Автобіографія. 1

Софія Малильо

Десяток сьомий літ, як дух мій воплотився,

Та ось недавно тільки розповився.

Бо не злетів ще над свої Карпати,

А вже збагнув: йому і не літати.

Бо ще не вспів дійти своєї суті,

А вже відчув, що крила в нього скуті.

Ще не оглянув людськості простори,

А вже на нього лих звались гори.

Не скоївши найменшої провини,

Попав у сіті виродків злочинних,

Насильників, душителів кривавих,

Що над людьми вершили суд неправий.

І замість щоб ширяти над світами,

Зів’яв за гратами й колючими дротами.

Ледь-ледь почавши путь недовідому,

Пізнав розпуку й невигойну втому.

І замість множити коштовні творчі сили,

Запрагнув темноти і тишини могили.

І щезнути б йому в сирій землі назавше,

Але природа прирекла інакше.

Смертельним болем вічність одстраждавши,

В самотності гіркій однімувавши,

Мов Лазар той, собі ж воскрес на диво,

До тайни слова потягнувсь жадливо.

Що ж, хай щастить воскреслому неждано!

Хай слово піднесе його над океаном

Народного буття, народного змагання,

Де істина й добро – ще все лиш сподівання,

Де безборонна і слабка особа

Змагається зі злом у всіх його подобах,

Мов під хрестом, під ними знемагає, –

А боротьбі важкій усе ж кінця немає.

18/VI-1990.