьким авторам, праці яких виходили в той час у Франції й здебільшого дублювали вже відомі свідчення.

Наприклад, говорячи про Україну, Шторх не лише засвідчує традиційність використання щодо її населення поняття «козаки», але й визначає географічну локалізацію «України» в тодішньому розумінні. Він поширює її землі на тогочасні «Київське, Чернігівське, Новгород-Сіверське, Курське, Орловське, Тамбовське та деякі інші намісництва» Росії. В той же час німецький науковець зазначає, що в останній час ці козаки «формують тільки прошарок у державі і на теперішній момент їх лад майже цілковито скасовано» [1850].

Українських козаків Шторх, цілковито в дусі офіційної позиції царського уряду, визнає за одну з гілок російської нації, хоча й відзначає їх відмінності у мові, культурі, звичаях та побуті [1851]. Загалом, переказавши відому на заході історію українського козацтва, німецький історик досить точно висвітлює його сучасне становище. Так, він чітко повідомляє, що після знищення Січі і приєднання її земель до Новоросії, одна частина запорожців змирилася з цим і залишилася на місці, інша – «скопом линула до турків і татар або тинялася на кордонах Росії» [1852]. З іншого боку, виправдовуючи царський уряд, Шторх зауважує, що запорозьке козацьке військо не було остаточно знищене:

«Події, які ми повідомили, є доволі відомими й описані багатьма іноземними письменниками; однак є пам’ятний факт, майже цілковито проігнорований. Це те, що запорозькі козаки існують і сьогодні, але під іншою назвою, і що вони отримали нову конституцію та країну, визначену для них» [1853].

Далі німецький дослідник повідомляє про існування Чорноморського козацького війська та переселення за наказом Катерини ІІ у 1792 р. козаків на Кубань. Кількість останніх він визначає у близько 20 000 осіб обох статей [1854]. Про своє знайомство з чорноморцями, переселеними на Кубань, котрі були нащадками запорожців, згадував в описах своїх подорожей південними губерніями Росії і видатний натураліст Паллас, праці якого також були видані тоді у Франції [1855].

Серед загалу робіт німецьких авторів стосовно Російської імперії, де розглядається також і Україна, виданих у Франції, відзначимо яскраве видання двотомної праці істориків графа Карла-Марії-Йоганна-Баптіста фон Рехберга (1775-1847) та Георга-Бернарда Деппінга (1784-1853) «Народи Росії, чи опис характеру, звичаїв і побути різноманітних націй Російської імперії, доповнений кольоровими малюнками» [1856].

У Франції на початку ХІХ ст. також поширювалися франкомовні праці вже згаданого Станіслава Богуша-Сестренцевича (1731-1826), видані у Петербурзі. Його «Історія Тавриди» була опублікована в 1800 р. і протягом чверті століття витримала кілька перевидань французькою та російською мовами [1857]. В даній роботі, яка охоплює історію Криму від найдавніших часів до кінця ХVІІІ ст., значне місце посідає українознавчий аспект.

Варто згадати також про ще одне ґрунтовне франкомовне дослідження Богуша-Сестренцевича, тісно пов’язане з вивченням української минувшини. Маються на увазі його «Історичні розвідки про витоки сарматів, есклавонів і слов’ян», видані в 1812 р. і пізніше перевидані та доповнені [1858]. Як і в попередній праці досить значну увагу польський дослідник приділив українському козацтву, торкаючись деяких суперечливих питань його історії. Так, між іншим, розмірковуючи стосовно дискусійної етимології поняття «козак», Богуш-Сестренцевич, проводячи аналогію з виведенням назви сербів від слова «серп», вважає назву козаків похідною від слова «коса». «Подібним чином і колонія виведена з П’ятигорська Черкаського курським баскаком була названа «козаками» від слова «коса», й ця назва з частом поширилася на всіх щасливих хліборобів Малої Росії» – зауважує автор [1859].

На підставі зібраних агентурних даних та великого масиву різноманітних опублікованих матеріалів французькі генштабісти перед 1812 р. підготували статистичні описи Київської, Чернігівської та Полтавської губерній [1860].

Значну роль у формуванні образу козацької України відігравали поляки-емігранти. Вони подавали уряду Наполеона І меморандуми про історичне обґрунтування прав Польщі на Правобережжя Дніпра. Зміст цих документів був детально проаналізований Ададуровим. Звичайно, польські автори, визнаючи право на існування за «козацькою нацією», все ж таки бачили її майбутнє в межах відновленої Речі Посполитої, яка за деякими проектами мала сягнути берегів Чорного моря [1861].

Розглядаючи представників польської нації, як найбільш етнічно наближених до українців, Наполеон довірив в 1812 р. посаду «імперського комісара-організатора у провінціях Волинь, Поділля й Україна» графу Тадеушу Морському [1862]. Можна сказати, що французький уряд розглядав Україну значною мірою очима польської еміграції. За влучним визначенням Борщака, все, що торкалося в той момент України, «проходило через руки варшавських поляків або поляків-землевласників з України» [1863].

З іншого боку, польські політики досить добре розуміли, що українське козацтво як масове явище є феноменом, хоча й недавнього, але минулого. Той же «імперський комісар-організатор у провінціях Волинь, Поділля й Україна» Морський зазначав, що на Правобережній Україні козаків, як окремого соціального стану вже фактично не існувало. А інший поляк на французькій службі генерал Міхал Сокольницький зауважував, що теперішні козаки України, це здебільшого селяни, набрані за рекрутським набором і сяк-так озброєні [1864].

Трагічний кінець «Великої армії» довів не тільки ефективність тогочасних козацьких підрозділів у складі російської армії, але й повністю розвіяв ілюзію французького уряду про можливість використання українського козацтва, як свого союзника в війні проти Росії. Після поразки в російській кампанії 1812 р., всупереч твердженням багатьох авторів про низьку боєздатність козаків у протидії регулярним частинам, Наполеон переконався у високій ефективності використання росіянами козацьких загонів, до яких він сам ледь не потрапив у полон, після чого навіть попросив свого особистого лікаря видати йому отруту. Для протиставлення козакам французький імператор дав добро на формування загонів легкої кавалерії, так званих крокусів, з поляків, яких він вважав найбільш близькими за духом до козаків [1865].

Борщак обстоював тезу, яку поставив під сумнів Ададуров, що ще напередодні свого походу на Росію Наполеон уважно ознайомився з історією, побутом і військовою тактикою козаків, прочитавши твори Вольтера, де Рюльєра, Массона. За словами Ададурова, достеменно можна стверджувати лише про те, що французький імператор дійсно уважно прочитав працю де Рюльєра, яку було видрукувано за його наказом [1866]. Однак, на нашу думку, положення Борщака є логічним і вірогідним. Як знаємо, готуючись до кожної військової кампанії, Наполеон ретельно вивчав свого противника, а вагому збройну силу російської армії складали саме козацькі загони. Тож, визнаючи рацію Ададурова щодо виправданості сумніву, все ж таки поділяємо припущення Борщака про добру поінформованість і цікавість імператора стосовно козаків. Результатом зацікавленості наполеонівського уряду минулим і сьогоденням козацтва стала відома праця Лезюра.


Примітки

1804. Ададуров В. «Наполеоніда» на Сході Європи…; Ададуров В. Досвід історичного уявлення: уряд Наполеона І про українські землі Російської імперії // Ейдос: альманах теорії та історії історичної науки. – К.: Інститут історії України НАН України, 2006. – Вип. 2. – Ч. 1. – С. 405-428.

1805. V. C. [Comeiras Victor Delpuech de.] Tableau general de la Russie modernе, et situation politique de cet empire au commencement du XIXe siecle. – P.: Chez Treuttel et Wurtz, Libraires, de l’imprimerie de Goujon fils, an X-1802. – Т. 1. – 350 p. – Р. 19, 34.

1806. Ibid. – P. 278-279, 287-294, 303-309.

1807. Ibid. – P. 269-270.

1808. Ibid. – P. 278-279, 287-294, 303-309.

1809. Ibid. – P. 290; T. 2. – P. 244.

1810. Ibid. – T. 2. – P. 244-246.

1811. Ibid. – P. 404-405.

1812. Racault de Reuilly J.-J. Voyage en Crimee et sur les bords de la Mer Noire pendant l’annee 1803; suivi d’un Memoire sur le commerce de cette mer, et de Notes sur les principaux ports commercans. Dedie a Sa Majeste l’Empereur et Roi. – P.: Chez Bossange, Masson et Besson, 1806. – ХІХ+302 р.

1813. Ibid. – P. 200-210.

1814. Siestrzencewicz de Bohusz S. Histoire du royaume de la Chersonese Taurique. – St.-Petersbourg: De l’imprimerie de l’Academie Imperiale Russe, 1824. – 433 p.

1815. Racault de Reuilly J.-J. Voyage en Crimee et sur les bords de la Mer Noire pendant l’annee 1803… – P. 35-36.

1816. Ibid. – P. 192-193.

1817. Ibid. – P. 192.

1818. [Anthoine de Saint-Joseph A.-I.] Essai historique sur le commerce et la navigation de la Mer-Noire…

1819. Dubois de Jancigny J.-B. Du commerce francais dans l’etat actuel de l'Europe: ou, Observations sur le commerce de la France en Italie, dans le Levant, en Russie, dans la Mer-Noire. – P.: Chez Potey, 1806. – 368 p. – Р. 215-361.

1820. Ibid. – P. 215-361.

1821. Leroy de Flagis J.-B. Etat politique, civile et militaire de l’empire de Russie. – P.-Rouen: Chez Renard-P.Periaux, 1807. – VІІІ+300 р.

1822. Malte-Brun C. Tableau de la Pologne ancienne et moderne. Contenant la description de ce pays, de ses montagnes, plaines, fleuves, marais, climat, animaux, vegetaux et mineraux; la topographie de la Haute et Basse Pologne, de la Prusse, la Courlande, la Lithuanie, la Russie-Blanche, Noire et Rouge, la Wolhynie et l’Ukraine, avec indication des villes, bourg, edifices et monumens; la description politique ou apercu de la constitution polonaise, des religions, des lois, de l’administration civile et judiciaire; des moeurs, de l’armee, de la population et des revenus; des systemes des poids, mesures, et monnaies en usage, soit en Pologne, soit a Dantzick; un precis de l’histoire de la Pologne, depuis les temps les plus anciens jusqu’a nos jours, des recherches sur l’origine des Slavons et des Sarmates, et des details sur les restes de la langue sarmatique. Redige principalement d’apres des notes communiquees par des Polonais et d’apres les auteurs du pays meme. Par Malte-Brun. Pour servir de complement a l’Histoire de la Pologne par M. de Rulhieres. – P.: Chez Henri Tardieu-H. Nicolle, 1807. – XII+498 р.

1823. Leroy de Flagis J.-B. Etat politique, civile et militaire de l’empire de Russie… – Р. 144, 147.

1824. Ibid. – P. 30.

1825. Ibid.

1826. Malte-Brun C. Tableau de la Pologne ancienne et moderne… – Р. 243.

1827. Ibid. – P. 241-242.

1828. Ibid. – P. 234.

1829. Ibid. – P. 59.

1830. Ibid. – P. 242.

1831. Ibid. – P. 247.

1832. Ibid. – P. 59.

1833. Ibid. – P. 257.

1834. Ibid. – P. 453.

1835. Ibid. – P. 234-247.

1836. Ibid. – P. 249.

1837. Ibid. – P. 247-249.

1838. Ibid. – P. 254-255.

1839. Ibid. – P. 252-258.

1840. Ibid. – P. 294-301.

1841. Ibid. – P. 487-488.

1842. Ададуров В. Українське козацтво в уяві французького уряду доби Наполеона І // Україна у Центрально-Східній Європі. – К.: Інститут історії України НАН України, 2006. – Вип. 6. – С. 396.

1843. Гончар Б., Захарчук О. Наполеон і Україна // Діалог. Історія, політика, економіка. – К., 2002. – № 2: Україна і Франція. – С. 77-78.

1844. Ададуров В. Українське козацтво в уяві французького уряду доби Наполеона І… – С. 396-397.

1845. Борщак І. Наполєон і Україна. З невідомих документів із тогочасними ілюстраціями / Передмова проф. Едварда Дріо. – Львів: Бібліотека «Діла», 1937. – 127 с. – С. 119.

1846. Ададуров В. Народження одного історичного міту: Проблема «Наполеон і Україна» у висвітленні Ілька Борщака // Україна модерна. – К.-Львів: Інститут історичних досліджень ЛНУ – “Критика”, 2005. – Ч. 9. – С. 220-221.

1847. Ададуров В. «Наполеоніда» на Сході Європи… – С. 166-167, 175, 187, 196.

1848. Там само. – С. 481-491, 495-501.

1849. Storch H.-F. von. Tableau historique et statistique de l’Empire de Russie a la fin du dix-huitieme siecle. – Bale: J. Decker – P.: Ch.Pougens et Levrault-freres, 1801. – T. 1. – ХХІІ+407+80 р.; Hempel F., Geissler Ch.-G.-H. Description de tous les peuples qui se trouvent sous la domination bienfaisante d’Alexandre I, empereur de toutes les Russies: d’apres les meilleurs ouvrages de la litterature allemande et etrangere, que l’on a eu soin de citer. – P.: Fusch, 1803. – VI+134 p.; Pallas P.-S. Voyages entrepris dans les gouvernemens meridionaux de l’empire de Russie, dans les annees 1793 et 1794. Traduits de l’allemand. – P.: Chez Deterville, 1805. – T. 1. – ХХІІІ+653 р.

1850. Storch H.-F. von. Tableau historique et statistique de l’Empire de Russie… – Р. 54.

1851. Ibid. – P. 54-55.

1852. Ibid. – P. 65.

1853. Ibid.

1854. Ibid. – P. 65-66.

1855. Pallas P.-S. Voyages entrepris dans les gouvernemens meridionaux de l’empire de Russie, dans les annees 1793 et 1794… – P. 479-480.

1856. Rechberg Ch. de, comte [et Depping G.-B.]. Les peuples de la Russie ou description des moeurs, usages et costumes des diverses nations de l’empire de Russie. – P.: De l’Imprimerie de D. Colas, 1812. – T. 1. – 13+61+48 p.; Rechberg Ch. de, comte [et Depping G.-B.]. Les peuples de la Russie ou description des moeurs, usages et costumes des diverses nations de l'empire de Russie. – P.: De l’Imprimerie de D. Colas, 1813. – T. 2. – 66+48 p.

1857. Siestrzencewicz de Bohusz S. Histoire du royaume de la Chersonese Taurique…; Сестренцевич-Богуш С. История царства Херсонеса Таврийского. – СПб.: В типографии Шнора, 1806. – Т. 1. – 440 с.; Сестренцевич-Богуш С. История царства Херсонеса Таврийского. – СПб.: В типографии Шнора, 1806. – Т. 2. – 442 с.

1858. Siestrzencewicz de Bohusz S. Recherches historiques sur l’origine des Sarmates, des Esclavons et des Slaves, et sur les epoques de la conversion de ces peoples au Christianisme: Dans 4 tomes. – St.-Petersbourg: De l’imprimerie de Pluchart et comp., 1812. – XVI+856+72 p.; Siestrzencewicz de Bohusz S. Precis des recherches historiques sur l’origine des Slaves ou Esclavons et des Sarmates, et sur les epoques de la conversion de ces peoples au Christianisme. – St.-Petersbourg: De l’imprimerie de l’Academie Imperiale Russe, 1824. – 228 p.

1859. Siestrzencewicz de Bohusz S. Precis des recherches historiques sur l’origine des Slaves… – P. 108.

1860. Ададуров В. Українське козацтво в уяві французького уряду доби Наполеона І… – С. 402-403.

1861. Ададуров В. Меморандуми польських авторів початку XIX століття як джерело уявлень уряду Наполеона I стосовно південно-західних окраїн Російської імперії // Український історичний журнал. – К.: Інститут історії України НАН України, 2008. – № 2. – С. 154-171.

1862. Ададуров В. Призначення Наполеоном I «імперського комісара-організатора у провінціях Поділля, Волинь й Україна» і діяльність на цій посаді графа Тадеуша Морського // Український археографічний щорічник. Нова серія. – Вип. 12; Український археографічний збірник. – Вип. 15. – К.: Археографічна комісія, Інститут української археографії та джерелознавства мені М. С. Грушевського НАН України, 2007. – С. 154–175.

1863. Борщак І. Наполєон і Україна… – С. 54.

1864. Ададуров В. Меморандуми польських авторів початку XIX століття як джерело уявлень уряду Наполеона I стосовно південно-західних окраїн Російської імперії… – С. 163.

1865. Безотосный В. М., Иткина Е. И. Казаки в Париже в 1814 году… – С. 26.

1866. Ададуров В. Народження одного історичного міту: Проблема «Наполеон і Україна» у висвітленні Ілька Борщака… – С. 218-219.

Подається за виданням: Євген Луняк Козацька Україна 16 – 18 ст. у французьких історичних дослідженнях. – К.-Ніжин: Видавець Лисенко М.М., 2012 р., c. 436 – 451.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1999 – 2019 Група «Мисленого древа», автори статей

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на наш сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 1018

Модифіковано : 16.06.2015

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.