Логотип Мисленого древа

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

НАУКА

ОСВІТА

ЛІТЕРА
ТУРА

Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Наука / Історія / Козацька Україна 16 – 18 ст.… / 5. Україна козацької доби у… / 5. 1. Рецепція козацької України у французькій…

Козацька Україна 16 – 18 ст. у французьких історичних дослідженнях

5. Україна козацької доби у працях французьких істориків ХІХ ст.

5. 1. Рецепція козацької України у французькій культурі та політиці ХІХ ст.
і вплив цих чинників на розвиток історіографії питання

Луняк Євген

ХІХ ст. є найбільш строкатим в політичній історії Франції: три республіки, дві імперії, монархії доби Реставрації та «короля вулиць» Луї-Філіппа Орлеанського, революції 1830-го, 1848-го, 1870-го рр. Це вже не рахуючи коротких періодів «ста днів» Наполеона (1815) та Паризької комуни (1871). Дане століття відзначене також безпосередньою французькою присутністю на українських землях: 1812 р. – наполеонівські солдати на Волині та 1854-1856 рр. французькі війська на півдні України в період Кримської війни. В той же час у складі російської армії українці (в тому числі й сформовані з них козацькі підрозділи) побували на французьких теренах в 1814 р.

Торкаючись питання про український аспект воєнних дій між Францією та Російською імперією, варто зауважити активну участь українців у війнах з імперією Наполеона. Важливий внесок у перемогу над французами зробили й козаки з України. Втім, це були не стільки українські козацькі полки, скільки козацькі військові утворення Російської імперії, сформовані з українців. Вони вже мали досить віддалений зв’язок з козацьким військом попередніх часів. В 1812-1814 рр. у боях з солдатами Наполеона відзначилися 2 чорноморських полки, 3 бузьких, 15 українських (ополченських) [1739]. Однак головною силою козацьких з’єднань того часу вже були донські козаки. Незважаючи на це, 3 бузьких і 3 українських полки взяли участь у боях за Париж у березні 1814 р. [1740] Участь українських козацьких формувань в окупації своєї столиці відзначали й французькі науковці [1741].

При вступі російських окупаційних частин до французької столиці головну цікавість у парижан викликали, звичайно, козаки, про яких вони стільки чули, але бачили вперше. Як показує серія акварельних робіт художника Георга-Емануеля Опіца (1775-1841), присвячена перебуванню козаків у Парижі, ті завжди були оточені увагою столичної французької публіки. На цих картинах чітко можна побачити, як козаки, котрі отаборилися на Єлисейських полях, спілкуються з місцевим людом, купують товари, відвідують розважальні заклади, купають коней у Сені, танцюють тощо [1742].

Вони завжди оточені поглядами місцевого жіноцтва та дітвори. Поза сумнівом, серед паризьких хлопчаків, які з цікавістю спостерігали за поведінкою цих східних завойовників, можна було побачити й двох майбутніх французьких істориків, котрі згодом приділили у своїй творчості значну увагу дослідженню українського козацтва, – на той момент 15 річного Жуля Мішле (1798-1874) та 10-річного Проспера Меріме (1803-1870). Перебування козаків у Парижі наклало свій відбиток на французьку суспільну уяву. Не так давно було опубліковане дослідження французького історика Жака Антрея «Козаки на Єлисейських полях. Окупація Франції після падіння Наполеона» (2005), де розглядалися події 1814-1815 рр. [1743]

Як відомо, епатажна поведінка козаків назавжди закарбувалася у французькій культурі. Слово «Cosaque» стало для французів синонімом понять «нахаба», «зухвалець», «грубіян», а вислів «à la cosaque» («по-козацьки») означає брутально, грубо, безцеремонно. Таке зачення слова «козак» у французькому суспільній уяві відзначалося вже сучасниками [1744]. Знамените французьке поняття «бістро» для означення швидкої закусочної легко відкриває свою етимологію російського слова «быстро». Саме це слово чули паризькі ресторатори від нетерплячих російських воїнів, коли ті вимагали дати їм нашвидкуруч якусь їжу.

Серед інших російських запозичень можна назвати й широкі лопатоподібні бороди, яких Західна Європа до початку ХІХ ст. практично не знала. Саме такі бороди, бачені у російських козаків, через півстоліття носитимуть і пишатимуться ними багато чоловіків. Про поширення широких борід свідчать портрети західноєвропейських діячів другої половини ХІХ ст. Погляньмо на обличчя Чарльза Дарвіна, Карла Маркса, Фрідріха Енгельса, Джузеппе Гарібальді, серед відомих французів борода прикрашала обличчя паризьких комунарів Шарля Луї Делеклюза, Луї Варлена, Ежена Пот’є, письменників Стендаля, Жуля Верна, Альфонса Доде, Альфреда де Мюссе, Віктора Гюго та Анатоля Франса, композиторів Жоржа Бізе та Клода Дебюсі, науковця Луї Пастера, художника Клода Моне, інженера Гюстава Ейфеля, а також презедентів ІІІ республіки Жуля Греві, Саді Карно, Раймона Пуанкаре та ін.

Козацька тематика, майже виключно пов’язана з Україною, знайшла значне відображення у французькому образотворчому мистецтві ХІХ ст. Так, на полотні відомого художника П’єра-Ноласа Бержере (1782-1863) «Наполеон І та Олександр І в Тільзіті» (1810) серед головних воєначальників з почету російського імператора виразно можна розрізнити постать козацького ватажка з подковоподібними вусами та високою шапкою, одяг і озброєння якого, зображені тут (а він має на поясі лук), застаріли, принаймні, на два століття. Втім, дану картину слід сприймати не як фотофакт, а як віддзеркалення суспільних уявлень в тогочасній Франції про варварський дикий сукупний характер царських військ, які уподібнювалися до незліченних орд Аттіли та Чінігісхана.

Постать козака з оселедцем вгадується й на іншій картині початку ХІХ ст. «Алегорія слави Наполеона І. Кліо показує націям пам’ятні факти його правління», що зберігається в Луврі й належить пензлю учня славетного Жака-Луї Давіда – Александру-Полю-Жозефу Верону-Белькуру (1773-між 1833 і 1850). Вочевидь, запорожець, намальований тут, втілює собою «козацьку націю», до якої сягнуло світло наполеонівського генія.

Однак найбільшої популярності у французькому живописі набула романтична легенда про оголеного Мазепу, прив’язаного до дикого коня, спопуляризована геніальним Байроном [1745]. Одним з перших до неї звернувся Жан-Луї-Андре-Теодор Жеріко (1791-1824), написавши в 1820 р. картину «Паж Мазепа». Заради цікавості відзначимо, що в 1993 р. французький кінорежисер і постановник кінських трюків Бартабас (нар. 1957) зняв стрічку, присвячену життю та творчості Жеріко. Фільм має назву «Мазепа» і розповідає про творчі пошуки цього закоханого в коней художника, котрий, прагнучи надати реалістичності своїй картині про Мазепу, наказує прив’язати себе до коня й погнати тварину. Як відомо з біографії Жеріко, його верхові експерименти завершилися трагічно: впавши під час однієї з поїздок з коня, він зазнав серйозних травм, від яких незабаром помер. До речі, фільм Бартабаса був номінований на «Золоту пальмову гілку» Каннського кінофестивалю й отримав приз технічного журі.

Велику відомість мають полотна знаменитого художника-баталіста Еміля-Жана-Ораса Верне (1789-1863) «Мазепа, прив’язаний до коня» (1820-і рр.) і «Мазепа серед вовків» (1826).

Майже одночасно з Верне вольтерівську історію майбутнього українського гетьмана відтворив у фарбах відомий художник Луї Буланже (1806-1867), котрий написав картину «Страждання Мазепи» (1827), що зберігається в руанському музеї мистецтв.

Всесвітньо відомий творець «Свободи, що закликає на барикади» Фердинан-Віктор-Ежен Делакруа (1798-1863) також віддав свою пошану мазепинській темі намалювавши картину «Мазепа на вмираючому коні» (1828).

Художник Ахіл-Жан-Жак-Марі Деверіа (1800-1857) став автором цілої серії полотен, присвячених українському герою, написаних наприкінці 1830-х рр. «Мазепа, заскочений графом», «Звільнення Мазепи», «Мазепа розповідає свою історію».

Серед відомих майстрів пензля в мазепинській тематиці відзначився і Теодор Шассеріо (1819-1856), ставши автором полотна «Молода козацька дівчина знаходить Мазепу без свідомості на дикому коні» (1851). Подібний сюжет відтворено й на картині анонімного митця першої половини ХІХ ст. «Смерть коня Мазепи», яка, можливо, належить пензлю Прюдана-Луї Лере (1820-1879). В другій половині ХІХ ст. до мазепіани зверталися такі французькі живописці як Луї-Фелікс Гене (1843-?), Анрі-Леопольд Леві (1840-1904), Еме-Ніколя Моро (1850-1913) та ін.

Як відомо, натхнений романтичними рядками Байрона та вражаючими картинами французьких малярів, в 1828 р. поему «Мазепа» написав славнозвісний Віктор Гюго (1802-1885) [1746]. Свій поетичний твір він присвятив своєму приятелю-художнику Буланже. У листі до нього Гюго зазначав, що вже «давно мряв про Мазепу» [1747]. Приблизно в той же час образ Мазепи став одним з центральних в поемі іншого світового класика – Пушкіна, творчість якого добре відома у Франції в перекладах. Відзначимо, що пушкінська «Полтава» продовжує й досі цікавити французького читача, а один з кращих її сучасних перекладів був зроблений за участю перекладачки та есеїстки Нати Мінор, одеситки за народженням [1748].

Можна згадати також, що романтична історія Мазепи добре відображена й у світовій музичній творчості. Так, свого часу вона стала натхненням для таких загальновизнаних композиторів-класиків як Ференц Ліст (1811-1886) і Петро Ілліч Чайковський (1840-1893). У французькому музичному мистецтві постать Мазепи представлена, наприклад, в однойменній опері-буф на три дії (1872), створеній композитором Шарлем Пурні (1839-1905) на слова Анрі Шабріла (1842?-1893) та Анрі Дюпена [1749]. Заради цікавості відзначимо, що про всесвітній успіх романтичного образу Мазепи йдеться у голлівудській кінострічці 1960-го року «Чортиця в рожевому тріко» (оригінальна назва «Heller in Pink Tights»), головну роль в якій блискуче зіграла Софі Лорен (нар. 1934). Сюжет картини побудований на пригодах мандрівної акторської трупи на Дикому Заході кінця ХІХ ст., шалений успіх якій в Америці приносить постановка на сцені романтичної історії молодого Мазепи, роль якого й виконує героїня італійської актриси.

Батько французької оперети композитор Луї-Огюст-Флорімон Ронже (1825-1892), більш відомий під псевдонімом Ерве, в 1884 р., одразу після своєї відомої «Мадмуазель Нітуш», написав оперету «Козачка» («La Cosaque»).

Доволі змістовним вивченням теми віддзеркалення постатті Мазепи у французькій культурі, на нашу думку, є неопубліковане дослідження французької жінки-музеєзнавця, українки за походженням, Ольги Попович «Мазепа: варіації на романтичну тему», яке зберігається в книгосховищах Української бібліотеки імені Симона Петлюри в Парижі [1750]. Серед інших дослідників, які зверталися до вивчення даної теми, можна також згадати українських істориків Борщака [1751] та Мацьківа [1752], філологів Наливайка [1753], Володимира Павловича Лавренчука [1754] та ін. Цікавий розгляд образу Мазепи в якості мистецького персонажу був зроблений французьких літературознавцем Домініком Фернандесом [1755].

В ХІХ ст. Україна вже не здавалася такою далекою як раніше. Багато французів особисто відвідали землі колишньої «країни козаків» і залишили про свої подорожі докладні нотатки. Наприклад, влітку 1812 р. вояж через землі України здійснила знаменита письменниця Анна-Луїза-Жермена де Сталь (1766-1817), або мадам де Сталь, дочка відомого французького державного діяча Жака Неккера. Про цю подорож і свої спостереження за життям та побутом рядових українців вона залишила спогади [1756].

Загалом Україна мадам де Сталь не сподобалася. Вона зауважувала тут лише безмежні лани пшениці, які обробляються немовби невидимими руками. «Дуже родюча країна, але нікчемна», – так характеризувала наші землі високоповажна гостя [1757]. Серед українських міст, через які пролягав шлях мандрівниці, вона називає лише Львів – «столицю Галичини», Житомир – «чільне місто Волині» та Київ – «головне місто України». До речі, опису Києва письменниця присвятила окрему главу [1758].

Прикметно те, що, описуючи населення України, де Сталь завжди говорить лише про росіян, одним з яких був і генерал Милорадович, «справжній росіянин» [1759], і зовсім не згадує про козаків, котрі ще не так давно були головною особливістю цих земель. Втім, козаки у неї все ж таки фігурують в якості терміново набраних царським урядом військових з’єднань, котрі «без ладу й без уніформи, лише зі списом у руці», спрямовувались до театру бойових дій [1760]. Українці уявлялися французькій письменниці людьми, що за культурою та поведінкою ближче до Азії, ніж до Європи.

Мабуть, найбільшим позитивним спогадом про українців у де Сталь залишилася їхня музичність і схильність до танців, які ті охоче демонстрували на її прохання. Мандрівниця згадувала про те, що праця селян України завжди супроводжувалася піснями, які оспівували «любов і волю з домішкою меланхолії, що походила від сумного становища» [1761]. Французька авторка була щиро вражена цим приємним співом «то веселим, то меланхолічним, то і тим, і тим разом» [1762].

Звичайно, тут треба врахувати, що певне гнітюче враження на де Сталь, яка подорожувала Україною з невеличким гуртом своїх вигнанців-співвітчизників, справляли самі обставини того часу: Велика армія Наполеона щойно вторглася до Росії, й тому будь-які французи тут a priori здавалися, якщо не ворогами, то, принаймні, людьми підозрілими.

Безумовно, найвідомішим серед французьких мандрівників Україною слід визнати Оноре де Бальзака (1799-1850). Мабуть, доречним буде згадати, що родина майбутнього романіста переїхала до Парижа з провінції в 1814 р., саме тоді, коли у французькій столиці гучно відзначилися козацькі підрозділи, що могло тоді вплинути на уяву допитливого хлопчика.

Про перебування цього видатного французького письменника в Україні у 1847-1850 рр. й одруження його тут з Евеліною Ганською написано дуже багато [1763]. Сам знаменитий літератор свої враження про Україну висвітлював у багатьох листах, звернених до різних адресатів [1764]. Головну цікавість серед цієї кореспонденції являє його незавершений «Лист про Київ», написаний восени 1847 р., у якому, звертаючись до Армана Бертена (1801-1854), директора паризької газети «Journal des débats» («Журналь де деба» – «Газета дебатів»), Бальзак відзначає деталі своєї подорожі через Броди, Дубно, Житомир, Бердичев до Верхівні. В 1927 р. «Лист про Київ» був опублікований французьким літературознавцем Марселем Бутероном (1877-1962), а згодом кілька разів перевиданий [1765].

Цікаво, що українське населення знаменитий романіст за традицією мимохідь називає козаками. В той же час, говорячи про Київ і називаючи його столицею України, письменник робить невеличкий екскурс в історію цього міста, показуючи його старовинність. Порівнюючи між собою вік Києва, Москви та Петербурга, Бальзак наводить цікаву метафору, зауважуючи, що Петербург – немовля, Москва – доросла людина, а Київ – сивий старець, що існує з незапам’ятних часів. «Лист про Київ» був перекладений російською мовою літературознавцем, перекладачкою, письменницею Вірою Аркадіївною Мільчиною. Цей переклад кілька разів передруковувався і нині є у загальному доступі в мережі Інтернет [1766].

Заради цікавості відзначимо, що козаки фігурують і в літературній творчості Бальзака. В його знаменитій «Шагреневій шкірі» згадується, що батько головної героїні твору Поліни в 1812 р. був взятий у полон на Березині саме ними [1767].

Значну відомість у середині ХІХ ст. в культурних колах Франції мали твори Меріме, присвячені українським козакам і Богдану Хмельницькому. Французький історик був під великим враженням від гоголівського «Тараса Бульби», переклад якого саме тоді було опубліковано [1768].

Великою мірою завдяки майстерному перу Меріме, інші французькі літератори також захопилися козацькою тематикою. Так, у 1877 р. на сцені столичного «Одеону» з великим успіхом була поставлена п’ятиактна драма у віршах «Гетьман» письменника та політика Поля-Марі-Жозефа Деруледа (1846-1914), одного з ідеологів французького реваншизму, відомого, між іншим, своїми дуелями з Жоржем Клемансо (1892) та Жаном Жоресом (1904), присвячена долі українського козацтва середини ХVІІ ст. [1769] Цей твір було кілька разів перевидано одразу після публікації. Поставлений вперше на сцені «Одеону» 2 лютого 1877 р. «Гетьман» впродовж кількох років не сходив з афіш театрального репертуару [1770].

Як зазначав один з дослідників творчості Деруледа, сюжет його драми, віднесений автором до 1645 р., «досить фантастичний; мало в п’єсі історичної правди» [1771]. Головними її героями є персонажі з досить химерними як для України іменами: козацький отаман Фрол, його дочка Мікла та її наречений Стенько. Всі троє перебувають у польській неволі після поразки невдалого козацького повстання. Згодом за сприяння запорожців Стенько тікає на Україну й повертається на чолі переможного козацького війська, проте в ході бойових дій і сам він, і його наречена гинуть.

Відомий український мистецтвознавець Горленко зауважував, що в драмі Деруледа «украинцы и поляки только «отвод глаз», под коим надо разуметь французов и пруссаков» [1772]. Згаданий дослідник також відмічав низку недоречностей в «Гетьмані». Так, одним з духовних ватажків на Запоріжжі виступає літня жінка Маруша (la Marucha), котра виконує роль давньогрецької піфії, надихаючи козаків на бій; посеред України у Деруледа розкинулися гори, де в одній з ущелин поляки влаштували засідку для запорожців; типово українським житлом виявляється ізба (isba) і т. п. [1773]

Втім, і глядачі, і критика прийняли «Гетьмана» з цілковитом захватом. Один з відомих тогочасних театральних критиків зазначав, що після вистави в нього у вухах дзвеніла лише Україна, повстання українських патріотів проти поляків, і не можна було не співчувати ідеї України» [1774].

Письменниками Шарлем Кабо (1807?-1886) і Амадеєм де Жале (1826-1909) була створена віршована драма «Козаки» [1775].

У своїй творчості не раз козацької тематики торкався близький друг Гі де Мопассана (1850-1893) письменник Поль-Арман Сильвестр (1837-1901). Зокрема, він створив роман з життя сучасного українського суспільства «Козачка» [1776], а також брав участь у постановці опери «Димитрій», присвяченої подіям російської Смути. Крім того, в творчому доробку Сильвестра є п’єса «Козаки», створена на основі гоголівського «Тараса Бульби» [1777].

Композитор Жуль Массене (1842-1912) в 1886 р. поклав на музику вірш румунської франкомовної поетеси Гелени Вакареску (1864-1947) «Козацька військова пісня».

Особливо щедро козацьку українську тематику представлено в творчості письменниці-романістки другої половини ХІХ ст. Анн-Анріетт-Каролін Тюе, у заміжжі Малімуської (?-1914), яка публікувала свої твори під чоловічим псевдонімом Етьєн Марсель [1778]. Серед її творів згадаємо насамперед романи «Димитр-козак» [1779] і «Гетьман Максим. Сцени з життя в Україні» [1780]. Варто зауважити, що «Димитр-козак» є, по суті, переробкою твору польського письменника, представника так званої «української школи в польській літературі» Міхала Чайковського (1804-1886) «Кошовата» («Koszowata»), написаного в 1841 р. Хоча французька романістка цього й не зазначала. В назві повісті Чайковського, присвяченій добі козаччини, фігурує назва містечка Кошовата-Ківшувата (нині Таращанського району на Київщині), навколо якого в середині ХVІІІ ст. активно діяли загони гайдамаків. Українські мотиви в творчості Етьєн Марсель були розглянуті й проаналізовані французькою дослідницею-літературознавцем Жанін Небуа-Момбе, яка зосередила свою увагу головним чином на вивченні історичного підґрунтя роману «Димитр-козак», не відмічаючи однак його зв’язок з «Кошоватою» Чайковського [1781].

Відзначимо, що в 1857 р. в Парижі був опублікований французький варіант твору самого Чайковського «Повісті козацькі» («Сватання запорожця», «Могила», «Костьол у Гружинцях», «Молімося, але биймося», «Виправа на Царгород», «Скалозуб у замку Семи Веж», «Отаман Куницький», «Орлик та Орленко») в перекладі Владислава Міцкевича (1838-1926), сина видатного поета-революціонера [1782]. Як знаємо, це був перший твір Чайковського, відомого у Франції як «козак» (оскільки той завжди підкреслював своє козацьке коріння), який приніс його автору літературну відомість [1783].

Чайковський був далеко не єдиним представником «української школи в польській літературі», французькі переклади творів якого здобули відомість. Можна згадати, що в 1878 р. у Ніцці французькою мовою у перекладі Александра-Нариша-Кароля Пшездецького (1814-1871) був опублікований знаменитий «Канівський замок» Северина Гощинського (1801-1876), сюжет якого пов’язаний з історією Коліївщини [1784]. Переклад Пшездецького було доповнено передмовою, яка висвітлювала не лише віхи життєпису Гощинського, але й подавала історичний опис гайдамацького руху й особливо Уманської різанини 1768-го року. Мимохідь, відмітимо, що Пшездецький, будучи доволі відомим польським істориком, став автором кількох наукових розвідок, пов’язаних з козацькими часами в Україні, а свої франкомовні твори він підписував псевдонімом Charles de Noire-Isle – Кароль з Чорного Острова, що мало промовистий зв’язок з його батьківщиною – містечком Чорний Острів на теренах теперішньої Хмельниччини.

Діяльність запорозького козацтва знайшла також своє відображення в збірнику оповідань Генрика Жевуського (1791-1866) «Пам’ятки пана Северина Соплиці», опублікованому у французькому перекладі в 1866 р. під назвою «Оповідання старого польського шляхтича» [1785]. Тут з позицій польського заможного шляхетства в дещо ідеалізованому вигляді, але доволі точно показуються справи козаків. Найбільшу пов’язаність з Україною мають тут оповідання «Сава» та «Запорозька Січ» [1786].

Мабуть, зайвим буде зазначати, що на рубежі ХІХ-ХХ ст. у Франції набувають популярності історичні романи Генрика Сенкевича (1846-1916), багато з яких безпосередньо висвітлюють події в козацькій Україні.

Запорозькі козаки стали також головними героями історичного твору французького літератора Анрі де Беньйона абата Боссюа (1833 – поч. ХХ ст.), що писав під псевдонімом Шарль Гено [1787].

Можна сказати, що зацікавлення історією українського козацтва стало своєрідною модою в середовищі французької інтелігенції другої половини ХІХ ст. Однак жоден з творів французьких авторів, присвячений козакам, не здобув такого успіху як французький переклад повісті Миколи Васильовича Гоголя (1809-1852) «Тарас Бульба». Саме цьому шедевру судилося стати світовою вершиною у возвеличенні культу козацької слави. З 1853 р. класичний гоголівський твір регулярно перевидається солідними накладами в різних друкарнях Франції. Перший і найвідоміший перекладач повісті Луї Віардо (1800-1883) відзначав у своїй передмові до французького видання твору: «Повість, що має назву «Тарас Бульба», найвизначніший з творів Гоголя і являє собою маленький історичний роман, у якому описані звичаї давніх запорозьких козаків» [1788].

Загалом існує близько десятка різних перекладів «Тараса Бульби» французькою. Проте, найпопулярнішим є переклад саме Віардо, який постійно передруковується відомим паризьким видавництвом «Ашетт». Як знаємо, згаданий перекладач був чоловіком Поліни Гарсіа-Віардо (1821-1910), близької подруги Івана Сергійовича Тургенєва (1818-1883). Родина Віардо деякий час проживала в Росії, але Луї майже не розумів російської мови. Основну допомогу у перекладі творів Гоголя та тлумаченні деяких понять і висловів йому надавав Тургенєв. Вперше «Тарас Бульба» був опублікований французькою у збірнику творів Гоголя в перекладі Віардо [1789].

Після виходу в 1853 р. першого французького окремого видання «Тараса Бульби» (це був переклад другої редакції твору 1842-го року) виник постійний попит на цю героїчну козацьку повість, який досьогодні планомірно задовольняється місцевими видавництвами по мірі розкуповування книги. Викладу тексту твору в усіх виданнях, як правило, передує передмова, яка написана для пояснення окремих рис козацького життя, незрозумілих французам. Зокрема, у передмові, написаній Віардо, пояснюються такі українські слова, щоправда, в російському звучанні, які вживаються в тексті: «Запоріжжя», «пороги», «дуби» (в сенсі козацьких човнів), «полк», «полковник», «курінь», «курінний отаман», «кіш», «кошовий отаман», «гетьман», «Січ», «зимівники» тощо.

Цікаво, що автор передмови досить докладно зупиняється на гіпотезах про виникнення запорозького козацтва: тюркській, касозькій, втікацькій, авантюристичній. Відмічає він й інтернаціональний характер січового товариства, при збереженні панівного становища православної віри:

«Дійсно, козацтво поповнювалося, – пише він, – росіянами, поляками, турками, татарами, навіть французами й італійцями; але у первинній основі козацької нації лежала слов’янська раса, що заселяла Україну, звідки вона поширилася на береги Дону, Уралу та Волги» [1790].

Звичайно, переднє слово, написане Віардо до видання 1853-го року, є застарілим, тому доволі часто сучасні публікації його перекладу «Тараса Бульби» доповнюють більш актуальними передмовами, що пояснюють основні віхи козацької історії в Україні [1791].

В самому тексті твору часто вживаються незрозумілі французам українські слова, значення яких пояснюється у примітках, як «дума», «бандура», «балалайка», «базар», «таратайка», «чайка» (корабель), «гопак», «тропак», «кабак» (шинок), «Шило» (прізвисько), «табір», «калач», «жупан», «бунчук», «Цареград», «князь», «гоголь» (птах). До невідомих французам слів треба додати ще й практично невимовні для них імена, серед яких Бульба найпростіше: Вовтузенко, Писаренко, Черевиченко, Кукубенко, Дегтяренко, Голокопитенко, Вертихвіст, Невеличкий, Закрутигуба, Задорожній, Остраница, Голодуха, Хліб, Печерица, Метелиця, Підсишок, назви міст Чернігова, Немирова, Глухова, Чигирина, Переяслава тощо. Але саме це й додає повісті особливого смаку та колориту, незвичного французам.

До особливостей сприйняття постатті Тараса Бульби французами слід відзначити термінологічну плутанину. Це використання різних семантичних пар понять «Русь» – «Росія», «руський» – «росіянин», які за кордоном сприймаються як одне ціле й перекладаються одним словом. Оскільки в повісті Гоголя постійно вживаються терміни «русский», «Русь» саме відносно території України, у читачів часто складається оманливе враження, яке зберігається й понині, що козацтво – явище суто російське, а Україна – це одна з порубіжних провінцій Росії. Сам запорозький полковник виглядає ледь не патріотом Росії та щирим підданим російського царя. Природно, Гоголь правильно використовував слово «русский» для означення українців тієї епохи, але він ніде не позначає, що запорожці себе різко відмежовували від підданих московського царя й не раз брали участь у війнах між Польщею та Московією, саме проти останньої.

Відчуваючи таку семантичну трудність, Луї Віардо інколи намагається замінити слово «русский» на «козацький». Наприклад, прикінцевий авторський текст повісті: «Да разве найдутся на свете такие огни, муки и такая сила, которая бы пересилила русскую силу!» [1792]. Він переклав так: «Але чи знайдеться в світі вогонь, тортури, міць, що здатна буде підкорити козацьку силу! (Mais se trouvera-t-il au monde un feu, des tortures, une puissance capables de dompter la force cosaque!)» [1793].

Принагідно зауважимо, що ще одним твором українського походження у Франції, який набув значної популярності й мав козацький сюжет, стала повість «Маруся, за легендою Марко Вовчок», видана окремою книгою в 1878 р. Прикметно те, що до виникнення цього твору у французькій літературі непрямо причетний знов-таки Тургенєв. Саме він в 1860-х р. познайомив видатну українську письменницю, котра мешкала тоді в Парижі, з відомим видавцем і літератором П’єром-Жулем Етцелем (1814-1886), який запропонував їй видання французьких перекладів її творів, а також її оригінальних франкомовних робіт. Деякі оповідання та казки Марко Вовчок (1833-1907) були опубліковані у часописі Етцеля «Le Magasin d’éducation et de récréation» («Ле Магазен д’едюкасьйон е де рекреасьйон» – «Журнал виховання та відпочинку»), а згодом надруковані окремими книгами.

Повість «Маруся», надіслана французькому видавцеві на самому початку 1870-х рр., одразу привернула його увагу. Зворушлива трагічна історія маленької дівчинки-українки, яка в умовах розколу своєї вітчизни на ворожі табори та спустошення її загарбниками жертвує собою заради блага й волі рідної землі, дозволила Етцелю провести паралель між Україною доби Руїни та своєю приниженою країною, що нещодавно зазнала нищівної поразки у франко-пруській війні, національного приниження й відторгнення Ельзасу (Етцель був за походженням ельзасцем) [1794].

Промовистою є присвята на початку книги, адресована ельзаській дівчинці Альзі, дочці художника-ілюстратора цього видання Теофіля Шулера (1821-1878), померлого напередодні виходу публікації в світ. Це немов би своєрідний заклик до французьких дітей захищати свою батьківщину так само самовіддано, як це робили їхні ровесники в козацькій Україні за два століття до того. 1 квітня 1875 р., повідомляючи у листі дружину про завершення своєї роботи над «Марусею», Етцель зазначав, що присвятить цей твір дітям Ельзасу та Лотарингії, про яких він думав весь час, пишучи цю «легенду України» [1795].

Взявши за основу повість української письменниці, Етцель вніс свої корективи, доповнивши чи скоротивши певні сюжетні моменти й пристосувавши твір до кращого сприйняття французькою публікою. Показово те, що, переповідаючи історію маленької «степової Жанни д’Арк», як охрестила головну героїню твору тогочасна літературна критика [1796], Етцель окремо акцентує увагу читача на подібності постатей Марусі та Орлеанської діви. В його викладі українська дівчинка, випадково почувши про жертовний подвиг уславленої французької народної героїні, захоплено виголошує свою готовність до подібної самопожертви [1797].

На відміну від «Тараса Бульби», де діють «руські люди» на теренах Русі, що дає підстави асоціювати все це з Росією, в «Марусі» чітко зазначено, що йдеться саме про Україну та українців, а головною ідеєю твору є захист державної незалежності своєї країни, заради якої пожертвувала своїм життям маленька дівчинка. Право розпоряджатися на своїй землі, на думку автора, має належати виключно українському народу. Як зазначає, передаючи цю тезу, один з персонажів повісті – січовий козак: «Ми не є ні за московитів, ні за поляків. Ми за українців» [1798].

Як не парадоксально, перероблений Етцелем варіант «Марусі» у Франції більш відомий, ніж його оригінал в Україні. Ця повість здобула успіх, який не набагато поступається славі «Тараса Бульби». Цікаво, що Тургенєв критикував «Марусю», вважаючи її доволі посереднім твором [1799]. Однак, незважаючи на це, російський письменник надавав пояснення Етцелю, коли той звертався по допомогу, і, на його прохання, перевірив точність фактів, імен і назв у «Марусі» [1800].

«Тарас Бульба» та «Маруся» стали важливими джерелами уявлень про Україну козацьких часів у Франції другої половини ХІХ ст. Відомий літературознавець Мішель Кадо зауважував: «Для більшості французів ХІХ ст. слово «Україна» було втіленням двох творів: Гоголівського «Тараса Бульби» та «Марусі» П’єра-Жуля Сталя [Сталь – це літературний псевдонім Етцеля – Є. Л.]» [1801]. Відзначимо, що зовсім недавно, в 2008 р., паризьким видавництвом «Арматан» було опубліковано два варіанти «Марусі» – Етцеля та Марко Вовчок. Видання було підготовлене до друку українською дослідницею у Франції Іриною Дмитришин [1802]. Ця публікація дає можливість співставити оригінальний твір і його французьку переробку.

Роль художніх творів в підігріванні інтересу французької інтелігенції до історії України та козацтва не варто недооцінювати. Саме під значним впливом витворів мистецтва посилювалося зацікавлення козацькою тематикою в науковому відношенні.

Наприкінці ХІХ ст. між Французькою Третьою республікою та Російською імперією утворився міцний військово-політичний союз. В моді була російська тематика, підкреслювалися зразки франко-російської дружби, в суспільстві підігрівалися проросійські настрої. Акцентуація ідей колишньої козацької державності в мистецтві виглядала тепер не зовсім політкоректною й могла викликати з боку царського уряду звинувачення в підживленні малоросійського сепаратизму. Українські козацькі зацікавлення у французькому суспільстві відходять потроху на задній план. Популяризувався тепер образ російського козака, найбільшої та найвідданішої опори царизму. Завершуючи розгляд відображення козацької тематики в масовій французькій культурі, наведемо такий прикметний факт: одна з карикатур того часу показувала російсько-французький альянс у вигляді легковажної дівчини-Франції, що кидається в обійми Росії, представленій у вигляді козака [1803].


Примітки

1739. Безотосный В. М., Иткина Е. И. Казаки в Париже в 1814 году. – М.: Кучково поле, 2007. – 112 с. – С. 27.

1740. История Украинской ССР: В 10 т. Украина в период разложения и кризиса феодально-крепостнической системы. Отмена крепостного права и развитие капитализма (ХІХ в.). – К.: Наукова думка, 1983. – Т. 4. – 694 с. – С. 64.

1741. Savant J. Les Cosaques. – P.: Editions Balzac, 1944. – 294 p. – Р. 44, 83.

1742. Безотосный В. М., Иткина Е. И. Казаки в Париже в 1814 году…

1743. Hantraye J. Les cosaques aux Chams-Elysees. L’occupation de la France apres la chute de Napoleon. – P.: Belin, 2005. – 303 p.

1744. Martin H. La Russie et l’Europe. – P.: Furne, Jouvet et C-ie, 1866. – VI+426 р. – Р. 58.

1745. Byron. Mazeppa // Byron. Oeuvres de lord Byron, traduction de M. Amedee Pichot, nouvelle edition. – P.: Furne, 1836. – T. 3. – P. 45-63.

1746. Гюго В. Мазепа // Борщак І., Мартель Р. Іван Мазепа: Життя й пориви великого гетьмана: Пер. з франц. / Упоряд. Л. Ю. Копань. – К.: Радянський письменник; Журнал «Київ», 1991. – С. 196-200.

1747. Борщак І. Великий співець свободи (до 150-ліття народження Віктора Гюго) // Україна. – 1952. – Ч. 8. – С. 656.

1748. Pouchkine A. Poltava. Le cavalier de bronze. Traduits du russe par Leonid et Nata Minor. – P.: Editions des Syrtes, 2002. – 162 p.

1749. Dupin H., Chabrillat, Pourny Ch. [musique]. Mazeppa, opera-bouffe en 3 actes. Paris, Folies-dramatiques, 7 septembre 1872. – P.: Tresse, 1872. – 100 p.

1750. Popovitch O. Mazeppa: variations sur un theme romantique. 19 mai-30 juin 1978. – Українська бібліотека імені Симона Петлюри в Парижі. – 36 р. Texte imprime.

1751. Борщак І. Україна в літературі Західної Європи… – С. 94-96, 110.

1752. Мацьків Т. Гетьман Іван Мазепа в західноєвропейських джерелах 1687-1709… – С. 178.

1753. Наливайко Д. Мазепа в європейській літературі ХІХ ст.: історія і міф // Слово і час. – 2002. – № 8. – С. 39-48 (початок); Слово і час. – 2002. – № 9. – С. 3-17 (закінчення).

1754. Лавренчук В. П. Проблема рецепції постаті Івана Мазепи у світовому письменстві // Всесвітня література та культура. – 2008. – № 5. – С. 29-34.

1755. Fernandez D. Dictionnaire amoureux de la Russie. – P.: Plon, 2004. – 858 p. – P. 402-413.

1756. Staёl de, madame. Dix annees d’exil. – P.: La renaissance du livre, 1909. – 192 p. – P. 135-151.

1757. Ibid. – P. 139.

1758. Ibid. – P. 139-144.

1759. Ibid. – P. 143.

1760. Ibid. – P. 145.

1761. Ibid. – P. 148.

1762. Ibid. – P. 172.

1763. Луняк Є. Минуле України в романтичних історіях. – Ніжин: Міланік, 2007. – 328 с. – С. 124-126; Любов славетних письменників у листах і в житті: Збірник художньо-документальних нарисів / Авор-упорядник В. О. Кирилюк. – К.: Криниця, 2008. – 496 с. – С. 260-274.

1764. Борщак І. Україна й українці в листуванні Бальзака // Україна. – 1950. – Ч. 3. – С. 188-191.

1765. Balzac H. de. Lettre sur Kiew. Fragment inedit ; publies par Marcel Bouteron. – P.: Aux editions Lapina, 1927. – 98 p.

1766. Бальзак О. Письмо о Киеве / Перевод с французького В. Мильчиной // : 08/05/2011.

1767. Бальзак О. Шагреневая кожа // Бальзак О. Собрание сочинений в 24-х томах. – М.: Библиотека «Огонек», издательство «Правда», 1960. – Т. 18. – 606 с. – С. 425.

1768. Merimee P. Les Cosaques d’Ukraine et leurs derniers atamans… – P. 61-89; Merimee P. Bogdan Chmielnicki…

1769. Deroulede P. L’Hetman, drame en 5 actes, en vers. – P.: Calmann Levy, 1877. – 150 р.

1770. Борщак І. До століття народження Поля Деруледа // Соборна Україна. – 1947. – Січень. – С. 19.

1771. Там само.

1772. Горленко В. П. Украина в изображениях французов… – С. 138.

1773. Там само. – С. 139.

1774. Борщак І. До століття народження Поля Деруледа… – С. 20.

1775. Cabot Ch., Jallais A. de. Les Cosaques, drame plein de gaite, en huit tableaux. – P.: Imprimerie de Mme Vve Dondey-Dupre, s.a. – 2 p.

1776. Silvestre A. La Kosake. – P.: Bibliotheque-Charpentier, 1894. – 388 р.

1777. Іваненко О. А. Українсько-французькі зв’язки: наука, освіта, мистецтво (кінець ХVІІІ – початок ХХ ст.)… – С. 194, 296-297.

1778. Gubernatis A. de, comte. Dictionnaire international des ecrivains du jour. Troisieme section. – Florence: Louis Niccolai, 1891. – P. 1345-2088 – P. 1433.

1779. Marcel Etienne [Thuez Caroline]. Dymitr le Cosaque. – P.: Firmin-Didot et C-ie, 1887. – 322 p.

1780. Marcel Etienne [Thuez Caroline]. L’Hetman Maxime. Scenes de la vie en Ukraine. – P.: A. Hennuyer, 1890. – 356 p.

1781. Neboit-Mombet J. L’image de la Russie dans le roman francais. 1859-1900. – Clermont-Ferrand.: Presses Universitaires Blaise Pascal, 2005. – 506 p. – Р. 234-240.

1782. Czajkowski M. Contes cosaques, par Michel Czaykowski, aujourd’hui Sadyk-Pacha, traduits par W[ladislaw]. M[ickiewicz]. – P.: E. Dentu, 1856-1857. – XXIII+300 p.

1783. Цьолик Н. Михайло Чайковський: із панича – повстанець, романтик із солдата // Українська полоністика. – Житомир: Вид-во Житомирського державного університету ім. І. Франка, 2006-2007. – № 3-4. – С. 303-308.

1784. Goszczynski S. Poetes illustres de la Pologne. III. Cycle ukrainien / traduit et publie par Charles de Noire-Isle. – Nice: Imprimerie et papeterie anglo-francaise Malvano-Mignon, ;1878. – 436 p.

1785. Rzewuski H., comte. Les recits d'un vieux gentilhomme polonais / Traduction, preface et notes de Ladislas Mickiewicz; avec eaux-fortes et illustrations de Bronislas Zaleski et Elviro Andriolli. – P.: Librairie du Luxembourg - J.-B. Vasseur et C-ie, 1866. – ХІ+451 р.

1786. Ibid. – P. 199-223, 245-270.

1787. Guenot Charles. Les Zaporogues. – Р.: Barbou,1881. – 224 p.; Guenot Charles. Les Zaporogues. – Limoges: Eugene Ardant &. Cie,1895. – 228 p.

1788. Gogol N. Tarass Boulba. Roman. Traduit du russe par Louis Viardot. – P.: Hachette et Cie, 1882. – IV+215 p. – P. І.

1789. Борщак І. Тарас Бульба у Франції // Україна. – 1952. – Ч. 7. – С. 544-546.

1790. Gogol N. Tarass Boulba. Roman. Traduit du russe par Louis Viardot… – 1882. – P. IІ.

1791. Gogol N. Tarass Boulba. Roman. Traduit du russe par Louis Viardot. – P.: Les editions du temps, 1959. – 139 p. – P. 9-16.

1792. Гоголь Н. В. Тарас Бульба // Гоголь Н. В. Избранные произведения. – К.: Издательство художественной литературы «Дніпро», 1964. – 592 с. – С. 210.

1793. Gogol N. Tarass Boulba. Roman. Traduit du russe par Louis Viardot… – 1882. – P. 214; Gogol N. Tarass Boulba. Roman. Traduit du russe par Louis Viardot… – 1959. – P. 139.

1794. Cadot M. Encore Maroussia. Les letters de Hetzel a Vovcok conservees a la Maison Puskin // Les cosaques de l’Ukraine. Role historique representations litterraires et artistiques. Actes du 5-e colloque international franco-ukrainien. Textes reunis et presente par Michel Cadot et Emile Kruba. – P.: Presses de la Sorbonne Nouvelle, 1995. – P. 223-229.

1795. Борщак І. Марко Вовчок та її зв’язки в Парижі. Листування Ж. Гетзеля з Марком-Вовчком // Україна. – 1953. – Ч. 10. – С. 851.

1796. Борщак І. Марко Вовчок та її зв’язки в Парижі // Україна. – 1949. – Ч. 1. – С. 4.

1797. Stahl [Hetzel] P.-J. Maroussia: d’apres la legende de Marko Wovzok. – P.: Bibliotheque d’education et de recreation, J. Hetzel et C-ie, 1878. – 272 р. – Р. 115.

1798. Ibid. – P. 25.

1799. Cadot M. Autour de Maroussia: Marko Vovtchok, Hetzel et Tourgueniev // L’Ukraine et la France au XIXe siecle. Аctes du colloque organise a la Sorbonne les 21 et 22 mars 1986. – P.: Universite de la Sorbonne Nouvelle, 1987. – P. 127-130.

1800. Борщак І. Марко Вовчок та її зв’язки в Парижі. Листування Ж. Гетзеля з Марком-Вовчком… – С. 852-853.

1801. Cadot M. Autour de Maroussia: Marko Vovtchok, Hetzel et Tourgueniev… – P. 115.

1802. Dmytrychyn I. Maroussia. Texte inedit de Marko Vovtchok. Fac-simile de P.-J. Stahl. – P.: L’Harmattan, 2008. – 482 p.

1803. Ферро М. Николай ІІ. – М.: Международные отношения, 1991. – 352 с. – С. 69.

Подається за виданням: Євген Луняк Козацька Україна 16 – 18 ст. у французьких історичних дослідженнях. – К.-Ніжин: Видавець Лисенко М.М., 2012 р., c. 424 – 436.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1999 – 2019 Група «Мисленого древа», автори статей

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на наш сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 4196

Модифіковано : 16.06.2015

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.